Храм поезії (🖤)

люби-мене-не-покинь. Інколи думаю про те, що єдине, що спонукає людей до писання віршів - це бажання подобатись. Більше, інтенсивніше, яскравіше, ще, ще... Такий собі сублімат нереалізованого кохання, дитячої недолюбленості, мама, ну подивись, я зробив нову поробку, ну ЗВЕРНИ НАРЕШТІ НА МЕНЕ УВАГУ!! Постійне ятрення дитячої травми, де дитина, щоб заслужити любов важливого дорослого, робить буквально все - істерить, епатує, йде в деструктивну поведінку, лиш би не почуватися тим, кого не існує. Що таке мистецтво у цьому контексті? Це щось більше, ніж просто спроби якогось індивіда залатати свої власні травми. Це щось, що стосується ще когось, що у своїй направленості трохи виходить за межі нарцисичного "я", де вектор спрямований не всередину, а назовні - на спостереження за світом, переломлення його процесів, осмислення в собі та трансляцію "від" як внесок у побудову загального. Постійне кружляння в собі та своїх травмах по-перше, не здатне вирішити власні проблеми, бо не змінює кут погляду на них, а по-друге - незворотно розчарує самого автора. Бо насправді, ніхто тебе не любитиме. Навіть якщо буде мільйон читачів, відомість, впізнаваність - в певний момент ти зрозумієш, що всі вони не бачать ні тебе, ні твого твору, ні того що ти хотів докричатися в ньому, а бачать лише свої ілюзії, використовують твір щоб "дрочити" на нього, або в інших цілях для самих себе, або й зовсім не розуміють... І твір стає спотвореним тобою. Однією з тисяч масок, кинутих долу в недорозталий сніг і розтоптаних натовпом. Кожне людське "я "- вбивчо самотнє у своєму вакуумі, якщо ізолювати його від соціуму, це і є певно, справжнє пекло. Якщо його робити центром власного всесвіту, всесвіт стає схожим на безодню, заселену монстрами, привидами з обпаленим обличчям та слизькими спрутами, що торкаються холодними щупальцями і ніколи, ніколи не можуть зігріти... Залишається лише відчинити задраєний люк і вийти у світ, щоб нарешті побачити, обертаючи ізольоване "я" на трансформоване "ми", відчути причетність та усвідомлення, як це — "бути" Бо справжня любов там, де є обмін.

▸ Пам'ять *тук-тук-тук* Нагадають про себе спогади, вдаряючись у скроневу частину мозку. І так хочеться запросити їх додому, напоїти чаєм, нагодувати пирогом з вишнями, але втікають щойно відкриєш двері. Точно глузливі діти.            …а за порогом спокою чекають будівлі, що самовільно демонтуються, розсипаються, втрачають себе. І лиш фундамент металевими кігтями чіпляється за землю. Кричить:                     «Я тут!                       Я досі існую!» Торкаєшся холодного каменю. Дивишся на небо, яке загубило свого цегляного Атланта, І ніяк не згадаєш:                     якими були поверхи?              які історії там мешкали? Збирай цеглинки, хоч і не добудуєш власну Вавилонську вежу, не згадаєш, що робила вчора.            …а на вулиці осінь виблискує золотом перших сережок, що подарувала мати. І листя шурхотить так, ніби знову бігаєш по ньому з друзями.              *шурх*                             *шурх* Поки рідні імена не розсипляться маленькими жовтими клаптиками на асфальті. Скласти їх докупи хіба важка задача? Л                           О                      Н               К                       Ж                       И М                         Ф                       Д Та чомусь не виходить… А дерево сумно хилиться пустими гілками, мовляв:                    «Вибач,            шукай минуле деінде» Згадуй, які лінії долі малювали тріщини ледве замерзлого озера, в якому колись майже втонула. Накажи ногам знову прокласти маршрути, якими крокували крізь заметіль до телеграфу.    *човг*                       *човг* Повзеш містом, бажаючи загорнутися в його обійми. Воно ж бо тебе пам'ятає ще юною студенткою!                     А хто ти зараз? Почуття змішуються, в єдиний зміїний клубок, невпинно сичать:             — Сссссссоромно! Авжеж, соромно. Бо загубила ниточку-відповідь до важливих питань:                              Де це я? Мене звільнили з роботи?                    Ці ліки вже випила?         Я знаю вас? *тук-тук-тук* Стукають спогади у скроні, розпливаючись плямою у помутнілому склі дверного вічка. Впустиш чи ні?                     Чинитимеш опір                                     чи       відпочинеш в блаженному забутті?                 Пам'ять лякає думки, і вони бігають, мов офісні клерки, від однієї ділянки мозку до іншої, питаючи:           Що робити?                      Що робити                                Що роби.. — Ти чуєш, бабусю?                         — Чекай! А як тебе звати?... @liliums_swamp #yrboo_вірші

