Храм поезії (🖤)

З моїм нинішнім графіком я тепер буду плести довго😅

ми були немов перехожі котрі зустрілися поглядами й впізнали а впізнавши не озиралися це тому ти всміхалась сьогодні кассандро? ти ще не вмієш вістити правду коли вона добра тож уночі сидиш на постелі й розповідаєш що бачила: зрубаний кедр весною пускає паростки а восени плодоносить, повалений; шрами на тілі затягуються кассандро й сльози більше не будуть потрібні вчора твій власний сміх розбудив тебе сьогодні ми розминулись мов куля із тілом — кассандро ти знаєш що більше не буде вправних стрільців виходити проти нас колись ти простягнеш мені розкриту долоню кассандро на ній свіжа глиця лежатиме правда ж? @fen_met #сховок

«Знімай пелену, я прийшла – час пішов, імення моє завше глухо дзвенить, імення моє – це завершена мить. Печатки століть відкриваю, то й що? Навпроти стоїш, затягнеться твій шов, дам сил долетіти до краю». Початки століть – мов жертовне ягня, живі, доки людство не гострить ножів, живі, мов рубінові краплі й чужі замолені втрати. А ось і моя потоком стікає в картини й моря чи навіть поглиблює кратер. Початок війни – наче крик уві сні, глухий, доки людство не бачить межі, глухий, поки жест не сигналить «біжіть далеко від дому». І сіється сніг, і липне до ніг, щоб затримати біг у сіру й крихку невідомість. Початок кінця – мов монетки з кишень, дзвенить, що докупи себе не збереш. Дзвенить чи сурмить? Сповіщає з мереж, що впало кадило. Прощатись іще судилося з ким? Обриваю весь щем, мов вишню, що рясно вродила. «Навпроти стою, тіло – стріляний храм, імення моє – Двадцять перше. Це я ховаю в уламках містян і селян. Та пес стереже привид-хату й пора докласти зусиль до загоєння ран, бо з’явиться інший початок». Олена Галунець #олена_галунець

Жінка - три викидні, ліки, весна, чекання, Жінка - затока сліз мовчазного моря. Герда не Герда, то хто вже той Кай мені, хай мені, Краще не знати, що там в її коморах. Краще не бачити ранку цього безслізного. Грудня без снігу, сердця без запобіжника. Жінка - три викидні, зустрічі три. Залізна. Світ порожніє - біженки і небіжчики... Три смски, тьмяні порожні вікна. Вітер зриває крила і простирадла... Сніг розтає, а значить - іще поквітнемо. Віра зухвала, а поцілунки крадені. Завтра немає. Щастя її нерадісне. В неба над містом - такі беззахисні очі. Через "не хочу" дні переходять в ночі. Ще смс. Ми вижили. Це не точно. @rozpovid

мереживо часу в плацкарті густе, аж скляне вагон поміж станцій як поміж планет у вікнах брудними мазками написане небо: вечірня заграва (ти ж дивишся? де би ти не…) маршрут в Севастополь, нас купа, нас двадцять в одному купе, і чотири гітари на варті заде́рикувато дуркуємо, хто б нас не сварив нам кожен за двадцять здається страшенно старим вагон нас ненавидить! (заздрять нам просто) …ми теж колись станем нудними дорослими?.. ні! потяг летить, розриваючи миті на клаптики десята космічна – тепер ми навіки-віків старшокласники це наш вагон, наша ніч, ми – повелителі Всесвіту ніколи нікого не слухаєм! (чуєш, нам все одно) теорію струн транформуємо гучно у практику ми стільки ще всього хочемо, стільки прагнемо а зараз – співати (бліін, знову порвали струну), тоді – крадькома цілуватись, коли всі заснуть заснуть астронавти на верхніх полицях, як діти в притулку – куди ми? коли це скінчиться? об’єднані Шляхом Молочним і все ще самотні смієшся: хіба я, по суті, хоч щось знати можу про самотність? дитина вербових сережок і серпня дитина любові в футболці ОЕ (знайшла серед ганчір’я у ятках місцевого ринку “Юність”) лишилась остання непройдена дещиця дюймів до себе; ми – сплячі галактики верхніх поличок хай потяг несе нас крізь зоряне море спекотного липня крізь темні поля порожнечі нехай мій вагон долетить туди, де чекаєш на мене доросла вражаюча ти 17.07.24 Святкую перше місце у конкурсі «Юність»🥹❤️

