Храм поезії (🖤)

Фінал Учасник 8 Я люблю свою родину І рідненьку Україну Щастя радості бажаю З Великоднем вас вітаю. (це на майбутнє) #листя_трави

Фінал Учасниця 8 Кожний місяць новий розтікався розтягнутим почерком І по небу блукав, розгорнувши округлі боки. Придивлявся в пітьмі до нових непримушених фортелів Відчайдушного лицаря в замках сімох королівств. Той вогнем розмірковував, знищував тонкощі Всесвіту І загостреним розумом вежі міцні діставав, Зорепадами струшував сумніви, кидав їх лезами. Не із тисячі звуків мелодію брав – із октав. Де та сірість і хіть узялися – тлумачники тріскались, Не знаходили слів, відпускали дозрілі гріхи. Ненажерливість, жадібність, лінь і розгнівані вислови До гордині тулилися в заздрісних венах ламких. Поза колом в кутах – кілька тондо, які він сповідував: Умираючий старець і сурми страшні угорі, Унизу – райський сад із тонами йому відповідними, Чортовиння між люду в пекельній задушливій грі. Поміж замків по колу довкола пророцтв і буденності Королівства забуті відвідував лицар по днях, І у кожні ворота заходив спочатку невпевнено, І до кожної вежі гріхів заколочував цвях. У пекельних світах серед райських розбірливих вимірів, Через вигони років, крізь роду людського гілля, Серед сотень спокійних озер зі схвильованим вибором Інший лицар сімох королівств опановує шлях. #листя_трави

Фінал Учасник 7 сім'я — оберіг, чи причина жити? не вірю у близькість, не звик цінувати. через роки після смерті, хочеться спитати, що було вогнем, який знову не запалиш? лізти й бігти, але відтягувати фініш. горіти усім, але я живий, швидко згорати, а я живий, просто легесенько тлію. навіть не лишається слід, протягнув по ногах хмиз, щоб підмічати шлях й здирати шкіру. і в кожній краплі крові пам'ять й бажання змішались у пройдений відрізок. ціна тепла — багаж, але занадто швидко фінал. варто нести своє полум'я, не розганяючись сильніше. біль звичний, його ніхто не розділить. бо з кожним кроком, можна стирати людей. #листя_трави

Фінал Учасниця 6 Бо що тобі, в біса, пам'ять? Мішок з кістками несеш до чужого міста - що горб- на спині. Ростиш поміж ребер птаху - і випускаєш посріблену кулю вранці у сад осінній. Майструєш сопілку - аж кров під ножем бродить. Сопілка голосить про того, хто вбив брата. І голови спіють на груші твого роду. І падають. І приходить їх смерть збирати в поділ фартуха, де тьмяні фамільні персні, де вирвані зуби, висушені троянди, хрести і серпи, хореї і анапести, снаряди, зерно, червоний хмільний диявол... Бо що тобі рід? Холодна, як зброя, пам'ять. Крихкі імена загиблих та незачатих... А птаха крилом посрібленим розсікає осінній туман, блакитне мовчання саду. #листя_трави

Фінал ☘ Учасниця 5 …щось вона знає про землю таке, чого поки не знаємо ми — виноградні стеляться в полі дими, пахкотить у сни кедр, расно родить бурак, бараболя і радість з радості та різнотрав’я збереться букет річні кільця збираються в міць і характер будь-яке дерево дихає, каже вона запитай у дубів, чи дозволять у ліс граб обійми раз по раз, він, як ти, одинак земля знає легенькі доріжки, спитай у землі …щось таке знають ці двоє про літню любов споришеву, чого ще не відаю я м’ячики яблук котилися м’яко із ліній небесних в кишені, вона запитала ім’я він зав’язав їй кросівки на пам’ять так зав’язалась сім’я — наче пуп’янок м’яти так полум’яний рум’янець симпатій розжеврів у вогнище дому. тим’яном пахне від жару у кам’янці. пагін розквіт тридцять п’ять зим тому і не в’яне …щось таке знає родина про мене невидиме, непоясненне, летке, як перша усмі‌шка дитини, як перші безмежні дива, як прозорі гілки, що триматимуть кетяг маючись між карамельних комет наодинці, до мами у жмені скотився ведмежий горіх кажуть, душа обирає, де їй народитись ...щось я знала таке, щоби вибрати саме їх #листя_трави

