Храм поезії (🖤)

Ліліт знала, за що все у світі. Вона сама створила частину — тільки ту, де вино і танці, тільки там, де темрява й гріх. І, гуляючи десь Хрещатиком, вона з кимось на розі любилася і йшла на Малу Житомирську, і молила, що все це — збіг. Не любила червоні троянди, не пила щось міцніше за себе. Виглядала оголеність гарно — бо рудим стервам личить все. І тримала стелю руками, поки інші її шмагали за слова, що так палко згортаються у кубло шалених ночей. І одна за одною плинули, і коли тинялася парком — ти. І шукала когось без імені, просто щоб не любити себе. І така несвідомо зраджена, і така неймовірно гарна — ніби осінь в Едемі грішному, ніби ти — моє справжнє все. P. S. Я борюся – писати навіть коли я під пігулками і в проміжках сну♥️ страх – зупинити вірші у голові працює завжди!

... Я помітно втрачаю всю віру в людей, Та нікому нічого не винен! Друзів наче багато: "той, та і оцей!" Тільки в кожного з них свої види. Я нестерпно втрачаю живий інтерес До самого себе і до світу. Може годі вже сіпатись?! Стрічці кінець. Все відзнято і зйомки закрито! Я зачахнув, змарнів і не ладен уже Нести хрест свій - ні сил ні терпіння. Мов спустошений іншими винний фужер, Годний лиш для гіркого полину. © Андрій Буремний

Клуб хейтерів I [Збір о 08:00 біля бузково-прекрасної збірки Ліни Костенко] Клуб хейтерів верлібрів зібрався десь о восьмій, бо рими всім потрібні, інакше на помості зостанеться лиш проза, яку не проспівати. Зібрались десь о восьмій та нескінченно раді і точним, і неточним, жіночим, чоловічим — всі рими й серед ночі нагадують про вічність, бо порпаються в мозку, коли зберешся спати. Верлібри ж написати — то діло для кудлатих, хитрющих і незрозних, лінивих, епатажних, що пишуть прозу в стовпчик, її на хліб і мажуть. А ми адепти ритму, наш ямб і птеродактиль клює усіх в маківку, аби хотіли здатись верлібники, верлібці та верлібролисиці. Лиш хейтерам безрим’я в поезії є місце. II [Голосовий чат о 00:00, доєднуйтеся насолодитися соковитими сторінками «Яблука добрих вістей»] клуб хейтерів схем і рим відкрився тоді, коли не вдалося запхнути в гладку пляшку з-під вина гострі спогади, ніжність ножів, шум мопедів і зачинених вікон, аромат щойно спеченого кохання чи приплив радіохвиль опівночі емоції блимають, як вивіска фентезійного бару, де ми збирались, розмовляли, коли хтось писав під нашими виліпленими зі слів фігурками: «От не вмієте римувати, тому й пишете ці дурні верлібри» «восьмій — помості», «спати — кудлатих» — ми теж могли б це написати, але зміст важливіший за форму думки стають вільними, коли не плавають за визначеною траєкторією вірші стають щирими, коли не треба кроїти рядок, якщо він вибився з ритму, вибився з правил і став нарешті таким зухвалим, щоб означати все, що він захоче муркотить верліброкіт під пальцями, невже не відчуваєш, як це красиво звучить? © Олена Галунець ✍️ @virshoplitkarka #олена_галунець

Легко писати злі вірші — так багато відтінків у негативу. Так безмежно простору для вигадливої творчості й витончених образ. А ти напиши щось добре і позитивне — скажуть: «попса». Любов нецікава у своїй потужній одноманітності. Але тільки любов, тільки любов врятує... Тільки любов стане ковчегом, який триматиметься на плаву навіть підточений шашелями — не шкода своєї плоті, якщо комусь треба дрібку для того, щоб жити — вистачить запасів її щедрот на кожен прийдешній день. Ти жадаєш любові як хворий булімією, хоче поспіхом хапати яскраві смаки глутамату, і запихати до рота, поки не полізе назад — їжа з чужого холодильника не наситить. Крадене тепло стане жаром, обпікаючи руки, але не розморозить нутро. Без осердя з магми любові сльози застигнуть ожеледдю і стануть власним саркофагом відчуження від справді живих. Тільки любов квітне і шириться, виринаючи трояндою з анахати сліпучим шестикрилим серафимом! Серафимом, що випалить всі нарости, папіломи й бородавки на втомленій твоїй душі. Тільки любов, сестро, тільки любов! Вгамує паводок претензій, що робить лице зморшкуватим від довгого ковзання брудної води, яка лишає розчерки лез. Порізи претензій заживуть, шрами лишаться. Але не болітимуть, сестро, вже не болітимуть! Любов зробить штучне дихання і запустить заклякле у темряві серце. Тільки любов, сестро, тільки любов! @lysychkazlisu #лисичка