якби Дональд Трамп був тоді президентом ти б не пішла від мене до того чувака з сто рендж ровер було б багато крові але ж все минулося і мене не торкнулося якби Дональд Трамп був тоді президентом яка іронія долі ти б не сказала мені де ти а де я тієї ночі біля хати я не можу тебе покохати і пішла потім повз життя в цій ситуації мене спасла лише мастурбація і книжка Жадана вогнепальні і ножові я почав писати вірші але ставало все гірше і ось нарешті я викреслив тебе зі списку використаних джерел і прокинувся наче марив весь час і не хотів відпускати нічого з того що вигадав лежачі біля тебе в ліжку пустому як світ в якому відбувається все крім того що повинно відбуватися коли дім горить Максим Бородін

скільки разів мати казала мені дивитися під ноги, щоб не впасти? "дивися під ноги, щоб не було боляче, щоб від тебе відчепились", — методично повторюю собі та вкотре опускаю погляд. щоб не зробили боляче... щоб нарешті замовкли... щоб іще раз не впасти... втупитися в землю та зі всім погоджуватися. знову подерла колінки. знову на гречці. бо маю бути "гарною дівчинкою" — негарні нікому не треба. чи є я ніким? малюю хмари блакитним, бо забуваю. давно не бачила їх наживо. горюю за свіжим повітрям. вістря, застрягле в плечі, обросло плоттю. рука більше не піднімається, язик не повертається, очі, обернені до туфель, не сіпаються. Аріадно, чому твоя допомога так щільно обвила шию? єдиний вихід із лабіринту? Аріадно, але ж ти теж розумієш цінність о-би-ра-ти в чиї зіниці дивитися. чиї не берегти. чи стане сил підняти тремтяче підборіддя? відлунює голос мами. руки долає сила тяжіння. думки застрягають у горлі. плече ниє. я нию! сонце — зіниця світу. чи вартий погляд на нього безпроглядної темряви? тисяч падінь день у день? схоже, боляче все-таки буде. 10 січня 2024

Привіт друзі, я, Таня Удод Я продовжую свою традицію відкривати/закривати свої/допоміжні банки раз в сезон. Взимку я ще нічого не збирала😏 Хочу долучитись допоміжною банкою до збору мого поетичного приятеля і чудової людини Сергія Рубніковича. @serhii.rubnikovych 126 батальйон, 112 бригада. Їм дуже потрібна автівка, бо не залишилось майже жодної. Або жодної адекватної Великий збір на 300тис, 100 уже є. Мій збір на 20тис Бачу, як зараз важко зі зборами, тому не очікую зібрати швидко. Буду терпеливо чекати і поширювати. Буду дуже вдячна за поширення і донати❤️🫂 Великий допис про запит на авто у Сергія в ФБ. Звісно потім відзвітую і покажу що як і куди. Ви ж мене знаєте. Поїхали, менше читаємо рудого клоуна, більше турбуємось про себе, близьких і тих, хто на фронті. А ще у Сергія чудова поезія, якщо закриємо мою банку, то покажу вам кілька своїх улюблених його віршів. монобанка

