KGB files

Чекісти повідомляють партійним керівникам УРСР, що зірвали захист докторської дисертації літературознавця Дмитра Наливайка. При цьому самі визнають, що праця, присвячена українсько-європейським літературним зв'язкам 15-17 століть "заслуговує на наукову увагу". Але разом із тим у тексті знайшли буржуазний націоналізм та протиставлення української культури російській. 1978 рік. Дмитро Наливайко докторську таки захистив, але пізніше, у 1987-му, і тема вже була зовсім інша: "Теоретична історія реалізму в європейських літературах". Вчений помер 3 роки тому - шкодую, що не зв'язався з ним і не попросив розповісти, як то все виглядало з його боку. Документ: ГДА СБУ.

Довженко, Панч та двері, які за німців не рипіли б. Уфа, осінь 1941 року. Ці слова передає чекістам агент "Іванов", тобто Віктор Петров. Справа-формуляр Довженка- одна з тих, де вдалося знайти його донесення. ГДА СБУ.

У неділю презентація в Музеї Максима Рильського, приходьте.

*Принаймні формально з власної ініціативи, на практиці хтось міг спонукати до написання доносу. Наприклад, чекісти могли попросити агента відправити на їхню адресу (або на адресу міліції, прокуратури) заяву про когось, щоб з'явився формальний привід для порушення кримінальної справи. В “Архівах КГБ” є такий випадок - в історії північнокорейського шпигуна.

Різниця між доносом та донесенням на прикладі двох документів зі справи-формуляру Олександра Довженка. Перший - це те, що називають доносом (назва суто народна, офіційно це заява). Людина з власної ініціативи* написала та відправила те, що вважала за потрібне. Тут автор підписався, але були, звісно, анонімні доноси. Це машинописна копія, у справі також є рукописний оригінал. Другий документ - донесення. Його написав агент, виконуючи конкретне завдання куратора. Це машинописна копія, рукописний оригінал мав бути в робочій справі агента. Донесення часто помилково називають доносами. У справі Довженка (та й у інших справах-формулярах) донесень в рази більше, ніж доносів. Донесення - річ рутинна та системна, донос - як правило, разова. У 1950-х донесення стали називати повідомленнями. Написання людиною доносу могло стати першим кроком до її вербування чекістами. ГДА СБУ.

Із показів свідка Петрова: «Коршак Кирило Юхимович, на мою думку, був працьовитий, товариський, мав поетичні обдарування. Його наукові роботи були вузько археологічні і чогось антинаукового в них не було. У розмовах та доповідях, які мені доводилося чути з вуст Коршака, наскільки я пам’ятаю, не було жодних антирадянських націоналістичних висловлювань. Наскільки я знаю, в інституті історії матеріальної культури не було якихось націоналістичних угруповань. У 1937 р. був випадок, що якось у розмові зі мною Коршак сказав мені, що ненавидить працівників НКВД. Це він сказав у нетверезому стані, а у зв’язку з чим, я не пам’ятаю. На мою думку, це було сказано Коршаком у зв’язку з тим, що тоді відбувалися численні арешти громадян у місті Києві, у тому числі в Інституті історії матеріальної культури, та Коршак, мабуть, був незадоволений цим. Інших якихось нездорових висловлювань від Коршака я ніколи не чув. Незабаром Коршак Кирило Юхимович був заарештований органами НКВД, а чому, я не знаю. Щодо Магури Сильвестра Сильвестровича я можу сказати лише одне, що він був добрим науковцем, мав великі заслуги в галузі археологічної науки. Він серед нас, науковців, користувався заслуженим авторитетом та повагою. Якихось антирадянських висловлювань від Магури Сільвестра Сильвестровича я ніколи не чув». Про них двох свідок не мав що додати, додаткових питань не виникло. Покази зі слів Петрова записані вірно, йому прочитані, ось підпис. Підполковнику юстиції Козіну, звісно, не треба було знати, що 22 роки тому, коли НКВДист Данило Лифар завербував Віктора Петрова, йому найбільше були потрібні донесення агента саме про Коршака та Магуру (і ще одного археолога - Теодосія Мовчанівського). І що тоді Петров, тобто агент “Іванов”, писав про них набагато більше і зовсім інше… Кирила Коршака та Сильвестра Магуру реабілітували за 2 роки, в 1960-му. Але ще майже 30 років держава нікому не повідомляла правду про їхню долю - офіційно вони, як і тисячі інших репресованих, “померли в таборах” від різних хвороб. ЦДАГОУ

1958 рік. Віктору Петрову 63. Пару років тому він остаточно повернувся до Києва, влаштувався до Інституту археології, одружився. Минуло майже 10 років, як його евакуювали з Мюнхена - тоді завершилося тривале (та, за великим рахунком, останнє) завдання. Вже кілька років люди “звідти” з ним не зв’язувалися, а особову справу агента “Іванова” (тобто його справу) здали в архів. Наче все, та сторінка життя лишилася в минулому. Але ні. 19 вересня 1958 року минуле знову повернулося. Того дня Віктор Петров був на допиті в прокуратурі. Як свідок. Від підполковника юстиції Козіна він почув добре знайомі імена. Які вже давно ніхто публічно не згадував. Імена археологів, з якими Петров працював разом у 1930-х. Тоді тих його колег зробили “ворогам народу” та розcтpіляли. Тепер держава вирішила їх посмертно реабілітувати. Саме для цього і допитували тих, хто особисто знав репресованих науковців. Козіна зокрема цікавили Кирило Коршак та Сильвестр Магура.

