Храм поезії (🖤)

до біса ці ваші технічні прогреси, іновації, інфляції, генії та соцмережі, якщо у пам’яті досі стільки обмежень. якщо голос з роками стає лиш тріском в радіоефірі мережі нейронів. скалки розмов застрягають під нігтями, запалюються і гнояться, викликаючи стільки болю. стільки болю, скільки може спричинити запах дитинства й безпеки. якого вже не згадати. якого вже не забути. так пам’ять про тебе й живе — напівголосом, напівтишею. ніби захворювання хронічне й старе, коли померти не маєш, але й не виживеш. коли тлієш й звикаєш, що жити з болем — цілком нормально, навіть якщо він десять по десятибальній. головне побільше часу, рутини й «таких багато», щоб рецептори затишку звикли до втрати. щоб жити як всі, з насолодою ковтати будні, накрити біль саркофагом і загубити ключик. звикнутись, зжитись, очистивши оперативну пам’ять. щоб через років пʼятнадцять, клятий останній акорд зими, ламаючи захисти, фундаменти і стовпи, зневіру у спомини й диво, приніс таке рідне й болюче: «я зроблю заради тебе все можливе»

а перший наш дім був з соломи ми тоді були веселі легкі, не боялись вовка пахло травами, зірки сміялися нам якщо прийде зима, казав він, викопаєм землянку але ж нічого боятися - зима не прийде літо не закінчиться чуєш мені бабка сказала ні, не та бабка, та що з прозорими крильцями ми співали з нею пісні про небо і про те що ми ніколи не станем занудами ми ніколи не постаріємо потім зима чомусь настала а другий наш дім був з хмизу хоча він казав чому ти тяжієш до землі дім, він казав, має рухатися з тобою бачила равликів? раків-самітників? черепашок? оце зручно, оце люкс давай казав купимо трейлер чи яхту весь світ перед нами, ну чого ти але я боялась вовка мовчки збирала хмиз знаючи що я хочу дім справжній дім справді наш не оці всі оренди біля-метро-євроремонт-унікальна-пропозиція а третій наш дім мав бути з цегли але вийшов з керамоблоку - і так добре ми купували плитку і фарбували стіни було надійно добре і як у всіх суспільство було дуже нами задоволене молода сім’я, “ячєйка общєства” вовк піджав хвіст і навіть не потикався за високий паркан нашого житлового комплексу але ми чомусь перестали посміхатися @buryanpoetry #хопта

Крокодил Діас Море безмежне вдень дихало бризами, Кашляло штормом вночі. Брилами, скелями, крихтами виринув Острів у синій воді. Виросли кероби, каперси, діктамос І олеандрів ряди. Поміж олив і дубів – трави килимом Вкрили підніжжя гірські. Мудрий народ, із богами порадившись, Побудував кораблі. Але халепа негадана трапилась: Їв ті човни крокодил! Клаптик землі боронила рептилія – Гинули всі веслярі, Що у навколишні води вітрила та Кілі врізали свої. Ковть! І нема! Не причалить посудина! Нічого шастати тут! Просить народ в Громовержця заступництво, Бо ж справи так не підуть... Вирішив Зевс згодувати зубатому Хліба магічного шмат. ... і крокодил став знелюдненим каменем – Островом пустки і втрат. Був і нема? Ні, навпроти колишеться, Крит стереже і тепер. Захист не завжди дорівнює знищення. Істинно вирішив Зевс. 05.01.2025 @olesya13r Вірш для Полінки Мовчан, моєї 6-річної чудової читачки та поціновувачки 💛 #репа

«Моя неосяжна …» Останній оплот демократій, Де воля для духа і плоті. Нестримна культура з моралі, Нескорених тьмою героїв. Тут памʼять про давні легенди, Де принципи вищі за похіть, Стражданнями виросли клени, Стараннями дались уроки. Останній незримий оазис, Де води могутніх поривів, Безмежні мотиви коханих, Безкрайні бажання людини. Тут діти рухливі та гамір, Де сльози окрилюють мрії, Терпіння загорнуті в рани, Тривоги зміцнили надії. Останній притулок незгодних, Де кожен знаходить утіхи, Помірні ідеї знайомих, Поморені очі батьківські. Тут шлях, що пройшов на свободі, Де спогади радісних друзів, Плеяда Небесної Сотні, Пісні соловʼя в ріднім лузі. ©️ Роман Лисенко

