KGB files

«Агент з ведмедиком» - у довгому списку Книги року BBC-2026. Загалом у «Есеїстиці» 14 видань. Нагадаю, книжка присвячена історії письменника-вченого-агента Віктора Петрова (Домонтовича). Ви можете замовити собі примірник безпосередньо в автора, тобто в мене. З автографом. Посилання: Спосіб 1, Монобазар: eduarda40.monobazar.com.ua Спосіб 2, Wayforpay: https://secure.wayforpay.com/button/b08cd5688f575

«[Остап] Вишня скаржиться, що «не можна працювати». «Нема над чим сміятися». «Знаю, що і прозаїкам важко, але нам, гумористам, гірше за всім: над чим сміятися? Тепер сміятися заборонено». Фрагмент із донесення агента «Стріли» (Юрія Смолича), 1948. Згодом ці фрази увійшли у довідку про настрої письменників, яку підготували для Хрущова. ГДА СБУ

Навіть довго вже після Незалежності цих дєятєлів в Україні берегли як зінницю ока. З ними рахувалися, вони були заслужені. Їх вітали від СБУ із 9-м мая і 23-ім фебраля. Доступ до їхніх справ вочевидь був закритий більше як 20 років вже у Незалежній Україні. А консерви і п*дари, так і залишаються консервами і п*дарами. Вчора стало відомо, що у в’язниці зdох колишній працівник КГБ та проросійський діяч зі Львова Олександр Дмитрович Косторний — зрадник, який коригував російський удар по Яворівському полігону. Саме через його підле наведення 13 березня 2022 року росія завдала ракетного удару по полігону, де проходили навчання українські військовослужбовці. Тоді загинули десятки людей, а багато військових отримали поранення. За державну зраду Косторного засудили до 15 років ув’язнення з конфіскацією майна. Та відсидіти весь термін йому не судилося… ось кілька документів, що нашвидкоруч вдалося знайти в архіві СБУ. Як видно опєром Косторний був не надто сильним. Бо у багатьох документах інспекції фігурують недоліки. Джерело: ГДА СБУ, Фонди 17 та 71 📜Канал "Архівні Артефакти"

У Хмельницькому в кафе «Русскій чай» показували відеокасети профашистського ансамбля «Чин-Гіз-Хан». Та інші історії з повідомлення КГБ про поширення західних відеофільмів, 1982. ГДА СБУ

Батьків загиблих дітей переконують ховати їх без релігійного обряду. Рівненщина, 1982. ГДА СБУ.

КГБ УРСР звітує Щербицькому про створення власного свинокомплексу на базі радіоконтррозвідувальної служби. 1982. ГДА СБУ

План використання агента «Іванова» (Віктора Петрова-Домонтовича), на якому стоїть підпис зокрема Судоплатова. Завізований, до речі, Кобуловим (заступником Беріі). Чи бачився він особисто з Судоплатовим, невідомо. ГДА СЗРУ.

Шановні підписники, пропоную вашій увазі цікавий історичний зріз - документ із литовського архівного проєкту «KGB Documents», який має промовисту назву «ПЕРШІ КРОКИ В БОРОТЬБІ З РЕКЕТОМ». Це оперативне зведення з позаштатного корпункту Збірника в КДБ Української РСР, датоване 1989 роком. Нижче я наводжу адаптований український переклад цього документа. Текст доповнений моїми ремарками. ПЕРШІ КРОКИ В БОРОТЬБІ З РЕКЕТОМ (КДБ УРСР, 1989 рік) Агент УКДБ у Чернігівській області «Воїн» повідомив, що його близький знайомий Марченко, член міського кооперативного молодіжного концертного об'єднання, поскаржився: його переслідують «київські гастролери», які вимагають «відступні» - велику суму грошей. Отримана інформація заслуговувала на увагу. «Воїну» було рекомендовано переконати Марченка звернутися із заявою до органів КДБ. У своїй заяві Марченко повідомив, що до нього підійшли двоє невідомих, які назвалися Сашком та Олегом, і почали вимагати 40 тисяч карбованців як «відшкодування збитків» від організованих ним концертів на території Чернігівської області. У розмові ці «серйозні», агресивно налаштовані «молодчики» дали зрозуміти, що жартувати не збираються, і згадали прізвисько свого ватажка - «Князя», який нібито проживає в Москві і якому вони мають передати ці гроші.

