Храм поезії (🖤)

____ Ти повернешся з першим снігом І ніжно вкутаєш мене У чар грудневої інтриги Що раптом в серці промайне Я пригадаю так контрастно Немов було це мить тому Твій темний образ. Як прекрасно Він віяв мрію потайну Як я згубивсь у тому чарі Як серце вірить почалó Що врешті-решт в його Сахарі Живе коріння проросло Та віра згасла десь в метілі Січневим снігом замелась Чи то така страшна пустеля Чи то любов не прижилась…

Ось і тобі, Магдалино, різдвяної ночі нічого не світить, скільки не стій на розі. Де вони, ті рішучі і ті охочі – чоловіки, що приходили в радості і тривозі. На Різдво, Магдалино, ніхто не хоче любові, на Різдво всі хочуть радості і надії. А любов – це найпечальніше, що є в нашій мові, найненадійніше, що можна винести в ці завії. Ходи, жінко, ходи, збувай свою ніжність, торгуй нею, як мідіями на причалі. Чоловіків ламає страх, ламає і нищить. Таких, як ти, печальних, вони ще не зустрічали. Хворі їхні серця, розм’яклі нерви, вони й життя живуть, аби долати свої перепони. А таких, як ми з тобою, не пускають навіть до церкви. Бо за такими, як ми, в церквах мироточать ікони. Кому сьогодні є діло до твоєї роботи? Ніч лише починається. Спробуй її переплисти. До церков на Різдво приходять громадяни та патріоти. А на вокзалах сплять алкоголіки та атеїсти. Я можу дати тобі трішки перепочинку. Просто поспи, без виснаження та отрути. Хочеш, розповім тобі про одну жінку, яка зараз теж, мабуть, не може заснути? В тебе пальці такі темні, такі холодні, ніби ти рибу в нічному потоці ловила. А ось у неї навіть узимку теплі долоні, і шкіра навіть вночі прозора й світла. Ось тому й ніч стоїть над ріками і лісами. І все, чого хочеш – трішки спокою, трішки тиші. Їй теж зазвичай важко з її голосами. Але нині Різдво. Вона вірить. Їй простіше. Сніг народжується угорі. Замітає вікна й ліхтарі, замітає вулиці і двори. Лише не говори, не говори. Розкажеш про себе потім. Удень. Зима торкається твоїх легень. Ніч наполохана, як вівця. Б’ються серця. Б’ються серця. Сергій Жадан #жадан

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує, сталить твій дух — тож і терпи, терпи. Ніхто тебе з недолі не врятує, ніхто не зіб'є з власної тропи. На ній і стій, і стрій — допоки скону, допоки світу й сонця — стій і стій. Хай шлях — до раю, пекла чи полону — усе пройди і винести зумій. Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався, той, що обрав тебе навіки вік. До нього змалку ти заповідався до нього сам Господь тебе прирік. Василь Стус

Подруги та друзі, запрошую 23 січня на вечір феміністичної поезії в простір PEN Ukraine. Буду рада побачитись та почутись. Вхід за попередньою реєстрацією: https://forms.gle/q4n4LfdQ2YBa2gkQA Подія та деталі тут: https://www.facebook.com/share/1DCKjFtcmX/?mibextid=wwXIfr

Герда і коли на її віях танули сніжинки, грала мелодія. Світ обертався, як ручка музичної скриньки, лунали нотки кориці і мандаринів, настрої хвої. Від цієї музики Снігова Королева забула, що саме наказала Каю викласти з крижин. Бо вічності не існує, є тільки мить, як сніжинка, яка тане на віях цієї дівчини від її тепла, як усмішка, рум’янець, ямочки на щічках крупні плани, грубе плетиво, в’язаний білий светр, каштанові кучері голочки в кінчиках пальців, пострілюють від морозів. Сам всесвіт став тепер сніжинкою, кристалом із мережива фракталів, зачарованою історією, де все розвивається по колу — але щоразу так химерно, але щоразу так казково. А Снігова Королева розтала. Зосталось лише її серце — липке, як цукерка, забута в кишені зимової куртки. А замість «вічності» він виклав «вірність». 2023, зі збірки «Світлочутливі»

