Храм поезії (🖤)

все що у тебе є – все воно може боліти те чого в тебе немає боліти не буде тож позбувайся добра допоки ще літо і не ховайся від зла бо воно повсюди і не звертай із дороги якої не видно і зупиняйся скрізь де знайдеш спочинок краще обходити збоку все необхідне краще не підбирати з дороги піщинок «свій» і «чужий» – це слова що нічого не значать «хочу» і «можу» – ілюзія для олімпійців майя суцільна – усе що ти чуєш і бачиш пік параної – біг у мішках на милицях воля й бажання – проекції термодинаміки смерть і життя – лиш питання сухої статистики годі шукати на небі підказок і натяків годі пройти вздовж межі уникаючи ризиків все що ти маєш і любиш – усе воно буде боліти все що вже втратив – не станеться навіть журбою є тільки простір і час – і обидва вони відкриті є тільки біль у тобі що минеться разом із тобою Іздрик #іздрик

З дуба ніс розіб'ю, перетну інфошум, зроблю висадку в полі на Марсі. Побудую там дім 3D-принтером мрій — якось дам собі раду, не парся. Відірвало крило. Та з душі відлягло: всі зразки в кріогніздах вціліли. Суднотроща. Димок. Судна троща думок. Дістаю з морозилки циліндри. Тремор руки надгриз. Мікроскопом униз. Розглядаю в пробірці майбутнє. Тихим дотиком сліз спогад в око проліз — твої риси не можу забути. Біопам’ять на склі. Все отут зберегли: відродити колись для нащадків. Емоційне соте. Не прощу собі те, що з тобою не встиг попрощатись. Відчай серце розтяв. Клонувати життя… Цей план людства не стане провальним? «Ною, тільки не ний! Не все злиплось на ній. Тобі ще Новий світ будувати!» Тераформи страхів. Час повзе мимохідь. Дочекатись примарного “завтра”... Кануть зойком у тил кайнозойські ґрунти. Із орбіти Земля відв’язалась. Асфіксія ідей. Щось пофіксити б десь... А фіксатори зв’я‌зки натерли. В світові двигуни бруд амбіцій проник. Вибух другий. Зшивання матерій. Кожну кузьку і гриб із клітини збери... (бо реборн для смиренних як ребус) Редактура невдач. Тест на стійкість не здав. На радарі нерадість не щезла. Реверсивний прогрес нас до кварків зітре суб'єктивністю екстраполяцій. Молоко протозір. П’ю очима цю сідь, хоч за шкірку бере страх облятись.  Для команди мій звіт: ви зі мною повік… в епітафіях на монолітах. Свій несу саквояж. Та чому саме я?! Чом мені пощастило вціліти? Цифрове дежавю. Вже й забув, де живу. Дожувати б журбу — і за діло. Ось зразок номер п'ять — рідкісний екземпляр. Для колонії буде безцінним. Капітан говорив, що це справжній прорив й так боявся, що хтось усе згубить. Я так довго боровсь… В світі болю й хвороб саме ти мій бальзам ярсагумби! Лиш про тебе думки — стимул далі іти. Так би вже збожеволів помалу.  Вже би здався і вмер в безнадії химер... Ти — єдине, що досі тримає.  Пройде вік самоти, клони будуть рости, мов на дріжджах: їм в колбі вже тісно. Може, навіть колись так повернешся й ти — паразитом в своє/чуже тіло? На плантаціях див, що цей світ породив, або десь в марсіанському барі випадковістю фраз втрачу голову враз, як твої строгі очі побачу. @tysha_poems #тиша

Якби я була пташкою, Я б сідала на плечі височенним чоловікам, в мокрих та важких пальтах. На руль велосипедів, що чомусь залишились покинутими. Я б їла насіння влітку прямо з соняшника, а взимку – з рук, які пахнуть кремом, як у моєї мами. Літала б сама або в голові клину. Була шумною і затихала, як літній дощ. Тонко відчувала прихід зими і початок нового життя, Знаючи, що і цю зиму ми переживемо. Просто, бо хочеться. Видовбувала в дубі схованки, що означали б: тут була я. Збирала б найкращі гілочки, пір'я фламінго і білої сови, вінницькі жолуді і португальські шишки, щоб збудувати Свій Дім. Якби я була пташкою, я була б легкою На підйом і спуск. Я б вміла не соромитись співати. А якби й не вміла, то теж би не соромилась. Я б дружила з пташками різних кольорів, порід, голосів і розмірів, навіть з Ківі. А ще у мене був би кіт: Рудий і пухнастий. Отак сядеш йому на спинку і ти ніби в хмарі. Теплій, затишній, із запахом макових пирогів. Якби я була ... Стоп! Я ж і є пташка І зразу так спокійно та вільно, ніби знайшовся останній шматочок пазлу під килимом, який ще не поплив. Photo: @marienorets Літературні вихідні спрацювали. Я щось написала❤️ Мені важко оцінювати верлібри, бо моя проза поетична, а вірші прозові. Але ніхто не казав, що треба втиснутись в якісь рамки і сидіти там ніби у в'язниці. Таня Удод #крилата_поезія #удод

