Храм поезії (🖤)

Її руки лишились на віддалі, тривожно чекаючи дозволу. Космос всередині тебе невпевнено зважує доводи "За" та "проти" небажаних доторків. Ні! Не хочу так! Її руки ошпарило спротивом. Пальці згорблені Учепились горгульями храму за складки одягу. "Ну чого ти? Я..." Побілілі фаланги чомусь пахнуть... страхом? Та ні, тхнуть тривогою! "...буду поруч, дай..." Космос боязко стисся, рахуючи дивне загрозливим, "...мені руку, а?" розчинившись ТАМ: Де немає нікого, хто має "занадто" голосу, Де немає нічого, що здатне змінитися просто так, Де немає потреби терпіти плацебо Стурбованих посмішок: "Не говорить? Буває," – і ліки прописані поспіхом Чи серйозний кивок і чергове: "Ну, знаю із досвіду..." Просто досить, мам? Її руки безпомічні. Зломлені двічі недопалки. Обезвірений янгол на службі в нечулого Господа. Не такий. Все не так. І не зрізати нейробородавок. Залишаюсь в обіймах свого  кишенькового Космосу. Просто досить. Мам? #космос #доджессіякнароботу #янаухрамі

Ок. Про хлопчика) хлопчик із сірниками хотів запалити ту, чиє серце камінь, гратися у божевільних, коханців, месій... лиш не безцільно зливатись з самотнім таксі виклики міста нічного як зміст та тюрма хлопчик-палій, тихий розумник-прагматик "я лиш хотів, щоб ти мене вічно любила" вбити, чи вбитися — темної сутності сила хлопчик зі схильністю здатись кліше-доміно страх та агресію ллє в епатажний номер наче бензин з залежністю саморуйнації: "дивись, я палаю — наважишся обійняти?" виклик. естетика болі. пристрастний бруд. хлопчик шукає жіночий гіркий абсолют, де поцілунку жага така ж хвороблива й густа як перерізані венами мрії про "статися" чорні лілеї, гострі як той фіолет — твіст самогубці, її театральної flat, де стіни і стеля - суцільного дзеркала лід, в нім кожен твій дотик вібрує тремтливим don't leave хлопчик сильний мов тисяча голосів прагне віддати/сь в останнє, окурок згасивши. під її владою боляче й тепло. але ж... ніж чи отрута — від неї ніщо не залежить.

Доки між нами стоїть барикада столу, тіні стікають долу на перше коло — прем'єрний показ уявного кінофільму. Димно здаються вільними та леткими, на відміну від нас, що вечеряють тишею, ніби таїнством. Ближче до стелі, вище вже не піднятися цій новоствореній ліриці, прадавній густій вібрації. Це нагадує первісний дикий танець, де невидимі ми, позбавлені опору і опори. Вир хаотичних па на сповільненому повторі, рух поміж невагомим і божевільним перетікає із соло в лавинне спільне. Вечір за свідка, вечеря поволі стигне. Ріже ножем картинку голодне світло — дві сліпі статуї, закам'янілі спини, легко було би сплутати їх з живими. Стримано допивають пíно і темне пінне, потім додому — кожен у свою сторону, так і не запитавши імені одне в одного. Змій кінострічки пульсує прямою лінією. @snigpoetry #мері

[старість] природа така, що час мішає з піском втрачених у бою. ти борешся з піском посеред пустелі твої ноги для неї важкі та дрібні твоя пам'ять для неї ніби бархан на якому довго створюють заповіт післяжиття надто схоже на крапку в кінці речення. ту саму крапку, в яку один з древніх богів, як кажуть, вмів сховати цілу цивілізацію з землею, небом та повітрям... люди тут - бійці - одної миті втрачають життя, вони опадають з дерев ніби листя чергової осені, є дерева, що не жовтіють восени, а червоніють... відсутність війни породжує бажання загинути у бою молодим , війна присутня породжує думку, що не так вже й погано - дожити до старості... старість - це те що навряд ми побачимо, хоча на війні навіть діти стають старими старість нам замінена післяжиттям у післяжиття принцип - жити надто не переймаючись тим, чи доживеш до наступного місяця як же уперто епоха ця зневажала старість якою бажаною для деяких з нас зробила старість війна зустріти смерть у незруйнованій снарядом оселі, ніби давнього друга, який так само старий як і ти... проте кожної осені є листя, яке має опасти аби по ньому стала трава а по траві нога свободо, ти все одно прекрасна Ярина Чорногуз #ярина_чорногуз

ви мене час від часу питаєте «Дарʼя, де брати сили, щоб не йобнутися натхнення?» відповідаю: 1) не знаю, де брати натхнення на конкретно вірші. натхнення - це не заручник якогось жанру, це мультидисциплінарний поштовх до життя та проявлення. в мене зараз хвиля натхнення взагалі ніяк не повʼязана з темою філолології. час від часу пишу, але сьогодні натхення приготувати собі вечерю, завтра - прибратися в хаті поїхати допомогти подрузі з проектом, на наступному тижні - написати вайбовий вірш. 2) я зазвичай пишу не від натхнення, а від нудьги - я себе так розважаю. вірші можуть бути незапланованими дітьми, які виникли в результаті спонтанної пристрасті, так. але частіше за все - вони умисно запрощені в цей світ. натхнення на вірш приходить В ПРОЦЕСІ створення 3) в мене взагалі останнім часом туго з натхненням. бо контекст, в якому я живу стає все гірше та гірше. я кажу про макровсесвіт, про економічну ситуацію в світі та політичну - в Україні. я мало пишу, бо трохи налякано заклякла. в поезії я скоріше спостерігач, ніж творець… але досвід підказує, що це тимчасово.

