Храм поезії (🖤)

Атлантида. Атлант — ти. Таланти! Толокти  колотнечу по лікті по клітці — поки цілі кістки… Підіймайся, атланте — долати долю мультитаскові гірки депресії! Таскати на своєму гробі невдалі спроби… Роби! Твої гірки — гіркі. Згортаєш горизонти       очікувань. Твої ріки — рідкі. Твої плечі плачуть потом. Ти ловиш губами дощівку, надриваєшся до півпритомності… Твоя сила — сіла. Навіть ржавий тюремний метал не розсиплеш! Ноги нагадують про колишні мандрівки й геройства. Вставай! Час стинати тенета! Ти не та А т л а н т и д а. В тлань ти дав  но вий шов за буття. Тламитись та ламатись. Тлумачення стану — немає. Тло латане зла мом  ментальним викидом. Слабнеш? Атланте! Чи шабля іще при тобі —               для походу        в незораний лан? ЛІНЬ. Статика. Стати каменем — неживим і байдужим. Розбитись об море (чи об мару?) успіху. Усміхатися. Стіни не стануть перешкодою пішоходу (якщо він зацікавлений). Перест РИБ нути по той бік? Підсісти на вудку винагороди? Сила не всесильна. Океан, на жаль, вичерпний. Ти не бачиш цього, поки черпаєш, — аж доки не вдаришся головою об спиці недобудованих катедралів.  Твоя хата хитається. Ти небо              не втримав. Затиснутий в клітці трьох стін —                                   без даху                         без духу           без змісту. Неефективність мете мотивацію по підтопленій підлозі… Прокидайся, атланте! Де твої таланти? Де твій невмирущий вогонь? Ти втомився, атланте, все в собі тримати й вдавати, що зовсім не важко…

Коли любов вмирає блискавично, І падають в безодню кольори, Буденно все, що називали "вічним", Не говори зі мною. Говори. Врізаються всі потяги в перони, На мить лише прощалися на них, Заплющувати очі заборониш: Дивись на мене. Не зникаю. Зник. Вже між юрби нестерпна мертва тиша, І подихи фальшивих почуттів, У пам'яті приховано залишиш: Я не хотіла. Ти цього хотів? Коли любов вмирає остаточно, Не б'ють дверми роз'ятрені вітри, Повік роздерті крила кровоточать. Не говори зі мною. Говори. 20.05.2024, ЮІ

на окремих ліжках рідні люди стають далекими:   чорними круками, а не лелеками, дикими псами, що виють на місяць голодними, книжками затертими - в читанні нема насолоди. на окремих ліжках рідні люди стають холодними до «побути просто удвох» до обіймів після образ, до усього того, що мало колись певний зміст, а тепер - лиш відразу: раз за разом доходиш до ручки, до сказу! на окремих ліжках рідні люди стають нестерпними, кохані стали суками-стервами, останніми нервами тримаєш баланс, в колись щасливій епосі настав декаданс… на окремих ліжках рідні люди стають чужими: ким завгодно, але вже не своїми. до краю наповнені кривдами, хтивими думками хибними!.. на окремих ліжках рідні люди.стають.сусідами. 2023

Горизонт подій Довге копання в душевних покладах — добриво квітів зла. Час закипає у мене в погляді, ніби густа смола. Скоро достелиться ніч — і та́к мене виплюне знов у світ. Морок по стелі повзе тентаклями і утікає від Нитки розжарення, що розпорює чорний масний поділ… Двері — межа, за якою порожньо. Мій горизонт подій. Жа́га одно́го в думках угашених, щоб відігнати сни — Вийняти Бога із дна загашника і розмовляти з Ним, Стати рядками, в яких проносяться, ніби вогні світил, Чорні вігвами і білі лотоси — двері в чужі світи. І говорити, і в нього вчитися (хай же мене веде), Що молитви́ — це нахабне чітерство. Принцип Його чудес: Кожному — порівну. Всі — однакові. Долі усі — в димý. Ось Він говорить зі мною знаками, але тепер Йому Можна не вірити — зниклий безвісти, я тут лише один. В кожному вимірі Мультивсесвіту я видихаю дим. ///

