Храм поезії (🖤)

* * * Може бути, що мене не буде, Перебутній час я перебув, Але будуть світанкові губи Цілувати землю молоду. І моєю літньою судьбою На Поділля, Галич і на Степ Карим оком, чорною бровою Ти мене у серці понесеш. Погойдаєш, вигойдаєш, вивчиш І на вік і на єдину мить Біля себе, вічна і всевишня, Знов научиш жити і любить! Микола Вінграновський

Вечір тягнеться линвою плетених споминів, Як вантаж підіймається пам'ять, що сріблом стирчить, І крихка амальгама дрімає на стелі вночі, І на небі зіркові ковші переповнені, Там свічада здіймаються грабами жовтими. Тихо змінюють шкіру, як змії із лоскоту, Неприкриті, без ясного розуму сяють лишень, Проростають з підлоги, з порожніх зворотних кишень, Щоб повсюди відбитки посіяти поспіхом, Щоб напитися світла і тіней із ложечок. Амальгама тримає їх разом – ватАгою. І у змові своїй поглинати загострі кути Лабіринти дзеркАла утворюють, де не знайтись, Де загублені миті сповзають на камені І сліди залишають прозорими плямами. У безвиході ртутного шепоту вічності, Що проходить крізь пальці, як вишитий бісером сон, Срібним куривом дихають відблиски схованих сонць, Задзеркальне обніжжя зникає опівночі І пилком випадає на шрами та тріщини. Вічний розум під наглядом дійсності дихає, І у кожного дзеркала діють портали світів, Де приручені копії людства і дикі коти, Де обличчя й відбитки під кригою зчитані, Де придумані ми назворот – ртутні відсвіти. Оксана Мовчан. P.s. Вірш, написаний на фінал конкурсу «Віршометрія». Завданням було написати римований силаботонічний вірш на тему: «Сяйво вічного розуму», використавши будь-яке римування, окрім кільцевого та перехресного.

Нікого немає вдома. І дому ні в кого немає. Крізь вікна, забиті навхрест, високий полин росте. Я вигадала це місто, немов тятиву поміж нами. Аж потяг летить стрілою у спалений "Градом" степ. А потім - блакитним змієм - ховається у різнотрав'ї. І травень зчорнів, що траур. І в смерті рука легка. Я вигадала цю пісню про тебе - і не заспіваю, бо врешті забракне горла, мов доброго срібняка. Посиплеться цвіт, як правда. І наші дороги - набіло. Не я тобі ворог, віриш? Не ти мені вбивця, та наллєш поза креш отрути...Ну, що я такого зробила? За що ти зі мною так? @aliahuliieva #гулієва

Ночі такі – здається, аби підважувати наші любові, наші знання про себе. Щоби уламками тліли усі слова, щоби збоїло на небесному сервері. І хитається світ, наче чумна каюта на кораблі, що поборює Трансатлантику. Але послухай: ні, я не віддаю тебе, тільки поріз новий затуляю латкою, тільки вслухаюся, що у мені живого ще і – де тобі заболіло – питаю двічі. Нижуться дні на нитку сувору, вощену, пишеться невимовне словами звичними. Перший літній реп'ях чіпляється до холоші, довго пливе тривога над вулицею, над віршем. Рветься – де тонко. А любиться – де найтонше. Липи, вдихнувши диму, стоять іще золотіші. Катерина Калитко #катерина_калитко

О тут нещодавно вийшов кліп на вірш «Згортай» Андрія Буремного 😎 ... згортай свій стан у сріблясту омріяну кимось вуаль навпомацки лускай насіння життєвих епіграфів соло повільно і кволо повільно і кволо так біль відбирає мову жує причмокує роздягає тебе як насінину стелить чисту перину ковтає... © Андрій Буремний UPD: Відео створено за допомогою ШІ, всі герої та обставани вигадані, тільки голос та думка справжні 🤫

