Храм поезії (🖤)

​"Добло, тато, добре" Коли ми бачили Фіат Добло, треба було бити по стегну. Швидко, голосно, майже з радістю. — Добло! — бах! — моє! І тато сміявся, хоч я завжди бив трохи сильніше, ніж треба. Грали на передніх сидіннях: він – за кермом старої “Вісімки”, я – справа, наче штурман сімейного боліда. Це була гра і традиція одночасно. Бо Добло було мрією. "Для роботи," – казав він, "для сім’ї," – казала мама, "для тебе," – казав він знову. І ми обидва вірили, що досить просто вчасно помітити машину і бахнути долонею – і тоді воно стане твоїм. Через двадцять років я стою в пробці між трьома Добло: сірим, білим і синім. Їх тут, як собак. Вони стали словом без тіла, тлом для маршрутів і логістики, мемом без автора. Тато не купив Добло. Не встиг. А може, не захотів – коли зрозумів, що мрія, яку бачиш щодня на дорозі, вже трохи не мрія, а флот міської буденності. Я часом ще граю. Помічаю – і долонею б’ю себе по стегну. Тихо. Без крику. Ніхто не сміється. Просто шкіра пам’ятає удавану радість і вагу руки, яка більше не поруч. Колись я питав у нього: — А чому саме Добло? І він відповідав: — Ну бо воно смішне. І практичне. І... добре, наче з вуст картавої дитини. А як же цього мало залишилось в світі. © Кудлатий

Друзі, я періодично підтримую один військовий збір, власне, вчорашній вірш, то теж прогрів до нього. Ще з перших бруньок хлопці збирають на пікап, а вже середина липня. Цей підрозділ з Сумщини, а там люди нині точно не гуляють. Прошу накидати на банку малих і великих донатів, до потрібної суми відносно небагато лишилось. Просимо всіх небайдужих людей долучитися до збору на пікап для бійців однієї з бригад яка боронить Сумський напрямок. Кожна гривня Вашого донату - це велика допомога тим, хто тримає на плечах фронт. Віримо в Збройні Сили. Слава Україні!!!🇺🇦🇺🇦🇺🇦 Ціль 🎯🎯🎯 150.000гр. Посилання на банку👇👇👇 https://send.monobank.ua/jar/4262Ap6Tmp Номер картки банки👇👇👇 4441 1111 2374 5402

Клеш відбувся. Незважаючи на всі перешкоди, скасування, проблеми, протидії, тиск, хейт та депресняки. Відбувся і пройшов А-ХЄ-РЄ-НО!!!!! Дружня атмосфера, моцні виступи гідних учасників, боротьба, вагання, додаткові раунди для визначення переможців - все було, і було насичене. Суддівство стало взагалі особливою частиною, іноді здавалося, що коментарям суддів шумлять більше, ніж учасникам. А учасники - не підкачали і підготували потужні вірші та виступи. Крч, кіт задоволений. Пункт про вдячності Хотілося б подякувати за цей Клеш кільком людям особисто. 1) Моїм співоргам: Бібліотекар, Mitchy, Саміра - працювати з вами було честю і справжнім задоволенням. БДСМ - В серці форева! 2) Суддям змагання: Яні Фіщенко, Володимиру Морозову, Крупі, Ірині Віталіївні Савченко - ви стали окрасою цього шоу) 3) Кирилу Черкуну та його родичам за лоти 4) Елвісу за неймовірний обсяг роботи, який він виконав. Фотографії, світло - все він та його. Не передати словами, наскільки цей дядько - золото. 5) Всім учасникам за неймовірні виступи 6) Всім глядачам за атмосферу, підтримку та стимул це взагалі робити. Що по висновкам. Я кайфанув. Ви, ніби, теж) А значить, що вечір вийшов на славу! Ну а, як головний результат вечора, ми зібрали на ЗСУ 21700 гривнів, за що всім вам, знову ж, величезна подяка) Не даремно зібрались! Нормально так, ага) Ну і, сподіваюся, що мої шанувальники та фанати не впадуть обличчям в бруд і будуть теж збирати на своїх заходах подібні суми) ___________________________________________________________________ Бо я йду. З організації Плейду та літвечорів взагалі. Як мінімум - надовго. Як максимум - назавжди. Я втомився/вигорів/задовбався. І настільки, що я на повному серйозі ще в четвер розмірковував про скасування Клешу. В мене не було моральних ресурсів цим займатися. А якщо ти не отримуєш задоволення від організації - нащо організовувати? Я і так багато-чого роблю через силу. Це був веселий шлях майже в три роки. Було всяке) І за все дякую! За оплески, підтримку, задоволення, творчість, сили і стимул щось робити. Сподіваюся, що хтось інший робитиме більше та краще за мене для літератури, культури, чогосьтаміще) А я піду шукати свого далі! Бувайте, Плейдівці!) Все буде (ну ви поняли)