Фінал Учасниця 4 все писатиму про сходини на найвищу з людських вершин де над гривою полудня викочує дим пурпурову монету й висипає у пригоршню ніжністю мерехтливоосяйних світлин - найдорожчі для серця моменти все про них, в завитку виноградного пасма лози заглядаючи нишком крізь віконну щілину цупкої фіранки я збираю фрагменти любови - сонцецяточки на материнській щоці і цілую у кожну веснянку скрипнуть петлі дверні інтервалами чистих квінт так звучить нездоланна фортеця дитинства мого, і знову я ступаю в тенета найміцніших батьківських обіймів - і завжди повертаюсь додому #листя_трави

Фінал Учасниця 3 хмари скупчуються під стелею, коли чайник закипає усоте. в очікуванні дзвінка в домофон вперше за тижні від початку відрядження. зачекався. хоче виговоритися, розповісти історію, можливо, трохи поплакати конденсатом. "ти не повіриш, мамо, сталося стільки цікавого" знуджено потирає скроні. "краще скажи, як оцінки у школі. ти нас не позориш?" родину не обирають. достатньо. близькість лиш ранить, невідворотно: винні рожеві окуляри на неправильну кількість діоптрій. працюють як лýпа, роблять вразливіше. врешті-решт розіб'ються, уламками встряваючи в очі. краще із темним скельцем, щоб захищали від сонця. від усього світлого, що є в людях. уникати чужинців — перше правило батьківського дому. що станеться, як порушу? (багато)літній вечір гаряче дихає в спину. він значно мудріший за мене. сухо шепоче на вухо: "знаю, ти просто боїшся, годі тримати зброю, ми не на дуельному полі і міни тут не ростуть" "ні, це мій вибір, заціпся. я знаю, як це працює. коли чекаєш удару він не такий болючий" чому ти не б'єш? тримайся на відстані простягнутого до тебе леза. якщо не хочеш порізатись, якщо не хочеш, щоб боляче було обом. натомість ти його сточуєш. стабільно, міліметр за міліметром. чому не знуджуєшся? чому мій захист безсилий? а може... і я цього хочу? коли твої руки нарешті мене обхоплюють окуляри із темним скельцем відстрибують від підлоги зі звуком тріскання криги, яку роками нарощувала. весна прийшла і до мого дому? "сонце, нумо завтра зустрінемось?" не боюся відмови. душі сплітаються у спіраль ДНК. досконалу. до скону. родину не обирають? #листя_трави

Випий невідомість – зорі стигнуть, До світанку вимиті дощем, Лиш полярні й місячний торшер Миготять у безвісті стерильній. Деміургом створені світила – На півсферах зріють полюси. Вистачає гомону юрби, Щоб летіли камені та брили, Падали на голову всевідань І на вітражі. Собі ти – Храм, Сонцем термінований, рабам У ярмі не відітнути крила. У покорі множиться лиш відчай – Бо яка в приниженні любов? Витікає весняним струмком Сила серця в ніжності орбіти. Розбиваю звуки кришталеві Піднебесся, плентаючись вбрід Від північних стін, де сонця схід Видно лише обраним. Й воскреслим. 15.03.2025 @olesya13r

