Край

Режисерський дебют Хасана Хаді, за який він отримав «Золоту камеру» в Каннах минулого року. Те, що саме цю картину удостоїли такої химерно-вульгарної нагороди у формі кіноапарата, відлитого із золота, ніби продовжує образність фільму, проте вже за межами кіноекрана. Застереження: у фільмі присутні звуки вибухів та реактивної авіації. І це зовсім не найстрашніше з показаного. А показана історія дев'ятирічної Ламії Наїф, якій випадає «честь» виготовити торт до дня народження президента — Саддама Хусейна. Вона — найкраща учениця класу, тож завдання сприймає з властивою їй безпосередністю та серйозністю і вирушає на пошуки інгредієнтів. Дівчинку супроводжують бабуся, однокласник, випадкові зустрічні, а також її вірний (єдиний, зрештою, вірний) супутник — півень Хінді. Хаді не намагається розвінчувати культ особи, спростовувати пропаганду або викривати диктатуру — він просто показує, що відбувається, коли до декларацій поставитися серйозно й безпосередньо — по-дитячому. «Я маю зробити торт» — Ламія самовіддано шукає складники, здобуваючи їх усіма можливими способами. Вона уможливлює торт для президента, здійснює його. Через процес реалізації звичайнісінького, здавалося б, кондитерського виробу стрічка проникає в найпотаємніші закутки суспільства, у якому живе Ламія, оголює всю фальш і мерзотність, що ховаються за оглушливими гаслами та гірляндами. «Й над усім — два словечки з Корану, і обпалений сонцем Саддам!» — перефразовуючи Євгена Плужника. Зображення Саддама Хусейна повсюди: у школах, на весіллях, маніфестаціях і в магазинах. Однак усюди він багатозначно дивиться вбік або піднесено споглядає вгору. Саддам не дивиться прямо: ні на портретах, ані в кінохроніці. Він ніби ховає погляд, оскільки те, що може побачити перед собою, здатне викликати лише одне почуття — сором. 🎟️️️️️️Показ «Торта президента» — вже цієї суботи, 14 листопада о 19:00, у кінотеатрі «Жовтень». Квитки — за посиланням. підписатися | квитки на Кіноцикл «(INFANS) — Той, хто не мовить» | наш сайт

інстаграм архіву: https://www.instagram.com/snyviiny?obrf=MXZuYjM5emE1NnF4Zg==

форма: https://docs.google.com/forms/d/1-ifep6Ng18PrLZor3_cGg7lQiqWcP5aU3Wf9W8W8EOY/edit

привіт! уже рік я збираю цифровий архів ваших снів війни, і дуже хочу продовжувати, тому закликаю вас ділитися окрім цього, хочу трансформувати принаймні частину архіву в щось матеріальне, бо цифрове мені вбачається почасти не менш крихким і вразливим, ніж фізичне можливо, це буде друкована збірка; можливо – колекція артефактів, тематично зі снами повʼязаних хочу, аби архів був інклюзивним, і ви зверталися до нього як до нотатника, фіксуючи там сни, які мріється закарбувати, зберегти, чи навпаки – виписати й відпустити сни війни – це сни, що вміщаються в хронологічну рамку повномасштабного вторгнення. не обовʼязково, щоб ви побачили їх саме будучи в Україні. так само не принципово, щоб тематично вони стосувалися воєнних дій. чим різноманітнішим буде архів, тим цікавіше і репрезентативніше через форму ви ділитеся снами анонімно, при цьому автоматично даючи згоду на їхню анонімну публікацію в інстаграмі архіву і/або подальшу трансформацію в щось не-цифрове