«любов – це спільносвідоме рішення,          особливо цікавий плід, що потребує уваги.» (естер невінчаний) Серпень сміявся у вікнах каштаном, вуликом міста. Стебла любові зростали з туману втрачених здійснень. В грудні тягнулося вгору завзято хвилями листя: «В горі і в радості...» – корінь в субстраті міццю налився. Брунька бубнявіла в січні у стінах стукотом серця. Час завмирав і здавався постійно сповненим сенсу. Вечір наповнив гаряче повітря липовим цвітом. Хмари-овечки блукали на світлій стелі в зеніті. Тижні летіли лелеками в ирій скоро вже сорок – Вересень криком нової людини простір наповнить. А ось і вірш на півфінал Ліги. Тема–епіграф. Я вереснева, тому вліпила фото з собою, най буде тут!

Коли уява підірве перевантажений цифрами мозок, той знайде щось своє у відблисках сонця на стінах, які поширює зелена пляшка на столі. Ти мріяв пережити століття? Побачити щось по той бік чисел, як бачили твої батьки, коли зустрічали нову епоху? Можливо, місто засохне, можливо, не тільки твоїми сльозами затопить могили близьких. І коли це майбутнє увібрало твої думки? Туди майнула найщиріша мрія... Вона полишила тебе самого, в оболонці буденності. Хто ми без мрії про тут і зараз? Без мрії про життя в моменті. Дорога до завтра прокладається стежкою, якою ти йдеш сьогодні, то варто її прикрасити найяскравішими квітами... Або ялинцем і туями, молодості пасує зелений. Я завжди обирав емоції, досліджував кожну пелюстку своєї чутливості, пірнав у вир прекрасного, що доводило до сліз, не гірше за чорнюще горе. Моя стежка прикрашена усвідомленням чистоти, яку можна побачити у дрібних деталях, але неможливо пояснити. Я збираюся зустріти її прояв на тому кінці шляху, а поки, вбираючи аромат бузку роблю черговий крок. Бо юність — це велика бібліотека доріг, у якій важливо не як швидко ти йдеш до мети, а скільки всього ти запам'ятаєш з відчутого.

🚪 Хвіртка 🚪 Дякую – набираючи код, щоразу промовляв хвіртці з електронним замком, що пропускала на територію, відкривалася поступово, тихо шурхотіла, заплетена павутинням під ліхтарем, казав хвіртці, що мала просте електронне серце, електромагнітну душу, дякую – звик бути вдячним... ...втікав, жах охоплював груди, пронизував ребра списом, не давав зосередитися... це сон? жахіття? хтось іде по слідах, полює, цілиться крізь шпарину, шипить, пише кров'ю, скрізь погроза, серце калатає, чи коридори, чи нескінченні провулки, окопи, траншеї, приціли, мороки... У безвиході між лабіринтів цегли та чорних вікон бачить раптово знайому решітку, мляво хитається павутиння, жовтіє ліхтар, пальці миттю набрали чотири цифри, хіба уві сні можна згадати код? Хвіртка повільно, все швидше, відчиняється, він рушає вперед, чує шелест, клацає електронно, а те, що полює, потрапляє пазурями в решітку, павуки заплітають чиїсь розпечені ікла, шурхотять задоволено, воно кричить, ображене, ха-ха, пізно! ...Дякую – вголос промовив і прокинувся, звісно, живий, бо утік. Добре, подумав, треба й сьогодні сказати дякую. ***

моїм побратимам з учбової роти: добровольцям, патріотам, чоловікам; присутні! * кожен прийшов сюди зі своїм богом в серці зі своїм болем в герці на свої суди страшні власних демонів заколисувати у колисці сансари співом правди питомої кожен за доброї волі обрав плату крові за право землі все залишив родині собі — лише на обол та на «лови» рік потому майже всі стали небесною сотнею що вже тисячи їх кожен прийшов сюди щоб піти на своїх умовах за власними правилами. 13.05.25

