Храм поезії (🖤)

Можливо вам казали, що я хороша поетка. Не вірте, мій максимум — художнє порно. Певно первісні сили звили виштовхнули із лігва хижого звіра пилом в розкриті очі. Розгублене тіло на вили холодних рук впустила. Дихаю, наче? Наповнений келих, гострі тернові вінця, губи гарячі. Повня стікає з отвору між грудей. Бачиш? Пий, підставляй долоні до дна, до сказу, Сковтуй перестороги судомним спазмом. Нині і прісно, Отче, хай той, хто безгрішний, першим докине хмизу під босі ноги. @snigpoetry #мері

🏔️ Втеча ⛰️ От здалося б – Чи можна втекти від людської форми, Соціальної норми буденного віддзеркалення. Коли норму тобі прописали, напевно, Норни Чи то Парки – Навчили, як паритися під долею Тим піддослідним щуриком Із потребою в схваленні. Маренням їде день – Обираєш пусте базікання Замість чистої сили семантичної серцевини. Потім бачиш, Як діти тобі чомусь знову викають, Хоча, будемо чесними, ти не вмієш і вполовину Їхнього Заробляти та бавити его, Тримаючи рівно спину. Втеча нині здається єдиним шансом рятунку духу, Того самого духу, Який викликає у більшості Лиш бажання знизати плечима. Послухай. Послухай. Замовчи хоч на мить, моє серце, Йди у гори, в пустелю таким неквапливим рухом, Щоб помітити рухи у відповідь. Часом вдається Крокувати безоднею. Випади Тихим снігом, Вишневим обрамком стежин гострокрилих. Потім дихай, авжеж, Безумовно та радісно дихай, Коли вилився тихо у тигель І форму небачену вилив. Світ відновиться, серце моє, В ньому є ще керунок для сили. Квітень 2024 р. ***

Молоді світи не мають імен. Вони просто є. Живуть собі, якщо пощастить, під якимось номером. Або якщо пощастить ще більше, то і без нього. І мчать у безвість, безвістю ж міцно спеленані. Чому? Навіщо? Відколи? Доки? Знаками питання встелено шлях із колиски в могилу. Та чи була відповідь? Хоч одна? І чи потрібна вона? Єва ступила на землю і спершу народила імена. Багато імен. Вона хотіла зв'язати ці знаки. Нехай сновигають у путах, бо так зручніше їх рахувати. Один, два, три... Та щоб тобі! Один, два, три... Лік неможливо спинити. Приходить усоте весна, а знаки лишень множаться. І горбиться спина від ліку. І стає людина сама як той клятий знак питання – Маленький фрагмент великої загадки Втечі. Чому? Навіщо? Відколи? Доки? Можливо, цей світ тікає від свого імені? Можливо, він хоче знову стати молодим? Можливо. Та хто знає напевне? #втеча #янаухрамі #доджессіякнароботу ©️Неофітка📿

«Сенс» І з кожним кроком до небес, І з кожним подихом кохання, Ми поринаємо у стрес, В невіру, радість і старання. Не завжди сенс - це щось хороше, Таке віддалене й негоже. Та ми ідемо уперед, Хоч світ нам шепче про поразку, Бо сенс - це іноді кортеж Із болю, щастя й віри в казку. @ahhfebsypeq #вірші

Я нелогічна, я знову крізь себе пропускаю зайве Знову думаю про не свої втрати, вбивства, поранення Про щось реальне для когось, а для мене уявне І це суперечить суспільному психологічному вченню. Я нелогічна, я знову переживаю про все на світі Я знову не знаю, що тут, бляха, таке ось коїться І ви лиш просто собі весь цей біль уявіте Та скажіть коли серце та розум мої заспокояться. Я нелогічна, я ламаюся без кінця на безліч уламків Та не знаю як склеїти їх в одне ціле, зібрати до купи Як поставити моральних сотні, тисячі замків І про біль нарешті навіки безпечно забути. Я нелогічна, я знову крізь себе пропускаю зайве А краще б малювала в уяві квітучі мальви. Я нелогічна, я знову переживаю про все на світі А краще б себе навчилася щиро любити. Я нелогічна, я ламаюся без кінця на безліч уламків А краще б рахувала кількість прожитих до нині світанків. @ternavka_tatka #татка_вірші