А що взагалі відбулося? Це запитання пронизало весь перший #показ із циклу (ĪNFĀNS) — «ТОЙ, ХТО НЕ МОВИТЬ». І воно ж супроводжує не тільки фільм Джафара Панагі, а й усе його життя. Адже іранський режисер практично всю свою кар’єру перебуває під слідством: компетентні органи встановлюють обставини його справи, а саме — його кіно, з’ясовуючи: а що ж, власне, відбулося? І якщо щодо компетентності відповідних органів в Ісламській Республіці Іран певний сумнів таки присутній, то компетентність сумніву глядачів, присутніх на показі в «Жовтні» цієї суботи, варто визнати. Проблематика стрічки Панагі вже у назві: що може відбуватися у дзеркалі? І чи може взагалі? Або ж справа взагалі не у віддзеркаленні, а в тому, з чого і з кого воно виникає? Так і з кіно: проблема в ньому самому чи в тому й тих, кого та що воно зображує? І який стосунок має зображуване до зображення? Такі питання межують із наївністю. Та кому, як не дитині, зрештою, їх ставити? Для дитини питання — частина гри (в усіх сенсах), і саме з цієї грайливості та безпосередності виростає всепроникна поверхня «Дзеркала», на якій не приховати навіть найдрібніших деталей. 🔗слідуючий показ — «Торт для президента» вже цієї суботи, 14 листопада о 19:00, у кінотеатрі «Жовтень» — квитки за посиланням. підписатися | квитки на Кіноцикл «(INFANS) — Той, хто не мовить» | наш сайт

Спроби ісламського уряду вихолостити кіно зрештою призвели до появи одного з найвідвертіших фільмів іранського кінематографа. У «Дзеркалі» Джафар Панагі демонструє, як невинний дитячий погляд розхитує усталені соціальні та релігійні конструкції, оголюючи як безлад і несправедливість, що ті покликані приховувати, так і сам фундамент кіно. Через дитячу безпосередність режисер виявляє приховані суперечності, а межа між вигадкою та реальністю поступово втрачає свою визначеність. 🔗️️️️У рамках циклу (ĪNFĀNS) — «ТОЙ, ХТО НЕ МОВИТЬ» читайте #текст про фільм Джафара Панагі «Дзеркало» від Broken Movie — посилання. підписатися | квитки на Кіноцикл «(INFANS) — Той, хто не мовить» | наш сайт

Як перетворити непотріб на витвір мистецтва? #розбір документального фільму «Збирачі та збиральниця» (2000) Аньєс Варда бере портативну камеру й вирушає знімати людей, які підбирають те, що інші залишили на землі. Ось і все кіно: як конкретний фільм, так і мистецтво загалом. Режисерка вирушає в мандрівку слідом за явищем, яке, здавалося б, уже осіло у словниках та музейних архівах, — досліджує феномен збиральництва. Варда фільмує збирачів відсортованої картоплі, непридатної для продажу, лахмітників, які підбирають виставлені на утилізацію речі, безпритульних, які намагаються прогодуватися зі сміттєвих баків, власників виноградників і садів, де люди дозбирують те, що залишилося після машин, художників, які шукають матеріал для своїх практик серед непотребу, активістів, які збирають з етичних міркувань, — і всіх інших, кого зустрічає на своєму шляху. Режисерка не вигадує вибагливих технічних прийомів і не шукає «прихованих» зв'язків чи сенсацій, а всього лише дає слово людям, які трапляються їй на шляху. Людям і речам. Сама ж вона тільки запитує та фіксує, схоплюючи й збираючи свідчення, а інколи — і самі речі. Проте не для того, щоб привласнити чи «втримати», а щоб погратися. Підхід Варди цілковито збігається з предметом її дослідження: їй вдається досягти їхнього повного злиття. Коли стрічка про феномен збирання сягає аж до витоків самого кіно — не фігурально, а буквально, до винахідника хронофотографії Етьєна-Жуля Маре, — вона набуває символічного виміру. Документальна картина «Збирачі та збиральниця» — це інструкція до того, як навчитися бачити. А далі — любити те, що бачиш. І тоді навіть кадри, відзняті випадково не вимкненою камерою, стають мистецтвом, а незграбне теліпання кришки об'єктива перетворюється на танець. Варда показує, наскільки скромними можуть бути умови мистецтва і водночас наскільки строгими є його вимоги. Адже справжнє мистецтво народжується не з надсучасних технічних засобів чи вишуканих ідей. Воно виникає тоді, коли митець замовкає і прислухається, коли цілковито віддається предмету й таким чином сам стає його горизонтом. Через цей горизонт предмет починає промовляти, наповнюючи його власним змістом і щоразу розширюючи новими гранями. Аньєс Варда повертає голос тому, що звикли вважати непотребом, — речам і людям, повз яких ми щодня проходимо, не помічаючи їх. Вона відшукує серед сміття справжні знахідки. Мистецтво існує тільки через #пере_відкриття, яке й здійснює Варда, — виносить картину із темного музейного сховища, повертаючи її зі забуття в буремне сьогодення. А що для цього потрібно? Лише камера і здатність прислухатися. А ще, крім усього іншого, у цьому фільмі Варда зачитує реп. підписатися | квитки на Кіноцикл «(INFANS) — Той, хто не мовить» | наш сайт