13 [Віра] Вибач, мамо, що стали безсонними твої дні і ночі Що молитва стала компульсивно безвихідно терпкою Знаєш, мамо, коли я заплющую втомлені очі Бачу тих , хто залишився в лютому двадцять четвертого [Надія] Я себе поховав, і ховаю (як всі тут) - щоденно Після обстрілів начебто ближче здається до раю Знаєш, мамо, раніше б боліло у скронях нестерпно А тепер, що живий, кожен день (як і всі) забуваю [Любов] Теплий хліб, молоко - чи було то зі мною, чи снилося? Наш квітучий бузок коло хати в дитинстві нам був кораблем Як же хочеться знов, хоч на вісім хвилин опинитися В тому світі дитинства без війн і щоденних проблем [Сила трьох] Мамо, мамо,  повернемо кожен шматочок землі, бо незламні Попри все йдем вперед, метр за метром вперед, знов і знов Наші душі й тіла крок за кроком  міцніші за камені Бо як броннік, охоплює крилами: віра, надія, любов… instagram.com/katia_ryk

Що ж ти сторонишся статної баришні? Спільні столи вже давно не застелюєш, Як на дорозі угледиш, метеликом Швидко тікаєш крізь хащі та згарища. І не ласкава до хижої темряви. Як ти посміла про захист помислити? В неї суцільне добро лише в намірах. Нíчого вікна заскотчувать намертво, Зайве у паркінгу множити тисняву. Хто тебе сталкерить? Годі цим наклепам! Частка любові у кожному дотику Та вибуховою хвилею шириться. Котяться зойки з піснями пташиними. Друзки впиваються, шкіру оздоблюють. Квіти криваві  — намиста й ошийники. Що ж не цінуєш дарунки-люб'язності? Раннє занурення в товщі Каховського — Це не обурливо, навіть захопливо. Ваші історії жилами зв'язані. Що ж ти невтомно зневагу виховуєш? Думаєш, здатна зрівнятись у величі? Ні благодаті, ні справжньої грації! Що подавати мистецтвом збираєшся? Пошуки коренів-сенсів Малевича? Тільки покора — твій ключ до покращення. *** Так і лунало від горе-порадників Під канонадно-розривні мелодії. Рухались надра в танку неприродньому. Дрон про прихильницю палко нагадував. Потім дахи понівечені зводили. #мтб2, #вірш

💡Відновлюю рубрику🫟#віршіпідписників якщо ти пишеш вірші українською, і хочеш поділитись — надсилай мені свої тексти. будь-які: • про любов • про себе • про світ • про тишу • про світло і темряву. я збережу твої слова у цьому просторі — там, де кожен вірш дихає ніжністю і розширює українську культуру. ⸻ 📩 пиши сюди: @perebenesyukn 📎 зазнач: ім’я, чи хочеш бути підписаним, чи анонімно. разом творимо простір для поезії 🌸 обіймаю !

