Храм поезії (🖤)

«Червневий сніг» Твоїми руками – терновими путами – Закутана! Твоїми словами – полино‌вим трунком – Затравлена! Твоєю брехнею – солодкою вишнею – Зморена! Під червневим снігом знайду твоє обличчя – восково-біле. І пам'ять, мов дзвін по загиблому літу, мене повертає назад. Мої думи летять у той милий червень, де я була майже дружина. Твої рідні волали: «Нащо ж тобі Здалась відьма, серпнево-скажена?!» Пізно.... Пізно оплакувати примари кохання, що таїли гниль зради. Пізно ховати, обіцяти: «Востаннє...» – твої скиглі і йоти не варті. У білій сукенці, вітер вельон розгойдав,– я стояла прикута. «Обіцяєш?» Мовчиш... І мовчи, любий линдар, – тебе вже ніхто не розбудить. Дощовою водою, наче миром блаженим, твоє тіло на вічність окроплю. Вкрию плечі вуаллю – снігом червневим, – а тебе прокляну німотою. Міцно спи, мій коханий, мій любий линдар, під червневим снігом нектарним. Хай домом для тебе стане лиш цвинтар, твоя відьма в світанку розтане. І мов по‌дзвін над згаслим коханням, Що разом зі снігом зійшов, Я востаннє тебе відпускаю. Твої руки – лиш спомин, Розсипався. Твої бре‌хні – лиш гомін, Розвіявся. Полином і грозами згадаюсь тобі, – Не забудь, милий линдар, свій серпень. M.Leit marlena leit

У сонячних басейнах У сонячних басейнах армада днів несеться, Та буйнотрав'я серпня утомою сповите. Заш'ю вітрила сенсів, що штормами потерті. Із райдуги гортензій сплету для цього нитку. Поміж кущів курчавих та островів печалі Продовжу далі мчатись. Що там за небокраєм? Із вітром сперечання на кораблях, санчатах? І місяці-причали у гості закликають. Як супровід лілейний окутує в алеях, Здається, паралельно ідуть війна та дійсність. А перехрестя стелять спустошення поселень, Розбиті каруселі та квітники тендітні. Та досі коридори, лавандово-медові, Затримують надовго, тривоги приглушивши. Небесну темінь орють прадавні метеори. Їм байдуже, чи скоро спочине ніч у тиші. Мені би недосяжність у місячному сяйві. Розмінюєм десятки років посеред бурі. У складених пас'янсах видніють знаки щастя. До завитків сріблястих ведуть запеклі штурми. Чи змінюють нам сутність отримані здобутки? Бо цілі гострокутні не втримати без волі. Злітає у майбутнє з кульбабки парашутик. Чи стане нам попутнім борвій, що глиби коле? Та спробуй-но спинитись у заростях чорниці. Там ласа до гонитви жага пригод пасеться. Враховуємо збитки, що часом не покрити. Та знов поскочуть миті у сонячних басейнах. #літотаowl3

він каже: розбомбили школу до якої ти ходила він каже: їжа закінчується, грошей немає він каже: гуманітарка з білих фур — єдине наше спасіння він каже: гуманітарка щойно полетіла снарядами школи немає як це, коли, школи немає? вона порожня, вона дірява чи її зовсім немає? що сталося з моїм фото, що висіло на дошці пошани? що сталося з моєю вчителькою, яка сиділа в класі? він каже: фотографія? кому потрібна твоя фотографія? він каже: школа розплавилася — ця зима надто гаряча він каже: вчительку я не бачив і не проси мене дивитися він каже: бачив твою хресну — її вже немає тікайте киньте все і тікайте залиште хату, погреб з абрикосовим варенням та рожеві хризантеми, що стоять на веранді собак пристрельте, щоби не мучилися кидайте цю землю, кидайте він каже: не верзи дурниць, ми щодня кидаємо землю — на труни він каже: усе буде добре, порятунок вже скоро він каже: гуманітарка вже йдеє Любов Якимчук

*** мої строфи насичені непроглядним туманом, з минулого, що рвав душу навпіл. час для змін, час для відвертих розмов — погляди нанівець, павутиння минулого спало. моє життя осінив промінь, що дарує надію, любов та віру, у майбутнє, що звиває гніздо, наче лелека на старій дзвіниці. *** твої руки стали панацеєю, що загоїла рани з дитинства — розбиті коліна і тріщини, що розкололи мою ідентичність навпіл. #ольгакрейзі #віршіольгикрейзі