розкажи як ти помираєш вкотре в останній день серпня вперто чіпляєш пальцями землю аж важко дихати спека злиться вкриваючись зморшками бо більше нікому не страшно підставити щоки сонцю промінь так довго тягнувся аж поніжнішав до текстури китайського шовку шов розійшовся ляж у тінь підвечірʼя де зібралися трави й води щоб провести тебе додому ріж на скибки мою тривогу як дійдеш пригости нею бога вже кістки твої кавунові віддають себе ґрунту до наступного разу коли знов помиратимеш в останній день серпня онофріюк #онофріюк

у човні, підперезаному споришем, загорнувшись в рядно мряковини, зі сходу, по ріці, де нема ні води, ані броду, обіпершись на весла — пливем тихосердно, стуливши рукою вуста, зубожіле мовчання не вирвати з грудей зойком бурого сокола, на котрго полюють чорні душі оскаженілого пса і обпечені тліючим хмизом ступні, увібрали до кістки червоні коралі, хто ви, ті що підступно їх міць розірвали, за два дня до чуми? ХТО ВИ Є? в обмілілій ріці зріє праведна лють, /світ мовчить, відступивши у тінь цитаделі/ над розбитим погруддям любови, священні води витечуть й знову зійдуть @nlitvinovapoetry #літвінова

Хочете мати портрет, намальований олівцем? ✍️🔥 Якщо так — то я радо здійсню вашу мрію.🤗 Від вас мені потрібно тільки якісне фото.❤️ Тож не гайте часу - пишіть в приватні повідомлення. 🖤

Якщо захочете, щоб я відправила малюнок поштою — доставка за ваш рахунок✨

Автопортрет Кожна клітина в мені народилась, жила і померла. Час розписує мою шкіру, все сильніше  вдавлюючи олівець - от вже видно його майстерність в кутиках очей і на чолі. Моє тіло помережане стріями, які тоненькими стрічечками в’ються й нагадують, що воно, обважніле, було тимчасовим прихистком для ще двох людей. Мої думки змінюються зі швидкістю автівок на магістралях, а погляди на цей світ народжувались, дехто з них чинив самогубство й розбивався, інші ж тримаються за життя і поки ще тут. (але чи буде так надалі?) Є й такі, що прийшли занадто пізно до мене і ми пізнаємо одне одного боязко, як молоді коханці. Чи щось залишилось в мені від десятирічної мрійливої дівчинки, яка в двадцять була повна сподівань, як земля насіння, що так і не проросло? Якщо теперішня я вже не я, то це я інша чи все ще залишаюсь собою минулою? @novakain_poetry #новакаїн #оля_новак

львів Так помирають спогади: опалими недопалками будинків, повз які ти ходив, приїжджаючи в гості до родичів. Здавалось би — хочеться сказати, що таке не вперше, щоб струсонути ступор із себе і вертатися до роботи, бо ж іншого виходу нема. А навіть зараз, коли набираю поспіхом ці слова на телефоні, бо ж треба сьогодні на роботу, не можу підібрвти слів. Слова — це втрачена пам'ять. І опісля розумієш, що небагато маєш спогадів, що їх менше, аніж здається насамперед. За спогадами потім будуть знайомі, за ними — друзі, а насамкінець — родина. Коло болю більшає, і тисне-кришить тебе зсередини, поки не вилупиться неконтрольованим гнівом впереміш з агонією. О, інертний світ слабких, котрих виховав відносний мир 90х і 2000х. Звідки ж тобі знати, як це — втрачати рідних у їхніх ліжках не від природніх обставин? Відчувати, як біль огортає тебе і не хоче пускати — не через хронічні хвороби, не через негаразди на роботі, ні. Людини нема. Спогадів нема. Тебе нема. Мабуть, для надії природно помирати із завершенням календарного літа. Русифіковані міста вкотре прокидаються, щоб долати біль і рухатись далі. Хочеться заховатись у кімнаті без електрики і більш ні на що не реагувати. Може, тільки так понад біль вийде вирости. 04.09.24 #архіви_ставозера