*** Вона мала бар на старому Подолі Бар їй дістався від дяді Толі, Який розкрутився у дев'яностих Вона його згадувала у тостах Й на честь його називала лонги й шоти Щоночі до бару приходив один дивак і питав: «Ну шо ти?» Він серйозно питав, йому важливо було знати Й вона говорила, перекрикуючи п'яний натовп, Вона говорила про квантові частки і курс валюти, Про цей ненормально теплий лютий, Про нову сукню і невідворотність долі Він усміхався і випивав два коктейлі «Толік» Вона наливала щедро, по самі вінця Вона б танцювала для нього на барній стійці Вона чекала, що він скаже щось типу – «Пішли до мене додому» Він же лишав на чай і казав: «Ти така чудова» Вона виходила в двір і підкурювала сигарету І думала – «Які ж вони дивні, ці, бляха, поети» А потім в новинах сказали, що ходить вірус Просили усіх молитись, поститись і вірить, А ще поставить за здравіє свічки Й вона подумала – «Ось воно, середньовіччя, Ось вона, взаправдашня чиста готика» В новинах казали, що забороняються дотики, Танці, обійми, а також гра на роялі Почали говорить про падіння моралі, Що треба закрити бари, бібліотеки й театри Що навіть закрити борделі, можливо, варто Що краще носити маски, які прикривають очі, Інакше ми всі помрем, ніхто ж цього не хоче Тоді він прийшов у бар і попросив два коктейлі «Толік» Вона сказала: «Бачиш, як пусто, сідай за будь-який столик» Він сів і дивився на неї замріяними очима По телику говорили про симптоми близької кончини І тоді він сказав ті три слова, усього-то сімнадцять літер: «Давай разом хворіти» А потім був карантин, місто було порожнім і тихим Її руки були гарячі, їй було важко дихать І він говорив: «Ми після себе нічого не лишим Хіба що коктейлі «Толік» і кілька паршивих віршів» Й вони лежали так близько, шкіра до шкіри Й вона говорила: «Всі так вірять у вірус, а в щастя ніхто не вірить А щастя – це те, що не змивається часом» Й вони думали вдвох, що вмерти разом – Це майже так само круто, як жити разом Й вони таки вмерли, вважай, що одночасно Єдині у місті, хто вмер не від вірусу, а від щастя Марина Пономаренко

Вірш написаний на конкурс  Весняний плейлист від  Віршопліткарки. ••••••••••••••••••••••••••••••••••••••• Автор: Поліна Шишлевська Назва: непоетичний вірш Тема: … лялю, невже ти справді живеш ілюзіями про цих жалюгідних, нікому невідомих…поетів? Альбом, пісня: Шмальгаузен - Твій Віль del.1, «Кров і вино» губи бордові солоні від крові палко шепочуть, як мантру, віршí і у тенетах словесних невтомних серце щоночі левом гарчить. кожен рядок, як рядно, накриває, стеле брехнею, гойдає у такт і за межею цього дивокрая віра сліпа укладає контракт. туман із а/ілюзій, рим і сюжетів жертва вдихає, мов айкосу дим і під солодким гіпнозом поета все поглинає, що сказано ним. груда із пряних лестощів, хитрощів давить у груди, стискає лещата. ох, як же люблять за мрії і вíрші душі свої продавати дівчата: розум втрачати, вити на місяць, спати під ритм римованих фраз, дуже хотіти, та не вміти спинитись і знову на скелі кидати баркас… годі вже грати в самопожертву, жоден поет не вартий того! краще цукерок на ніч нажертись і мирно заснути, мать його в йоб! 2025 Поліна Шишлевська #шишлевська

Вірш написаний на конкурс  Весняний плейлист від  Віршопліткарки. ••••••••••••••••••••••••••••••••••••••• Автор: Поліна Шишлевська Назва: непоетичний вірш Тема: … лялю, невже ти справді живеш ілюзіями про цих жалюгідних, нікому невідомих…поетів? Альбом, пісня: Шмальгаузен - Твій Віль del.1, «Кров і вино» губи бордові солоні від крові палко шепочуть, як мантру, віршí і у тенетах словесних невтомних серце щоночі левом гарчить. кожен рядок, як рядно, накриває, стеле брехнею, гойдає у такт і за межею цього дивокрая віра сліпа укладає контракт. туман із а/ілюзій, рим і сюжетів жертва вдихає, мов айкосу дим і під солодким гіпнозом поета все поглинає, що сказано ним. груда із пряних лестощів, хитрощів давить у груди, стискає лещата. ох, як же люблять за мрії і вíрші душі свої продавати дівчата: розум втрачати, вити на місяць, спати під ритм римованих фраз, дуже хотіти, та не вміти спинитись і знову на скелі кидати баркас… годі вже грати в самопожертву, жоден поет не вартий того! краще цукерок на ніч нажертись і мирно заснути, мать його в йоб! 2025 Поліна Шишлевська #поезія