- ...і я такий дивлюся - може бути цікава справа. Замомовив собі на пробу один том... - Ми вже як сомельє розмовляємо - "замовив на пробу"! Ранкова розмова з Володею Бірчаком. Нагадаю, його канал із цікавими архівними знахідками: https://t.me/Archivartifacts

За півтори години

Арсенал, завтра

Чотири роки «Вершинін» виконував завдання ГПУ в Польщі. Що саме робив як розвідник, невідомо - але напевно збирав інформацію про еміграцію. Публічно ж працював в Українському науковому інституті у Варшаві, писав статті (зокрема антирадянські), вивчав архів Михайла Драгоманова. Чомусь у 1934 році в чекістів виникли підозри, що «Вершинін» їх зрадив. Зізнався у всьому роздвідці УНР, працює тепер на неї та вже по-справжньому відмовляється вертатися. У документах тих років НКВД пише про це впевнено, називаючи зокрема імена тих, перед ким саме розшифрувався Лазаревський. В Україні лишилися дружина Лазаревського Марія та їхній син Олександр. І їх у 1935 році арештували. У матеріалах їхньої кримінальної справи НКВД не приховує, що Лазаревських переслідують саме як членів родини «зрадника». Законодавчі норми, які дозволяли це робити, були ухвалені в 1934-му. Але про всяк випадок їм інкримінували ще зв’язки з польським консульством та антирадянські розмови. При цьому якщо проти Марії були хоч якісь слабенькі докази, то проти Олександра - взагалі нічого. Підозрюється в шпигунстві - та й по всьому. Обом дали по 5 років таборів. Мати та сина разом відправили до Сибіру. Можливо, в НКВД розраховували, що це допоможе повернути Гліба Лазаревського - він приїде, щоб рідних звільнили з заручників та розбиралися з ним самим. Якщо й так, то це не спрацювало. «Вершинін» приїхав, але аж на початку 1940 року, коли Варшава перебувала під німецькою окупацією. І агент зміг переконати НКВД, що ні з якою розвідкою УНР насправді не співпрацював. Що там насправді сталося, звідки взялися підозри щодо нього, і як Лазаревський їх спростував, на жаль, невідомо. Приблизно тоді ж із табору звільнили дружину та сина. Вони, виходить, виявилися невинуватими не лише як «шпигуни», а й як «члени родини зрадника». Спочатку Гліб Лазаревський поселився в Сумах, де працював перекладачем. Нарком внутрішніх справ УРСР Іван Серов попросив сумське управління допомогти йому з роботою та квартирою, запропонував використовувати як агента. Але водночас порекомендував оточити самого Лазаревського агентурою, оскільки не виключав, що той все ж може виконувати завдання «українського контрреволюційного центру». Тобто НКВД йому до кінця не довіряв. Дружина та син поки що були в російському Сиктивкарі. У 1941-му родина мала возз’єднатися у Києві, але завадила війна. «Вершинін» опинився в евакуації, син - у армії, дружина лишилася в Сиктивкарі.  В Уфі Лазаревський почав працювати в музеї Тараса Шевченка. І розробляв евакуйовану українську інтелігенцію. Згодом розповім про одну операцію, в якій брали участь Лазаревський та ще один агент Олександр Міньківський під керівництвом чекістів Володимира Сєкарєва та Анатолія Шевка (про всіх трьох писав раніше). 1944-го Лазаревський повернувся до Києва - і нарешті зустрів дружину (син ще служив). Цей період його життя був плідним, але нетривалим - кінець йому поклало звільнення з музею в 1947-му через звинувачення в націоналізмі. Лазаревському дісталося зокрема за написані та видані в Уфі спогади про дореволюційний журнал «Кіевская старина». Лазаревський зміг отримати роботу бібліотекаря у Львові. Саме там його поховали після смерті в 1949-му. Незабаром з Марії та Олександра Лазаревських зняли судимість. Документи - Галузевий державний архів СБУ. Цей сюжет увійшов до моєї нової книжки "Агент з ведмедиком. Шпигунські ігри Віктора Петрова (Домонтовича)". Ви можете замовити її собі за посиланням: https://secure.wayforpay.com/button/b08cd5688f575 Також можете скористатися IBAN-платежем та скинути в дірект свою адресу: UA133220010000026007340069204 (сума: 569 грн, призначення: оплата товару) Підпишу та відправлю якнайшвидше.