🏛 Той, хто зваблює Міста 🏛 Цю історію передаватимуть з вуст у вуста, якимось незбагненним та дивним способом він вміє зваблювати Міста. Так! Зваблювати, як сором'язливих юних жінок. Думаєте, це смішно? Ок, все не так просто, звісно, давайте облишимо, він уводить їх за собою, як породистих коней, та й годі! Обіцяє солодкі ґрона, танці, пригоди, ніби вони – дівчата. Несе, як дитячі кульки, затискає нитки в кулаку, везе малятами на санчатах, вони щасливі, я бачив, борони тебе боже вважати, що я жартую, друже, замружитися не встигнеш – все, без жодного грому замість Міста пуста долина, кам'яний вигин, і хто тобі винен, що не повірив старому. ...По суті, першою, кажуть, була прекрасна Касургіс, Місто сотні звивистих шпилів та якоїсь там некромантії, річ у тому, що він їй здався занадто милим, хто знає, що в тої Касургіс під стінами, мантією та ґратами, якими звабив квітами та ароматами, вже і не взнати. Потім була прибережна спокійна Рагуза, він її вивів за руку з дубового гаю, глузувати не треба, його доля – не для якихось там боягузів, часу не гаяв, одразу пішов шукати шляхи до Сердиці, Сердиця – гарна, мудра, така, звісно, не сердиться. Думаєте, його цікавили тільки дівчата? Пхе! Хаджибей, так його величати? От здалося б, куди вже суворіше місто, відоме насмішкуватим хистом, м’язами, натренованими рибними сітками, морем і війнами виткане, а ж ні, туди ж, за ним йде, як намазано там йому, та й потому. Звісно, була ще Каффа, було синьооке місто з фортецею Унг, були сестрички Емона та Віндебона, Аквінк, Сінгідунум, я думаю, всіх не згадати, кожне було усім містам наймісткіша мати, жодного не спіймали, жодну не повернули. Він, втім, бував і за морем, за океаном, забрав дерев’яні вулиці Нью-Амстердаму, старенького Алкі та навіть Йерба-Буена щоб не здавалося мало. А от поселення Діви Марії, цариці янголів, на річці з ім’ям Порсьюнкула, з ним не майнуло, лишилось в своєму минулому, проґавило з розрахунками. Що? Де ті міста? Ха! Хіба приховати цю таємницю – наш загадковий лицар їм не бажав ані зла, ані руйнування, сама лиш небесна манна, хоча, може бути, що і омана… Та я бачив одного разу на далекому горизонті чи далекому астероїді тисячу шпилів, кажу вам, Касургіс не сплутати з Римом чи хитрою Троєю! Там вітряно, бурі відпочивають в кав’ярнях та рестораціях від вельми тяжкої праці. Кажуть, дерева приходять туди перед тим, як повернутися до Пралісу, відпочивають сфінкси, коти, блакитні крилаті лиси... Хто мешкає там? Не знаю, та ж точно повинен хтось жити, міста ті – страшенні циндри, люблять увагу, най би і гордовиті, і треба ж комусь час від часу пити на вулицях каву, милуючись хмарами, відблисками та загравами. А, що стосовно людей? А до чого тут люди, його, говорять, від них незбагненно нудить. Вони лишились десь там чи у вас за вікнами, щоб виконувати своє та щоб не перевиконати, щоб судити та важити щось легке у всесвітніх важелях. …Так що це у нас тут за Місто сьогодні, кажете? Вересень 2025 р. #збірка_Місто_і_Вітер ***

Опік ❤️‍🔥 вже незабаром з'явиться у вигляді відеоісторії на моєму каналі Чекатимете? А якщо хочете прискорити вихід відео — задонатьте хоча б 10 грн на мій конверт для тварин (https://www.privat24.ua/send/33i08) або будь-який інший збір 🐾

«Моя безслівна любов» Закохані часто говорять      «метеликів у животі» відчувають      що плачуть «від радості»      і плачуть «від болю»      і знають «живуть лиш любовʼю» А я?      не кажу ні слова      не буду втиратись сльозами      не буду страждати від горя      а хочу лишень відчувати                                    присутність                                    усмішку в очах                                    незриму задуху у грудях                                    і зриму утіху                                    і рідні обійми                                    і радість у снах Любов — це банальність?!      о, так, саме так           наївна банальність                нескорена волею людства           найкраща банальність                безцінна емоція щастя      все решту           примарні фантазії           чи звикла буденність           чи просто ілюзії світу Нескорена, вічна, безцінна, примхлива і щира      ЛЮБОВ!           Безслівна ЛЮБОВ!