так не тендітний погляд — бите заточене скло, шматочки мозаїк, клапті незнаного цілого. так пелюстками осипане тіло зійшло й пестить знекровлені губи мого божевілля. так Тамерлан зводить башти з відтятих голів, чорним мистецтвом окроплюючи кожен подих. так проростає корінням пекучим углиб буря, звиваючи гнізда, клубочеться з рота, стелеться пухом назовні у м'якість mahou, згущує тінь до руки і від рику міцніє. так млосні леза ховає мутне молоко, стискаючи нутрощі, ніби згортаючи килим. в ніжних заковах ко-омóте — катівня й тюрма, хижих зубів тепла близькість, липкий фусі-глянець. щодня обираючи світло для всіх, я — німа, та рветься мій голос кричати, пітьму звільняючи. @viknapoetry #єва_верле

Пісочна клепсидра I цикл Воду і манну ділили в пустелі. М'яко пророки промовами стелять: Кошик із хлопчиком, берег зелений, Іскри летять та не палять кущ терну. Десять за сорок — вершина Синаю. ІІ цикл Всоте пісок намалює у колбі Простору згин, що породжений колом. Там, де смарагдовий пояс соснових, Дюни з полином побачити б знову. Гучно в Олешках — таврійському раї. Хвилі з Каховки неслися у Чорне. Боже, скажи, завинили ми в чому? Вдарились корені вільхи об човен Там, де бархани стояли ще вчора, Іскри в повітрі – кущі догорають. ІІІ цикл Море поглинуло слуг фараона. Інші лежать під пісками Херсону, Пагони всотують соки наповну, Сім поколінь захлинуться в прокльонах: Первістки їх у ворожому краї Всі повмирають. На фото — Олешківські піски. Тема 1 туру "Ліги поетів"

Цей неймовірний день настав!!! 💜💜💜 Світ побачила моя книга поезій "Віршолегіт безмежжя" Я щаслива, що наважилась! 180 сторінок моєї душі, 155 віршів мого серця, збірка моїх думок! Від видавництва: «Віршолегіт безмежжя» – третя збірка харківської поетки Олесі Репи. Для авторки вірші – не просто захоплення, а частина душі. Поезія інтелектуальна, наповнена змістами та потаємними сенсами. Входять тексти за період з 2022 по 2024 роки. Книга поділена на розділи, названі за вітрами різних видів та сили, що відкриватимуть нову тематику. Неодмінно віднесе вас у світ української сучасної поезії, змусить ставити питання та шукати відповіді. Тут романтичні переживання, біль війни, любов до природи та Всесвіту, філософські роздуми, рефлексії, цікаві літературні техніки, казкові та міфічні сюжети – все є у більш ніж півтори сотні поезій. Читайте з насолодою та знаходьте близькі собі рядки. Придбати книгу можна на сайті видавництва ТВОРИ, за посиланням: https://shop.tvoru.com.ua/books/item/8

цинамóнові хащі відлунюють пісню мінорної дійсності. примарні надії кружляють в смертельному танці на фоні сталевого неба. понуро прямую уявним маршрутом, брудною бруківкою в пошарпаних кедах, де бродять скалічені душі у довічному пошуку штилю. бридка меланхолія є точкою відліку до миті вигнання з ком'юніті сущих мерців . елегійно втопаю у нетрях фантомів покинутих душ,що полюють на долі приречених мас. згрубілі й ослаблені пальці друкують в нікчемних зусиллях фатальні слова на кривавому аркуші. відверте послання проникне у розум невинного ще молодого відправника. /ти врятуєш мене із пітьми?/ Химерна утопія