Цілком імовірно, що під псевдонімом «Князь» фігурував київський кримінальний авторитет Ігор Борисович Князєв. Як пояснив мені у розмові один із ветеранів карного розшуку, штучне «переселення» лідера до Москви - це був звичайний, але досить пиширений блеф серед «братків» для максимізації погрози. У кримінальній парадигмі 1980-х Москва асоціювалася з найвищою інстанцією злодійського світу (союзний «общак», злодії в законі). У такий спосіб рекетири набивали собі ціну та створювали ілюзію потужного ресурсу впливу.

Вимагачі змусили жертву написати розписку про передачу грошей до 20 серпня. Було вирішено встановити із заявником оперативний контакт. Агенту «Воїну» доручили активно спілкуватися з Марченком, щоб фіксувати його поведінку, настрій та виявляти зв'язки. За місцем проживання поведінка заявника контролювалася за допомогою оперативної техніки. Контроль за діями Марченка показав, що він діє чітко відповідно до наданих йому рекомендацій. Далі події розвивалися наступним чином. 14 серпня о 10-й годині ранку до готелю, де проживав заявник, на трьох автомобілях під'їхав Сашко зі «спільниками» (машини рекетирів з моменту їхньої появи в районі готелю були взяті під контроль групами зовнішнього спостереження). Піднявшись у номер до Марченка, вони почали вимагати гроші. Заявник підтвердив, що передасть їм суму о 16:00, як вони домовлялися раніше. За рекомендацією УКДБ Марченко звернувся до відділу карного розшуку УВС з офіційною заявою. Йому в присутності понятих вручили «ляльку», що імітувала пачку грошей, для подальшої передачі рекетирам. Отримавши санкцію прокурора області, оперативна група з працівників карного розшуку та УКДБ затримала бандитів на гарячому. У затриманих (а їх виявилося семеро осіб) було вилучено холодну зброю, набої, спецзасоби «Черемуха» та дві портативні радіостанції іноземного виробництва. У ході розслідування вдалося встановити, що двоє із затриманих входять до київського угруповання рекетирів і за вказівкою його ватажка «Паті» разом з іншими особами здійснюють злочинні дії в Чернігові.

Під прізвиськом «Патя» фігурує раніше судимий Олег Андрійович Патищук. Він увійшов в історію як один із перших рекетирів, який промишляв на Лісовому масиві столиці. Помер у тому ж 1989 році від передозування наркотиками.

«Невгамовним» та «Борисом», під час зустрічей записувала на відеокасету їхню програму боротьби з так званою русифікацією в Україні та відомості про її підтримку націоналістичною еміграцією. На подяку інтерв'юовані отримали від іноземки цінні речі. Її дії приховано фіксувалися. Під час від'їзду в момент митного огляду у Коломієць були виявлені незадекларовані золоті вироби, що дозволило провести більш ретельний огляд та вилучити заховану відеокасету". "У порядку самокритики хотілося б зазначити, що у роботі припинення екстремістськи налаштованих угруповань ще гостро відчувається нестача агентів впливу, здатних як надавати стримуючий вплив на націоналістичних лідерів, але й більш успішно розкладати угруповання зсередини шляхом відриву менш стійких її членів. Не одразу долалася боязкість оперативного складу до відкритих дискусій з об'єктами та їхніми зв'язками." Скан із сайту литовського проекту KGB Documents. https://www.kgbdocuments.eu/assets/books/journals/sbornik/134.pdf

Стаття "Українські націоналісти змінюють тактику". "Сборник КГБ СССР", 1989. Кілька цитат: "Так, вдале введення агентів «Артура» та «Знайомої» в їхнє середовище дозволило отримати перші зразки «Українського вісника». Агенти впливу «Едуард», «Тихий», зігравши на амбітних претензіях на лідерство і вміло скориставшись ситуацією, внесли певний розкол в угруповання, в результаті окремі екстремісти відійшли від лідерів." "Так, в результаті аналізу даних оперативно-технічних заходів вдалося спрогнозувати приїзд до Львова у складі туристичної групи із США емісара закордонного націоналістичного центру. Проведені спільно з УКГБ по Закарпатській області заходи у пункті в'їзду дозволили припустити, що ним виявиться співробітниця американського видавництва Марта Коломиєць. У ході розробки іноземки за маршрутом проходження використовувалися досвідчена агентура, технічні засоби. Це дозволило встановити, що, перебуваючи у Львові, вона з дотриманням заходів безпеки двічі зустрічалася з об'єктами розробок

КГБ про дрони, 1989. «Труды высшей школы КГБ». Вся стаття: https://kgbdocuments.eu/assets/books/journals/tvs/45.pdf