Фінал Учасник 2 Не плач. Лемент не лікує рани й не чистить спогади. На сімейному портреті має бути усмішка, помножена на кількість небажаних зачать. Ми не вирвемо жодної сторінки, жодного життя. По той бік озера пам'яті нам стирають зіниці дзеркала, крізь які проглядаються інші скалічені долі. Поволі розноситься фотоапаратний блискіт — карбує коріння традицій для наступних поколінь. *** Тягнуться тростинками до річки години, ми їх випускаємо з долонь, як долоні тих, хто загинув. У старому альбомі усі світлі голови однаково сиві. Час покосив і стер папір, ніби струмок вологу брилу. Заметіль із трагедій складеться в статистику. Скорбота, немов людина: живе, помирає, тільки встигай помічати, як в моменті чогось почало не вистачати. Також скорбота має свій термін придатності: хтось помічав, як це почуття перекочовує із серця до мозку? Перекочовує з твоїх власних реплік прощання до загальних? Скорбота живе доки ти пам'ятаєш глибину відмерлого всесвіту, доки його образ живе у твоєму... Він осів безкінечністю зірок у пам'яті, відлуння його голосу викликатиме осади на планетах, а зіниці малюватимуть пейзажі туманностей, якими ви колись були переплетені. І всесвіт більше не постаріє. Сивим стане лише відношення до відсутності... Але якщо на те воля нашої природи — нехай. Я ще поборюсь. #листя_трави

Фінал Учасниця 1 Яким міцним не було б родинне намисто, як довго не передавалося би з рук у руки, завжди може настати день, коли нитка розірветься.     сама або з допомогою І намистини грайливо стрибатимуть в траву, гратимуть в хованки, аж доки грабіжник-вітер не візьметься до справи: піднімаючи вгору           то одну,    то іншу, жбурлятиме в різні сторони, колисатиме, повертатиме на місце, шепотітиме казки, або ж нестиме, ніби насінину, далеко-далеко, аж поки знову ненавмисно не впустить. А далі заглиблюйся в землю, пускай корені, проростай, якщо зможеш, звісно, якщо не буде надто самотньо, якщо вистачить сили, якщо хочеш жити та вирости деревом, на гілках якого колись розвісять портрети. Твій буде першим. А хто був до тебе? ...гортаєш сторінки, шукаєш схожі обличчя, питаєш знайомих. Куди? Чому? Як знайти? Виселили. Бо пріоритет — будівництво, не люди. Бо так наказали. Бо небезпечно чи то від радіації, що викинули у повітря, ніби сміття. чи то від вибухів, що десь ехом відлунюються від пустих будівель, а десь кометою врізаються в серце сімейного затишку, чи то... Вже й не знаєш, коли все почалося. Але ти шукай, куди відніс інші намистини вітер. Пиши листи. Вдивляйся в обличчя. Хапай за руку чи бодай за клаптик одягу та міцно тримайся, аби знову не загубитися. Можливо, колись та й збереш родинну прикрасу знову. Намистина за намистиною. Хоча деякі потемніли тріснули загубилися зникнули... Не перебирай — хай будуть різні, хай не спілкуватимуться, і будуть на різних краях намиста, Однак всі на одній нитці. Ті що були, є і будуть. Аби лишень не довелося починати спочатку... #листя_трави

втіш київ сном в копальнях міста добувають ніч, там, ледь за обрієм, підважують породу, і сон під порохом, що сипле зусібіч, шукати знудиться моїх очей дорогу. кіптявих рук шахтар залишив слід инакших діл, що нас лякають болем. їдким туманом виростає з-під вікна мого всажіле зимне поле. сновидить тут між тисячного дня невірний привид київської шахти. одсиріле, знедолене дитя, мабуть, ніколи не навчиться спати. Дмитро Кириченко #дмитро_кириченко

• На краю ночі Сонним вулицям повмикали нічники Тіні машин пропливають по стелі Денний гамір віддаляється кудись Витирається ластиком темряви Візерунки на люстрі переливаються хвилями наших життів Тепла кава у кухлі виблискує барвами, ніби космічна далечінь Ця квартира зависла на краю ночі, звісивши листя живоплоту донизу Ми десь посередині: останній оплот між романтикою та цинізмом Це наш особистий вимір, де стосики паперів вкриті зоряним пилом Персонажі казок, щиро посміхаючись, дивляться із кожної книги... Навіть, якщо завтра нас викличуть на страшний суд Ми просто туди не з'явимось і залишимось лежати тут Навіть, якщо завтра смерть надішле запрошення до себе в гості Ми порвемо той клаптик паперу, бо у нас нескінченна відстрочка Нам нізащо не поріжуть вени леза долі Потрясіння нехай і десятибальні нізащо не виб'ють із колії Ми одним тільки пластиром зупинимо прибої в морі крові Всі інші приходили і йшли, але не ти, ти завжди будеш зі мною Лодик #лодик