Силянка для флешмобу до Дня Незалежності 🇺🇦 Луганщина❤️ #в_наявності

першою здасться дев’ятка воріт на колючо знайомому полі, на межі між дворами-світами заросте павутиною скільки б не захищав її, не летів карколомно як Ікер все одно час візьме своє оборону не можна тримати постійно, казав тренер, що вічно кричав у перерві щось та й залетить літери зітруться пір’я обвуглиться і падіння буде болючим як перша зрада тоді то все і посиплеться — віра в себе, магічну сімку та зимові свята розлетиться уламками “Green Day” по асфальту головне не порізатись інакше спогади витечуть швидко особливо хороші особливо ті, що вже не повернеш там де ти був королем в країні пірсів та чебуреків такій своїй, але такій далекій здавалось би стільки часу попереду але кожне літо спека все наростатиме, поки не виплавить один великий злиток люті у твоєму маленькому серці розуміння того, що ти шістка прилітає гучно кудись у сусідній будинок повний тих, кого не захистити ні тобі, ні тому із малюнків, кому достатньо не пропускати сніданок, щоб щодня виходити проти дійсності раз на раз але їй чхати на правила спритні руки підміняють поняття в колоді: і ось замість правди підступність вирви на місці футбольних полів і маленькі дірки на картонках із написом “Діти” а коли ти залишишся сам із повним стосом розчарувань на руках, вона повісить на погони дві нескінченні пустки одну навколо і одну усередині @virshok #карич

Поетичний конкурс "Плейлист" повертається! 🎧 Набір віршів для осіннього альбому декламацій на "Віршопліткарка FM" триватиме до 20 вересня включно! 📍Підпишіться на канал, залиште в коментарях до наступного допису 1 свій вірш за завданням: посилання на завдання 📍Голосуйте реакціями на вірші інших учасників, які вас зачепили. Поезії, які наберуть 15 і більше реакцій підписників каналу, потраплять на оцінювання до суддів. Отже, переможців допоможуть обрати і читачі, і судді. Регламент конкурсу 👉 тиць сюди 📲 Добірка віршів переможців минулого конкурсу є на YouTube Успіхів, ваша Віршопліткарка 🍀 #плейлиствіршопліткарки @virshoplitkarka

*** Волога ранкова трава. Дорога до поля — крива. Довга дорога до того, як ноги загояться після забігу. Ще трохи, ще трохи, ще трохи... Загибла вечірня трава. За кожним заходом — провал. Дивлюсь на дорогу — як гострий туман підібрав мої кроки. На межі моїх сил я зірвався й упав до обіймів вечірній росі. Крізь дешевий текстиль липким потом на спині, неначе вишивана, шириться цифра — 2. Я знову став номером два. *** Якби в мене був тренер, то він би сказав: «Малий, ну не лий свого поту, досить розводити галас. Я теж, якщо бачиш, не №1 — у нас із тобою не склалось. Тобі треба жити — не лізь до вершини. Туди лізуть перші. До хрускоту шиї від них відривають медалі. Відламують кубки, знімають футболки, відкусують бутси. Бо золото — просто різновид металу. Срібло роси, на якій ти розсівся, блищить навіть краще. Срібло по-своєму приносить удачу, тож краще підводься, взувайся, і далі біжи по блискучі медалі (під м'ятим тавром Abibas'у). Забудь про дрібну золоту одиницю. Бо той, хто доковзав до першого місця — успішні, яскраві — всього лиш мінлива мішень інтересу. Краще бігай як Холанд, ніж як грьобаний Мессі. Ти будеш помітним, але лишишся в безпеці. Не ставай під вогонь для чергового вінстріку. Не тікай від свого — залишайся під двійкою» *** Але я сам собі тренер. Це постійна потреба — спотикатись по тих самих ямах, не хотіти чужого, пишатись наявним і ніколи не бути дефектним. Я обтрушую цілі руки, дослухаюсь до власних тверджень та іду за пораненим Першим по слідах його кровотеч. Мені зручніше бути Другим. Завжди зручніше бути Другим. @Radio_Peaceful_Atom #алавердян

Ні спалаху, ні просвіту в дощі, така суцільна монотонна злива над прірвою, розгорнутою вшир, від ніби вчора до крихкого нині. Про щось не договорить уві сні придавлений водою тихий голос, а на зубах скрипне пісок і сіль не розібрати — схлипом або словом. Не захлинутися б у цій красі. Повзти вперед, допоки стане сил, не знаючи, що не з усіх вершин, піднявшись раз, повернешся додолу. Вівчар відвів отару від грози, а ми лишились, сховані під по́ли на споді неба, вшиті поміж хмар, нерівним швом розкатистого грому, засиленого в голки блискавиць. Лежати просто неба, горілиць і бути вдома

