Храм поезії (🖤)

Я на тарілці з аджикою Їж мене ложкою, великою Я на тарілці з гарніром Їж акуратно й красиво Я на тарілці з грибами Їж з головою й ногами Я на тарілці з гірчицею А на десерт - із суницею Їж, запивай мене соком Не подавись ненароком @kateryna_leka

▪️the lust chance▪️ У ніч повторної зустрічі насолоджуюсь морсом з твого рота який хвилину тому був перев’язаний-стягнутий як букет – нитками-жилками шкірки молодого ґрона як руки – бавовняною мотузкою міцної інтимної довіри як тремтливий подих – нотками-відтінками червоного сухого завдяки якому у моїх пальцях що так необережно і енергійно зривали ягоду її сік стікав з них на карт-бланш який я простягав тобі У день чергового розставання ховаюсь від загрози бути випитим лишаючи по собі кров’яні пунктири як протилежність природній течії сперми по річищах твоїх ключиць вимальовуючи послання навколо твого дому який через хвилину стане крапкою у знаку оклику місцем виверження серед гірських хребтів моєї венозної системи передбачувана сейсмічність якої була похована тобою в ігноруванні світу який я з точністю до пів слова та пів тону окреслював тобі У передсвітанкових сутінках коли сяйво по тінях розв’язуватиме вузли перегрітої тілесним теплом і заплутаної броунівським рухом тіл постелі-білизни ти могла б звернути увагу на те що вимальовується і стає чіткішим вільним від сатину темряви-незнання вразливим перед неозброєним оком відкритим до бажання бути побаченим бути впізнаваним і зрозумілим Коли розплетеш бант мотузки перешитої папки моєї особової справи історії хвороби з пошарпаною титульною списаної книжки шкільної бібліотеки досі з відірваним корінцем тоді неначе в останній спробі отримати ідеальну формулу поєднання червоного портвейну і молока скажи мені яка перспектива в автопортреті? які перші дії при самопорізах? 16.07.2023 Copyright: Чурков Максим #літературне_горнило

Авторство: Саша Вишня Назва вірша: Південний вітер Обрана тема: Навіть якщо це закінчиться, вертатимусь сюди у снах Елемент з кліпу: Рух Про початок осені розкажуть стіни, Хоча на цій кухні ще зоріє наша юність. Нарізай моє чорне серце стилетом. Як тала вода в черевики просочуються спогади. Тут я і ти будували власну історію, а не руйнацію. Вони повбивали наших драконів, китів та ручних василісків. Я — Пітер Пен. Стріляй мені в скроню. Згадую синьо-блакитні спортивні майданчики. Юність зотліла. Молодість лишилась біля прокуреного під'їзду, а час летить порожнім траком нічного міста. Вистигають спогади про найдорожчих, хто двері зачинив навічно... більше не працюють лінії мереж, що з ними єднали. Географічні координати обнулені. Дзвін дзвенить ще не по тобі. Але годинник знавісніло висипає піщини. Твоє дерево вже проросло, пустило коріння, розпустило віття. Тут забагато тиші. Не знали, що наговоритися не вистачить хвилин. Південний вітер тепер бавиться розбитими дверима, а вишні у дворі завалені у чорнозем... #плейлист

Жовтень прийшов поплакати, як старець до образів. Промені ранні непрошені ріжуть повітря, немов ножі. Той, хто забуде зовсім усе найбільшу кількість разів – спатиме найміцніше. Так собі і скажи. Будуть тепер тумани важкі здійматися з-над заплав. Будуть падати яблука, листя згребуть старе. Той хто нікому ніколи нічого не обіцяв - буде жити найдовше. Взагалі не помре. Скнітимуть надвечір’я порожні, відкриті усім вітрам. Дні будуть сірі і круглі, як лісові голуби. Вічність розчахне пастки в глибинах осінніх брам. Той лише, хто любитиме чесно, ніколи не буде сам. Той хто любитиме зовсім, навіть на зло собі. Катерина Бабкіна

