Храм поезії (🖤)

post impreza святкує — 4 роки тому ми випустили перший матеріал. Тоді редакторкою була Ольга Перехрест, першою медійною менеджеркою — Юлія Кушнір (Дима), а куратоською групою в першому році запуску — Євген Самборський, Альона Каравай, Анатолій Звіжинський, Надія Парфан, Вікторія Миронюк та Остап Українець. Перетнули непросту позначку в 3+ роки для проєкту на перетині медіа та дослідження, тож маємо що відсвяткувати! З того часу записано гігабайти розмов та десятки тисяч знаків. Вдячні усім, хто доклалися до текстів, фото, відео, кураторської рамки та розвитку post impreza. Сьогодні за нашими матеріалами стоять дві співредакторки — Софія Сіренко та Оля Новак. Як працювати в тандемі та тримати феміністичну оптику у франківській культурі, вони розповідають в своєму черговому парному тексті.

– Звідки ти, чорна валко, пташина зграє? – Ми, капелане, мешканці міста, якого немає. Прийшли сюди, принесли покору і втому. Передай своїм, що стріляти більше немає по кому. Наше місто було з каменю та заліза. У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза. У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом. Тепер навіть у наших снах пахне горілим. Жінки в нашому місті були дзвінкі й безтурботні. Їхні пальці вночі торкались безодні. Джерела в місті були глибокі, наче жили. Церкви були просторі. Ми їх самі спалили. Найкраще про нас розкажуть могильні плити. Можеш із нами просто поговорити? Даруй нам свою любов, стискай лещата. Тебе ж, капелане, і вчили сповідувати і причащати. Розкажи нам, навіщо спалили наше місто. Скажи хоча б, що зробили це не навмисно. Скажи, принаймні, що буде покарано винних. Скажи взагалі бодай щось, чого не скажуть в новинах. – Добре, давайте я розкажу вам, що таке втрата. Звісно, всіх винних чекає гідна розплата. І невинних вона, до речі, теж чекає потому. Вона чекає навіть тих, хто взагалі ні при чому. Чому саме ви потрапили до темних потоків? Потрібно було уважніше читати книги пророків. Потрібно було оминати пекельні діри. Для мирянина головне – не бачити в дії символи віри. Пам’ятаєте, що сказано в пророків про біль і терпіння, про птахів, які падають на міста, мов каміння? Ось саме тоді й починаються, власне, втрати. В кінці – там взагалі погано, не буду навіть розповідати. Яка між нами різниця? Як між приголосними й голосними. Всі готові сприймати смерть, якщо це буде не з ними. Ніхто й ніколи в цьому житті не омине розплати. Я завжди говорю про це своїм, коли не маю чого сказати. Я не знаю нічого про неминучість спокути. Я не знаю, де вам жити і як вам бути. Я говорю про те, що кожному з нас властиво. Якби ви знали, як нам усім не пощастило. Сергій Жадан

Коли світ міцно спав, ти стояв на моєму порозі, і очі твої закришталювались болем. Ти просив дозволу переночувати, і простягнув маково-ромашковий жмуток. Твої пальці дрібно губилися в моєму волоссі і неймовірно пахли полем. Якби почуття мали людську подобу, то саме таким я уявляю собі смуток. Ти йдеш на кухню і готуєш для нас каву, хоча пити її перед сном – погана прикмета. Я злюсь через твою безцеремонність, а ще – через відсутній у моїх грудях тобі-спротив. Ти ловиш очима гострі кути моєї кімнати і переконуєш, що це – ціла планета. А я відчайдушно стискаю в собі думку, що цілий всесвіт – то твої очі навпроти. «Хіба тобі шкода своїх обіймів?» – притискаєш мене до стіни рішучістю свого голосу. А я вкотре намагаюся пояснити, що саме через обійми люди пролазять до серця. Твій подих так близько, тремтіння гаряче у шкіру вплітається колосом. Ще мить – і майстерно збудована мною стіна із «не можна» на пил розітреться. Ти цілуєш мої зап’ястя і шепочеш, що в мене знову не вистачить сил тебе прогнати. Знімаєш сорочку і я пригадую, як здригається твоє тіло під моїм дотиком. Доки ти вкриваєш фіранками вікна, я збираю свої почуття докупи і ховаю їх за гратами. Випробовувати себе тобою – це ніби гратися із важким наркотиком. Ти з’являєшся в моєму житті з абсолютно нелогічною періодичністю, І ніколи не допитуєшся, для кого сьогодні готувала сніданок. Збираєш губами мої сльози з тільки тобі відомою методичністю, І завжди пам’ятаєш, що маєш зникнути, коли до кімнати прокрадеться ранок. Юлія Шевель #юлія_шевель