У житті трапляються дивакуваті халепи, які постійно злорічитимуть люди. Різні отруйники оминають зону конфіденційності, розжовуючи кожну клітинку факту чи навіть вигадки.... Люд опиняється вже на такій вершині дна, де ти будеш заздрити кожній зарплатні, знаючи що тобі це не світить, у тобі це осуджували би і позаочі перерізали би горловину через те, що боїшся і падаєш, попри відмови, які одній людині притаманними стануть на все життя. Хоча не мали би... Чи дитячість — це викрутити коло подій, аби не обсміяло оточення? Дитячість - не входити в чиєсь положення. Не дитячість - вловлювати трохи крінжу за премію на роботі.... Ти щиро дійсно зрадієш, але згодом прокидається попереднє відчуття.... Відчуття, що старання нікудишнє і гапликове. Можливо, ти цього ніколи не застанеш і будеш постійно своє внутрішнє "я" мазати брудом і успіхами чужих одночасно. Бо в одних - гасло "ура" , А в Тебе? Я тебе перепитую, внутрішня моя дівчинко, яке вдається гасло згадати?! * написаний внаслідок накипілого вчорашнього дня. Засновано на реальних подіях

Ти ідеш по життю і весь час збираєш зірки в мішок. Ті зірки, що упали і небо твоє зробили темнішим. Рік за роком, зима за зимою, за кроком крок, Треба йти, все одно, навіть знаючи, що зірок стане експоненційно більше. І мішок той важкий і болючий, і мішок той тягне тебе донизу, І ти хочеш його лишити, наче від того щось зміниться принципово. А з небес на тебе дивились предки й знайомі з волоссям, давно сизим. Шепотіли тобі на вухо: Схаменися, це ж крила, а не окови. А тобі, нерозумній дитині, ніяких пояснень не досить, Бо у тебе одне запитання: ЧОМУ? І у горлі великий комок. Так ми всі й живемо. Хтось везе на візку, хтось за пазухою зірки свої носить, Поки збагнеш, що це захист та оберіг, яких іще не було – мішок уже наскрізь від сліз промок. Тетяна Удод #таня_удод

*** хребці відчувають найперше, найменші коливання розкришують камінь за каменем роз’ятрюють море вщент щоб ти робила, сестро, якби не боялася щоб ти робила, люба, тут і тепер? дерево не горить, деревам горіти не вільно яблучка райські котяться по тобі ловиш руками тишу, часом ходиш повільно часом вогонь згасає як його вберегти? дивишся у людей, люди не знають достатку немає в них спокою, а ні радости лиш тримають у собі любов ніби носять єдину згадку бачиш бруньки пускає - значить скоро почне цвісти @novakain_poetry #новакаїн #оля_новак

Моїм присвячено Цятки складаються в пазл, як набої до магазину Здається на вулиці тепло, проте щовечора зимно мінус по шкірі - в якийсь із днів квітня чи травня Друг мій сердешний зайшов до онлайну востаннє Вилизав скроні дух непокори, лізе до рота мороком Здіймає фіранки із пам'яті, сортує  загиблих воїнів Скільки було, скільки не стало, скільки не чула роками Складаються в пазли життя, я їх — уявляю цятками Де зорі ховають свій біль - ховаються посмішки щирі Кого вже нема на землі  - здіймається з вітром у Вирій Із ними летять журавлі, і крукають над рушниками А я сиротію по шкірі, і плачу досі за вами. @muzahuyuza #оленямка

🐝У тебе вуста як вулик у тебе зап’ястя пастка і очі блищать як ніж вино ще є там на кухні хутчіше знімай балетки а роги залиш сьогодні все буде влучно сьогодні все буде доречно і сир що упав у пісок і музика з того берега і руки із почерком для написання казок я знаю твою стихію та ліпше в цей літній вечір обійдемося без назв достатньо землі та неба а що сновигає між ними належить нам це для нас У тебе вуста як вулик у тебе зап’ястя пастка і очі блищать як ніж вино ще є там на кухні хутчіше знімай свою сукню а роги залиш ти мене взяла в облогу а я кажу може не треба а ти кажеш та давай хай буде педаль у підлогу хай буде вогонь до неба хай буде м’якою трава У тебе вуста як вулик у тебе зап’ястя пастка і очі блищать як ніж вино ще є там на кухні хутчіше знімай з себе решту та роги напевно залиш🐝 @syretsky_guy #ножіуповітрі