Меланхолія Мій острів — ліжко затягує все глибше вже пророста земля над мріями твій розцілунок здатен зачарувати дійсність Байдужість лягає поруч дарує безбарвний перстень цілує в чоло від сьогодні сестра мені і нарЕчена бути зі мною це ти привела її Я знаю Твоя любов — отруйна лілія, що розпускає пахощі навіть кілька пилкових зернят призводять до хронічної недостатності Мій опір безсилий навіщо змагатися з тою що поглине і розповзеться смутком і заповзе в передсердя Голос мій стишився рухи сповільнились вся приросла до постелі тепер тут мій дім нарікаю себе китом і опускаюсь повільно на дно @novakain_poetry #новакаїн

вранці наздоганяю свій сон: забудь дорогу сюди не раді тобі тут а він сміється приходили сім мудреців і сімдесят і сім разів по сімдесят таку давали пораду: перший довго ридав восьмий знизав плечима сказав не люблю краєвид цього сну а останній жував собі яблуко і не помітив нічого @fen_met

✨ #в_наявності бежевий *зелений забрали

коли ми зустрічалися, якийсь кіт помирав бо вона брала собі його життя щоб провести зі мною ще один вечір і коли вона курила мені у очі я бачив як згасає світ — запалений наче мої бронхи із всіх наших побачень лише два було справжніми інші зламалися а може коти були підробними жоден її поцілунок не призвів до якихось подій цілувала, наче товариша або одну зі своїх пухнастих іграшок її картаті панчохи та якась в британську клітинку спідниця здавалося між нами полягає ціла вічність але одного разу вона не прийшла на нашу зупинку я чекав її сто тижнів і п'ять днів відколи почався новий рік казали, вона поїхала щоб гратися технологіями чи то запускати дрони чи до бабусі на вихідні сьогодні я знову спіймав кота чорного, як її шовкове волосся примруженими очима дивився на мене ніби знав, куди ми з ним йдемо це стотисячний рік першого місячного кола і я точно знаю, куди малюватиму знаки сьогодні бо у мене за пазухою останній кіт на землі і я вже не маю часу щоб помилитися

Закликаю всіх до ШРИФТОРІЗУ! Проєкт ідентифікує шрифти з російським слідом, і пропонує альтернативи від українських дизайнерів. Є розширення під всі популярні браузери та доступний для вашого улюбленого ШІ агента. Шрифторіз постійно розвивається та оновлюється. Викорінюйте все російське, та плекайте своє рідне — Українське! https://shryftoriz.online

йти на твій голос, коли кімната ставить розтяжки та гострі кути, коли чорнота набухає, що аж тріщить хітин моєї самотності полюс кличе назовні усю накопичену кволість ця ніч як наступний рівень — боюсь не пройти але йду на твій голос, поки старі шляхи обростає сторічний холод, коли на задвірках світів, ніби відбився від зграї, місяць сліпить мене і ранить загостреним краєм знаю, десь маяком світить твоє “чекаю” йду на твій голос хапаюсь ніби за поручень коли маршрутка, як світ, зупинилась різко і боляче опора тікає і я розгублений, голий вдягаюсь в твої слова, і вже ніби-то поруч ми тож далі йду на твій голос обростаю вже рідним фразами в місцях де тягучість днів полишала сліди від пазурів сказане і відчуте тягнеться ниткою виходити звідси довго, але дуже швидко звикнути, коли кожне слово із чогось рідного виткане я би хотів залишитись назиму і грітись свічкою кожної літери сплинуть роки, може ми й не помітимо, як далеко зайдемо і скільки знайдемо сил дякую за твій голос у ці темні часи @virshok