Хочете мати портрет, намальований олівцем? ✍️🔥 Якщо так — то я радо здійсню вашу мрію.🤗 Від вас мені потрібно тільки якісне фото.❤️ Тож не гайте часу - пишіть в приватні повідомлення. 🖤 @HelgaD31

Якщо захочете, щоб я відправила малюнок поштою — доставка за ваш рахунок✨

коло розкроєно навпіл. зшивай дотикостібками бджолиною голкою прямо в серце. вмирай потому зі мною. торкнутися тебе – ніби дістати з води загублені коди і не розплескати їх, розшифрувавши. коли пучки пальців осідають на поверхню, як насіння кульбаби на надвечір'я. стається розчин, непримітний і соковитий, як пах інжиру, щойно розтятого, що у присмерку стекти смаками спішить, солодкість лишаючи по собі. і раптом тонка крижина осібності поволі тане – і не тріщить вона, лише напуває джерельною водою безіменного дотику. весніють медоноси. червнем чорниця в долоні. бджжжжжжжж… притрушуй пилком. оживай. Оксана Мовчан @sarahwatsonrhymes #оксана_мовчан

Роздуми Так хочу вернутися в літо де ночі безсонні: То ніч дарувала для любощів зайву годину. Де сонце сідало у хвилі – здавалось в долоні, А море сміялося, штурхало тихо у спину. Ходімо, вернімося в літо, у місяць щасливих, Там дні пролітали схопившись за чубчик кульбаби. Веселка кидала у келих відтінки приливів – Бульбилися кольором радості, плюскотом зваби. Згадаємо небо агатове, місяць та зорі, Всі виткані сріблом дороги, сузір'я, планети. Зберемо підказки на березі білі від солі, Запишемо в серце та пам'ять, минувши чернетки. Давай повернімося в літо, повір це можливо, Поглянь, там блукає дівча по піску рудокосе. Хлюпочуться хвилі об ступні, на пару з приливом: Складають легенди, їх вітер по світу розносить. Все тоншає нитка часу, мій дзиґарик втомився. Секунди, хвилини, години пульсують тихіше. Давай повернемося в літо крізь досвід без мита. Тік-так – буксування. А далі лиш сон і не більше... @Raramina #раміна

Фантасмагорія уїдлива ніч розтирає свідомість умілими пальцями, щоб згарбати запах німотного спокою, як на сторінках каталогу. під затхлим диваном сховалась старезна коробка, закраплена болем загуби. сім споминів фатуму в ній витанцьовують, мов навіжені у посивілих кімнатах хлипких [боже]вілень. промені розмислів тягнуться в морок пакунку жахіть. шість надокучливих митей буремного сну скатували ілюзію жданої втечі. на черзі вже сьома примара пекельного кола. тік-так тік-так тік-так тік-так тік-так тік-так тік-так не обертайся. тікай.