ЗМІЄБОРЦІ твоє біле волосся перерите вітрами й снарядами і обличчя бліде не тепліє од сонця й вина тебе вдома купали із травами і обрядами а ти вийшов з води із пластиною замість ребра і у чаї міцному ти ще досі вишукуєш землю і тримає земля твою з болем похилену вісь що не день то новий наростає завив на перстені і чимдалі сильніш уроборос кусає хвіст брате мій ти ж бо знав що в роду у нас так повелося нерозвійний вогонь ходить слідом за станом гінким досі родить сім'я усіх вправними змієборцями що крутіша в них кров — то вродливіші чоловіки то міцніші в сестер їх мечі щойно взяті з ковадел голосніш молитов їм звучить розпашілий метал такий погляд — що ним можна брати — це точно від матері тільки глянь — і отрута сама витікатиме з ран а буває тобі зачудовані маряться гори де ти вглéдів змію — і малим нам розверзнувся ліс хто подужав ту браму то і інші колись поборе бо із серця струмлять і броня й найгостріший спис тільки пáсмо твоє перерите вітрами й снарядами і тепер вже твій син зарум'янів од сонця й вина біла ящірка в нас загніздилася під верандою і ніяк не скінчиться зима @yelagina_poetry #єлагіна

вірші: Я хочу тебе обійняти і говорити, що світло веде нас дорогою з жовтої цегли в поля волошко‌ві; що тобі стане сил, щоб пережити цей день, а потім іще один. Говорити тобі знову й знову, поки ти не повіриш; що Смарагдове місто буде зовсім таким, як ти його пам’ятаєш; чекає, щоб ти повернувся; засяє врочисто фонтанами, вежами, цвітом каштанів, зеленими буквами “М” біля станцій, все, що ти любиш, за чим сумував найбільш, там буде все; і я буду теж, і травень настане, і дощ вимиватиме з тебе весь біль, чорні струмені болю. І ти будеш свіжий, як небо з вікна літака у ранковому рейсі. Ти не забудеш нічого, але сонячне світло протинатиме на‌скрізь плечі, пальці та ребра; і спогади болю побліднуть. І більше не буде сирени і вибухів, місто затихне; всі говоритимуть пошепки, найважливіше. Ранки будуть тягучі і золоті, наче застиглі в бурштині. Місто, в яке ти закоханий, буде з тобою дихати ніжно бузком і старими липами. Ось твій дім. Ось сім’я. Ось усе, що вважають любов’ю. Все для тебе. Заснемо нарешті щасливими. instagram.com/buryanpoetry #хопта

Звідки черпати енергію? Витекла. Вени-траншеї спустошені повністю. Постать коханої, бережно виткана, Стала химерною відьмою-провістю... Це параноя, реальність чи вигадка? Подихом знову затьмарює голову, Поглядом манить, затягує в неводи, Колами водить від жару до холоду. З нею відчуємо пекло і небо ми, Після ж – залишить свідомість розколоту. Соки останні вбирає без поспіху, Грає коханням мучителька-пасія. Бачу лукаво-облудливу посмішку. Вирватись хочу – не можу, у пастці я. Гину один – без надії і прóсвітку... *** Не втечеш. Не пручайся дарма. Не надійся. Не буде добра. Поглинатиму душу брудну – Ти ж для мене як нут чи булгур... Чарівнá. Смертоносна. Сукуб. Від народження світу живу, Розриваю щоразу по шву, Наближаю омріяний день, Аби полум'я пекла руде Проковтнуло нестерпних людей. "Спокушай, розтлівай і смакуй, Убиваючи жертву слабку!" – Настанову прошито в мені. Для людей я – неначе магніт. Демониця. Коханка. Ліліт.