блекаут Паламарчук (присвята Остапу Кудлатому) Я хочу їбати тебе у дворику забутих іграшок Велика плюшева бджола дивитиметься одним надтріснутим оком В пальці ніг упиратимуться голови каченят Які вже ніколи не плаватимуть у ваній Я хочу щоб ти упиралась спиною в кудлатого тюленя Спітніла і щаслива Запрокидувала голову Зіслизала поглядом вздовж Вилінялих облич без частин Я хочу їбати тебе на початку осені Літепло, ледь помітний дощ Ти стогнеш, мої пальці в тобі Кудлатий тюлень повсякчас ковзає Над нами полуплені стіни стримлять, Погратовані вікна як позіхання Як останній амінь меси Я знаю що заходжу на чужу територію Але Не озираючись стрімголов стискаю тебе Серед одноногих ляльок та безколісних машинок Зафіксувати дощ, тебе, однаково мокрих Скляні погляди іграшок, твій сміх Немає вини і війни Тільки ти Іграшки Дощ 29.01.25

*** Я хочу їбати тебе у дворику забутих іграшок Велика плюшева бджола дивитиметься одним надтріснутим оком В пальці ніг упиратимуться голови каченят Які вже ніколи не плаватимуть у ваній Я хочу щоб ти упиралась спиною в кудлатого тюленя Спітніла і щаслива Запрокидувала голову Зіслизала поглядом вздовж Вилінялих облич без частин Я хочу їбати тебе на початку осені Літепло, ледь помітний дощ Ти стогнеш, мої пальці в тобі Кудлатий тюлень повсякчас ковзає Над нами полуплені стіни стримлять, Погратовані вікна як позіхання Як останній амінь меси Я знаю що заходжу на чужу територію Але Не озираючись стрімголов стискаю тебе Серед одноногих ляльок та безколісних машинок Зафіксувати дощ, тебе, однаково мокрих Скляні погляди іграшок, твій сміх Немає вини і війни Тільки ти Іграшки Дощ 29.01.25

Моя декламація на 1/4 конкурсу «Грандбатл» на тг каналі «Віршопліткарка» FM, організаторка Олена Галунець♥️ Текст, який я обожнюю Olena Stepanenko♥️ Музика Kobzarka OV♥️ Відео Софія Крамар♥️ Акторка Софія Крамар♥️ Поради і настанови Ігор Колтовський♥️ Безмежно вдячна всім!

розкажи як ти помираєш вкотре в останній день серпня вперто чіпляєш пальцями землю аж важко дихати спека злиться вкриваючись зморшками бо більше нікому не страшно підставити щоки сонцю промінь так довго тягнувся аж поніжнішав до текстури китайського шовку шов розійшовся ляж у тінь підвечірʼя де зібралися трави й води щоб провести тебе додому ріж на скибки мою тривогу як дійдеш пригости нею бога вже кістки твої кавунові віддають себе ґрунту до наступного разу коли знов помиратимеш в останній день серпня онофріюк #поезія #онофріюк задонатити на розвиток проєкту

розкажи як ти помираєш вкотре в останній день серпня вперто чіпляєш пальцями землю аж важко дихати спека злиться вкриваючись зморшками бо більше нікому не страшно підставити щоки сонцю промінь так довго тягнувся аж поніжнішав до текстури китайського шовку шов розійшовся ляж у тінь підвечірʼя де зібралися трави й води щоб провести тебе додому ріж на скибки мою тривогу як дійдеш пригости нею бога вже кістки твої кавунові віддають себе ґрунту до наступного разу коли знов помиратимеш в останній день серпня нофріюк #онофріюк

*** Якби їхня спільна історія так і не почалася, кожен зостався б сам на сам зі своєю війною. Серпень — пекельна, тілами напхана лазня. Вона стискає знайому долоню — й оживає знову. Усе, що сталося і не сталося з ними, задавнене, прикладене каменем, незабуте, проступає візерунком на шкірі, снивом, збовтаним із реальністю, перешкоджає бути тут і тепер собою, дихати на повні груди. Листя починає жовтіти. Він жартує невміло: так і не встигнемо напитися цієї отрути — пахощів літніх ринків, сонячного свавілля, дотиків плечей і колін, оголених та засмаглих, світла, що білою цівкою пробивається крізь біль, відчуття, ніби це — єдина мить, яку ти матимеш, аби закінчити речення, стиснути міцніше обійми. Чорна тінь відділяється і залишається на узбіччі. Крики придушені стануть круками, розкришаться угорі. Якщо захочеш розповісти мені, у чому річ, я слухатиму — тому, прошу тебе, говори. Юлія Мусаковська #БогСвободи