дивиться молодик звисока очима-ґудзиками бурштиновими, сіє золотавий відблиск на крижане панно, той чоловік, на котрого полює вечірне зарево, ділить навпіл хліб, розгляджує кремезними пальцями лацкани на нім полотняна сорочка груднево-біла, вишита ниткою цупкою, голкою тонкою, срібною, не розірвати її ні страхом, ні водою темною, в холодну пору під лід не вилити дерева вирощені на рукавах хрестиком та мережкою, закопуються в землю по шию, в подолі їх нівроку — звір вимощує кубла, й поміж світів завештавшись, неохоче витрушує з торби здобич до підніжжя року дерева чіпляються корінням за запʼястя, віддаючи взамін землі силу — чоловік, в сорочці гаптованій життям, запалює люльку, йде зимувати зиму грудень 2024 @nlitvinovapoetry #літвінова

Грішна! За гроші гірша, продажніша. Чи то моя ніша важливіша за вашу? Хочу пестощів твоїм пестиком, Твоїм ім'ям. Все найприємніше тобою називаю, мій драконе. Тану і течу, танком твого танку витечу на поверхню ліжечка, коли твій зверхньо-лагідний погляд співчутливо придивляється, втримуючи рухами мою нижню половину. Вгору, вниз Вгору, вниз Бриз, бризьк З к з к з к – Змагалися пружини матрацу Спіралями часу. Піддавались і відпускали, виштовхуючи скрежетом імена нічних відвідувачів, подорожніх, хворих, щасливих чи запрограмованих. Поезія – для сумних, а для сильних однокімнатка на вітряних горах, А для сонних хмизом дощу сипле село старого двору. Жити, вмерти Жити, вмерти З власними мріями секс, Приємний спогад ніжний, як зелено-рожевий захід, гострий, як твій перший вхід у мене. Чому, як метелик впійманий крихкий, боюся здатися і сказати відверто – люблю двох! А потім розреготатися. Кожному з них в спину Милу Ніжну Сильну, в яку втирала секрет своїх долонь. Родимі, родимки… Нехай ідуть, а я лишусь в собі і спогадах. @ankolesan #анґа_зелена

А потім піде сніг і стане тихо. І грудень покладе в плавильний тигель людей. Відділить срібло від свинцю. Щоразу страх не пережити зиму. Та жінка ця із горем за плечима – поглянь, поглянь, тепер вона танцює. Цей снігопад з короткою синкопою – він упаде, і стане трохи спокою горілим балкам, зламаним тілам. І місто буде, як велике вухо, уважне. І та жінка знову рухається так плавно. А раніше не могла. І зійде місяць, мов коштовна фібула, над снігом, що звідтіль, де всі малі були, де весело збирались на свята. І жінка та – смішна така щасливиця. Дивися, як вона на тебе дивиться: її довіра, інша висота. Катерина Калитко #калитко

Легко писати злі вірші — так багато відтінків у негативу. Так безмежно простору для вигадливої творчості й витончених образ. А ти напиши щось добре і позитивне — скажуть: «попса». Любов нецікава у своїй потужній одноманітності. Але тільки любов, тільки любов врятує... Тільки любов стане ковчегом, який триматиметься на плаву навіть підточений шашелями — не шкода своєї плоті, якщо комусь треба дрібку для того, щоб жити — вистачить запасів її щедрот на кожен прийдешній день. Ти жадаєш любові як хворий булімією, хоче поспіхом хапати яскраві смаки глутамату, і запихати до рота, поки не полізе назад — їжа з чужого холодильника не наситить. Крадене тепло стане жаром, обпікаючи руки, але не розморозить нутро. Без осердя з магми любові сльози застигнуть ожеледдю і стануть власним саркофагом відчуження від справді живих. Тільки любов квітне і шириться, виринаючи трояндою з анахати сліпучим шестикрилим серафимом! Серафимом, що випалить всі нарости, папіломи й бородавки на втомленій твоїй душі. Тільки любов, сестро, тільки любов! Вгамує паводок претензій, що робить лице зморшкуватим від довгого ковзання брудної води, яка лишає розчерки лез. Порізи претензій заживуть, шрами лишаться. Але не болітимуть, сестро, вже не болітимуть! Любов зробить штучне дихання і запустить заклякле у темряві серце. Тільки любов, сестро, тільки любов! @lysychkazlisu #іляна_лисиця

