Храм поезії (🖤)

🐉 ▸ Дракон "Голову знести!" — Вирок людині, що мав захистити. Ганебно Втратив подобу, могутність та віру, навіки. Крила не здатні віднині літати по небу. Вкрадено сили, моє існування — безлике. Ховаюсь. Хизуюсь словами, вогнем обпікаючи рани, Вбиваю брехнею можливості відступу. Знову Скоряюся тим, що ніколи мене не сприймали. Вимолюю прощення, граючи вперто покору. До біса! Стомлений виром насмíшок, зрікаюся вкотре Долі, що нищила гордість. Я маю боротись! Шрами закрию лускою. У серці супротив Шкрябає м'язи, карбуючи в голосі: "Досить!" Я — справжній дракон! Не кличте зневажливо "ящірка". Плата настане — Звернетесь до мене у відчаї. Сміхом обрамлю Жорстоку відплату, якої чекав до нестями. Постану у величі, ідолом власного храму. Побійтеся! ... марення славою — опій нікчемного духу. Рани ятрить розуміння безвиході. З жалем Мрії неслися, в реальності пращурів слухав: "Бити у гонг — покарання за дії невдалі, Тож пам'ятай це надалі, Мушу." ─ ────────── ↷ #yrboo_вірші *Вірш про дракончика Мушу з мультфільмі "Мулан"😊

Привіт усім. Я живий, усе добре, незабаром тут навіть буде новий текст. Навіть хороший 😱 Але зараз не про це. Збір не рухається. Хоча висить рівно місяць. Усього 2350 зібрали за місяць станом на зараз. Я розумію, що треба екшону, щоб були донати. Тому я вам таку можливість дам) З 29.11 починається розіграш. Беруть участь донати від 100 гривень. Ви донатите на банку і пишете, як мені перейменувати канал на місяць. Це може бути і "БДСМ-оргія у санаторії для хворих сифілісом". Немає ніяких заборон) Усе у ваших лапках. Розіграш проведу 06.12 о 19:00) Лінк на банку: https://send.monobank.ua/jar/6efMy3AvdK

*** місто зимове схоже на справжню біду мою — тихе, слизьке, одночасно віддане і закляте. якби люди знали, про що я насправді думаю — вони перестали б зі мною розмовляти. вечір у цьому місті — щоб вийти на вулицю, вдивлятись у перехожих — сумних, знесилених. якби люди знали, що хтось ними тут милується, вони намагались би бути завжди красивими. сніг цього міста — нестриманий і пихатий — розколює щит мого дому на два щити. якби люди знали, як я не вмію чекати. але ніхто про це й не підозрює — хіба що ти. і тому хіба що тобі — найкращому з віддзеркалень — можна довірити сни свої і страхи. якби люди знали, що мене насправді лякає — ніколи не пускали б мене на свої дахи. не ділились би хвилюванням зі мною і ревнощами. не питали б, що я збираюсь робити цієї зими. бути поруч у великому місті значно приємніше. але ніхто в цьому не зізнається. навіть ми. особливо — ми. Тетяна Власова #таняпише

дедлайн за 2 дні

Мені в Харкові подобалося вертатись на Салтівку з ігор на трамваї. На Історичному музеї була зупинка, номер вже не згадаю. Я ставав у хвіст вагона і дивився, як місто у сутінках віддаляється від мене. За вікном дощ або сніг. (с) верлібрист Василь Капця за редакцією тьоті Олени

☘️ Джилрой ☘️ (відповідь «Альгусті» @buryanpoetry) Джилрой синьоокий гортає сувої барвисті, сидить у палаці, плете златоковану збрую.  Коли королева покинула ліс срібролистий, долина загрузла у темряві – спів не рятує. Нікому ніколи не можна подалі від дому губитися серед чужинців бездумно, навіки. Як місяць ллє в очі солодкий свій ель невагомо, а краплі туману не мають ні меж, ані ліку, Джилрой одягається в морок людського звитяжця та тихо чатує на чари під стінами міста. Із кожним походом дорога темніша та тяжча – надія його не вщухає. Роками намисто затрачених днів вимагає все більше надії… «Моя королево! Ідіть в зачаровані схили!» Проте він не бачить смарагдовий погляд під віями, сестра його батька померла. Весна побіліла в незлічений воїном раз, він усвідомлює – досить, вертатися треба! Та чує – крокує між них тоненька фігурка, а тінь її – бач, срібнокоса. Говорять, їй коряться в’язи, акації та ясени. Тоді він за нею мандрує до озера між деревами, і бачить – знімає хустину із вух, змиваючи пил зі срібного сяйва волосся – такого, як в королеви було. Співає «В останнє…». З мошистих заквітчаних брил виходить Джилрой до кузини. Готова до бою, смарагдові очі палають, танок смертоносний бринить – проте він розчахує очі, що синьою повні водою, проте він говорить до неї. Тужливо натягнута мить між смертю та світлом  – алмазами дзенькають ниті. Джилрой промовляє нечутно у такті серцевого ритму: «Альгусто, додому вернімось, ворота відкриті» @worldscrossroads #alldoroga