серце, куди я не гляну - усюди райдуги серце, я вся жива - і немає ради груди мені прошито стібками радості дерево (те що ми) доросте до раю серце, сміється обличчя землі рябе серце, цвітуть сузір'я по всьому обрію і я під ними за руку беру тебе бо разом з тобою іти так нестерпно добре ступати зосереджено слід у слід із кожним кроком провалюючись у небо серце я хочу народити світ від тебе Ірина Шувалова #шувалова

Привіт, вітер стих, як мої сподівання. У мороці пальці застрягли так липко, так сліпо, що хочу знайти зорі Брайля, читати майбутнє чи вірші Калитко. Хрестами папіруси скотчу на вікнах приємно б зірвати безслідно й навіки. Шляхи не до Риму ведуть — у вітальню, засіяну фразами з культових фільмів, освячену спогадом — першим, останнім — і вірою в те, що думки — світловільні. Вони нас дістануть з холодного льоху побитих емоцій, повільно, потроху. «Химерні двадцяті», — колись про нас скажуть нові світлоносці в цій самій вітальні. Привіт, ми розтали, як масло у каші, та в пам’яті вашій ми наче зі сталі. Минуле читайте за зорями Брайля: ми дім збудували — ви стіни тримайте. Олена Галунець (@virshoplitkarka) #олена_галунець

Зневіри туман застилає ледь зримі просвíти шляхів, І мариться рай. За тим раєм — майбутнє, отруєне димом. А може Пандора не винна, що світом блукають лихі? На скриньці століть павутиння, а всесвіт належить людині. Добра ледь помітні піщинки, закуті в гординю скляну, тоненькою цівкою вчинків відмірюють наш часопростір. Долоні, що здатні на диво, стискаються часто для мук, і серце у місці надриву кровить, ніби плановий розтин. Туманом затягує обрій, але повсякчас угорі ведеться неписаний облік твоїх переваг і порушень. В порожніх очницях Розплати не гнів, а скорбота горить. Під вицвілим кольором плаття шукає вона чисту душу. © Таланна #світло

— Осінніх дерев — а через гілки осінніх дерев можна побачити небо. відкрите, прозоре і ще трохи тепле. якщо символом юності вважається зелень, тоді палаюче листя мало б погнути стебла, як це роблять літа зазвичай. та у нашому випадку – осені. сяду у крісло, відіп'ю чай і погляну на світ очами такими млосними, ніби і не хвилює зовсім, що доживаю останні хвилини. у цю чарівну пору – осінь – мій час спливає, а ваш лише плине. @khashchi #гортензія

💥Суцвіття звуків, тенета літер💥 суцвіття звуків, тенета літер на тебе діють як антидоти, гербарій світу нитками зшитий, гірке й солоне – крихке на дотик тому позбався лимонних друзів: ти вкотре сиплеш лиш сіль на рану, суцвіття звуків підвладне музі, тенета літер – твоя нірвана тенета літер – мов крові літр, який когось реанімує тактом, для інших – це токсична група світу, бо не збігається ваш резус-фактор тому позбався липких ілюзій: усім подобатись – дивне диво, піди непрямо по рівній смузі, себе відчути – це вкрай важливо поради – тільки для тих, хто просить, а добрі вчинки – усім без черги, бо все по колу, бо все так просто, як рухи сонця над морем в червні Олена Галунець #олена_галунець

Я не знаю, де проходить ця межа між стійкістю та черствістю. Крізь пунктир у ній просочуються біль та сум, що стануть осадом; залишаться спогадами-цятками на всій тканині первісній; мертвими, які у сон пішли неначе; врешті — стануть досвідом. Мій найбільший успіх у житті — зі смертю назавжди пов'язаний. Вчила бути сильним, бо обов'язки ніколи не чекатимуть. Вдячний, ба, тобі. І радий — ти пішла спокійно та без ляскоту ланцюгів зі смутку, болю та провини, що не встигла бути матір'ю, якою ти хотіла бути. Ти знай, що точно встигла нею стати. Не звинуватять люди. Я обіцяю бути не вусатим. Земля тобі назавжди пухом. @defirtonpoetry #федько