Справжній Із попелу, крайнощів, крихт Збери мою долю, Господе... ...я - справжній, із плоті та крові, та важіль прокльонів колись переважив. І смертний, а стертих від скверни, воскреслих від смерті немає, аякже. Забуто-роззутий, давно безкоронний, та птахом на волю так проситься слово. Бо що для нащадків залишиться спадком, як не промінці оцих рим? Отже знову Беру відчайдушно вольфрамову нитку, хапаюсь за міну, Це шанс, щоб палати чи згаснуть навіки, каліку замінять. Ніхто не стрічає блукальця у танці, як важко почати, Коли вже сокира вітала від ката і партія патом. Коли кожен день видається останнім, "таблетки пив, Ваня?", Коли ясні зміни лупатимуть стіни, нехай і востаннє? Нехай роздеруть манускрипт на частинки для буднього вжитку, Слова вириваються з брану душі, їм немає спочинку. Не вистачить клею мій світ відновити, упавшим не стелять, Бо пазурі долі награлись зі мною, забутим плебеєм В свої "кішки-мишки". Без лишку вкладаю життя в писанину, Не ради пошани, я ж знов в споришах, як рослина. Для сина. Без щастя та стану, та не перестану корить лабіринти, Хай мазі не стане, образи застануть, та похапцем вийти Зуміють ці вірші, які ти розтопчеш чи викинеш, хлопче, Ці тексти - це хрест мій. В них вмру чи воскресну. Простіть мене, Отче. Простіть, читачі, не судіть, палачі, що буває, зникаю, А, може, цей твір - це мій попіл, й насправді мене вже немає? І хтось ненавмисне рядки ці розкислі відкриє незвикло І взнає: була тут маленька людина, коли я вже зникну. І зорі згасають, і люди вмирають, що лишиться після? Чутки та прольони, борги, забобони. І вірш або пісня. Щодня зустрічаю лещата болячки: відкрила знов пащу, Пропащий, та хай у цих віршах невтішних залишуся справжнім. Іван Добруцький (@real_dobrutskiy) #добруцький #поезія

Та, що танцює з вітром Напевно, ніхто не чекав на теплінь так, як фіранка. Під час зимової статики вона марила вітром, партнером-всезнайкою. Бо з ким ще поважно вальсувати чи вивчати бачату? Або всотувати історії про пашисті пихаті сади чи заклопотано-задимлені заводи. Та з тієї весни її па були часом настільки шпаркими, сповненими гострим болем, що фікус втрачав листя. Бо вибухова хвиля сповіщала про щось розтрощене. Та як би не краялась, ще у планах у неї були фламенко й нагоди для радості. @literospletinnia #приходченко

Вважай, що сонця зранку не було, І не було сьогоднішнього ранку, Вважай, що не стирчить колюче скло, І скло не ріже, а лікує рани. Вважай, що ми з тобою вороги, Відсторони з ворожою метою, А потім заспівай шляхетний гімн Від серця, віднайди мене живою. Вважай, що навкруги – штукарська гра – Як у дитинстві вислів «не навсправжки». Наздожени той фантастичний рай В руїнах відбудованого парку. Тони в уяві, яв розчинить сон, І сонце за сумісництвом застогне. Вважай, що рік, помножений на сто, Зітре на нуль моя маленька сповідь. Оксана Мовчан @sarahwatsonrhymes #мовчан

На операцію (нога) 7 місяців тому я їхала в таксі на роботу і потрапила в страшну аварію, в якій дивом звоишилася живою. Відновитися не можу й досі. Зараз нацбільш проблемною є ліва нога. Друзі, операції, на які збираю кошти - мій шанс на те, що я зможу нормально ходити. 🎯Ціль: 250 000.00 ₴ 🔗Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/8nzcLBL3Vk 💳Номер картки банки 4441 1111 2201 4644