Привіт, якщо ви мене ще пам'ятаєте — у мене день народження. Якщо шось десь то ось: 5355280056164708

*** Нічого не станеться. Не побіжиш за нею рипучими сходами вниз, не схопиш за руку на виході із підʼїзду, мов аркуш паперу, який вислизає на протязі. Такі безталанні сюжети не вимальовуються о темній порі, між розхитаних стін, під дахом, що ледве тримається, де отверезілі до хрусту в кістках екстерном утілюють задуми. Яким буде залишок часу? Здається, обачність — супутниця мирних шляхів. Цей вигин брови і надійно захований усміх. І звичка відповідати на все надто швидко, як бити у лоб, – доволі сумнівний магніт. Забудь, як вона шарудку розгортає цукерку, облизує пальці захоплено, наче школярка, допоки у вікна влітає пожежа заходу сонця, підпалює килим в кімнаті, де обриси інших — пунктир, що на контурних картах;  папір загоряється. Бачиш, вона тікає, бо самозбереження — вбивця зухвалих рішень. Не побіжиш за нею, залишишся серед полумʼя. Нічого не станеться. @musakovska #юлія_мусаковська

Представляємо "Кімнати жіночого голосу". Поетичний перформенс 🔥“Перше правило гри з вогнем – ти програла”. Чотири поетки, чотири жіночі голоси. Поетичний перформанс, побудований як відверта розмова про різні досвіди – любов, соціалізацію, осуд, тривогу, війну, пам’ять і мистецтво. Вірші тут сперечаються між собою, підхоплюють і підсилюють одне одного. Через театральну імпровізацію, звук, ритм та світло проєкт досліджує силу та крихкість нової реальності. 💥Поетки: Ірина Лазоревич, Оля Новак, Олена Павлова, Варвара Чорна 💥Режисерка і авторка сценарію: Ірина Лазоревич 💥Відео: Андрій Зелений ✨Премʼєра відбулася 12 вересня 2026 на Дні поезії на 33-му Львівському BookForum, арт-клуб Дзиґа (кураторка — Олена Павлова) https://youtu.be/pi-Asjwve5M

Ранок знову пришив мене до власного тіла жорсткими нитками світла. Доба — хижак, що повільно перетравлює свою жертву. мною смакували довго — застрягла десь між пащею та забуттям. Сто вісімдесят чотири дні — і я навчилася линяти, не змінюючи шкіри. Щоранку зшиваю рот білими нитками ввічливості. Виходжу відпрацьовувати ще одну версію себе. Зміна носить моє обличчя краще за мене. До вечора стираю себе до заводського стану — без права на похибку, бо удача обирає мертвих. Нічна лімфа мовчки підібрала мене з підлоги. Розбираючи мене на частини, серце повісила сушитись на чорні цвяхи. поруч сиділо ще одне моє тіло — і тільки шви знали, де закінчуюсь я. @obiymimenee

⚡️ Збір коштів на авто для 54ої артилерійської бригади, Запорізький напрямок!!! 🔥 До мене звернувся товариш, з яким ми раніше перетинались на волонтерських шляхах із запитом на придбання автівки для його бригади. Автомобіль потрібен для підвозу бк, спорядження, провізії та перевезення особового складу. 💪 Відкриваю терміновий збір на машину для хлопців і прошу всіх по максимуму долучитись донатами, допоміжними банками, репостами, лотами на розіграші та іншою допомогою. 👉 Донатити сюди: https://send.monobank.ua/jar/4UQXpeeBiL 4874 1000 3221 8235 Paypal: veronikamovchann@gmail.com "на авто для 54ї" 🫂 Минулий збір ми закрили в гарному темпі, давайте і тут довго не розкачуватися!