я дивилась у дзеркало безслівно і довго на ту, яка гідно і вперто звертала гори, на зірвану з цепу, спалюючу мости. я цілилась в себе. і не могла знайти. я дивилась на неї і не могла втекти. бо втечі цими алеями ведуть в нікуди — їхня кінцева була відгуком власної тіні, де вòвки і леви на вході у рідні стіни вітали тебе зі словами: «подиви, хто тут є». і я пленталась мляво, зупинялася у фоє, прислухалась до голосу, що був моїм відбиттям: «ти була тут зі сто разів. на сто перший затям, чуєш? тут геть близько вдихи весни. ось тобі біль, дівчисько. тихо його неси, мовчки його ковтай. вмій закривати рот. ось тобі ще печаль. ось тобі шмат турбот. Бог там тобі суддя — пекло тобі чи рай. хочеш собі життя? спершу навчись вмирать. істини всі набуті пильно згорни в сувій. хочеш знайти притулок — вишукай у собі». я дивилась у дзеркало, не знаючи, хто там був. що там померкло, що ще здатне чинити зсув? ті шматки і розвали, що ділились на «я»-«не я», саме отут і зараз становили моє ім'я. саме отут і зараз складали мене саму, невчасну, невдалу. відгороджену і сумну. я дивилась на неї і знала — вона мине, але саме отут і зараз вона має лише мене. Бешкет

Віями торкатись твого плеча, Аби шкіра ставала дибки... Губами торкатись губ Таких солодких, липких, диких.  Екзотично чуже мені твоє тіло Досліджувати б його повільно, тремтливо... Водити пірʼячком по ключиці чи вилиці Сягати фалангами пальців усіх шрамів і часових викривлень  Рахувати родимки, зводити з них сузірʼя  Шукати знаки в повній пітьмі,  Відчувати ріки артерій, що бʼють ключем з недр твоїх Читати тобі в голос, солодко і медово Бути носієм мови ніжності і присвячувати тобі кожне слово... Читати твої очі як книгу із книг, Вірувати  в них, як в ікону Богородиці, що в церкві прямо по вулиці, в яку тобі з роду не йти Дати тобі лик святого в одну із чорних пречорних ночей,  Сповідуватися тобі і бути твоєю причистою і просто бути.... Записати цю ніч як таїнство двох ніжних людей.  І стати твоїм маяком, Закрутитись навколо корабельним канатом,закинути якір в твої глибини, Рахувати б твої хребці на могутній спині, Цілувати тебе сьогодні, завтра і скільки встигну... І опісля теж цілувати.... І знаходити на тілі твої сліди,  І одного дня зрозуміти, що немає місця де в мені міг би бути відсутній ти @t_shydlovska

Чи буває отак, що посеред буденних проблем, Океану завдань, що тебе поглинають за мить.  Я зустрів неймовірну людину. А, може, ти стріла мене? Неважливі деталі. Кохання - це сила. Ісус говорив.  У словах та у вчинках - повага і трепет душі, Як же можна так сильно і вірно кохати і серцем, і тілом. Я, мов давні герої, щодня поспішаю мерщій, Щоб припасти до рук в поцілунку. Кохаю всеціло. По ковтку поглинаєш мене в карнавали вогнів, Я не можу пручатись. Це вище за сили людини. Ох, безбожно чарівна. Моя, безумовно. Що дні, Я готовий роки віддавати. Тобі. І ніхто вже не спинить. У прадавніх сувоях, у книгах великих, священних, Я читав про такі почуття. Та не вірив ні разу. Бо і сонце моє - у очах. Неймовірно, це святості трепет? Хто подумати може. Коханню так легко нас вразити. Не буває раптово. Не буде ніколи дарма, Бо у кожному кроці Усесвіту сутність священна. У посланнях одвічних єдино звучить: "не пускай", Що твоє - то міцніше тримай, поміж раєм та пеклом. @dmYmast #дим

поетичний конкурс Вогонь ватри вітаю, наші переможці: 1 місце — N.litvinova 2 місце — Svietoslava Myloradovych 2 місце — Olha Tkachenko результати вірші судила Каріна Коваленко (м.Запоржжя) та OleXandr (м.Вінниця) #конкурс #поезія #вірші #храм

ТАНЦІ З ВІТРОМ Танцювати із вітром, пригода та ще, Бо емоцій всіх купа, не знаю їх верстку: Наче зранку ковтнути горілки натще І ходити по лезу меча потім вперто. А зловивши потік мов орел - чутно вись. Це немовби у шторм чатувати на пірсі. Обірвавши політ, крила склавши і вниз, Заспівати востаннє у терні, на вістрі. Танцювати й відчути, що ти заметіль, Та, що з снігу, пелюсток, осіннього листя. Приганяти дощі, суховій нізвідкіль, Шліфувати пісок, набігаючи швидко. Щоб вказати до берега шлях кораблям, Танцювати і бігти по гребеню хвилі. Чи сплести Повітрулею гриви коням, Засинати під шелестом шовку ковила. Танцювати із вітром, пригода та ще, Все шукаю у всьому лиш світлі моменти. Наче сонячний допінг ковтнути натще, Усміхнуся й зберу у букет компліментом! @Raramina #раміна