Вибач, інколи не вистачає сил, Але дякую, сонечко, що запросив. Ми поговоримо на таці з салатом, Хвилясте сонце заганяє нас спати, І я кладу тобі руку на плечі — Розповідай, малечо! Розповідай про кольорові хмари на палочці. І босі ноги у холодній росі, Про цвіт латаття, про хатинку у зáрубі. Про те як пальці на морозі торкались весни. Коли ще сніг лежав, а ти її в обіймах грів. Напевно, ще тоді вона засіла в тобі. Розповідай, хоч я це знаю до єдиної крапочки І до двокрапки, до дефісу, тире. Я побіжу через лісочок до нашого капища. Я побіжу... А де ти тепер...? Наші дерева стали муром для спогадів. І в їхніх пальцях завмирають часи. Я ще прийду, як вистачить сили. Я ще прийду, ти тільки запроси.

Друзі, маємо чудову новину: слем їде в Близнюки 🤍 Так-так, і це буде не просто один слем, ми анонсуємо справжній тур по громадах Харківщини 🔥 ▫️ Що це буде: два дні з нами: знайомство, майстерні з літературної творчості, ораторського мистецтва та організації подій, а другий день — той самий слем харківської витримки! ▫️ Коли буде: реєструйтеся і приходьте/приїжджайте 19 та 20 липня на слем у селищі Близнюки. ▫️ Де буде: адресу повідомимо після реєстрації. Запрошуємо всіх охочих взяти участь у динамічному поетичному конкурсі з елементами перформансу. Покажіть свій талант, відчуйте азарт змагання та отримайте зворотний зв'язок! Приходьте і як учасники, і як глядачі, щоб підтримати поетів. Це чудова нагода не лише отримати цінні знання, а й знайти однодумців та стати частиною нашої творчої спільноти. А куди ми поїдемо далі — розкажемо згодом 😉 ✍🏻 Реєстрація на подію Проєкт реалізується за підтримки Українського інституту книги.

прошу донатити https://send.monobank.ua/jar/5EY7cy2uFH погано почуваюсь, деякий час не на зв'язку

В окремі пóстелі, чи не вперше, горнусь до холоду ковдри і майже не відчуваю різниці. Тільки обом не спиться, Міжкімнатна стіна всіяна спицями, гострими на язик. Куштую самість на смак, дізнаю́ся з якого тіста. Чому, ніби пазл, вписалося в пусте місце тремоло під грудиною? На віскозному полі темнію дрібною цяткою. Осад образи в сонячному сплетінні контрастно видимий на тлі простирадла, під прозорим шифоном шкіри. На стоншеннім пальці не втримується кільце Досить. Вдіяли, що могли. Прозова затерта драма. Кода виведена червоним, бездоганною каліграфією. Нами. Стискається в крапку прикутий до стелі простір, хвилинна стрілка накручує нерв на лопать. Десь тут мав початися край землі, до нього і в гóрі, і в радості, до ста... Досить. Пізно. Світає, смолою в чашці в'язне ранкова кава, розмочує ком у горлі Доброго ранку, коханий.

зірниці в крихке безмежжя полиск відбиває синхронне дихання базальтових стовпів й ледь дріботить посріблена і гостролиста зграя червневого дощу поміж вокзальних протягів у ньому впізнаю сягнистий почерк тобою не відправлених листів і ніжну глибочінь жалю озвися надчутливим спалахом відтятих стогонів в зболілих хмарах не розділяючи перехідну межу у відповідь нехай я закричу(!) і видихну / не боячись сполохати вразливістю здійснених митей, в передкінечно викроєних зустрічах на пагонах зірниць — де ти стоїш по той бік сподівань невидимий @nlitvinovapoetry #літвінова

ховатися за кулісами рятувати беззбройну душу так, ніби блукаєш лісом і все ж не можеш з місця зрушити ступаєш на землю а вона пливе все глибше униз торкає тебе за живе там, де слухали вперше довгі нічні платівки де ходили за межі приліплені до підлоги стікерами стався театр засипало риторичним камінням без питань а далі була лише ніч — густа й оксамитова наче остання хвилина якщо уявити на мить що ліс тобі оком блимне колись та й втечеш з декорацій а зараз... "багато, друже Гораціо..." @viknapoetry #єва_верле