люблю хмари. люблю дощ розмальований фарбами. вдивляюся в кожну краплю, спостерігаю як він стікає по чужих скронях, по обличчях людей, які мені не знайомі. неначе сльози, але без солі. вони не відчують болю – їм точно не буде боляче, нашим ранам, я тобі обіцяю – вони загояться. дивлюся вгору. намагаюсь зігрітись холодом. запам'ятовую кожен подих, занурюю руки в воду. вслухаюся в шелест. в гуркіт. брязкіт. у власний голос. він говорить до мене пошепки. я заплющую очі. огортаюсь різким спустошенням. крижаними долонями, стираю з обличчя сльози, що по черзі мене торкнулися. сподіваюсь, від моїх ран не відчувши болю. руки зігріті холодом хапаються за повітря, вітер заплутується в волоссі, в пасмах, облитих зливою. знову вслухаюсь в голос – він вдруге мені шепоче. наче намагається пояснити щось – я не чую.

Ночі такі – здається, аби підважувати наші любові, наші знання про себе. Щоби уламками тліли усі слова, щоби збоїло на небесному сервері. І хитається світ, наче чумна каюта на кораблі, що поборює Трансатлантику. Але послухай: ні, я не віддаю тебе, тільки поріз новий затуляю латкою, тільки вслухаюся, що у мені живого ще і – де тобі заболіло – питаю двічі. Нижуться дні на нитку сувору, вощену, пишеться невимовне словами звичними. Перший літній реп'ях чіпляється до холоші, довго пливе тривога над вулицею, над віршем. Рветься – де тонко. А любиться – де найтонше. Липи, вдихнувши диму, стоять іще золотіші. Катерина Калитко #марор

все що у тебе є – все воно може боліти те чого в тебе немає боліти не буде тож позбувайся добра допоки ще літо і не ховайся від зла бо воно повсюди і не звертай із дороги якої не видно і зупиняйся скрізь де знайдеш спочинок краще обходити збоку все необхідне краще не підбирати з дороги піщинок "свій" і "чужий" – це слова що нічого не значать "хочу" і "можу" – ілюзія для олімпійців майя суцільна – усе що ти чуєш і бачиш пік параної – біг у мішках на милицях воля й бажання – проекції термодинаміки смерть і життя – лиш питання сухої статистики годі шукати на небі підказок і натяків годі пройти вздовж межі уникаючи ризиків все що ти маєш і любиш – усе воно буде боліти все що вже втратив – не станеться навіть журбою є тільки простір і час – і обидва вони відкриті є тільки біль у тобі що минеться разом із тобою Юрій Іздрик

«В шумі» І скільки незакінчених розмов, і розпочатих теж немало. В думках, блукаючи десь там, ми в хаосі — нас так багато. Спорідненість доступна не для всіх, для тих, хто хоче — це так важко. Дурним — легенько, навіть вже: без глибини, абияк, так абстрактно. А ми все в пошуках: де зміст і сенс — в рядках, у поглядах, у жестах. Мовчання наше — теж протест, та світ читає між контекстом. І той, хто справді хоче, — десь відчує серце, не словесно, бо віра краща за сюжет, в якому правду грають темно. @be yourself.

Інструкція до незворотного кохана ти в мені сидиш десь між любовʼю та ненавистю як металевий штифт який не можливо витягнути інакше стечу любовʼю швидше ніж нададуть першу серцеву кохана як ти точно цілишся й потрапляєш в біль знову і знову кохана ти між раціо і невимовним як можна було так сліпо і безглуздо думати що ми саме ті кохана світу однаково до нас ми не віримо одна в одну хіба можемо врятуватись і не померти від байдужості? Ольга Новак #новакаїн #оля_новак

Раннє побачення Берег покликав на раннє побачення. Знає, клинків забагато встромили Випадки злісні, а може заплачено Так за палітру майбутню й помилки Марно шукати, як в тиші гармидер. Стопи піщинками, хвилями пестяться, Вітер нашіптує йти попри спротив. Штилі навчать управлятися з веслами — Водним свічадом дістатися порту. Вибрики долі не безповоротні. Мірно виводячи розчерки гілкою, Сили природи вдихаючи з сіллю, Менше хворієш думками прогірклими. Більшає щільність омріяних цілей. Деякі рани хоча вже не зцілиш. Раптом трапляються дивокамінчики Між попелясто-брунатної маси. Скільки ж лишається їх непомічених, Оком утрачених і передчасна Втрата запалу можливості гасить. Море схвильовано схлипує, піниться. Знов намальовані написи тануть. Час полонить, не завадити тлінності. Неба блакить відвоює світанок, Жевріє віра, що це не востаннє. #вірш