лінія чоловічої чутливості пролягає поміж зорями і попаяними стежками додому перпендикулярами безсонних холодних ночей паралелями стиснутої відповідальності де шкіра, перетворена на панцир обернено пропорційна оголеним почуттям де буденна незграбна ніжність стає вищим недосяжним бажанням "я хотів би зробити тобі бутерброд", — каже і вибухає земля /поряд з ним/ і знову вибух /у неї/ але гарячого гіркого щему за всі незустрінуті разом світанки липкі від солодкого губи покинуті непотрібними лати /десь між кухнею та одному богу відомими шляхами до дивану/ чоловіча чутливість росте разом з тінями під вечір шириться повідомленнями про "ех, сюди б пепепічку з подолу" та "мені так не вистачає твого запаху" чоловіки скидають гучну браваду та стають заглиблено-тихими: дивиться кудись поза сонце гортає томи своїх думок — вистачить на покоління лиш би дожити до дитини і я б ніколи не складала зброю не складалася з ним у один казанок не тримала б його, не мого, за шкарублу руку бо паралельні прямі не перетинаються і точки зору не стають точками відліку, коли раптово гасиш з ним до фільтру і я б ніколи не вірила у чоловіче серце якби не той відрізаний від черствого випадково кинутий мимовільним словом клятий бутерброд. @viknapoetry #верле

сніг на голову Скринінг До Роскілле, здається, хвиля... Ухвалюю миттю рішення, за яке похвалять брати – не бранці – отже, видимі. Згодом, колись, посидимо, послухаємо доброго року, доброго рому вип'ємо, колись, року божого невизначеного. Змінними на землю – перезарядка. Новий людиноприпас припасовується до зброї. Збоїть. Бог киває несхвально, береться асистувати, сортує набої. Далі роба, що робить прозорим. Полонені за полем зору. І стаєшся об'єктом без самости... Волосся не росте після смерті, але й так патлатий – отут і хіпую. Роскілер розстріляв мої мрії про Роскілле.

Взаємопроникнення Оздоблюй руки путами звикання, Ласкавим шовком тіла пригорни. Куштуй вуста до крихт, як увостаннє, Сплітай долоні прядивом жаги. У плотському пергаменті пречистім Римуй новонароджені вірші Цілунків ненавмисних падолистів Зі свіжістю духмяних споришів. Під невагомим укривалом ночі, Під ледь вловиму музику планет. Клади думки у пригорщі дівочі, Допоки нас єднає тет-а-тет. Бо за дверима - божевілля світу Гукає нас безсилих в манівці. Ще маєм змогу ніжністю зігрітись - Камінням розкидає доля всіх. Ділись єством, як проскурою, нині, Тобі озвучу щирість далебі: Я завтра стану хлібом гільйотині, Сьогодні теж я хліб. Але тобі. @real_dobrutskiy #добруцький

Торба з болем – без дна: в серце все заховав, Кожну крихту що день посилає. Розчленила межа, в цім не моя вина, Мій відрізок на "до" та "до краю". У цім світі без рим кожен день – не десерт, Та думками завжди за причалом. Мій вітрильник не зник, розірвали вітри — Всю надію що серце плекало. Я для вас — не герой! На війну сам пішов. І тепер став її полоненим. Там не пахне мій хліб, не моє ремесло... Закупорка, що вбилась у вену. Сонце згасне між хат. Ніч — домівка витрат. Хтось не зможе на ранок проснутись. Скаже тихо солдат:« я також, його знав...» І закриє повіки в спокуті. Торба з болем – без дна... він за нас воював, Подвиг свій залишив для народу. Та застигнуть слова, тільки мила одна Не захоче пізнати свободи... Mr.nobody #вірші