Гліб Лазаревський - літературознавець, син та племінник друзів Тараса Шевченка, агент “Вершинін”. Чекісти вирішили, що агент їх кинув, і взяли його родину в заручники. У 1920-х він працював юристом у державних установах і паралельно досліджував творчість Шевченка. У 1930-му їде у відрядження до Польщі та Франції. На три місяці. Збирати матеріали про Кобзаря. «Однак перебування там трьома місяцями не обмежилося», - так туманно й неконкретно офіційна біографія повідомляє нам про те, що Лазаревський залишився в Польщі. Тобто став «неповерненцем». Злочинцем за радянськими законами. А як його взагалі випустили? Він же ще й колишній петлюрівець. І чого це в таке відрядження відправили людину, яка у шевченкознавстві поки що була аматором? Насправді у відрядження Лазаревського відправило ГПУ, тобто чекісти. Він на той момент вже був агентом «Вершиніним», раніше «використовувався у внутрішній роботі». Наукові пошуки були лише прикриттям для агента. Як і відмова повертатися через три місяці.

У ГДА СБУ тепер є сторінка у фб: https://www.facebook.com/share/1B1QjA8v3Z/

📚 То що там з «Агентом із ведмедиком»? Нарешті зібралася з думками, відійшла від книжкового похмілля і можу скласти докупи всі враження. Скажу відверто: мене дуже манив цей таємничий образ В. Домонтовича. У моїй голові це був загадковий класик, про якого не розповідали в школі. Одні кажуть – агент КДБ, інші – що його підставили. А за відгуками то тут, то там «Дівчина з ведмедиком» – ледь не еротична проза про заборонені стосунки неповнолітньої та старшого чоловіка. Сам же Домонтович дивиться на мене з фото «очима з насмішкою». Тобто, як ви вже зрозуміли, я нічогісінько про нього не знала. Але Едуард Андрющенко дуже майстерно це виправив. Настільки вправно, що хочеться аплодувати його терпінню складати пазли з архівних документів у єдину канву життя письменника. Так перед нами постає той, хто криється за В. Домонтовичем, – археолог Віктор Петров, а ще – агент КДБ «Іванов». Після прочитання мене більше не захоплює ця постать. Спочатку в мене було трішки люті: ну бо хто він такий, щоб вершити долі інших? Навіть тих, хто вважав його другом?! Згодом автор відкрив історії інших митців, яких також вербувало КДБ, і мені якось стало соромно за себе. Мовляв: «Мені легко засуджувати, сидячи в незалежній Україні без гніту тоталітарної системи й ризику смерті». Так настала фаза прийняття. А до кінця книги мені стало його шкода. Чому шкода? Він прожив усе життя у страху. Навіть не так: не впевнена взагалі, що він прожив СВОЄ життя. Він намагався, ніби той вужик, якось вигнутися й пройти між крапель. Але в нього не вийшло. Він не мав друзів, жив із Софією Зеровою, яка любила свого репресованого чоловіка (ось це також залишилося для мене великим запитанням у цій історії), навколо нього постійно були якісь плітки. Можливо, єдине, що йому вдалося, – це займатися улюбленими справами, зокрема археологією та письменництвом. Навіть до останніх днів його очі «бігали», коли хтось через когось «передавав привіт». «Агент із ведмедиком» – це більше, ніж книга про одного письменника. Це книга про ціле покоління, епоху, життя в тоталітарному режимі. Але без субʼєктивності автора. Едуард Андрющенко зробив все, щоб кожен з нас склав власне враження про В. Домонтовича. Тож дуже раджу! #відгуки_позатекстом

Історики, літературознавці, журналісти: буквально з 1991 року шлють спецслужбам запити на справу Петрова-Домонтовича. Коментатори під анонсом заходу про Петрова-Домонтовича:

Неділя, Книгарня Є на Лисенка

Усі тепер знають, де знаходиться Мала Токмачка, але не всі чули, що там, у Оріхівській колонії №88 (по-народному - “на Токмачці”) сидів знаменитий воїн УПА, Герой України (2022) Мирослав Симчич. Ось доповідна КГБ Щербицькому про невиправного фанатика Симчича, оте “ИТУ-88” - це і є Токмачка. Документ - ГДА СБУ (фото теж, але більш раннє, за 12 років до Токмачки).

Інший запорізький "Металург". ГДА СБУ.

Відкрив сучасне видання Максима Рильського - і там теж знайоме прізвище.

Після війни Віктор Петров не пройшов обов’язкову для радянських науковців переатестацію (яка переатестація, коли ти офіційний зрадник та колаборант, живеш у Німеччині), і його докторський ступінь перетворився на гарбуза. Коли вже повернувся - відновити ступінь ніяк не виходило. До війни цілий директор інституту а Києві - а тепер у Москві якийсь м.н.с. МГБ намагалося допомогти, але без завзяття. Заступник міністра Савченко мав звернутися до завнауки ЦК Жданова (син Жданова і зять Сталіна, щоб ви розуміли), але чомусь передумав (резолюція знизу). Врешті решт довелося знову захищатися 15 років потому. ГДА СЗРУ.