люби-мене-не-покинь, люби-не-покинь-обійми! молюся пристрасно в моменти відчаю, молюся, а кому сама не знаю. можливо, Господу, можливо, гаспиду, щоб хоч від когось були гарантії, що я хоч міліметр важила. журбою зв'язані чуття й емоції, журба єдиновладно править, вона наказує принишкнути і скніти, вона незмінна королева осені у час сезонного загострення. ніхто не скаже слова їй наперекір ніхто не зможе ззовні розв'язати жгут, життя пустити, як пускають кров. життя пусте, а у надії занизький гемоглобін. надія — повербанк, та мій розряджений. надія — линва з кітвою — моя обірвана. я стану попелом, я вічно не горітиму. лякає твердістю матрас реальності, лякає іклами цілунок вічності. знімається чадра самообману, знімаються покрови ілюзорності. хай буде кожен шар відірвано із м'ясом, хай кожен шар ілюзії оплакується — не оминути плати соленим дріб'язком, який знецінено. не оминути омуту ногам утомленим, безодня шкіриться і стрімко шириться, безодня обпікає чорнотою воронячого ока. відкрию очі ширше — хай гартуються, відкрию серце молоту — нехай розм'якшиться. пірну по маківку у мікву зрячості, пірну в життя із катапульти дійсності. так хочу знов не бачити і бути щиро вдячною! та щось не віриться... @lysychkazlisu #іляна_лисиця

Волосся в руці Голкàми й ниткàми не зшити спідницю Відбиток багряний припікає сідницю Повільно, повільніше, волосся в руці Не кров з молоком, а кров у молоці З рум’янцем на тілі, з вогнем у зіницях З соком черешні по білих ключицях З бажанням, що в пальцях дико сплелося Волого, спекотно і липне волосся Під шкірою пульс, у стегнах тремтіння По венах за мить запульсує спасіння В нього присмак черешні і трохи солоний Твій погляд голодний, темний, бездонний Між трьох силуетів проходить проміння Так серпень смакує твоє падіння Твій жар, твої соки, твою кров у молоці І губи припухлі, й волосся в руці @anna_wtsc

Тільки тафта та розкішний брокат в поєднанні, Скручені шовком, назовні прекрасні нитки. Дощ за вікном. Дощ всередині – він полум'яний, Не прохолодний, не хворий, не мокрий, не ранить, Свій мерехтливий ефект ще зумів зберегти. Хочеться танути і розчинятись, як дотик, Надто обтисло під краплями шкірі твердій, Надто, занадто, зависоко! «За» замість «проти». Линва міцна вже з полином, і гіркість у роті, Тільки її не відчутно крізь блискіт подій. Тільки тафта зісковзне зі зневірених пальців, Тільки суглоби завиють під віялом змін. Кажуть, що буря осяде пергою у склянці, Вабить брокат сонцеблискітним зірваним танцем. Тільки сліпі глядачі не побачать стеблин. Тільки тафта…і пуанти здіймуться, як вітер, цвяхи здмухнувши на недосконалі стрибки: Гаргуяде, асамбле, гранд жете і подібні. Тільки брокат…все сховає, притрусить повітря І перемеле у срібну небесну блакить. Риба об лід, і луска до поверхні пришита, Сиплеться в очі, закручує танець у стяг. Біль не втече, він, як ворог, брокатом розбитий. Зовні на стегнах фіксується глянсовий витяг, Добре триматиме форму ошатна тафта. @sarahwatsonrhymes #оксана_мовчан

натомлений спадень охоплює хвилі приборканий схлип сливовим обрамленням звивисто змійкою тягнеться вгору що впасти йому до підніжжя прогірклому й не говіркому і злившись у марева колесо — звільна котитися долу допоки далека зоря навмання маяком миготить допоки стихає засмагле відлуння чиєїсь ходи, розніжена вщент попелястою пінною на переправі рахманно гойдаючись жінка у сутінки тінню пірнає збираючи бережно розсипи дорогоцінних коралів й у човен рибальський ховає жадані скарби я знав її голосу затінок, понад буденних доріг розлогою мʼякістю сміху вальсуючи в моїх обіймах впліталася нитка безсмертя просякнута снів мерехтінням такою несхожістю збитих докупи тридольно нерівних маленьких людей і незмірних подіями днів і вʼязнула в патоці погляду сіро-зелених бажань впізнавана справжністю трепету доторків ніжності — мука скучання за плетивом радости тієї, що я не дослухав в засвідчених нами на згадку натільних малюнках короткометражних сюжетів й ніким незагоєних ран фатальних. закинутих неводом в море добірними перлами слів красивою драматургією зібраних в стоси романів прочитаних, вибраних, знятих шаблонно й доволі банально, як безліч подібних історій — і всі не про нас… наостанок, про нас я ніколи нікому повідати б все не зумів @nlitvinovapoetry #літвінова