«А як вам взагалі вдалося отримати доступ до архівів КГБ?» Таке питання доводиться чути дослідникам та журналістам, які пишуть про розсекречені сторінки нашої історії. Далеко не всі знають, що сьогодні буквально кожен має право ознайомитися з архівними справами, які радянська влада ховала під грифом «Совершенно секретно». Але це зробити? З чого починати? Де шукати найцікавіші сюжети? Як перетворити архіву справу на журналістську статтю, відео для ютубу або книжку?  Під час дискусії, на яку ми вас запрошуємо, про це говоритимуть: 👤 Едуард Андрющенко, історик, автор книжок«Архіви КГБ. Невигадані історії» та «Агент з ведмедиком. Шпигунські ігри Віктора Петрова (Домонтовича)» 👤 Андрій Когут, директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України, історик 🗓️ 24.09 | 18:30 📍 Kyiv Media Hub, вулиця Лютеранська, 13б 📝Вхід безкоштовний за попередньою реєстрацією: https://forms.gle/kP1tHo9j1REVpix8A

У цьому відношенні його доля схожа на долю Юрія Шевельова - але Шевельова від подальших контактів із чекістами врятувала німецька окупація Харкова. Як і Шевельова, Пріцака після війни держбезпека захоче знайти - щоб відновити зв'язок. Далі буде. ГДА СЗРУ.

Історія Омеляна Пріцака. Продовження (попередні частини в попередніх постах). І ось 5 червня 1941 року, після зізнань у контактах з ОУН, Омелян Пріцак дає підписку про співпрацю. Псевдонім - "Галичанин". Підписку прийняв Олександр Шаров, який у ті роки працював з іншими вченими-агентами - Віктором Петровим, Петром Курінним, Олександром Оглоблиним (останньому після війни МГБ в Німеччині навіть передавало "вітання від Шарова", хоча насправді той давно був у відставці). Підписка, до речі, російською, знання якої Пріцак напевно покращив у армії. Ну і Шаров з ним точно говорив російською - лише кілька років тому його перевели до Києва з Росії. Жодних донесень "Галичанин" тоді не написав (покази дав про людей, які вже були засуджені), завдань не отримав. Бо далі були війна, полон та еміграція (у деяких довоєнних документах КГБ взагалі описував це так: вербувальні заходи не були завершені через початок війни).

- На першій зустрічі з кишені Пріцака стирчала газета «Правда» - такою була інструкція від Єднорога. Незнайомий член ОУН промовив пароль: «Чи це “Комуніст”?», вчений відповів: «Так, це найновіше число газети». - Самі зустрічі відбувалися на Новому єврейському цвинтарі, що зараз є частиною Янівського. - Йому дали почитати книжечку під назвою "Пашні буряки". Насправді це був замаскований під сільськогосподарську літературу посібник із конспірації, написаний майбутнім командиром УПА Василем Куком. Невдовзі почалися ті самі вересневі арешти, і всі контакти Омелян Пріцак обірвав, присягу члена ОУН скласти не встиг. Далі буде. Протокол допиту: ГДА СЗРУ.

Продовження історії Омеляна Пріцака (початок у попередньому дописі). Минає 8 місяців після того, як в НКВД дізналися про нього як про члена ОУН. Пріцак тепер служить у Білій Церкві, і одного дня (це був початок червня 1941 року) його везуть до Києва нібито в якихось армійських справах. Насправді - до НКГБ на допит. І на допиті 22-річний червоноармієць розповідає про свої політичні погляди, про те, як погодився на пропозицію приятеля Богдана Єднорога вступити до ОУН (сам Єднорог на той момент отримав смертний вирок у "Процесі 59-ти", його розстріляють у тюрмі на Лонцького наприкінці червня, перед тим, як радянські війська залишать Львів), як зустрічався з невідомими йому членами організації та погодився налагоджувати для неї зв’язки в Києві. Цікаві деталі:

До створеної Мироном-Орликом «трійки», окрім Пріцака, нібито входили студентка Київського університету Людвига Малащук та співробітник Львівської філії Академії наук і Ветеринарного інституту Юрій Стефаник (син письменника Василя Стефаника). У цьому дописі - фрагменти допиту Максиміва з ГДА СЗРУ (плюс скани збірки “Мазепа” з “Діаспоріани”). Людвигу Малащук під час «Процесу 59-ти» засудили до розстрілу, але Верховний суд СРСР замінив страту на десять років таборів. Юрія Стефаника арештували у вересні 1940-го, звільнили в травні 1941-го. У листопаді 1940-го року його завербували як агента НКГБ із псевдонімом «Гуцул». Але в цій ролі Стефаник-молодший проявив себе як «дворушник», тобто жодної цінної інформації не надавав. Під час війни емігрував, помер у Канаді. А от дістати Омеляна Пріцака в НКВД УРСР одразу не вийшло: якраз у жовтні 1940-го його забрали до армії. За ним таки прийдуть, але трохи пізніше. Далі буде. PS: Чи була Любов Комар знайома з Омеляном Пріцаком, чи знала вона, що той теж був пов’язаний з ОУН, чи говорили вони про це, ми не знаємо. Вона померла в Нью-Йорку 2007-го, він - у Бостоні роком раніше. Ця історія також увійшла до моєї книжки “Агент з ведмедиком”. Замовити її ви можете безпосередньо в автора. З автографом та безкоштовною доставкою. Посилання на замовлення тут.

Максимів на допиті не зміг згадати ім’я молодого львів’янина, який мав розбудовувати осередки ОУН у Києві (оскільки саме туди нещодавно вступив до аспірантури) та на сході України. Проте Максимів навів деякі деталі: той молодик працював асистентом у Львівському університеті та знає арабську мову. І головне: його стаття є у двотомному збірнику про Івана Мазепу. Наступного дня підозрюваному принесли в тюрму цю книжку, видану у Варшаві минулого року. І ось та сама публікація: «Іван Мазепа і княгиня Анна Дольська», сторінка 103, автор - Омелян Пріцак. Учений, певно, й гадки не мав, у який спосіб чекістів зацікавила одна з перших його публікацій. За словами Максиміва, Пріцак був членом ОУН, який виконував завдання відомого діяча націоналістичного руху Дмитра Мирона-Орлика (на Опері в Києві висить меморіальна дошка).

Серед них була й авторка спогадів, яку в публікації позначили ініціалами Л. К. Любов Комар. До ОУН її, 20-річну, завербував Іван Максимів. За півроку, 3 вересня 1940 року його арештували. Під тoртyрами Максимів розповів про інших членів організації. 11 вересня схопили і Любов Комар. З опублікованих в “Сучасності” спогадів:

“А незабаром після того пішли серед членів ОУН чутки, що Максимів “сипле”. Я не йняла цьому віри, не дозволила народитися сумнівові. У мене він провідник, і я не могла допустити його падіння. Тому глибоке розчарування й біль наповнили мою душу, коли під час мого допиту у Замарстинівській тюрмі, енкаведисти ввели в кімнату Максимова для очної ставки зі мною. Як дуже він змінився! Видовжене, набрякле, сіре обличчя, поросле рідкою щітиною. Постава зігнута, недбала. Я знала, що він був слабкого здоров’я і тому його нужденний вигляд ще більше ранив мою душу”.

Попри те, що Максимів співпрацював зі слідством, погодився стати агентом НКВД та виступив на суді з покаянною промовою, його розстріляли. Любов Комар теж отримала смертний вирок, але їй, як і багатьом іншим фігурантам, страту замінили на десять років таборів. Того ж року дівчина втекла з Бердичівської тюрми. Стала радисткою та зв’язковою УПА. З 1944 року жила в еміграції. Вийшла заміж за відомого діяча визвольного руху (і члена редколегії «Сучасності») Мирослава Прокопа. Але до чого тут Омелян Пріцак?

Професор Омелян Пріцак напевно мав прочитати дев'ятий номер діаспорного журналу “Сучасність” за 1981 рік. Принаймні через те, що там вийшла його стаття про 1500-ліття Києва, відзначати яке готувалася радянська влада. “Цей ’’ювілей”, базований на звичайній неправді, є не на славу Києву й Україні”, - стверджує автор. Втім, мова зараз не про дату заснування нашої столиці (кому цікаво - ось журнал, почитаєте). Був у тому ж номері ще один матеріал, який Пріцак, думаю, перечитував не один раз, багато думаючи та згадуючи свою молодість. Тема була далекою від кола його наукових інтересів - але описані події торкнулися і його. Торкнулися, на щастя для видатного вченого, лише злегка, інакше його доля могла скластися зовсім інакше. Про ту сторінку свого життя Омелян Пріцака ніколи публічно не згадував - ані в еміграції, ані в незалежній Україні. Це спогади «У сорокові роковини процесу 59-и». У січні 1941-го у Львові судили членів ОУН, переважно студентів.