▪️ «Одержимість» | Ossessione (1943), реж. Лукіно Вісконті (02–08 листопада 2026) Після показів у деяких кінотеатрах запрошували єпископа, щоб «очистити» приміщення від гріха. Однак доречніше було б кликати дезінфекторів — відмити зал від куряви провінційної дороги, а також від плям сперми та смерті, якими, за вдалим висловом асистента режисера Джузеппе Де Сантіса, просочена картина. Інший, ще більш вдалий вислів належить монтажеру Маріо Серрандреї: він сказав, що «це особливе кіно, я таке бачу вперше і назвав би його неореалізмом». Звідси та назва, власне, і пішла. Перелічувати кліше та анекдоти, супутні «Одержимості», можна набагато довше, ніж триває сама картина. Тож ліпше цей час присвятити досвіду безпосереднього занурення у пульсуючу плоть фільму. Звісно, наша глядацька пересиченість суттєво абсорбує той слизький шок, який вивалювався на глядачів свого часу, — ніби вражені недугою нутрощі просто з роздертого лона Італії зразка 1942 року. Однак навіть зараз після сеансу «Одержимості» Вісконті виникає бажання помитися. ⭐️Оцінка автора: 4,75/5 ⁕ О. Смаглюк 🔗#кінощоденник за попередні періоди читайте на нашому сайті — посилання. підписатися | наш сайт

▪️«Твоя мати, твоя мати, твоя мати» | Your Mother Your Mother Your Mother (2026), реж. Бассам Тарік (02–08 листопада 2026) Зовні банальна екшен-драма, за якою ховається деконструкція традиційної маскулінності через призму ісламської теології. До смерті дружини головний герой жив у чітких і зручних для себе межах, виконуючи роль архетипового чоловіка-годувальника (у буквально радикальному сенсі — він «праведний найманий убивця»), після — йому доводиться придушувати своє чоловіче его й виплекувати якості, які релігія пов'язує з материнством: смиренність, терпіння та жертовність. Ісламський хадис тричі підносить матір над батьком, і на Латіфа чекає три метафоричні стадії трансформації задля порятунку своїх дітей. У процесі буде чимало винахідливих бойових сцен, магнетичної гри Магершали Алі, який розривається між батьківською ніжністю та жорсткістю у боротьбі з колоритним антагоністом у виконанні Джона Чо, і навіть чорного гумору. Дуже добре, що з чергового фільму Марвел («Блейд», який розпався у виробничому пеклі) зрештою вийшла така оригінальна, стильна незалежна картина. Завжди б так. ⭐️Оцінка автора: 3,5/5 ⁕ Broken Movie 🔗#кінощоденник за попередні періоди читайте на нашому сайті — посилання. підписатися | наш сайт