Ми всі з вами різні і в кожного свій смак Для когось ти норм, а для когось - Нуу, так... Комусь ти звичайний і таких в світі купа А комусь аж мерзенний, як дідова дупа Та для когось Ти - Все, увесь цілий світ Якщо це взаємно - чекай кохання без бід І нехай це життя всяку хрінь в очі ллє Не спіши ти нікуди, обирай те, що твоє @netuteshniy_ua #зандер

* Я дівчинка, що кутається зоряною ковдрою з галактик. Не докоряй що слухаю аквамаринове море крізь мушлю. Я знаю секрет. Т-с-с… Це таємниця. Щастя – іскриться. І ти світишся міріадами зірок. Ти, наче маленький клаптик, Зім’ятого Богом неба, що кинув кохання у баскетбольне кільце. Відлунням крізь мушлю Чую голос Божий: – ЛЮ! Читай мене в біблії посланням "До Нового початку". Я зриваю печатки. Ми на Новій землі. Океан омив усі гріхи Й прилетіли птахи. – І я Тебе ЛЮ! © Оксана Лихогляд 25.04.2023 #вічнавічзістихією

лунниці від Олі Ритик

‼️ Терміновий збір коштів на авто для роти розвідки 21 ОМБр (Сумський напрямок) ‼️ ⚡️ До мене звернулись бійці роти розвідки 21 ОМБр, в якій служить мій чоловік із запитом на купівлю повнопривідного позашляховика для виконання бойових завдань. Автомобілі постійно ламаються, через часті поломки змушені добиратись до позицій на легкових авто, які теж в результаті ламаються, бо не призначені для таких поїздок. Потреба дійсно нагальна і актуальна. 📝 Приблизна вартість авто 200 000 грн, ще 20 000 грн будуть коштувати болотні шини. Сума чимала, тому дуже потрібна ваша участь! Допоміжні банки вітаються (пишіть в пп, зроблю вам банер для збору). 💰 Донатити сюди: https://send.monobank.ua/jar/3CUoAr9Bsf 4441 1111 2953 1913 Paypal: veronikamovchann@gmail.com 🤝 Донати, репости, поширення, вподобайки – мастхев! Долучайтеся! 💙 Разом переможемо! 💛

цей чоловік говорить до мене резонно, сухо пережовує і випльовує мої тексти ти, каже, з херсону сука бестія ти як читаєш у купідоні дивишся мені в очі підіймаєш за бога, а п'єш все одно за мене що я можу сказати про тебе точно в тобі є щось від нього - ти клала на це наземне в чоловіка із купідону гарно ворушаться губи, коли він кричить ти, каже, знайдеш сукаліон причин відмазок щоби піти раніше, ніж я зачитаю своє я не зробив тобі нічого образливого, "воєнного" це навіть виявилося корисно: не розсікатись об тебе нервами яка ж ти нахуй актриса стерва я його слухаю , /чесно він має рацію/ тут внатурі глухо я ж бачила його пальці я ж цілувалася з ним в метро вчора він мені каже: вибудуй собі трон, жертовник , вівтар віриш, я хочу його сталевобетонно вдарити а потім приходить субота і першакава чоловік з купідону говорить: о, я якраз тебе і шукаю вже давно тут? я підігрую, я знаю його темноти втім збираюся до ладу‌ і читаю цей вірш хтось аплодує він аплодує найтихше. © deliriously #deli_dacota

І попри все, ти дихаєш. І попри все, ти прагнеш. Не скорений спотвореним мистецтвом гри на правді, з пріоритетом створення радянських "світлих" завтра. І попри все, ти дихаєш. І попри все, ти прагнеш. Наврочено з три короби. До розстрілу, "на совість". З тих, Хто проти, ліпше вибити Всі згоди недобільшості. Безбожність сіє праведність, Та з-під землі ще вирости. І все-таки ти дихаєш. І все-таки ти прагнеш. Із Самбора насправді ж бо Не так далеко їхати. Хіба ще раз, та ще зо два Розкрити те, чим дихаєш, Сандармороські свіжості Припишуть добрим лікарем, Записуй-но наживо це: Зав'язкою для дії був не ти, а твоє дихання. 25.10.24 *на фото Лесь Курбас (фото з інтернету) @zapyskyneofitky #неофітка