якщо я вже на колінах, то наврядчи молюся хоча, молитися це взагалі як? присягатись у вірності ідеалізованому образу і подобі? тоді я досить часто займаюсь цим, так стирати ті самі коліна в кров від любові? це відбувається зі всіма, хто буває у мене вдома і якби сам господь до мене навідався, це також відбулось би, а може таке вже ставалось просто що він забув в той момент подати знак тому я пригубила вина, з’їла з чужих рук скибку святого хлібу, запалила церковні свічки і навіть запросила когось їх притримати а на ранок забула події вечора і от знову розповідаю всім, що атеїстка хоча якоїсь ночі мого життя я все-таки увірувала і відчула господа досить глибоко в серці, в серці звісно так от, якщо я вже на колінах (навіть, якщо в церкві) то скоріше всього я там з кимось і наврядчи молюся просто заробляю нові гріхи і знаєте, якщо мене за цей вірш посадять хтось візьме ще один гріх на душу але це вже на їхній совісті думаю зможемо відмолити його разом, щоб це не значило  амінь @artyleriya #домрачова

Сирени З полонів штормів можна врятуватись, Та від стихій краси і Бог помре. Пірнаєш в місто моря набагато - Остерігайся, леґеню, сирен. Для фурій хвиль кораблетроща - свято. Краса сирени - пристрасна омана, Морська гладінь, що стала сховком скель. З'їв з нею ніч? Вже ранок не настане, Сніданком щез - світанком не воскрес. Розвісив вуха, дурню, ти зарано. Читають юнки ангельскі сонети - Вуалять звуки їх діяння зле. Пісень не слухай - колискові смерті, Наївні вуха пластирем заклей. Відкриєш сни - почнуть рамена дерти. Чому вплелись античні ці істоти В клубок думок, в четвертий вже катрен? Відлуння міфів назавжди істотні, А леґенів й тепер війна дере. Знов не засну від співів цих сирен... Іван Добруцький #добруцький

Вітаю, любі! Відкриваю допоміжну баночку з розіграшем оригінального сухпая ЗСУ надісланого мені братом з Донецького напрямку для збору Вероніки Мовчан на антену інформація тут https://t.me/verondadjokonda/3385 Прошу долучитися максимально🙌 За донат всього від 40 грн є можливість отримати цей великий пакет😏 Розіграю через моно як набереться необхідна сума. Прохання всіх хто робить донати з інших банків прописувати в полі коментаря до донату ваші контакти дані, а саме прізвище, імʼя та телефон для зв’язку ‼️ посилання на баночку: https://send.monobank.ua/jar/9mow8mH11s номер картки банки: 4874100021787653 Всім бажаю удачі і чекаємо ваших донатів та репостів😘 * відправлю по Україні нп чи укрпоштою за свій рахунок #збір

​​Автопортрет Кожна клітина в мені народилась, жила і померла. Час розписує мою шкіру, все сильніше  вдавлюючи олівець - от вже видно його майстерність в кутиках очей і на чолі. Моє тіло помережане стріями, які тоненькими стрічечками в’ються й нагадують, що воно, обважніле, було тимчасовим прихистком для ще двох людей. Мої думки змінюються зі швидкістю автівок на магістралях, а погляди на цей світ народжувались, дехто з них чинив самогубство й розбивався, інші ж тримаються за життя і поки ще тут. (але чи буде так надалі?) Є й такі, що прийшли занадто пізно до мене і ми пізнаємо одне одного боязко, як молоді коханці. Чи щось залишилось в мені від десятирічної мрійливої дівчинки, яка в двадцять була повна сподівань, як земля насіння, що так і не проросло? Якщо теперішня я вже не я, то це я інша чи все ще залишаюсь собою минулою? @novakain_poetry #новакаїн #оля_новак