▪️«Твоя мати, твоя мати, твоя мати» | Your Mother Your Mother Your Mother (2026), реж. Бассам Тарік (02–08 листопада 2026) Зовні банальна екшен-драма, за якою ховається деконструкція традиційної маскулінності через призму ісламської теології. До смерті дружини головний герой жив у чітких і зручних для себе межах, виконуючи роль архетипового чоловіка-годувальника (у буквально радикальному сенсі — він «праведний найманий убивця»), після — йому доводиться придушувати своє чоловіче его й виплекувати якості, які релігія пов'язує з материнством: смиренність, терпіння та жертовність. Ісламський хадис тричі підносить матір над батьком, і на Латіфа чекає три метафоричні стадії трансформації задля порятунку своїх дітей. У процесі буде чимало винахідливих бойових сцен, магнетичної гри Магершали Алі, який розривається між батьківською ніжністю та жорсткістю у боротьбі з колоритним антагоністом у виконанні Джона Чо, і навіть чорного гумору. Дуже добре, що з чергового фільму Марвел («Блейд», який розпався у виробничому пеклі) зрештою вийшла така оригінальна, стильна незалежна картина. Завжди б так. ⭐️Оцінка автора: 3,5/5 ⁕ Broken Movie 🔗#кінощоденник за попередні періоди читайте на нашому сайті — посилання. підписатися | наш сайт

«Дзеркало» Панахі — вже сьогодні! І на цей сеанс — солд-аут. Однак це не привід сумувати, адже цикл тільки розпочинається, і попереду ще три покази: • 14 листопада, 19:00 — «Торт для президента» — квитки • 21 листопада, 19:00 — «Заборонені ігри» — квитки • 28 листопада, 19:00 — «400 ударів» — квитки До зустрічі на «Краю»! підписатися | наш сайт

5 листопада відзначали день народження Кіри Муратової — режисерки переходів та реалізаторки невимовного. Ми згадуємо чотири картини, з яких можна почати знайомство з її творчістю. Ними ж можна й закінчувати, або просто — до них можна повертатися. Повертатися завжди і назавжди. ▪️«Астенічний синдром» (1989) Нелегко щось сказати про кіно, коли в самому фільмі, який ми дивимося, воно закінчується, а натовп із незадоволеними вигуками біжить чимшвидше додому — аби тільки цього не бачити. «Осталось маленькое пятнышко…вот-вот, все. Немножечко, и все. И можно идти. Замечательно». І якщо комусь цей фільм здається сном за температури +39, або хтось занурюється під нього в сон і починає температурити під +39, то на виході з кінотеатру натовп потрапляє у світ, де термометр лускає. Такої шкали для вимірювання температури поки що не існує. Кіно, у такому разі, і його частина хронометражу в усьому цьому — буквально «ще пів біди». Воно хоча б закінчується. Світ із своєю остаточною дисфункцією мовлення закінчуватися не збирається. Але, як казала і сама Муратова, і її шанувальники: це не привід обрати відчай. Якщо все навколо перебуває в напівнепритомному стані, затинається й дає збої, то потрібно шукати лише ще більш заплутану стежку, яка може привести тебе вже навіть не до сенсу, а до самої можливості бути. Навіщо тоді взагалі потрібна мова? Тим паче, якщо єдина доступне тобі — це мова кіно, а не та, якою говорять після згасання екрана. ▪️«Другорядні люди» (2001) Минуло 12 років, і ця ситуація ніяк не змінилась. Хіба що напругу, якою пульсує «Астенічний синдром», тепер змінює трепет перед завмерлим часом. Камера, немов погляд по обидва боки краю епохи, що сочиться крізь уламки перехідного часу (звідки? куди?), тепер невипадково дивиться лише на «другорядне». Адже як у такий час звернутися до того, що завжди на виду? Чи буде у такого життя якійсь «центр», до якого потрібно тягнутись. Часто можна почути, що великі режисери завжди знімають лише один фільм, розтягнутий на все їхнє життя окремими епізодами — цими спробами до нього наблизитися. І думаю, що одним із найвлучніших потраплянь туди, куди дивилася Муратова, став саме цей, здавалося б, «другорядний фільм» — про другорядне, від другорядних. ⁕ Андрій Морозов ▪️«Чутливий міліціонер» (1992) Фільм-перехід — перша картина Кіри Георгіївни незалежної України, часу, що обнулився після «Астенічного синдрому», маніфест надземних пасажів, надбудова перебудови. У квартирі заглавного типажу висить «Чорний квадрат» — посткартина. Дике звучання симфонії народження нової людини з тріщин голих інтер’єрів та нестерпних кольорів і звуків. Згладжування за допомогою дива виявлення оголення, натури та натуралізму. Лютому форте «На це не люблять дивитися» — радикальне піано «Собак вони викармлюють, людям жрати нічого». Внутрішній гігантизм дяді Стьопи. Фільм-перехід. ▪️«Чеховські мотиви» (2002) Фільм — про(-)світ. Вітгенштейн і короткозорість, як найновіша ітерація дуалізму. В устах поголовно очкастих персонажів — найекстремальніші повторення богині повторень і матері вчення. Дімінуендо ультрареалістичного життя ритуалу в дисперсії скляного глядацького ока. Кіно як ритуальна подія. Прозора, складна, несподівана кантилена спресованого простору й розімкнутого часу, віртуозна пластична операція. Авангардистка до гробу. Приголомшлива картина, навіть для звиклих до муратовської радикальності. Фільм — про(-)світ. ⁕ Антуан Круазьє підписатися | наш сайт