мене прозвали брутом, брудом, брухтом. іудою. приблудним. неспокутим. хотіли то купити, то позбутись. хоча про це не згадує ніхто. отримали ж доставку на поруки, спаковану у дерму / у картон. в коробці сюрикени / коліщата. зривати голос тихим “на початку”, зривати імена, немов печаті, вмирати – це удаваний маневр. є зло, яке не можна пробачати. є біль, який ніколи не мине. тому вертаюсь. сином, що не вірив. народжуватись: – бути непотрібним; – заводити годинник на офіру, аби Господь не спав / не сатанів; – в усіх життях лишатися хабіру* обличчям до розстрільної стіни. стою. десятиліттями. забутий. допоки стане сили обернутись, аби мій кат заплутався у сутях, упав у сутінь, не спустив курок під поглядом утіленої люті. і сам собі грудину розпоров. вслухаюся. повзе сьогодні, завтра… черлені змії кубляться у надрах, а мій заклятий губиться за кадром. його душа ступає по росі. за спиною вже нікому стріляти. лише могили терном поросли. кладу на кожну голову / сумління. бо тут мій дім. одвічний. неподільний. немов ґрунти на межах вододілу, моя макітра пухне від ідей. я – бомба уповільненої дії. та відлік, як не б(і/и)йся, не іде. дивіться же, шедім** тисячоокі. я маю власну волю і пороки. та кидати у мене камінь / докір – те саме, що плювати в небеса. я виберусь із дерми / із коробки. а виробник прийде за мною сам. __ *хабіру (з давньоєгипетської) – чужинці, біженці, бездомні. **шедім – духи в єврейській демонології. @alefandco #алеф

В суботу з подругою були в притулку. І ви тільки подивіться на ці щасливі мордочки🥹 Багато з них — вже не перший рік у притулку. І тому хочеться зробити такі прогулянки максимально наповненими для них. А ще, в мене є конверт для тварин: https://www.privat24.ua/send/4axlv Буду вдячна, якщо задонатите туди хоч 20 грн і обов'язково наступного разу передам привітик песикам від вас 🐾

Шановні, купіть останні номерки у Вероніки

Донечці Я навчу тебе приборкувати вітер, Розфарбовувати мріями полотна, Посміхатись, відчувати, говорити, Розрізняти, навіть думати спекотно. Я навчу тебе дивитися зі схилу І у темряві знаходити світанки, Рафінади від образи застарілі Розчиняти у натхненні до останку. Я навчу тебе поводитися чемно, Із веселок вибудовувати будні, У пророчих передбаченнях Морфея Обирати тільки щире й незабутнє. Я навчу тебе по-справжньому любити, Майже подумки виховувати вроду, Одягатися у риси Афродити Повсякденно, без нагод, коли завгодно. Розкажу тобі про мандри потаємні, Що приховані у місячному сяйві У палаці давньогрецької Селени, І про сумніви, що будуть, мабуть, зайві. Із каштановими мушлями відверто, Огорнувшись покривалами із листя Від врожаю благодатної Деметри, Ти навчишся розквітати, ти навчишся! Оксана Мовчан @sarahwatsonrhymes #оксана_мовчан

Барани, Оо Готові, Оооо Хто проспівав став лайк 😏 #в_наявності

Не питай мене як я – спитай мене щось просте. Подивися, моє волосся тепер так швидко росте, ніби має окрему, ціком конкретну мету: коли все це скінчиться, я ним тебе оплету. Не кажи мені, як ти – щось легше скажи мені. Адже кожен навіть найменший камінь у цій війні обернувся на зброю, щоб боронити своє. Не кажи мені, як це, бо це все, що у тебе є. Коли дзвін б'є на сполох, ударна хвиля – під дих, навіть мертві з землі цієї встають за своїх живих, і як вони виють тоскно голосами нічних сирен не кажи мені, бо для такого навіть нема імен. Бо для такого немає ні часу, ні місця, ані вимірів, ані сфер – але все це все одно відбувається просто тут і тепер, серед затишних ринків, шкільних дворів, приміських забудов. І все, що після такого може зцілити – то хіба любов. Любов  зможе стулити докупи розчахнуті ран краї, зможе живити собою потужні ріки та ручаї, зможе змити наругу, оплакати щедро кожну пролиту кров. Але поки це все не скінчиться – не кажи мені про любов. Краще, допоки зблиски нічні змінює передранкова синь взагалі нічого не кажи мені, відпочинь. Катерина Бабкіна #бабкіна