Десь промені стиглі пекучого сонця нарешті за обрій зайшли. Облишили людству надії й питання до Будди (Сіддхартхи) одвічні. У місті Ухань, що в басейні середньої течії річки Янцзи, Старенька хатинка на вулиці дивиться вікнами прямо на північ. Господарі хати – подружжя: відважний Чжимін і вродлива Аймінь. Знеможена вкрай, бо забрала триклята падуча хвороба всі сили, Ковтаючи сльози, дружина ледь чутно спитала: "Можливо, мені Врятує життя чарівна мандрагора, що будь-які хворості цілить?" І він пригадав: як ходив ще дитиною в школу художню Їн Цю, То в книжці історію дивну читав про пораду із дій Авіценни: Тоді, коли місяць уповні на квіти опустить яскравість свою, Коріння одразу набуде властивостей дивних і дійсно безмежних. Іще на світанку він швидко заправив на тілі щільніше ханьфу І рушив у гори крізь вічні ліси, де здіймаються в небо секвої. Ішов кілька діб, попри втому ні разу, хоча і хотів, не заснув, Урешті дістався вершин, де росте дивоцвіт, що всі немочі гоїть. Непросто таке уявити, та впорався вчасно сміливий Чжимін. Два клубні потерті отримав, коли вже на схилі невпинно світало. Заради коханої можна зробити будь-що у своєму житті – Напевно, у цьому вся сутність речей і неписані принципи дао. Вернувшись додому, він зілля цілюще зварив на червонім вині. І загадка досі: чи сила чаклунська містилася дійсно в напої, Чи диво створила любов, чий нестримний вогонь у серцях червонів — Та тільки відтоді навіки забула Аймінь, як недуг непокоїть. Костянтин Ватульов & Марія Чекарьова

А може автобус втомитися везти моє сумне тіло? Встав на диби, не сміливо, хитаючись в такт мотиву скрипучому з радіо, він відкриє всі задні двері і, пристебнувши нормальних людей, виплюне мене та поїде геть. А що коли дзеркалу остогидне наслідувати мої дії, воно захоче стати сміливим і чесно сказати: «твоє обличчя кольору зливи занадто бруднить мою  особистість». Воно краще трісне, запітніє, замажиться, аніж ще раз покаже розмазану кашицю на яку я, кажуть, все більше схож. А що як квартира зрадить також? Її кухня заплакана заткне всі отвори раковин, і ванна моя водоспадом вимовить слово «розплата». Зал розвернеться задом, коли знов я з´явлюся убогий, він розірве на частини дім тільки б мої ноги не торкалися маминої підлоги, і взагалі я тут більш не з´являвся. А що коли станеться, що людина всередені мене не справжня? Може то ящик під плащиком  з м‘ячиком замість скроні, обмотаний тряпкою, з зубами червоними, іграшковими, з дитячої пачки жуйкових цигарок. І очі з пляшок. І руки з бляшок з ременя мого батька-лишенька. Що мені тоді залишиться? Я маю цю звичку - кожен день готуватися до майбутнього, і тому вирішив, що існуванню не бути А автобус все їде рівно. Втомлюйся вже та й забудемо. @levizkins #левіза #поезія

твій град стоїть на вірі та біді світило із дніпра виймає невід верба вергає в ніч плоди вогненні дари волхвів на божому суді горять ліси дими такі що боже нас спаси стовбичать мов нагострені списи між соснами та трунками конвалій перун збирає в пригорщу зухвалі громи й реве на різні голоси палає захід загасає схід будинки гинуть як живі істоти виразні вікна мов порожні соти закреслені провалені глухі а ти стоїш на крилечку бджоли допоки воду не прониже вглиб отара видив наче чорне птаство і так затісно тіні облягли тебе і світ навколо одночасно майстри гончарства бондарі кравці мірошники сліпці з поводирями чумацькими шляхами йдуть у ями у хижі та голодні вирви ці як доленосно сіється вогонь лопушшя в ньому корчиться либонь у намірі зворушити його червоні хвилі побивають човен хоч на позір сум’яття містечкове та полум’я жене птахів зі стріх гуде гуде неопалимий вулик ріка гаптує золами намули для грішних тих так сходить світло сам побач увіч над маківками житлових кварталів скидає берці та прямує далі ліс оживає місто воскресає навічно в кручі княжий град вростає і очерет ковтає довгу ніч 2022