Шшшшшш... Я тебе заколишу тишею. Спатимеш. Як мишеня – згорнувшись клубочком сірим. Ти кажеш, що це дуже мило: слухати казку на ніч, щоб лише світле снилось... Я розкажу. Цього вечора хай буде "Міо..." Але його дуже любили, він жив щасливо, а зла навколо не було, за добро не треба битися... Можна про "Пеппі", дивачку з панчохами та неймовірними пригодами, тато поряд і хулігана жодного, нема пожеж і несправедливості, а кінь на веранді яблука їсть... Хочеш слухати, як допомагає поліції "Детектив Блюмкіст"? Але будуть не злочини чи відімкнені руїни, а порятунок тварин, наприклад, котів знімати з висоти, а біла та червона троянда – просто квіти... Ще згадаємо "Карлсона", що на даху мешкає, вмикає пропеллер ґудзиком, але не бешкетує і не капризує, лише веселить хопчика, його чудову сім'ю та друзів... Або "Лев'яче серце", але без драконихи і випробувань, лишимо казку: не галюцинацію, лише магію, без подвійного дна, і ніхто не вмирає... В казковій країні тобі маритиметься хороше під м'якою ковдрою Нангіяли... Шшшшшш.... @olesya13r Для конкурсу "Ковдра Нангіяли" #репа

плуталися з тобою берегами від божевільні до спільних квадратів, де сиділи тихо, один одному ворог, один одному сестра і брат, молилися на світанки, не розрізняючи дні та ночі, курили шляхи від серця до підсанкційного збочення. ще б трохи панчів, і вмолилися б очевидності, тримай мою руку, допоки стане сил лід нести. повнорядковою, багатомірно та проти правил ми просто пишемо вірші, вогнем по шкірі, до шрамів. @viknapoetry #єва_верле #верле

сьогодні дедлайн

Арт А презентує першу подію у 2025 році! Смачний алкоголь, гострі вірші та неймовірні емоції: що об'єднує ці три речі? Правильно, літературний слем! Приходь 2 березня о 18:00 в Sympatia Bar, щоб боротися за титул чемпіона слему! Ціна квиточка: 200 грн Кожен з вас може зачитати свій текст і, якщо пощастить, зможе отримати цінні призи! 3 раунди, 3 призових місця і багато-багато-БАГАТО неймовірних вражень. Якщо бажаєш випробувати свої сили — реєструйся за формою. І обов'язково приводь з собою друзів, адже ТВІЙ ГОЛОС ВИРІШУЄ!

Приїзди у це прокляте місто в листопаді, ти ж обіцяла, Розкидаємо коми в місцях, де потрібні, до щему, крапки. Пофарбуємо в світле проспекти, прогнилі місцями, Так, отямитись треба. Чогось я конкретно розкис. Потопає в диму промислової зони натхнення, І, пухлинами зрощені, вірші – думки про красу, Проростають у серці, мов звалище вбитого нерва, Мов тавро "не такого", псують пасторальності суть. Надвечір'я, минуле століття. Чи, може, сучасність? Розібратися важко, незмінність часів, мов бурштин, Розливається в небі нічному, немовби закляття чи чари, Приїзди у суботу, благаю. Все змінне. Лише приїзди. Я чекатиму довго, на мить не піду від перону, І коли пролунає над нами гудок рятівний, То відчую, що шансів примарних на розквіт, Так багато одразу. В повітрі вже подих весни.