Spark & Freeze Внизу мого мовчання – тепле тремтіння. Як простір, що завис між океаном та небом. Як невагомість в грудях, райдужні тіні. Як острів без людей, проміння сонця в ребрах. Мене прошили струмом темні зіниці. Цей струм я відчуваю невимовно підшкірно. Я знаю все про себе. І це вже навічно. Тепер би дочекатись усередині миру. . . . Вгорі моєї туги – хмари і темінь. Як тиша без зірок, луна у грудях безмовна. Я хочу кудись бігти (бігти від себе). Але я не збагну, куди подіти цей жовтень. Мене просякла легкість, важка і тягуча. Між хвилями і небом зависли краплі тривоги. І я, ніби бурулька, застиг і боюся, Що це все – дійсно правда (мені так тепло й порожньо). Я знов втрачаю владу над криком тілесним. Я хочу та не можу від цього сховатись. І ступор мене давить, виштовхує чесність. Я сам перед собою сердечно розп'ятий. 15.11.2025~03.01.2026 #Вірші_Аделіс

давай поговоримо. про політику, про коріння і секс. коритися ідеалам — без сенсу, для ідей ти транзитний Марсель. про що писати, коли поле думок всіяне дикими ягодами, кислішими за обличчя? їстимеш, не почуваючись ситим, а красномовним правда не личить. дві таблетки натще — може, трохи загоїть щем; ходив навколо, приколов, розрісся у серці кущем. метелика тінь знає де вирости й впасти, а мій ліричний герой — як твої думки скопіпастити. можливо, всього лише чийсь воннабі, якому бог торчить пару бажань /як я — вірш тобі/ тому ріжемо яблука на двох, сухими губами до ножа: твої торкалися гострого, а на моїх густим застиг жах. шершавим наче асфальт, язиком. гáряче, повний рот маршмеллоу. ідіоми, як ідеали — цикорій, на каву мелений, так глибоко, що втрачені ґудзики проростають корінням. я не почула нічого з того що ти говорив @viknapoetry #єва_верле

…голка, бісер гасне світло… часом з квасом… серце тисне – ми – не разом – не навмисно… бісер, голка… кавомолка… тисне серце… кава з перцем… ____________ #думки

я сьогодні почула, жінки у дворі говорили: на сусідньому домі замерз уночі херувим. прокидаюся вранці — над ліжком з'явилися крила. наче факт, що це дар і не можна кидатися ним. але вірші несеш покірно, супроти волі, і, коли пощастить, скидаєш, немов баласт. заговорю з тими, у кого немає долі, і вони розкажуть, що нині усе гаразд. що іще до весни пів місяця, що і шрамика не залишиться, що коли доживеш до мареця, то зима уже не примариться. відкажу: я сюди приїхала, бо мені так звеліла віхола. а хіба я говорю з духами, щоб змагатися з завірюхами? @howfrankydies #френкі

а птахи і далі співатимуть, коли розіб'ються рожеві скельця і порцелянова чашка з малюнком ведмедика. коли зі снігом з озимих спливемо під землю, щоб нишком лежати під нею. накритися чорноземом, як ковдрою, і не висовуватися. молитися за птахів і їхній спів, який ховає від хмари думок і спогадів. птахи співатимуть, коли мереживо далеких посадок стане стіною із зеленого листя. і за тією стіною вже не видно горизонту, і зонта від горя немає. коли розіллється перемога і заклеїть полегшенням роти, що не стане нам слів говорити, аби хоч зуміти дихати, птахи співатимуть. але не заглушать порізи гострого прозріння, коли обернемося назад, щоб осягнути остаточні втрати. а птахи і далі співатимуть чуємо їхні співи чи ні. повесні вони особливо голосно співають не для нас і не для нас стрічками вишивають небо кожен день. кожен ранок навіть, якщо його ніхто не хотів. все одно будемо пити його кров, їсти його тіло — відкушувати жадібно, як калиту, не соромлячись вхопити більше. аби лише не вдавитися, бо і тоді птахи все ще співатимуть. гірчить у роті причастя звичайним ранком, а птахи так само співають... @lysychkazlisu #іляна_лисиця