...і в той самий момент, коли ядерний гриб відкоркує останню пляшку шампанського, Ліззі дивитиметься йому в очі так довго немов скоро війна шлях неповернення перетнули за сто років до того, як впала перша дозріла виноградина * місто надії перетворилося на місто загублених скляні скелети хмарочосів розривають обрій навпіл палаюча завіса невідворотності металевий присмак у роті "поцілуй...", каже.          і він цілує ці збентежені вуста      так нескінченно і солодко, як тільки вміє. бо весна нескоро. руки нескорені торкаються ніжно скроні, і в той же час артерії дротів випростовують струм прямо в небо. людство взяло надто швидкий розгін і світ змінився хтось мусить загинути                                            тепер                                  металеві сфери                           капсули                      літаки судного дня                 палаючі дороги автодронів        атавістичні залишки зелені крізь бетонні дахи, що пульсують в центрі цифрової рясноти мультимедійні погляди майбутніх нас як млосний дотик нової раси                           хижі очі камер       цеглини спогадів для відбудови нейромереж ні дому           ні друзів лиш алгоритми. ковзаючи, мов тіні перетворених на риб, ми мовчазно блимаємо у ритмі світлофорів                       фрагментарно                       без марних сподівань на пережите майбутнє.                                 ...Ліззі тримає його останній погляд, цифровим відбитком на сітківці розумного Ока записи стерто, крім єдиного почуття перетворилися на коди а щастя на шифр так простіше мріяти в ніч безтілесними шляхами        потоками                 хвилями інформації місто ще довго кровитиме в неосяжну безодню, переповнюючи резервуари Ока і тоді,       десь на вільній планеті обов'язково бризне солодкими бульбашками щасливий дощ

Тяжко мені носити голову Може тому Шия росте як дерево І чим більше гілок Тим більше голів І думок у них як волосся Не розчесати. Коли ними всіма дивлюся в вікно Там стинають голови Палять дерева. Колись наші часи назвуть Темними Може руїною Може відродженням Чи національно-визвольною Боротьбою Але чи знатиме хто Що ми жили як могли І хотіли жити як вміємо І про смерть старались забути Кожною головою А потім бачили в дзеркалі Скільки їх уже мертвих І плакали, бо любили Аж до останнього Пагона І поки та шия-дерево Спогади в собі тримає, Струшу віршів як яблук Паперівок з колишнього саду Хай пахнуть як пам'ять Солодкі хоч трохи сипкі Хоч подекуди хробачливі То сльози мої з них земля Зробить багато поетів @rybonkaspoetry

Опісля нічної ракетоатаки Летять повідомлення-голуби, Із доброю звісткою їм би вертатись. Хвилюється кронами жовтень картатий, Та вирви не всі вже загоїти. Здригаються стіни, у когось уперше, У когось і лік не згадається. Під пледом обійми хоч трохи та зменшать Підступну тривожність. І знову до звершень Йдемо після думкоредакції. Підлогу притрусить не раз штукатурка, Незмінна проявниця вибухів. Нервово озветься і серце на гуркіт. А місту-фортеці, катам неприступній, Болить: стільки в засвіти вибуло. @literospletinnia #приходченко

Написав трохи незвичний для себе вірш: «Неспішна ніч» Спинилась ніч. Чекаю стомлений від ран. Вже коло Овертона наче докір мучить. Твої слова як крихти в горлі, щоб страждав, Щоб памʼятав провину й кроки нерішучі. Тепер мовчанка. Правду взнаю по зірках. В легенях щось кричить, а сміх твій серце душить. Зробила з ядом страву як отруту дав, Придумала реванш, щоб біль завдати дужчий. Шепочеш в темноті. Зітхаєш та не спиш. Очікував відвертість, на нову розмову. Суцільний відчай у словах – це мертва мить, В сумному погляді зустріну нить безсонну. Замовк старий годинник. Темрява сичить. За кроком крок неначе смерть навколо ходить. Разом жили, то був один для двох словник, Як розійшлися – вже не прагнули свободи.

🌇 Місто майбутнього 🌇 Коли стану над останньою прірвою, увірую в твоє вирій-місто: веселий трамвай навшпиньках виринає з-за рогу, розсипає гарячі апельсини замість тіней, жаринки з рогів тиняються понад мостами, лягають в рядок під світанком, міддю литі трамвайні історії завжди різні, такі однакові, юнаки п’ють каву з цедрою, у фонтанах монети. Трамвай крутить роман із годинниковою вежею, крутиться навколо, завжди повертається, щоразу притягується до неї… Ти житимеш в тому місті, їхатимеш в тому трамваї, вже не втомлений, цілий, вся втома пішла з війною, залишилась на цій стороні, дивитимешся на зупинку, чекатимеш нас, мене,  вузенька тінь шпиля рухатиметься по колу, рахуватиме бруківку, смі-я-ти-меться: війна скінчилася. …вона так любила полуничне морозиво, він так любив апельсиновий фреш, вона так любила плести коси, він так любив читати казки, вона так мріяла, чи ні? він так хотів, чи ні? (всі вони щось колись десь ніколи більше а може колись таки так?) вони – тисячі – житимуть в місті за ме жа ми… Поки йтиме колом трамвай, ми згадаємо затишок і тепло, старовинна цегла збереже запах домашнього літа, високі дахи заллє полуничного часу скло, нехай заблукалі в просякнутій сонцем обителі вранішнього туману знайдуть у кишені мідні монети, придбають квитки закоханого трамваю, приїдуть в наше місто майбутнього, на них там чекатиме дім, тепер тільки там. *** #ігри_несписаних 🦾