*** Мама фарбує волосся брунатно-рудим. Мамині очі — волошки: насичено-сині, Ніжно-замріяні. Неня в усьому мій спільник, Радник, учитель і подруга номер один. Я малолітня вдихаю її аромат — Терпко-солодкий, квітковий: бузково-жасминний. Тепла, як літо, матуся обожнює зими. Каже: «Морозно... Ти з бабою вдома? Дарма!» Вечір затúшний: пірнаю під ковдру, тоді Мати вигадує казку чи згадує Бога... Мамина Біблія — книжка затерта до дір: Сотні підкреслень, пожухлий гербарій на спогад... *** Мама граційна, гарніша від леді з реклам, Ніжна й жіночна. У пору духмяних акацій Носить спідниці та сукні: здебільшого максі, Світло-блакитні й зелені... Як вітер легка. Ольга за паспортом, Льоля — для тих, хто близькі. Трохи журлива: пізнала колючість утрати. Віддано любить, хоч дехто любові не вартий. Має за цінність листівки й десяток листів. Вічно в турботах — від них залюбки би втекла. Певна, що щастя не можна зміря‌ти грошима, Марить мистецтвом, віршує та іграшки шиє... Мріє: «Частіше б ходити в кіно та в театр». Любить просте — восени хризантемні хмарки Вдома повсюди: улюблені мамині квіти. Неня з таких, хто до світу всім серцем відкритий, Хто не для себе живе, а для інших горить. *** Мамині руки тонкі та від болю дрижать. Мама говорить: «Лишається вже небагато... Знаєш, урешті втухає спекотне багаття, Люди так само... Вже час догорати, а жаль...» «Ні, — заперечую, — викинь дурню з голови, Ще не стара, про розлуку казати зарано». Мама змовкає.  А в жовтні згасає на ранок: Ніби у вирій, тікає до раю від злив. Б'ється на друзки все звичне й щасливе: крихке. Жовтень уперше здається холодним і довгим. Маю надію, що там, де вона, хризантем Цілі сади та немає ні сліз, ні тривоги. ©Марія Чекарьова 28 червня–початок липня 2025 року P.S. Найкраща Мама у світі. Три роки, як не поряд. Назавжди в серці. За відео дякую Олені Галунець🤍 Декламую я.

Під ковдрами рік твоїх, рук твоїх, років і рухів твоїх, Всіх вироків, зречень, приреченостей і пророцтв, Каліцтв, апологій – згорнувся клубочком мій вранішній сміх І сон твій лоскоче тоненьким пташиним пером. З-під тебе виходять, як з-під водоспадових райдужних пліч, З утроби гори так являють обличчя, із вервиць дощів. Мій шепіт в тобі проростає потужно, мов зерна сліпі І падає громом у тишу, готовий її розтрощить. Мій поспіх лишає незамкнені двері, лахміття одеж, На попелі полу – сонців половинки та згорточки трав. Під ковдрами тіла твого починається злякана гра. Я шкіру знімаю, бо вірю – мене і такою приймеш. Опісля, коли вже упала завіса, зітерлась межа, Літаври та бубони між постирадел, як мідні щити. Я каменем, врослим у нетрі прийдешнього буду лежать, І Вічність мене накриватиме пальцями – ніжно, як ти. Ірина Шувалова #шувалова

Не ходи ти тут не ходи будеш ти такий тут один Боже, розсердилася зима дим сповзає як повзе слимак. Не ходи сюди в ці шляхи у лісі заховалися гріхи чорне небо вітер б’є в тюрму кровоточить холодом зиму. Не іди сюди не заходь тут лише руїни та Господь на дорозі стеляться тіла їх рахують як приходить мла. Про місця ці краще ти забудь кров терпка й отруйна наче ртуть люди перетворюються в маки розтинає серце вітер гаком. Зникали імена зникали міста туга нависала як кості міцна бились птахи бились в пітьмі в зведені чорні мури тюрми. Не ходи сюди в ці шляхи у лісі заховалися гріхи чорне небо вітер б’є в тюрму кровоточить холодом зиму. Максим Кривцов #максим_кривцов