Я – всього-навсього спогад, Що ніяк не змириться з цим. Ти приходиш до мене. Говориш. Між риплячих старих половиць Ледве чую твій голос. Мовчи. Не читай молитов, Не принось і дарів, Взагалі не приходь – Це не треба мені. Я ніколи нізащо тобі Не відповім. Це мій сховок, а ти Назавжди‌ Зайвий у нім. Я – всього-навсього спогад. То ж чому не забути мене? Не потрібно лишатися поруч – Я розтану, коли ти підеш. Заберись. Не ятри. Припини молитви. Я нікчема без сил. Я слабкий, та не ти – Мій єдиний служник. Твій бог. Давно. Зник. То ж чому не покинеш його, Як усі, хто був з ним? Я – всього-навсього спогад. Ти знову до мене приходиш Й приносиш тепла отруту. Не хочу нічого чути, Та... лине твій голос. Може... Я-спогад прийти на поміч? Під схлипи старого храму Покинутого богами Я-спогад нарешті стану, Віддам всю до краплі силу Людині, яка лишилась. Покину свій дім. Так треба мені. Тоді відповім: "Мій сховок – це ти". Тож просто Живи. За тебе вмирали І будуть вмирати Боги. Я – всього-навсього... Спогад? 25.04.25

росія вкотре здійснює терористичні й масовані атаки по цивільних 24 квітня російський удар забрав життя у брата і сестри Російський ракетний удар у ніч на 24 квітня забрав життя молодих киян — 19-річної Софії та 21-річного Микити Козлових. Ракета влучила в багатоповерховий житловий будинок у Святошинському районі столиці. Прошу вас долучитися і допомогти родині 🙌 Збір відкрила Стиренко Наталія, секретарка сільської ради за ініціативи Мотижинського старостату й громади 📩 Для родини Тетяни Вирожемської та Ярослава Козлова, які втратили найдорожче, сина і доньку Долучайтеся до збору коштів! Поповнити конверт через Приват24 https://www.privat24.ua/send/gr5n1 Номер картки конверта 5168752130483368 Джерело: https://vechirniy.kyiv.ua/news/111638/

хотіти жити проростати з дофамінових ям із серотонінових воронок із уцілілої вази, знайденої у бетонних завалах пальцем малюю уявні візерунки по чорній від сажі порцеляні це теж хотіти жити нашій людяності проростати зі ще глибших місць із окопів, про які розкажуть ті, кому вдасться з них вийти із відмолених трун, де земля впізнає своїх за кров’ю із укриттів, де школярі на уроках читають вірші загиблих воїнів кожна історія кожна молитва кожен дитячий голос – біла лінія по чорній сажі очищену вазу поставлю на підвіконні милуватимуся Павло Коробчук

Мені було 17, коли на мене вперше навели автомат. друга ночі, на мені піжама з надто дитячим малюнком. я в коридорі, сестра на кухні, батьки тримають мене за плечі та руки, я ще хитаюсь, від них не сховаєш- ся. пальцями розширюють мені очі, розпитують мов «где ваша дочь бьіла сегодня ночью». я дивлюсь на них та не розумію. батьки дивляться на них та не розуміють. Автомат дивиться на мене, розуміння тут нахуй не треба. я закриваю очі. це просто хєровий сон. я уявляю себе дитиною Пола Пота, мені дали автомат — я цілюся їм у рота, я цілюся в мізки, мізки завжди відчувають більше — по телевізору сказали, це добре рішення: стріляти на випередження, стріляти раніше, ніш встигнеш обдумати смерть. я відкриваю очі. але і це не все. коли мені виповнювалось 17, я сиділа на кухні, ще не палила, але вже думала, що скоро помру — сьомий поверх хитався чи то від вітру, чи то від вибуху найближчої автозаправки. мені було 17, коли в мене були перші блекаути і перші підвали. я б хотіла сказати, що це просто сон. і це правда сон. він сниться мені кожного місяця. з 17. і найгірше - сьогодні Мені 27. зі сторінки