Це конкурсне завдання майже вибило землю мені з-під ніг, але натхнення перемогло. Присвята видатній людині, не називаючи імені. * Любий Семе, в Нью-Йорку знову гримить гроза. Свято за місяць і час тобі написати, доки вечірнє місто тамує дих у передчутті нової зорі Різдва. "Так, мало хто пізнать хоч дещо зміг, Та й ті провидці, серцем необачні, Несли свої думки юрбі невдячній"* Ти б не впізнав мене, сухий каркас язик не повернеться звати тілом. Як Прометей, флуоресцентне світло доносив, поки не скінчився газ. І жар думок завітрив протяг з вікон. Короткий час, відведений на сон, блукаю серед синього проміння та створюю майбутнє. Я казав: матерія — в кисіль загуслий струм і, може, віра у того, хто пестить котячу шерсть у грозових полях, та резонує громом поміж ребер. Тепер у цьому певен остаточно, це він мені шепоче серед ночі і він, не я, могутній інженер. Звучить, як безум, вибачай старому. Але дощем з його худих долонь спливає час, як іграшковий човен за впертим покликом радіохвиль. Світ повен магії та чародійських сил для того, хто не знає про науку. Для них я емігрант, чаклун, відступник, приречений піти в невизнанні. Я збайдужів до всього, занедужав, забутий в самоті. Так дивно, друже, як гроші вщент паплюжать їхні душі. Мені ж натомість треба провідник хоча б напів, щоб сяяти ще дужче. "Шкода серцями володіти, коли немає серця в вас"* На диво, пам'ятаю кожне слово. Старечий мозок рветься надновою за межі ейдосу, в оманливий ефір магнітних дуг у мідних оборотах. Де тільки хвилі, не прип'яті дротом, а світло не закуте в кокон скла. А після мене що?  Лиш змінний струм і слава божевільного старого, що годував присталих голубів біля готельних шарпаних порогів. "Примарний блиск живе одну хвилину, Правдивому нема в віках загину."* На цьому і завершую листа. А за вікном подобою хреста іскрить тугим  розрядом блискавиця, і варто тільки трохи придивитись, щоб упізнати усмішку Творця. *Рядки з "Фауста" Гете, якого часто напам'ять цитував герой присвяти. Переклад Миколи Лукаша

прошстрихни олівець крізь касетну щілину, мотай відлік часу – де ми разом, де слова-оберемки обережно із глини ліплять дотики-порухи прядивом-сном ми сновиди – спонтанні жаринки з-під печі все печемося боком плечей до золи неможливо дивитися прямо, відверто погляд падає ніжно бретельками вниз комір куртки стоїть насторожено вгору все чекає сигналів сигнальних авто швидкість в’яжеться млосно, невпевнено – гоїть та боїться зболіти й поранити знов несміливо хапаєшся кронами пальців, бо торкаєшся серця й такої ж душі Бог, напевно, сміється, Бог, напевно, пручається, коли навхрест ідемо в розхристані сни а весна все цвіте 23. 03. 26. @Khvyliastyi_notatnyk #оксана_лихогляд

Я — посмішка Мони Лізи. Я — сніг, що лоскоче твій сточений ніс. Ніде та водночас скрізь ми, мов привиди мрій і загублених місць. Нейрони вбирають гомін і гинуть так тихо, щоб ти воскрес. Твій хрест уже невагомий. Несу замість тебе сьогодні цей хрест. А завтра твій світ здригнеться від доньчиних сліз, але я вже скоро… Щоб смикалось в клітці серце, вдихаєш мене у сліпій покорі. Життя — це колаж з деталей, які я міняю на пошук дози. Ти знаєш, що буде далі, та думаєш досі, що все несерйозно? Я — твій кишеньковий космос,що стелить Туманність Кіля, як постіль, Зірки сплітаються в коси. Я — сніг, мої сніжки — комети безхвості. Ти хочеш сказати «досить»? Ха! Думав, що зникну та все буде просто? Ти — дурень з картини Босха, а світ після мене — розірваний простір. Олена Галунець #олена_галунець