вперше тягне палити, хоча й електронні. такі, знаєш, з м'ятним або кавовим смаком. вдихати і видихати дим -               монотонна ілюзія спокою - поки безодня з середини чіпляє своїм холодним блискучим гаком, каже: "йди-но сюди" і погляд у неї, як у останнього покидька. я б мала злитися, певно. я б мала злитися. спалювати мости. і знову шукати дім. а втім все згоріло давно вже - я цей видихаю дим, і холод майбутніх зим, і тебе разом з ним. не лови мене більше поглядом, не кажи жодних слів навіть подумки. дім зотлів нижче спогадів, нижче низів. тих, що навіть не дно, а пекло. я знаю, як ти хотів, аби було тепло, аби мати сенси, аби всі стояли у черзі. а отримаєш тільки дзеркало. на. дивися. люби себе чи лютуй. виклич відьму, повію, демона. кимось був, що ніколи вже не повернеться. колись станеш ніким. чи став вже - одначе. байдуже. мої очі не плачуть - вони просто підведені сажею © @malskamira

"Словотвір" 🎞🖊 Вірш: Діана Онофріюк Декламація: Lilium Цей вірш став першим із нашої спільноти, що залишив в мені стійкий відбиток. Його хочеться вкотре читати, перечитувати, ділитися. І коли мене питають про улюблений вірш, я також називаю "Словотвір". Тож знімати декламацію для мене було викликом і дуже відповідальною задачею. В голові було одразу декілька можливих варіацій відео, однак ось він, результат. Запрошую до перегляду, а також до каналу авторки! (p.s. в неї дуже багато крутих віршів) — your Lilium 💖 А як вам відео? Діліться враженнями в коментарях 👇

Вітаю, любі! Відкриваю допоміжну баночку з розіграшем оригінального сухпая ЗСУ надісланого мені братом з Донецького напрямку для збору Вероніки Мовчан на антену інформація тут https://t.me/verondadjokonda/3385 Прошу долучитися максимально🙌 За донат всього від 40 грн є можливість отримати цей великий пакет😏 Розіграю через моно як набереться необхідна сума. Прохання всіх хто робить донати з інших банків прописувати в полі коментаря до донату ваші контакти дані, а саме прізвище, імʼя та телефон для зв’язку ‼️ посилання на баночку: https://send.monobank.ua/jar/9mow8mH11s номер картки банки: 4874100021787653 Всім бажаю удачі і чекаємо ваших донатів та репостів😘 * відправлю по Україні нп чи укрпоштою за свій рахунок #збір

Ненависть виховується поволі, вимолюється на колінах, коли поза спиною дихають і говорять, що ти не людина і навіть їй не подоба І смерть твоя важить менше аніж повітря, аніж вода що перетворюється на пар, ненависть виховується поволі, стискається тканиною у зубах зростає в кістках і проростає судинами, як проростає цвіль на старих посивілих хлібах і богарадить тебе прожити більше, аніж дозволено Богородиця молиться за упокій та за зцілення Твоєї душі і плаче, бо ненависть вимолюється не з канонів чи літургій а із крові й сухих очей, ні сліз ні прощення ні помилування ні сліз хто ти хлопчику, і чому не залишив крихт, щоб знайти тебе і молитися, вимолити людей виблагати роки ненависть нагадує павутиння і плететься, ти знаєш, виплітається з сухожиль та могил виплітається з прапорів понад марсовим і щораз як знову копають ґрунти і труни несуть на плечах, замість усіх хрестів, я торкаюсь шкіри поміж грудей і здригаюсь, не слухаю тексту, але вслухаюся у відгомін голосів у дихання матерів та дітей жінок чи братів чоловіків чи сестер усіх, хто зійшовся аби ненависть поволі вирощувала себе у тілі, вимолювалась на колінах і зростала до болю у крижах та у грудині, до болю в усіх клітинах, які лишаються жити, ненависть росте з Аїду і досягає Олімпа, і кожен хто їй причина зрештою тільки тінь, але всередині залишилось стільки місця аби ненависті стало більше, стільки місця що вона не піде навіть допоки спиш @in_gal_night #софія_волкодав