Храм поезії (🖤)

Будинок «Слово» Світло ще ллється, немов лимонади, у наші кімнати, вікна чіпляють гірлянди із сяйвом найвище, на стелі. Зайчик захоче втекти, але стіни затиснуть: «нє нада», зайчик сидить, споглядає, як пише новий літератор з дозволу монстра, якщо непокора – заслання, застрелять. Хвилі підносять тебе, щоби швидше втопити, Миколо. Монстр обіймає і списки в горлянку собі запихає. Ти ще не віриш, не знаєш, та скоро арешт Ялового. Місяць шкребеться, пролазить крізь тріщини «Слова», сліпо доносить, свинцеву цукерку лишає. До чаю? Оси до носа злетілись і вжалять: «таваріщ, раскайся!». Постріл в потилицю: ворог народу та наклепів зшиток. Голод уже на гастролях: Барвінкове, Сватове, Гайсин… «Браво!» – вигукує Сталін. А смерть підраховує каси. Курбасе, монстр обіймає лише перед тим, як душити. «Ясно», – казав Семенко. У Биківні – намистами роси. Ви ще живі. І талант ваш радянське поріддя не стерло. Є малороси, яким і в Союзі прекрасно жилося, родичі їхні, напевно, на вас і писали доноси. Слово живе. І воскресло розстріляне тіло мистецтва. @virshoplitkarka instagram.com/halupoetry #віршопліткарка

час у дитинстві — потік як перехід від freak до art déco де я вірю у благодатний вогонь де, по суті, я просто вірю та мені вже не десять я знову не в дусі і тепер замість віри у мене ментальні компульсії а навколо просто вирослі діти що на касі загубили дорослого дорослий не прийде всім страшно і млосно навіть касиру коли вчили як жити про це ніхто не сказав а може сказав а ми просто ліпили торти з багна та ловили ґав кажуть, все так не буде то хто із них бреше? та, по суті, ніхто вони теж живуть вперше @crescent_poetry

Пелехаті пелерини і слідів не залишили. Рине радо та настирно зграя пролісків угору. Обережність? Ох, не вчили. Хтось підкорює вершини Без вагань і відпочинку та влаштовує нагоди. Усміхатись негараздам легко тим, хто певен в силах. Досягати не відразу цілі болісно буває. Жартівниця-доля раптом конюшину дасть щасливу, Едельвейсом стріне завжди відчайдушних та зухвалих. Невгамовність, як метелик, що уперто світло ловить, Не зверне із тої стежки, що зміїться безупинно. Я з весною неодмінно відшукаю спільну мову. Стоголоса птахоклином над країною вже лине. А коли сади покине аскетична гола сірість, Кармазинові накидки закликатимуть до себе. У дорогу рушу з вітром, волелюбно-непокірним. Рятуватися від буднів — усвідомлена потреба. акровірш Пробудження сакур @literospletinnia #приходченко

Ходити по хмарах можна лише на півночі. Вони, як старі подушки, що колись набивались пір'ям ще, М'які і звабливі, як ванна, що взимку піниться, І пар випускає в сад. Крізь хмари пухнасті як светри, як булки з корицею Там мужні вікінги прокладали дороги лицарям. А чи готовий зараз ти повторити це, Пірнувши у часі назад? Південно-сонячні пляжі ніяк не применшують, Їдуть на пошуки прихистку сніжні вершники. І ті, хто змогли вогонь роздобути першими, Стали батьками нам. Люди молились вітру дощу і полум'ю, Руни встеляли печери, щоб ті не були голими. Ягоди, листя, гриби рятували від чесного голоду, А також смертельних ран. Коні у них обростали хутром, ставали нижчими, Довго йшли без зупинок, де сонця не видно ще. Кожен із тих, кого грізна стихія нищила, Не братиме грошей в борг. Бороди їх покривались льодом і з часом важчали, Очі їх блідли від пережитого і побаченого. З ворогом залишались людьми або навіть кращими, Хліб розділивши на двох. А потім вертались у місце сили: зати‌шне й тепле, Приносили жмені історій, синців і звершень. І вже не важливо, чи був ти у чомусь першим, Бо страх побороти зміг. Пеклись пироги, варились глінтвейни, скрипіли ставні, Там діти читали казки по складах і вірили, що востаннє Їхні батьки зникали в походах, (туди, де льоди не тануть) Лиш переступивши поріг. Таня Удод instagram.com/krylata_poezia #удод

краса від Олі Ритик

Очі сьогодні примружує Еос - Ранок холодний і роси важкі. Щастя ілюзія - штучний магніт, Через вікно заглядав новий демон, Сотні думок заплітаючи в сни. Сни кольорові про берег примарний, Мушлі у піні, сапфіри, шпінель - Швидше збирай їх подалі від скель, Щоби кубічна сингонія вправно Зачарувала кохання сліпе. Сліпо до ранку крізь скло і фіранки Перебираєш примари зірок, Віриш в прикмети й у вічність удвох - Разом шляхами й на дно океану, Віриш. Й довірливо робиш ковток. Ковть. Чи отруту, чи зілля - ти мариш: Все досконало, життя, як в кіно. Шафа зачинена й повна кісток. Петлі заміцно на руки - шибарі? Демон здивовано зморщив чоло. Чільне бажання зломило реальність. В небі горить зоряниця пуста. Оберігав рубеліт від страждань. Світ твій недійсний, розбилося сяйво: Скельця рвуть вени і б'ють по очах. @olesya13r #репа