+ + +          Люди самотні, - говорить, - це ж було помітно відразу. Навіть більше – їхня самотність для них і є головною. Тому хай буде пора, коли їм важливо буде збиратися разом. І хай цю пору вони називають, скажімо, зимою. Доки чоловіків тримає тепло ведмеже, доки жінки тихо звіряються книгам, хай у них буде межа, за якою все буде як вперше. І хай цю межу вони, скажімо, називатимуть снігом. Доки тут ще діється щось незвичайне, доки я сам бодай чимось тут володію, треба їм дати що-небудь радісне і печальне. Радісне і печальне. Скажімо, надію. Сергій Жадан #жадан

В парадно-вечірній шкірі, з сузір'ям родимок в ямці шиї. Ввіряю сенси свої у плетиво доторків до плечей, грудей, живота, колін, впадинок під ключицями. В суцільній темряві в тебе немає лиць, ти безлиций, а пальців спиці творять мереживо з намистинами крапель поту на теплій спині. Розсипаний бісер жару, відверта хіть — це єдине, для чого варто спертим диханням руйнувати звірину кліть, випускаючи хриплий видих тобі у губи, в очі, вуха, теплу броню грудей. Застигаючи, розчинятись в безмежному абсолюті. До крайніх глибин ніщивної суті, торкнутись ядра Землі, смакуючи стогін ртуттю на язиці, світ волоссям стискаючи у руці. Гармонійно Дзвенять електричні хвилі, Кличуть кидатись вниз, повір їм і стрімко впадеш кістьми на зелений стіл. Завершиться гра, затихнуть судоми гілки. В очах блиснуть крапками дві шестірки. @snigpoetry #мері

М Мабуть, малий магніт, і мілководдя, І марево у мжицях й молитвáх Мірилом мрій минає монотонно, Ми мотлох марно мостим на мостах. Мотиви мовлять мутно та майстерно: Могильні мушлі, моторошна марь. Маневри у моментах мов миттєві: Місця — на мапах, магія — в містах. @olesya13r #репа

— Розкажи мені про свою подружку, про цю, нову, з якою ти зараз живеш. Що там зараз між вами? — Між нами зараз повітря. Я з нею просто живу, так, як діти живуть зі своїми страхами. Це ось те, що між нами — її химерний маршрут, яблука і вино, усе це її протестанство, одяг, який вона носить у торбі, мов парашут, і колір її волосся, який вона змінює, як змінюють громадянство. Вона постійно зникає, у неї свої ключі. Вертається й засинає в тиші густій і свинцевій. І я нажахано слухаю, як іноді уночі серце її спиняється, наче трамвай на кінцевій. Вона зупиняє час, що вперто кудись іде, подзенькуючи при ході порцеляновим передзвоном. Тоді вона підстригає своє волосся руде, як підстригають траву, доглядаючи за газоном. Вона це якось поєднує, мовби згортає сувій, і тоді я теж помічаю, бачу так ясно й близько і це життя, що тече, мов туш у неї з-під вій, і смерть, яка відступає, наче розбите військо. Виймає мені з долоні гострі скалки жалю, торкається мого тіла, ніби важкого ужинку. Ось саме тому я її і люблю, як тільки жінка може любити жінку. © Сергій Жадан

я теж люблю жінок, в нас багато спільного

сонце світило у вікна крізь вітражі у храмі молились. в замку повернулись ключі десь гасли свічки, жінки сперечались за хустки десь плавився віск, а повітря завмерло й загусло хтось гамселив у дзвін. хтось ішов через двір кропивою. а коханка взяла й повела мене за собою. десь лунав передзвін тихих видихів і молитов. та коханка моя не любила пустих розмов було жарко і гостро пахло ладаном плавився віск були стогони поштовхи пальці і тихий виск було "Отче наш" пуста келія і чиста сила на "святиться ім'я" роздяглась на "амінь" сліпуче кінчила.