Дорогі підписники, до каналу Віршометрія прикріплено чат, де учасники і судді спілкуються на будь-які теми, ну, й звісно, про вірші. Щиро запрошую за посиланням! 🤗 https://t.me/+R1_uk9CKAMOTln3A

Я більше тобі – ні відрада, Ні вічність, ні краплі дощу. Ти йди, швидше йди, і не згадуй Всі лінії рук і помади Слід теплий на шкірі. Зловлю Та й випущу в небо птахами Усі обіцянки та сни. Іди! Знову класика жанру: Любовні метання і спазми В нікуди привели. Звільнись, Не треба чекати моменту, Писати щодня – обіцяв, Скорочувати міліметри Між нами... банально сюжетно: Іди! Просто так. Без підстав. @olesya13r #репа

Усім привіт! LitSlamUA запускає невеличкий челендж "Мій перший Слем від LitSlamUA" в Instagram. Просимо вас долучитися до нього, виклавши в сторіс ваші фото з першого Слему, в якому ви брали участь. У якості прикладу можете глянути мою сторіс в Instagram та додати свою сторіс під вищевказану наліпку. Будемо раді побачити ваші фото та ваші спогади! 😁

Теорія відносності: хтось комусь мізки виносить, що той недостатньо [тут має бути ваш прикметник] Хтось недостатньо…, бо не може дістати: зірку з неба перлину з океану монету з-під ліжка скалку з ока зубами до ліктя гроші на нове авто до стандарту чиїхось очікувань Теорія від-    безсилля носити насилля             носності Теорія до-    вести, що я кращий сусіда             носності          Ідея фікс – наблизитися до злизаної моделі досконалості  до сконалості Теорія абсурду: абсорбувати в собі негатив, щоб на тижні на першого-ліпшого висипати — нагадати людині, що він чи вона не відповідає чиїмось уявленням не до ста тньо… Не 10 із 10   Відносність – це гра у тіні: хто кого більше затьмарить Заздрість викручує руки досягненням Після десятого чорнильного проникнення яду оточення — точиш нагостро характер  і вже, як раніше, не сяєш Пластинки і трубочки твоєї паперової моделі світу прогинаються під чужі ефемерні стан дар ти Ти більше не впізнає ту людину у дзеркалі  Взяти спонжик і змити міцелярною водою усі надумані ідеали? Іде! Але …хто тут безгрішний? Хай вийде — я можу своїх позичити — в твій депозит самоцінності Серед рейтингів і най-най-най- дуже легко згубити себе — і тобі вже здається, що ти недостатньо: розумний старанний сміливий талановитий донатиш  батько/мати громадянин Ти недостатньо робиш. Що би ти не робив. Завжди. Недостатньо. Та хто встановлює межу достатнього? Чи це просто черговий привід, аби між сторонами розпалити спори? Споришіють слова-бур’яни на городі насадженої свідомості Не існує ніякого “достатньо” Теорія відносності: нема абсолютної величини  як і істини @tysha_poems #тиша

не зважаю на час та кордони країн, щоби бути назавжди з тобою. ти — ціль існування мого. його бачу в твоїй легкій посмішці, в ніжній, тендітній руці, що мене обіймає, даруючи сенс. я кохаю тебе, і нехай сотні рим стануть доказом, творчість цей факт пронесе крізь віки, крізь країни, крізь воду та дим... ПаліндРомова Бабка #вірші

Загорнений в плямисте простирадло Із мудрістю прострочених сторіч, Безжалісний, занедбаний, нещадний, У мітках від поранень зусібіч. Легенда протиріч - крилатий ящур, Лускатий і, як риба, мовчазний, Загублений у співах давніх нащось, Затоплений в червоному вині. Воскреслий разом з променем зі Сходу, Розкутий у безжалісній пітьмі, Він подихом розпеченим на дотик Розплавлює скажені «голосні». А потім, заохочений розмаєм Наліплювати лють на дно морів, У полонянок дозволу питає На спалахи, допоки не згорів. 3 розтопленою кригою у ребрах Сльозами окропляє диво-пірс, Подекуди в буденності де-небудь Розчулений, вогню наперекір. Тремтить, пророцтво й досі не збулося, Тремтить, бо лише ящур, а не птах, Приречений прожити в безголоссі Із холодом рептилії відтак. Та бачив хтось, до речі, нещодавно, Як розправляє крила угорі Зухвалий Демон із іменням «Янгол», Якого спів пташиний обігрів. Мовчан Оксана @sarahwatsonrhymes #мовчан