🌹#процес

одинадцять років країну косить хвороба, невидимий подих, роз’їдений спомин. вона вже без назви — бо назви згоріли разом із першими містами. вона не лікується пігулками чи молитвами, бо проросла в артерії доріг, у чорнозем, у мовчання батьків, що ховають дітей. легітимність здобута у вогні — не виборами, а здатністю стояти. у руїнах вчишся дихати інакше, у попелі вирізьблюєш майбутнє новими руками. відгомін канонад відбивається в жилах. відгомін ріже слова навпіл. відгомін тримає імена, які не встигли забутися. відгомін — це правда, яку не заглушити. кожен прагне звершити щось велике перед сутінками життя. та велич тут — витримати мовчання, залишитися стояти, коли світ гнеться у бік забуття. вони кажуть: політичне вимагає особливого ставлення. вони кажуть: контролюй кожен свій рух. вони кажуть: твоя тінь може стати злочином, твій подих — вироком. уособлення глупоти сидить на троні з кісток і газетних заголовків. обличчя змінюється щодня: сьогодні диктатор, завтра — клоун, післязавтра — дипломат. усміхається криво й обіцяє завжди більше: тиші, порядку, рятунку. а країна тим часом далі хворіє. але й далі тримає небо. тримає, як рука останній жар. бо впертість жити — це теж зброя. це теж доказ, що світ ще не згас остаточно. 📡 відгомін

все писатиму про сходини на найвищу з людських вершин, де над гривою полудня викочує дим пурпурову монету, й висипає у пригоршню ніжністю мерехтливоосяйних світлин - найдорожчі для серця моменти все про них, в завитку виноградного пасма лози, заглядаючи нишком крізь віконну щілину цупкої фіранки, я збираю фрагменти любови - сонцецяточки на материнській щоці, і цілую у кожну веснянку скрипнуть петлі дверні інтервалами чистих квінт, так звучить нездоланна фортеця дитинства мого, і знову, я ступаю в тенета найміцніших батьківських обіймів - і завжди повертаюсь додому *найрідніших зі святом Матері🫂

Ця автобіографія знищеного коріння дається взнаки Моя бабуся любить розповідати мені про сталіна Як в санаторії давали на вибір манку або вівсянку А потім Крим віддали Україні і стали давати тільки вівсянку Моя друга бабуся ніколи не розповідає мені про Сталіна Розповідає про дворянське похождення, як вони ледь врятувалися від румунів Про голод 47-го року та як її бив старший брат Періодично вкидуючи декілька слів українською Віддаючи мені книжки Булгакова та Толстого Якою мовою говорила третя моя бабуся? Чи підтримувала вона Бандеру? Чи вважала гвалтівником? Чи плекала стокгольмський синдром? Чи передала б вона мені гердани зі скрині своєї бабусі? Чи знала вона взагалі що таке гердани? Чи знала б я що таке гердани, якби не тікток? У шість років дідусь почав вчити мене українській мові Українські слова нанизували на мене як на дитячі пірамідки Ніколи не розуміла сенсу цієї іграшки Я не хочу дітей, мені нічого їм передати Окрім книжок про Леопольда із закликами жить дружно, касет з діснейськими мультиками, Тонкої збірки друзів-поетів Мови, рідної та нерівної, як земля біля бліндажів Слів, що збиваються в купу, розчиняючись у крику історії Сьогодні знайшла двохсотку у поетичній збірці А як не знайти двохсотку, коли книжка ця про війну Буквалізація метафори лякає Тепер, коли Вергілій водить Данте по пеклу Це просто репортажі з Бахмуту Авдіївки, Волновахи Так топоніми перетворюються у фантомні болі Ви думаєте що мої три бабусі це просто символи Так сімейні трагедії перетворюються на художні образи Я майже не пишу віршів Моя мова закінчується там, де починаються розмови про деколонізацію Стає очевидним що я не знаю як це було Я дозволяю писати за себе штучному інтелекту Демократія це коли ти обираєш, кому за тебе писати історію Побудова побуту вкрай проста У дитинстві у червні підпалювала тополиний пух Тепер попіл одразу злітає з неба Я майже не пишу віршів про війну Бо в дитинстві мене не навчили цієї мови Влаштуйте у модному коворкінгу розмовний клуб Може тоді я нарешті Висловлюсь Літо 2024

Що я розповім тепер про ту ніч, коли він привів цю жінку до нас у дім, про те, що я ніколи не бачив таких облич — такого шалу, як у погляді її твердім, про те, що її волосся мало таку вагу, аж ніколи не розсипалося, а текло, наче мед, що я брав з її рук посуд на кухні, як річ дорогу, і ховав її паспорт у себе, мов коштовний предмет, про те, що з нею легко було втратити лік безкінечним дням і коротким ночам, про те, що хотілося вбити кожного, хто в її не дивився бік, тим більше — кожного, хто її помічав. Сергій Жадан #жадан