Щоночі музика лунає З будинку,в котрім жив співак Той звук за душу зачіпає Всіх прохожих тільки й так Любив він музику безмежно Гитарой гарно володів Чіпавши струни обережно Заводив голосно свій спів Люди часто зупинялись Щоб послухати з вікна Співом гарним милувались Відпочила,щоб душа Він дарував завжди всім радість Чудесним настроєм пісень Та брала музиканта старість Для смерті він став, як мішень З собой забрала чоловіка На вічний спокій в небасах Закрились майстрові повіки І вже не чутно спів по днях Але як тільки прийде ніч Хтось вікно знов відкриває І на перекір всіх протиріч Щоночі музика лунає

човнику-човнику понеси мене до води місяць боязко залицяється до ріки поцілує й пускається навтьоки я йому як списи поміж хребців він казав: як добре, що тебе зустрів він лукавив той, що ззовні гарний всередині без зернин все ж таки одне посадив в мені сонце на ли ва ло ся в животі сонце плакало з болю із відчаю коли він натягнув тятиву мертве зустріло живу і живі стали мертвими @novakain_poetry #новакаїн

Не люблю ронделі

Рондель № 66* Звичайна школа біля кладовища — Початок і кінець земних доріг. Маленький спогад, наче глід, дозрів, Лиш відкушу й несу на радість мишам. Пищить алярм, над головами свище, А ти стоїш у харківській корі, Звичайна школа біля кладовища — Початок і кінець земних доріг. Ліс рук, наш ліс росте все вище й вище! За млою — злива змін, а далі — сніг, Що монохромом упаде до ніг, На пелені дівчисько слід залишить: «Звичайна школа біля кладовища». © Олена Галунець *Вірш присвячено Харківській спеціалізованій школі I-III ступенів № 66 (нині ліцей), у якій я навчалася. На фото мені 16 років😊 @virshoplitkarka #олена_галунець

усі перлини ночі неправильної форми, і ти, мій любий хлопче, що вдягся весь у чорне, зривай із себе тіні, бо ми самі сьогодні, такі примарно вільні, мереживо оголюй, театром стань, о горе, реальність — лігво вовче, без правди спиться добре, ілюзія шепоче   а місяць вже уповні, як цей корсет з Болоньї, а ми б тримали небо, немов атлант з колони, хоча воно безформне — із фатуму та газів — впаде колись в безодню, та, знаєш, не одразу мій шлюб змілів до ставу, біжи від хвойди, хлопче, та спершу — акт вистави, іди за спільним «хочу» сяйні перлини ночі посипались за обрій, лови-лови, бо сонце — дозрілий плід в утробі, життя безмежно довге, якщо перука вп’ялась, життя таке коротке, коли тобою п’яна. Хтось першим кине камінь, натисне кара важіль — розсіємось мазками в полотнах Караваджо. © Олена Галунець @virshoplitkarka 💃🏻 #олена_галунець

Коли поринаєш вкотре у знайому заводь, усе одно нові відчуття будуть. Це як первісні люди зловили вперше космічні вайби: з роздовбаних каменів винайшли спис та з розтертими паличками дійшли до того, що можна зробити ватру — маленьку частинку Сонця. Усе одно, у Всесвіті вже усе було. Найчастіше, було у Біблії. Так, наприклад, ти бачиш видіння: Мойсей розсуває посохом блакитні води. А може, ти розсуваєш ненависні ребра ножем? І хлине обраним народом між них не блакитне — червоне море, змішуючись з водами. За колористикою вийде чорний відтінок гіпотетичних матерій. Але ця темінь, котру не розвіє вогник, не вийде після цього з тебе. А може, це не море поміж ребер — ванна із різнокольоровою піною, із низкою маленьких червоних та синіх бульбашок, що виблискують палаючим камінням неба. Ковшем Великої Ведмедиці черпаю Чумацький Шлях і виливаю додолу зірки, змиваючи космічний пил побутової втоми. Поруч лишились дві пари — уважно за мною стежать. Сіра пухнаста вежа лоскотом вивела з орбіти думок. Нявчить мені: ти вдома, годуй, бля. У його мисці народжується нова галактика гранул зі смаком кроля. Згодом паличка естафети годування котика переходить до іншої. І тоді, окреслена двома уважними зірками, що слідкують поглядом за рухом космічних тіл з сектору тарілки до чорної діри рота, народжується ще одна галактика. Чи релігія, в якій Біблія розірвана на клаптики сенсів, храм її розібраний на камінці та збудований зірками наново? Я люблю тебе, @defirtonpoetry #садлова

Повітряна тривога по всій країні Так наче щоразу ведуть на розстріл Усіх А цілять лише в одного Переважно в того, хто скраю Сьогодні не ти, відбій. Вікторія Амеліна #амеліна

Падай в мої обійми                           таким який є                                      притрушеним стане поріг мій одразу               твоїми палкими флюїдами Падай мені на плечі                 не бійся тебе я втримаю  хоч іноді буде гірко               з такими кривими гірками Падай мені на волосся                       доторками і диханням стане воно і прихистком       для струмків які не втримаєш Падай у саме серденько            туди де тривоги шéрхають ритмом воно заколисує                          темні нічні неспокої Падай на мене                      білим             вкривай сніговим туманом Падай на мене                       білим                             снігом                                    пречистим Падай… 🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍 © ольга ритик #вірш #текст