Павутина казки Ниточка часу петляє між кадрів  — Зводить докупи липке павутиння, Що винахідливо спряла казкарка. Лиш доторкнешся — поглине рутинне, Гомін турбот поміж нього затихне. Що там буденне, коли королівства Треба від чарів лихих рятувати? Уберегтися від недругів злісних, Швидко тікаючи поміж блаваток. Тут колискові натріскує ватра. Подумки міряєш дивну одежу, Купу проблем, що би шлейфом тягнулась. Тільки постава була б незалежна Від пересудів і кроків минулих, Навіть потрапивши раптом у вулик.   Зливи стікають гучним водоспадом, Магія — замість обійм парасольки. Заздрю стихіям, вікам непідвладним. Ваблять безмежністю гори високі, Там карбувати би спогадів сотню. Лицар, на вигляд не надто галантний, Та попід латами теплиться ніжність. І пізнається за клаптиком клаптик Всесвіт, із дійсністю ледве суміжний. Може, тим самим не зводить із ліжка? @literospletinnia #оксана_приходченко

жінки мені кажуть: «яка ти гарна» я кажу жінкам, що вони прекрасні й дарую квіти у моїй соціалізації так легко скотитися до краси так хочеться потрапити до цього райського саду бути незрівнянною квіткою — єдиний капітал, що в нас є Ти ж дівчинка Сядь рівненько Усміхнись гарненько І буде тобі щастя у моєму світі я потребую краси вона ж врятує нас так вчили мама і конкурси де відповідали про мир у всьому світі вродливі тьоті в купальниках тато ні разу не говорив що я гарна від того я ніколи собі не подобалась Ти ж дівчинка Віями хлоп Ніжкою топ А губки бантиком у цьому світі важливіша зовнішність ніж що ти говориш, коли відкриваєш рота якщо не фарбуєшся питають чи раптом не захворіла не голиш ноги — феміністка ти така красива — це комплімент така розумна — пасивна агресія Ти ж дівчинка Будь красивою Будь жіночною Не просто будь це марафон, який ніколи не пробіжиш бо фінішна лінія завжди позаду краса не вʼяне, коли тобі 20 проте в 40 розглядаєш свої фото і з ностальгією дивишся на молодшу себе хапаєшся за уколи краси і не зізнаєшся нікому, що соломинка давно під поверхнею соціальних очікувань у моєму світі я заглядаю в дзеркало і розбиваю його також красиво @novakain_poetry #новакаїн

Принесла вам феміністичну антиутопію від кандидатки філософських наук з релігієзнавства. Книжка називається «Правда в словах того, хто говорить». Всередині - настроєві чорно-білі ілюстрації (в стилі обкладинки), які зробила Вік Файфер. Книжка маркована як 21+. За описом щось поруч з "Оповіддю служниці":

Феміністична антиутопія про світ, побудований на покорі, страху й мовчанні.

У цьому суспільстві жінок позбавляють імен, голосу, права на освіту, бажання і власну думку, прикриваючи насильство релігійною мовою та “вищим порядком”. Головна героїня народжується в системі, де її призначення вже визначене: служити, мовчати, коритися й не ставити запитань. Але всередині неї поступово проростає сумнів, а разом із ним бажання зрозуміти, що є правдою і чи можна повернути собі голос там, де саму здатність говорити перетворили на злочин.

Це історія про жіночу пам’ять, релігійне насильство, контроль над тілом, страх, віру, любов і спробу не просто вижити, а знайти однодумців, які теж більше не хочуть мовчати.