Вже цієї суботи показом фільму «Дзеркало» Джафара Панагі стартує наш кіноцикл, об’єднаний проблематикою дитинства. За слушним зауваженням Гегеля, починати завжди варто спочатку. І саме туди сягає Панагі у своїй картині — до самих витоків кіно. Через дитячий протест режисер розкриває спротив дійсності кінооб’єктива, яка завжди вислизає від остаточної фіксації, хоч би наскільки наполегливими були спроби втримати невловиму мить. Саме завдяки вражаюче точному дитячому образу іранському режисерові вдається зобразити непевність межі між уявним та реальним. Його фільм стає актом спротиву, водночас парадоксальним чином демонструючи приреченість будь-якого бунту. 📍️️️️️️Вже цієї суботи, 7 листопада о 19:00, у кінотеатрі «Жовтень» відбудеться #показ стрічки «Дзеркало» на великому екрані. Залишилося всього кілька квитків — їх усе ще можна придбати за посиланням. (кадр із того ж Les Glaneurs et la Glaneuse (2000), Agnès Varda) підписатися | наш сайт

Les Glaneurs et la Glaneuse (2000) Dir. Agnès Varda підписатися | наш сайт

Новий реліз мексиканського майстра радикального кіно Карлоса Рейгадаса «Heil Jupiter!» не пройшов цензуру великих європейських фестивалів — для Канн і Венеції стрічка виявилася надто безкомпромісною. Замість звичного сюжету на глядача чекає тригодинний аудіовізуальний хаос, який поєднує в собі масштабний космогонізм Терренса Маліка, агресивний хай-тек Хармоні Коріна та гротескну сатиру в стилі Раду Жуде. Це кіно, засноване виключно на інтуїції та грі кольорових плям, яке зрештою перетворюється на дзеркало для наших власних страхів? Чи це спроба зафіксувати глобальну кризу сучасної людини? #текст Broken Movie — це спроба знайти логіку там, де автор її свідомо знищив. 🔗️️️️️️Читайте #огляд на фільм «Heil Jupiter!» — посилання. *оцінка автора — наприкінці тексту на сайті підписатися | наш сайт

Справу про вбивство П'єра Паоло Пазоліні відкрили знову Такі #новини надійшли з прокуратури Рима. 2 листопада 1975 року тіло італійського режисера знайшли на узбережжі Остії, поблизу Рима. Обставини насильницької смерті Пазоліні досі залишаються нез'ясованими. Сьогодні, рівно через 51 рік після його загибелі, правоохоронці розпочали нове розслідування. Рішення ухвалили після звернення адвоката Стефано Маччоні, який раніше представляв інтереси кузена режисера Ґвідо Маццона. За словами адвоката, зібрані нові докази, зокрема архівні відеозаписи, вказують на можливу причетність до вбивства інших осіб. Також, за його словами, з'явився новий свідок. «Ми закликаємо всіх, хто досі волів мовчати про те, що йому відомо, вийти й розповісти», — заявив Маччоні. підписатися | наш сайт

Перевдягнена в картоплину Аньєс Варда разом із Йонасом Мекасом. підписатися | наш сайт