Хай кажуть: "Не вір їм,         бо леза приховано.      Беруші бери і тоді красномовніше    учинки у тиші про душу казатимуть". І не заперечиш.    Та все ще затятою і оптимісткою, і людолюбкою я залишаюся. Дещо розгублено    хай на шляху перманентно хвилястому. Думаю, щастя у власному баченні. Призмою досвіду вкотре озброївшись,     часто розмови лиш тільки розмовами       можу сприймати. Та щось не просіється ситом реальності,   а пронесеться, зросте у подальшому. Вдячною буду, допоки у Всесвіті    миті стікають у глечик пізнання. В ньому міцнішає, зріє упевненість.    З нею і ближнім не страшно повірити. #верлібр, #СТ_contest

Кінчаючи на спини усіх тих жінок (Обовязково на спини, щоб не бачити їх обличчя) Чи згадаєш ти мій голос? характер? хоч щось Хоч одну мою рису? чи запах? чи звичку? Запальничку, забуту в квартирі де ми курили? Склянку з помадою кольору стиглої вишні? Знаєш, коли пташці підрізати крила, Вона буде ще досі пташкою, а не кішкою. Грішні. ми знали толк у гріхах, пам’ятаєш? Ну звісно…бо чим же тоді пояснити печаль Що тебе накриває, коли бачиш волосся кольору чаю Або чорне мереживо на молочних плечах.. @SolyaSoyka #соля_сойка

​ЛИСТ САМОМУ СОБІ (поету-графоману, який ще вірив, що можна врятуватись римою) написано з майбутнього, де гірку каву п’ють з не менш гіркою посмішкою Привіт, мій безсмертний недописаний! Ти, що носиш у кишені порожній блокнот і набір чужих цитат (здебільшого Жадана). Твої нотатки сповнені недописок, що обриваються в місцях повного збиття із ритму чи неможливості скласти риму, забуваючи навіть про сенси. Я — це ти, але з потертими межами, із віршами, що не врятували людство і навіть жодного кота, і тільки іноді когось смішили. Ти все ще віриш, що кожна строфа — то щабель у небеса, а я вже знаю: то радше сходи в підвал із сирість і болем в колінах. Ти пишеш про смерть — викреслюючи слово "життя", як щось занадто пафосне. А я навчився писати "комуналка" з великої літери, бо саме вона щомісяця нагадує, що світ справжній. Пам’ятаєш, як ти надсилав вірші в журнали, де тебе ніхто не читав? Тримайся. Це був найчесніший твій маркетинг. І ще: твоя рима “акція — дефекація” — ні, не геніальна. Але вона працює краще, ніж усі ті метафори, що пахнуть Шопенгауером і невротичною гірчицею. Ти хотів бути класиком — а я тепер мрію щоб про мене не згадали вголос на родинному обіді. Але знаєш що? Твій смішний пафос, твоя наївність, твоя любов до занадто великих слів у занадто малому світі — все це врятувало мене. Бо тільки той, хто заливав сльози в сметану і шукав сенс у целофанових пакетах, міг стати мною: тим, хто ще досі пише і ще досі сміється, навіть коли зірваний голос схожий на ричання «шахеда». Тож дякую тобі, мій юний паперовий брате. Пиши далі. Пиши гірше. Пиши сміливо. А якщо не знаєш, чим завершити — напиши просто: “Продовження буде, якщо хтось дочитає.” З любов’ю, сором’язливо, Ти сам, версія 2.5, з кавою і кротячою норою у серці. Кудлатий #кудлатий

червневий вечір застиг желем сповільнив рухи ракети кулі і навіть кліщ зачаївся жде та не полює холодну кров надземних істот що над зірками здіймають стяги червневе небо залив компот із опавших ягід заграва сонця згоріла вщент дерева сохнуть бо мучить спрага не вберегти проливним дощем із опавших ягід і не напитися й не пройти не зазирнувши на дно криниці у відзеркаленні взріти тил тягти відерце і не втомиться полити дерево щоб росло вразливий стовбур стягло бронею червневий вечір в мольбі розмок поступився дневі @karina_antonenko #каріна_антоненко