чорна пʼятниця — червоний день. можна купити майбутнє. достатньо посереднього, щоб все як у людей. аби не переклеїли цінники як завжди, буцім, новеньке, з нескінченним терміном придатності, однак… *штрих-код не сканується* щось нечисто, не працює захист прав споживачів, відстояти чергу легше, ніж себе. хотілося гнути свою лінію, а не підкови кульгавій блосі. але це дано не всім… дано: задачка із зірочкою. немає підказки, не ласує “ad astra”. шукачі свого місця одвічно у мареві танули, бо землі обітованій — ні власника, ані кадастру, тільки криво дописана маркером епітафія. нічим крити, писк терміналу глушить вічного критика. *оплата не пройшла* коли радили виходити за власні ліміти, не мали на увазі кредитні. шукай рятунку, землю носом рий, та скарб стирається із поля зору тінню ластику. царина розступиться лиш перед цвітом папороті, та ти знаходиш тільки пластиковий. мтб-1, липень 2024

V. ВТРАЧАЮ До праху прах - всьому земному участь Все, що я мав, втрачаю неминуче Втрачаю небо й зорі ясноокі Втрачаю лік рокам, втрачаю спокій Втрачаю залишки своїх іллюзій Втрачаю молодість, втрачаю друзів Втрачаю сон, втрачаю глузд поволі, День зо днем до життя втрачаю волю Із легким сердцем мрії безнадійні Втрачаю в безкінечному падінні Втрачаю межі і орієнтири Невпинно в рід людський втрачаю віру Втрачаю час, втрачаю без оглядки Де ти, мій дім, я вже втрачаю гадку Втрачаю певність в існуванні правди Й химерні сподівання в краще завтра Втрачаю нерви, прагнучи даремно, В тенета слів піймати незбагненне І голос твій, і обриси обличчя Втрачаю у мінливих межистріччях Тону в пітьмі без смутку і печалі Себе втрачаю я... Тебе втрачаю... Із циклу "Флора" 2026

у місті де провулок кожний вичах удвох одним стремлінням і обличчям ми пливемо без прихистку вгорі усі вогні всі зойки залізничні щось попід нами зморено музичать лиш нам одним на цьому пустирі ми молоді ми з косами як змії і наші спрагло вивільнені шиї собак чарують і вокзальних шльох а поза нами дужий і безсилий іржавий сон розбуджений Вергілій зайшов по груди в мармуровий мох усе непевне як не вираховуй бо місто переколоте на дрова бо листя перемліло на пісні та тільки досі живляться любов'ю усі слова при стрічах випадкових журба на дні душа на чужині ми зблиски у фіранковій обслоні ми човники у грубому картоні а поза нами студінь світова і все довкіл просторе і стороннє і замість сонця сходить на балконі Медузина осіння голова Сергій Осока

Коли заново вчиш слова, найважче вимовити “ніколи”, найскладніше читати книжки з улюбленими картинками. З діркою в спині, уквітчана пластиковим вінком, попелом посипає майданчик Тинкербел. Make Neverland Great Again, все, що зверху — ІПСО, жере сарана овочеву культуру згоди. Навколо втраченої планети розкручують сонечко ті, хто більше ніколи не впадуть з гойдалки. 7-8.04.25

Я — колесо, лесо і коло. Коли відганяю від себе спротив думок і тіні берез Кайзервальду понад схилами, що ведуть до казок — чи то пак до оперного театру, чи то пак до театру потвор, де любов — персонажка тринадцятого порядку, як Гестія — тринадцята із богів: для Олімпу — колона в центрі споруди, і приклад дотримання клятви, яка не рятує — утримує понад краєм, утримує понад тінями-манівцями титанів, які шепочуть на вухо, що ти нездара, і навіть не колесо, і не вісь, і любов твоя не тринадцята — бо ти злість, і увесь твій шлях — це дорога Атла‌са: до неба і висі, які він передасть — а відтак неси. @in_gal_night #софія_волкодав