Headlamp on Це те саме відчуття, коли ти не можеш зʼїбатись З тієї самої країни, з тих самих стосунків, Коли ти жереш третій день одне й теж саме, Бо шкода продуктів першого ґатунку. Не шкода грошей тільки на ніштяки й алкаху. Твої гроші — квиток до Харона, Хто зазіхає на мої — їде нахуй. Так голосно лунає чиясь риганина за вікном, Саме в цей момент, як ПВО по дрону. Важко розібрати: то плач, сміх чи саме блювотний експромт. До тебе я любила Фаріон, У Фейсбуці сказали, що й тут дала маху. Як тільки про любов, одразу налазить звідкись купа гандонів. Я не знаю навіщо Всесвіт підключає цю запобіжну субстанцію. Може тому, що твоя поезія — термоядерний синтез. А моя — лише розподільник районної електростанції. І, щоб я не робила, здається, що всюди ці люди дивляться Та у нас з тобою все одно нічого не буде І це не тому, що тобі 28, а мені 14. Ти неосяжний, як денне світло, А невчених — тьма. Кажуть, мати коханця не екологічно. Переписку підчистила, А себе — nine. Коли ти прийшов тоді у «Моді», Бо переплутав чи то п’ятницю, чи подію. Небо було, як на лобі шов, А розпатлані крони нагадували мрію. Але ж, Господи, яка мрія! Тут лягаєш спати і думаєш, як доїдатимеш вчорашню їжу, Бо так запланував, Хоча не планував тебе кохати. Виходить так, що похавать — найкраще, що стається за день Бо виходиш в люди, а вони як один: Необізнані і хочуть всіх їбати, Але так, щоб ініціатива була у інших. Що там було сказано про ближніх? Виїби ближнього так, як хочеш щоб він тебе, У мене виходить гірше. Стяг умільцям до рук, а я — в АТБ. І взагалі, чим більше робиш, тим більше всіх задовбуєш. Так, хулі боятись? Діти в таборі, муж хворобливий. І хоча я одна у своїй квартирі, Я з тобою все одно нічого не робитиму. Кохання — не привід. @ankolesan #лібротелінг #анґа_зелена

вона виросла біля моря  дихала йодом ловила вустами проміння дослухалась до хвиль, у них своя власна мова такою говорять про смерть та про вміння любити любити темні глибини і вперше – свої вона пахла свободою й останнім серпневим багаттям піском обпікала стопи і знала все ще живі усі її "я" навіть ті, що носили розп‘яття шкіра солона й гірка очі – підводні печери вона зберігала кожну покинуту мушлю спогад про кожен бриз, що торкався її гідросфери кожну рибину, яку викидало на сушу брижі та шторм в такт її біоритмам вибивають на скелях та скронях недбалий ескіз крики чайок, палюче сонце, молитва вона виросла біля моря море було зі сліз @crescent_poetry #онофріюк

І було сказано: ті, що посіяли вітер - пожинатимуть бурю... Ми ж - не сіяли. Та довелося взяти до рук серпи - І чорне колосся ворожих душ - гниле та отруйне - Різати та в'язати - в обважнілі від гною снопи. Іди і дивись - ось вона - свіжим запаленим шрамом - Лінія бойового зіткнення - людей, систем та епох... Виють сирени, виють "швидкі", виють доньки та мами. "Оперативним" заступив диявол - змінився наївний Бог. Твоє чергування завершено - відпочивай, чувак - Перепочинь, полеж, подумай, навіть - як хочеш - помрій... Що ти там кажеш? "Возлюбити ближнього", так? Що ж. Не проблема. О'кей. Ми любимо. Любимо ближній бій. Східна чума - батальйонами сарани уперто повзе - Годує тілами псів, крає ракетами атмосферу... Та ми пригадали - старовинний дієвий рецепт: Igni et ferro, проклята нечисть. Igni et ferro. #мулікпише

місяць готовий тісто місити з тіл тіні тонкими пальцями шкіру мітять хтось у саду криється серед квітів хто попри східну браму його провів? чути як птах зненацька заголосив як шелеснув об одвірок рукав шовковий гість перевідав сонну оселю знову садом пройшовши плаття не заросив я ще завчасу відкоркував вино місяць сміявся тицявся у вікно місяць мене соромив мене морочив як я чекав і боявся цієї ночі хай потону - одначе лягти на дно тільки у ваших п'яних обіймах хочу Ірина Шувалова #шувалова

«Домівка врятованих тварин» просить допомогти з кормом для тварин. На жаль, його не вистачає для песиків, кроликів і морських свинок.🐶🐰 🫙Монобанка: https://send.monobank.ua/jar/58FRC778mS 💳PayPal: domivka_@ukr.net Також можна прихистити хвостика 🤗

кінець світу і нехай літосферні плити стикаються чи розходяться я продовжу тебе любити, надламуючись від голосу. і якщо світло Сонця зникне і за вісім хвилин не дійде. я залишусь з тобою, встигну збудувати міст через прірву. і нехай світлотінню по вікнах днів рутина шалено несеться не стулю я без тебе повіки ти у кожному стукоті серця. і коли монотонність світу ввійде в сцену останнім кадром на волосся твоє із вітром снігом-попелом тихо впаду.