нестримна лють давно живе в моєму серці, відбірний лексикон застряг в сухому горлі, тож не чекаю, що добром мені озветься – виприскую щодня слова лихі й потворні лице моє – наче асфальт сільської траси, пропитий розум часом не згада подій й таблицю множення, лишень дату зарплати, у череві по вихідних бодяжний хміль снуючи змішусь в суцільній сірій масі, цей нескінченний містом броунівський рух мене захоплює – нема часу каратись, не волк з Уолл-стрит я – нікчемний відчайдух! можливо завтра все ж зберусь якось до купи: порушу принципи і натягну кривий «оскал», вдягну сорочку кольорову – буде круто! і не скажу нікому, що цей світ мене дістав © ольга ритик #вірш вірш писався в травні минулого року вирішила виставити нарешті римоване для Василя Капці і Сашка Негрича 🩶

/повіки прокволисто затуляють обрій реальності. провалююсь у безодню думок, що мандрують скрушною свідомістю. втопаю в обіймах Морфея./ бринять у повітрі мелодії шовкових косиць. чарують малевом цноти бадьорі дівиці. зацікавлений погляд красовитої жінки воскресив мою пам'ять. /спалах/ будинок покійної. полиця. фото у позолоченій рамці/ /спалах/ турботливі руки одягають купальський вінок. запахи мальв і ромашок огортають скалічену душу. жваво біжу у танок за прекрасною музою й на стомленому обличчі безтурботно оживає                                          радість. /спалах/ /я лечу. знизу на холодному ліжку видніється тіло. моє тіло з мертвою посмішкою./ Каріна Коваленко #каріна_коваленко

ходять чутки, що ситуацію виправить активність на актуальному зборі адмінки більше інформації про збір в пості в інстаграмі

я сповнена розуміння, Анжеліко

Один для мене інший для Кузьми

Вам бракувало літератури у слемі — тоді ми його надрукуємо! Харківська слемерська сцена з часів створення LitSlam.ua стала стартовим майданчиком для багатьох авторів та авторок, які творили і творять витончену та справді сильну поезію. Вважаємо, що не маємо цього забути, натомість хочемо задокументувати це в суперсько-класному сучасному альманасі харківської андеґраундної поезії 🤩 З допомогою краудфандингової платформи «Моє місто» ми запускаємо збір на 130к для створення цього видання. ⚡️ Єдине, що потрібно від вас — підтримки, репостів, донатів, а решту — за нами. Осьо тут збір. Все буде слем — і тепер вже не тільки на сцені 🎤📚

👀

Амур В горнило вкину, в океан занурю, Стальним коліном поховаю лук. Бо я тебе спіймав, крилатий дурню, Під'юджував думки мої розпутні. Убивце серця, віснику розлук. Пручаєшся, пір'їнами тріпочиш, Як снич, що Гаррі Поттеру до рук В полон потрапив. Чи за темний злочин Бандит казенку пригніздив сиру, Нарешті грішне пір'я розкурочу. За смак отрути на вустах Ромео, Розврату плід блудливих афродіт. Коханців, що грішили потаємно, Слели вуста, зашрамили рамена, За погляди, що корять мимохідь. Куди пуляв, стрілець короткозорий? Кому літа понищив молоді? Час дерти маску, недорослий Зорро, Додолу ключ любовних володінь, Я стану тим, хто думи опрозорить. Не янгол він - безжальний демон блуду, Архангел війн, проколотих сердець. Цей ХелловІн востаннє перебуду - Лямур, Амур, я зводжу нанівець. 06.02.2023

цього особливого, теплого ранку ти ніжна, неначе тканина фіранки. на шкірі твоїй залишаю цілунки. мене не залишить про тебе ні думка, ні спогад, ні погляд. тканина вкриває чарівність пісочних годинників тіла. на тумбі - червоне вино, аж криваве. і я усвідомлюю, як пощастило мені бути тут, бути поруч з тобою. мені невідомо, як жилось раніше, коли існував без твоєї любові. я тут, у моменті. не важливе все інше. ПаліндРомова Бабка