«Допоки черв'як не прогризе твоє серце… Блукатимеш чотирма печерами. Адхарма буде твою кров вичерпувати. В чергу…чергу…чергу… за зціленням і будь чемним. Тримайся цієї шили, їж її на вечерю. Сліпого дощику! Відчиняй рожеві двері», – прокляття тибетського вченого. Опиняюсь у першій печері. Зефірні хмари, хмарочос до Зевса. Морозиво з ванільними щоками. Гідролізне «кохаю до нестями» У рукавичці ніжності – в омані. Це вперше і, «повір мені», востаннє. Навколо вимір дійсності затерся. Мурашники під шкірою і в текстах. Позаду медові прерії, Знаходжу червоні двері. Великий Астор, саме той – П'яццолла, Червоний танець в ноти одягає. Розділене – в емоціях до краю. Корида гострих закидів без правил. Раптовий холод – велетень вітальні. Жага бандонеона відучора Розладилась і навпіл розкололась. Крокую далі, в забутій пустелі – піщані замки й безлика печера. Заходжу в сірі безрадісні двері. Безбарвні стіни, вицвілі фіранки, Волошки у гербаріях зім'ятих, В акваріумі – хвостоколи-скати, Немає злетів і потужних стартів, Бліде тату у дзеркалі: «Так сталось». Приміщення затягнене серпанком, Смаки відсутні звечора і зранку. Завішую свічадо тканиною. Байдуже, чия провина – Печера із чорними дверима. Нуар парфумів пережитих фільмів, Затемнення на штучних перехрестях. Полярний холод, не буває весен. У дзьобі крука журавлиний клекіт. На стелі надпис олівцями смерті: «Минає все, минуле змиють хвилі». Ці двері заколочую щосили. Більше ніяких печер! В червових феромонах – черви. Щезло все. Безхребетне серце У завмерлих щелепах. Лікарський гриб – вбивця почесний, Проросте, як розтануть сніги, у пестощах колами пекла до центру Всесвіту. До зцілення. Маю щеплення. Оксана Мовчан. Вірш на півфінал конкурсу «Віршометрія 7».

Ярхагумба Наразі я – частина теорії хаосу. Динаміка моєї поведінки             нерегулярна, детермінована,              ін                 тер                       мі                            тент                                    на. Я – туууурбуленція, аРиТмІя та нерівноважна система електронів твого мозку, що втрачають енергію від дефіциту кисню. Ти – аутофаг. Fuck. ДО МЕНЕ. Not after. Синергетична біфуркація зламала систему впливу. Я – твій Едвард Лоренц. Ти вже жодним чином не вплинеш на тайфуни на інших континентах. В моменті є похибка. Значна: ніколи коло не завершиться. Не станеш тонкопрядом. Початкові умови знищено. Очікування завищені. Проте не мої. Теплинь: промені та корені для мене створені. Сьогодні: твоя загибель не зробить світ майбутнього страшнішим – навпаки. Солодкий смак та аромат рятуватиме від недуги та слабкости. Нова динаміка нормалізації системи, даремно не вірили. Вимокну, зміряйте, вилийте М О Л О К О в чай. Нехай у гомоні світань           воскресну дивом: наукошокуючі процеси – зцілення кордицепсом. _ _ _ _ інтермітентний – неперервний перехід від регулярного руху до хаотичного 20.10.2024 @olesya13r

того року літо було занадто спекотним аби виходити із води і ми вдали ніби суші взагалі не існує а наша планета це крапля роси на пелюстці космічної квітки або конденсат на пляшці холодного лимонаду що його тримає в руках космічний хлопчик згодом наші тіла почали обростати лускою і ми ковзали по річкових тунелях наче тут і були народжені а прохолодність глибин наділяла нас всемогутністю підводного царства аж раптом почав крапати дощ прибиваючи додолу зерна літньої спеки аби вона проросла зеленим лататтям тепер можна вирушати додому вистрибуючи з річки прямо в дощову краплю бо ми тепер жителі водяної планети допоки космічний хлопчик не втамує спрагу @karina_antonenko #каріна_антоненко

краса від Олі Ритик