Це перша прозова книжка Ірини Лазоревич (раніше у неї виходила поетична збірка «Контурні карти», а також кілька поезій у збірці "Другий вінок"). Ірина з Франківщини, і окрім іншого, вона перформерка, культурна менеджерка та дослідниця. Книжка вийшла у видавництві KANVA, яке розвиває власний культурний/літературний журнал і поступово переходить на книжки. Тут 180 сторінок, але збільшений формат та крейдований папір. Замовити можна через Інсту авторки, або написавши їй в ТГ: @irynalazorevych Вартість книжки - 700 грн. пост #направахреклами

Хтось повертається з твоїм іменем, раптовим викликом, та щораз не ти. Обіймає звично, іде до ванної, по собі лишає мокрі сліди на кахлях, як вмерзле у лід латаття. Розмір ноги співпадає до сантиметра. Та щось невловиме лякає, як відблиск пам'яті: ледь загрубілі доторки до руки, ледь голосніший голос, набутий холод в погляді, наче жетон вдаряється в підборіддя, доки десь догоряє дитячий сад. Нині склеюй повіки снами, потім говори, говори безупинно, доки все це свинцеве не вихаркнеш. Нерви вдягнені на кілки, ще один скрип до того як рине музика келихом за край столу, шрапнеллю скла — крок у розтяжку необережного слова. Плечі — бортик гумового човна під вогким накинутим пікселем. Горбиться, а як висохне — зсутулюється до дна. Поруч тебе крихке огіркове суцвіття, відлуння ніжності, майже німа та серцем тріпоче, бачиш? Ховаються ікла у зімкнені міцно губи, усміхаєшся. Впізнаю‌ @snigpoetry #мері

▪️людина вогню▪️ Ти виводила на чужих полях мої імена так як могла тільки ти мене називати Коли через тебе за батіг хапався я юний монах у колі подібних навколо спокутної ватри Ти виціловувала ці імена на приблудних оголених спинах І коли починала струміти кров ти збирала її язиком так вправно так спрагло і спритно що борони-рани кривавили знов чимдужче неспинно-нестримно   Ти приходила кожного разу до мене через сторонні двори скільки душі твоїй ненаситній було завгодно Коли твої ступні губили шляхи на землі і спирались о торс мої губи приймали розкішні дари Ти витанцьовувала ці вечори на серпанку найтоншої шкіри Лишаючи слідом маслянисті сліди в яких в’язнеш і грузнеш ніби загнаний в рів запертий в загоні І твоїми вустами прошептане-звільнене одне з цих імен породить іскру щоб я вкотре зайнявся палав і горів чимдужче безмежно-безмірно   Ти сходила серед поглядів зі сторони попри заздрість безмісячних зір і спускалась до мене бо знала що скільки б не було порослих доріг нове джерело у мені віднайдеш по краплинах що я був зронив попри біль розігнавшись назустріч тобі   І коли по впольованих цих іменах так як могла тільки ти називати зголодніла твоя душа в торф’янистих глибинах мою віднайшла запалила спокусливу ватру з імен що старанно беріг Саме тоді ти припала губами до них на коліна упала до мене і благаюче-молячи мені простягнула батіг 18.06.2023 Copyright: Чурков Максим #літературне_горнило

Зроби мені темно Зроби мені темно, щоб я вмить воскресла, З попелу сумнівів, з уламків безсилля. Бо часом пітьма не кінець і не прірва, Це двері, за якими ховаються крила. Зроби в домі темно, щоб зайві вогні Не дивились за нами крізь штори, Щоб дихання тільки та тіні одні Писали на шкірі любові узори. Зроби мені тепло, щоб я не замерзла, Щоб в жилах моїх крига скресла, Щоб серце, яке ти тримав у руці, Знов билося шалено у пристрасті. Зроби мені темно, зроби мені тихо, Сховай до світанку від мороку світу. Бо там, де кохання не знає про лихо, Дві долі здіймаються крилами світла. Людмила Крохмалюк