💬 Суперновина! У нас зʼявився чат спільноти «Леготу»! Натискайте сюди й гайда всі разом знайомитися! У чаті ви можете обговорювати нові випуски, ставити запитання команді, ділитися своєю творчістю, знаходити однодумців і просто підтримувати зв'язок із нами та нашою спільнотою. Уже чекаємо на вас там 🫶🏻 Ваш @lehit

осипáтись зерном гранату на її голі плечі, ключиці, стегна. приймати поразку, вирок, і не просити реваншу – все скінчено. ㅤ гра від початку була без правил, без меж, без ставок. жодних обітниць – лиш таймер, який я терпляче ігнорувала. ㅤ ㅤ осипáтись зерном гранату, дивитися, як червоне впивається в шкіру, як кровоточать рани – огидно. кровоточать і не відмиваються. ㅤ це водночас красиво – бачити, як все віддаляється. як тьмянішають спогади, щоб не травмувати. залишаються лиш акценти – терпкі. багряні. ㅤ ㅤ карти на стіл. вскриваємось. вона забирає усе, що я маю, та мовчки іде, не озираючись. ㅤ а я залишаюся. 13. 01. 2025 #фото ; #вірш

ти мене ненавидиш. я єдиний скажу правду, коли світ сходить з орбіти зворотнім обертом. заздриш Овертонові — в моїх залізобетонних аргументах не прорубати вікно. а моя повага до чужих меж — це переодягтися в жінку, аби в туалеті лесбійського бару перетнути червоний мереживний кордон. /дінь-дон! сюрприз, мила/ це розчавити бігмак об обличчя фітоняшки з селеровим фрешем замість мізків. це харкнути жовчю на зелений /з дозволу нецікаво/ і не перейти. а тобі не тісно, затиснутій у клітці в черзі до соціального ліфту? не заходь туди з незнайомцями, хай обличчя карбовані в памʼяті роками. зрештою, заощаджу твій час. перший тобі бреше, другий — поруч, коли вигідно. ну а третій… ох, це митець, що вигорів. знайде натхнення, оспівуючи твої вигини, все на вас поставить, та програвши, — викине. а ти не ставиш більше на людей. ставиш на числа та факти, а доля — халепа! — кидає монету, викатує аверс. така собі каверза. /ви все проґавили, Авелю/ театр догорів, хоча виставу встигли дограти. вертайся, вже пізно. і нехай не лишилося нічого крім ілюзій та самоїдства, сідай за вечерю. нехай почала себе гризти, доїдай, як вдома вчили, до останнього шматка. і не смій блювати після їжі.

🔥⚔️ Вогонь ватри ⚔️🔥 Сидять біля вогнища серед лісу. Бесіди водять. Я – каже один такий – любив пиво та Одіна, Тепер у Вальхалу пішки, валькірії поруч утомлені, Ще чого, напружувати їх крила своєю вагою. П’є – рани душевні гоїть.  Агов – говорить така одна, білява, коса-краса між лопаток, Сміється, тримає в руках глек молока, люльку, бокал, Стрічку та синю річку. Вона звикла тримати багато – парамедик, життєве кредо – Рятувати усіх, хто ледве. У небі палає блискавка Лисячим лиском. Ми – витривалі, щось тримали, тепер треба далі. Третя – чорна, недобра київська відьма, очі сині, яскраві, П’є каву або ворожу кров, автомат через плече, вогонь таких не пече: Запеклися – не скам’яніли. Немає жодної сили у ворога перед нами – каже весело, Мармурова брила, зла бестія. І що, що мертві – живі корінням упертим. Четвертий вагомий, грубий, веселий, Як чорт – море йому по бороду, За спиною – Броди, Дніпро у келиху бродить. Такий однією рукою – будь-які окови.  Я – говорить з туману, додому зазирну на день сороковий Із вітром шалим. Як там мої – Чи все вино випили, чи всі гріхи пригадали. Ой, матінко, ворогу все ще мало. Говорять хором: Та ворог – ніхто, заслабкий для нашого люду – звучить усюди Вітром, тріском вогню. Своїх вбороню, чужих поховаю – птахами пітьма сміється – Ворога знудить від того потоку сили. Яку ж відчинили зливу! І так собі п’ють у хащах наші назавжди кращі, Четверо, п’ятеро, сотня – на краю бездонної пащі, І небо гримить від гніву. Серпень 2023 р. #збірка_Холодна_весна_22 ***