Отримала свій поетичний календар, зроблений в спілці OwlHub. Кожен місяць з віршем та влучною стильною картинкою. Текст теж цікаво стилізований. Дуже тішуся. Дякую усім причетним. Хто ще не замовив, звертайтеся до Лілії @yr_lilium #календар, #owlhub

✨ ластівки прилітають у родинне гніздо складають гімни своїм полеглим тихі ступні сонця лагодять двері дзвінкої пагоди ламають тіла на пам'ять і сочевицю не пити з лиця торкатися криці, як матір — синової потилиці був але не став розірвана помста як червона хустка на шиї — пам'ять про невільне минуле як манул чи розорений вулик обидва тихі допоки сонце не знайшло у своїх кишенях монети реверсом падала його незворотна присутність трьом богам віддати тихе своє колись сиділи із ним напроти тиха шкіра лусковорота така ж холодна як серце температурила від нестачі вологості — витекла сльозами розповзлася мурахами він тепер клятий дивобусь зі сталевим пір'ям з вирвами ям та плямами крові по всій галактиці з внутрішньорядковою нестачею кисню між двома наголошеними на бо хіба ж зброя питає господаря коли вибухати душа селилася між порятунком та правдою але застрягла пісчинками скрипучої скорпіонії на тихих схилах плечей нерозквітлих півоній жени тепер отари зірок кучерявим небом до першої світлої до нової світлини де ви на двох ділите постіль не помічаючи стін забери у тебе найцінніше — станеш героєм на сантиметр вище щоб дійшов пішки до внутрішнього перевороту де відданість більше не жовторота і тільки тихі як спогади ластівки крилом торкаються його чола спи, героє, скоро весна і пташенята ковтають жадібно лускосяйне сонце * Подарунок для Кілдунчика, вірш про Тейна Кріоса @viknapoetry #єва_верле

Генератори перегукуються з сигналами повітряних тривог. Подушечки пальців гріють дверну ручку кав'ярні. Хризантеми тануть в осені  замінником цукру. Земля — кругла, але для мене вона наче бургер. Ми — гарячі котлетки між змерзлими хмарами й ґрунтом. «Грій же, Світе!», — прошу. Хоч і сам можу будь-що зігріти. До холодних мурашок, щоб аж плавився сир. #маркітнийгербарій

шановні колеги, на цій сторінці оголошено допоміжний збір на автівку та дрони для 93 ОМБр (великий збір та звітність тут https://www.instagram.com/p/DGNP_XMtDVz/?img_index=1&igsh=ZHFxNWFwejAwN21u) за донати, кратні 50 гривень, маєте можливість одержати подяку у вигляді книги та костера, зробленого мною 🫙https://send.monobank.ua/jar/8ErVk2CW1u накастуйте вільних гривень, будь ласка 🩵

Замість підсумків за рік, пропоную вірш! КРИЛА Відкриваю шухляди, де пам'ять До країв переповнена. Знизу Між всілякого мотлоху й пилу, Ще з дитинства лежить фотокартка. Яснооке дитя, що без страху Заглядає у душу та серце. Придивляюся, чую, мов вперше: "Все вдалося у проміжках часу?" Незручне запитання, хвилююсь, Розбираю завали та рештки. Поміж попелу — мрії, як перли У маленькій долоньці, між мушель. Тут поламані крила, та пір'я — Осипалось під осуд дорослих. Пухоїди провини весь спротив Підточили. Та й досі я вільна! Прибираюсь до скрипу. Потоки Запускаю — провітрюю душу, Щоб злетіти. Маршрути малюю Нескінчені, в дитинство завдовжки... @Raramina #раміна

Звуки ти носиш у собі наймення і звуків когорту є плач та квиління десь там заповзла німота є звуки зі срібла а є почорнілі від горя і розпач триденний складаєш у вузлик ретельно як бабця складала найбільші скарби бо ж дітям у спадок бо що вже та радість скінченна ховаєш між кутиків губ сорому дрібку смієшся бо важко з тобою бо звуки війни як плащ королівни червоний від крові пасує до білого личка і розвівається шлейфом кричить життєствердно ненависть — цей звук що найдалі зайшов якнайглибше сидить одного дня відізветься @novakain_poetry #новакаїн