[ сколихане ] склались скри‌пти на склі скуті скіпетром ски‌пня скільки зим, скільки літ як уперше ти скрикнув?.. скіфеня в пекторалі сколихане, як зернинка у скибці кавунчика гороши‌нка в пелюшці–скориночці — скарб у шкірочці-скатерці скручений над колискою — скельця–брязкальця що розбилося — можна склеїти якщо скрута нам у скло шкрябає, скиглить скви‌рою — станем скелями ти — моє скоренятко скуйовджене ти — калачик з корицею скочений скрипить скринька казок і байок — вже не маю, де їх склубо‌чити світить скіпочка — свічка скрапує у скафандрику — сонна крихітка скраю скляночки — спокій скра‌дливий що б не скоїлось — нас не скривдити * скипень — лютий мороз (діал.) * сквира — негода (діал.) грудень 2024 @buryanpoetry я дуже давно хотіла ще один АСМР-вірш написати написався на Листя трави #хопта

Ти забудеш мене Ти забудеш мене, коли місто засне, Темінь хутко сховає все світле. Поміж зайвих думок причаїш головне, Доки час все до крихти не витре. Ти забудеш мене, коли в небі зірки Перестануть для двох мерехтіти. Просто вітер-дивак робить все навпаки: Хмари вигнав, їм більш не зустрітись. Ти забудеш мене, коли клята війна В душу й тіло внесе корективи. Коли з чаші Грааля доп'єш все до дна Й тиха північ вбиватиме диво. Коли дзвони проб'ють, коли вигукне грім, Коли вкутає осінь в страждання. На холоднім стільці на балконі пустім Ти забудеш мене без вагання. І замовкнуть пісні, і годинник засне, Й заспокояться всі божевільні. Місто чорне вдягне, ти забудеш мене, А на ранок співатимуть півні. @real_dobrutskiy #добруцький

Я пам'ятаю про тебе, мій брате! Сонце сьогодні вкладалося спати Кольору стиглого "Річі" томату, у тебе за вікнами теж? Пилом вкриваються тихо гантелі? Пильно вдивляєшся в очі пустельні Сірості буднів, де сирістю стелить зі скрипом в колінах без меж? Контурні лінії вляжуться в карти. Хочеш-не-хочеш, а треба чекати. Я пам'ятаю про тебе, мій брате! футбол ми зіграємо ще. Падають стіни уламками в сіно, Листя летить, завиває постійно Вітер тривожно. Налякані всі ми. чи досі бентежить плече? Хай не малює багата уява - Ліки-малинки вживаю до кави, Ти напиши як у тебе йдуть справи. агаву саджаю вночі. Сум від сповіщень складається в кратер. Стільки бажаю тобі ще сказати: Вибач за весни без цвіту, мій брате. проміння обіймів лови. Помовчим. Вірш написаний на Плейлист на каналі Віршопліткарка

Кредо вбивці Рівнини - в кровистих ляльках. Ні дітей, ні святого не шкода сміливцям. Скільком твоя криця навіяла страх, скількох умертвив блідолицих? Стерв'ятники вдячно кружляють вгорі - то тіні твої зголоднілі, Не лячно? Далеко ж ти, лицар, забрів, тіла розрізаючи сміло. Вже тридцять із гаком скували тобі невтомні хроністи-зозулі, А стріли та кулі буремні твої - квитки в темний світ для поснулих. В короні звитяжних - ясний самоцвіт, що сяє очима Харона, Ще скільки поляже, вже скільки лежить від рухів убивчо-невтомних? А, може, пора в грішну землю меча встромити, поставивши крапку? Кінець - для початку нового життя. З плеча тут рубати не варто. Багато з'явилось танцюючих смерть, яким ще немає й двадцятка, Став крапку, вдягай на діяння вінець, скуштуй замість плоті облатку. І ти вже готовий здійняти клинка та в землю його посадити, Щоб вбивства не сіяла дужа рука - лиш квіти, ще квіти і діти. Тріпоче по жилах ворожості кров і знов закликає до битви, Твій хрест - обладунок, а вбивця - тавро. Час знову рівнини скровити. @real_dobrutskiy