🎤 ПОЕТИЧНЕ КАРАОКЕ в Закапелку на Подолі! Гм, а що, як читати поезію так, ніби це твоя улюблена пісня? Або чужий вірш так, як відчуваєш саме ти? 20.09 вересня в книгарні «Zakapelok» ми організовуємо Поетичне караоке — це вечір, де вірші можна не просто слухати, а приміряти на себе. На вас чекає формат, у якому: 🔖 вірші звучатимуть у несподіваних інтерпретаціях; 🔖 читати зможуть не лише автори, і відвідувачі теж; 🔖 один і той самий вірш в одну мить може бути зовсім різним; 🔖 І так, між усім цим будe Закапелок, кава й люди, яким теж хочеться трохи поезії. 🗓 20.09 | 18:00 📍 книгарня «Zakapelok», вул. Костянтинівська, 16 Вартість участі: 150 грн — учасники 250 грн — глядачі Запис на вечір: @andybur ✍️ Приходь читати, слухати і впізнавати себе в чужих рядках. Мікрофон чекає. Вірші теж.

Небесні риби пливуть за течією. Їхні білі хвости погладжують сонце, що самотою лежить на небі. Їхні губи цілують зорі і всім стає щемко від того. Взимку риби струшують вниз білу луску на радість дітям. А восени обтріпуються від води, наче собаки - і краплі стікають додолу. Ти сказав, що говориш з небесними рибами про мене. Вони бережно збирають всі розмови, населяють букви на нитку речень, щоб подарувати їх мені. Цікаво, коли наші слова зустрінуться, вони впізнають одне одного? Чи розминуться? @novakain_poetry #оля_новак

…/ у співвідношенні нена́висті й любові ти обирай – мене не обирати у впевненості дій своїх і вчинків мене ніколи так не обирай і в час, коли тебе покине гордість та ностальгія по мені думки наповнить, і якщо зважувати знову будеш довго – мене, благаю, більш не обирай тікай в імлу і в темінь своїх версій, у закулісся тонкощів депресії, де не про нас народжуються тексти – когось, та не мене, там обирай …/ #вірш #думки

Солдатикові ніхто не пише Ні листів, ні у месенджерах голосових Солдатик борсається у радіотиші В тумані червневої степової трави Прильотік стволки й ніхто не Рембо Бо ж Рембо після прильотіків не блює Солдатик тримається за дерев’яне небо Це все що у нього є Прокурені стіни прокурена вщент підлога Це вічність в очікуванні погодних умов Солдатик потрохи вже вірить у Бога Бо він бачив кров Бо Бог це кров Солдатикові сниться чужа колишня не знати навіщо не знати чому І вітер маки червоні колише Сіючи степом Чуму @syretsky_guy #розстріляти_усіх_дельфінів

Падає ніч                  крилами                                 птаха. Кожному, хто загубився у хвилях чорнильної тиші, — дзвоник коліс та реактивний автобус, щоб завезти від біди якомога далі, за горизонт. Кожному, хто захоче піти у сутінки вічності, — легкої дороги, м'якої трави, запаху йоду та солі, морського прибою та дещицю Бога. Кожному селищу, де попіл, вугілля, слюда, де будинки, немов та солома, падали долу, хрещені вогнем, — через роки повстати чимось новим та величним. Кожному — правда: чорна, гірка, але правда. Не більше й не менше. Кожній Голгофі — свій Браян. Кожному — ношу на плечі таку, щоб можна було її понести, не зламавши хребта, та щоб плечі й спину гордо рівняла. Кожному — чаша й міра, повна по вінця. Кожному щось своє: біс у ребро, ананаси в піцу, кров та любов. І зорі, і сонце, і вітер каскадом волосся. Тепло переплетених рук,   трохи шляху та надії,     щоб дорога котилась       за обрій — усе далі та далі, від себе до себе. Джессі Галлівел на конкурс від Олени Галунець, Плейлист #плейлист