*** Злови мене над прірвою в житах, так хочеться ще трохи тут побути, аби побачити, а може, і почути, як синім небом пролітає птах; я хочу пошукати дикий мак, хіба не він горить отам червоно? жита й жита – на милі і на гони, і дикий мак – мов полум’я, мов знак. Біжу, біжу, а жито – як життя, таке зелене і таке бентежне, і синява – бездонна і безмежна, і доки в житі – доти ще дитя. Злови мене, спинивши на межі, не дай хоч оком глянути в ту прірву, а я знайду червоне і не зірву, хай у зеленім – краплею іржі росте той мак, щоб знати, де вже край, бо поза ним – нема кому ловити; я бачу: птах здіймається над житом, тримай мене над прірвою, тримай. Наталія Ковалик #поезія #вірші

"давай но, зв'яжи два вузли, і буде тобі початок," — Локі прицільно щулиться, зводячи грім до жартів. я відриваю куточок затертої несторінки і стрімко пірнаю у серце чорної мандрагори. титульний сік стікає густо мені по пальцях, скрапує повноводно на берег з білого ситцю. Локі підносить сито — тікають крізь сітку хвилини, я ж застрягаю між — рибою із минулого. Локі міцно тримає простір за чорні зябра, крик збитих голів ковтаю, і тану в солодких водах... довге моє коріння затягне майбутнє у вузол, а Локі собі сміється, і тільки курсором водить. Єва Верле (@viknapoetry) #єва_верле

Спогади, спогади – пам'яті потяги. Сестри-сирени співали вам. Сповіді. Болісні роздуми зв'язують поясом. Жала й прогалини зміями повзають. Вектори пошуків. Гавані спокою. Гриму мистецтво між лаврами й попелом. Поклики, поклики – в голосі пострілом. Крики у просторі хорами. Пошепки. Вітром повінчані, силою полум'я. Риком звіриним. Весняною повнею. Ноти затерлися. Падають постаті. Вістрями-списами стиснуті подихи. Враження, враження – наче апокрифи. Сміхом малечі джерела наповнені. Кожне "назавжди" розбірливим почерком. Цвіль на світлинах вирізую з поглядів. Дивляться тінями. Лементом: "Поруч ми".  Часом безжальним. Видінням-епохою. Сину мій, сину мій, маєш ти впоратись. Кременем. Соколом. Чашею повною. Створений всесвітом. Першим апостолом. Берегом. Пристанню. Станеш опорою. Слухаю видихи ритмами порослі. В пам'яті рештою... спогади, спогади. @black_white_house_poetry #юрій_іванов

Час Анн перша Анна вирощує вдома вишню і носить світ на рукавах вишиванки немовби квітку у роті любові за кожним кроком її трави співають мов церковні дзвони надії друга Анна світ прибирає щоби мир увійшов в чисті помешкання каже: так ця війна насмітила що й за рік весь той бруд не відмити і світиться кольоровими скельцями сміху третя Анна рибалить на березі снів щоб нагодувати живих свіжою рибою а коли тривога вибиває з рук її баняки ховається у рудому хутрі лисиці мов лелечий рушник в українському небі а ще одна Анна – легка мов повітря свободи каже: не дякуй за порятунок цей час – мов міцне рукостискання – робить з нас вартових на полі майбутнього а ще одна Анна-Анета – складає зі слів бомбосховище для українців каже: тіло моє – ваші крихкі кириличні життя і на кордоні стоїть порозуміння мов обіцянка веселки перших трьох Анн я називаю: мої львівські родини всіх моїх Анн я називаю: мої тонкі плечі @iyakiva #ія_ківа

Мотанка Матуся дала їй мотанку – червона спідниця, білий фартух. Тримай-но, дитино, міцно, як буде страшно. Падав вишневий цвіт, вона заплітала стрічки у коси, йшла цілуватися – губи як вишні, біла спідниця, очі долу, серце – тремтить. Все попереду: світле небо, гаряче сонце. Мотанка в пальцях – мамо, скоріш підкажи, як жити? Біла сукня чекає, щоки палають згодою. Та потім була війна, він йшов на війну. Обрала бути сестрою, стрічка і хрест на плечі. Вчитель казав – бути хірургом просто, біле – до білого, червоне клади до червоного. Огортай бинтами, слідкуй, щоб не міняли колір. Все. Він так жартував, щоб підбадьорити. Коли вона вийшла у поле, небо було таким білим, сонце палало шарлахово. Гримів небезпечний травень, падав від грому вишневий цвіт, всюди – бліді обличчя. Вона шукала його, стискала у пальцях мотанку, молилась матусі та Богу, серце палало шарлахово. Знайшла – блідий, як цвіт, занадто яскравий в грудях. Все буде просто – вона складала біле із білим, червоне з червоним. Все буде добре – казала в кишені мотанка. Потім тягла на собі, щоб встигнути, допоки сонце червоне, допоки бинти не змінили колір. Встигла. *** @worldscrossroads #alldoroga

*** а коли ми постаріємо в наших стеблах оселяться бджоли вітер з заходу стане теплішим і сонце світитиме довше по смарагдовій спині води будуть довго розходитись кола від камінчика що так давно упіймавсь в її світлом пронизану товщу наші нутрощі тихо струхнявіють стануть пилком і смолою ми стоятимемо на хрестах роздоріжь наче башти цибаті коли води прийдуть наші руки як риби спливуть за водою коли вітер повіє порожні кістки наші будуть печально співати наші тіні вростуть у каміння на плечах якого лежали кожен оберт землі коливатиме наших голів перехняблені чаші коли дощ заганятиме нам межи ребер іржаві осінні кинджали ми ловитимемо його краплі у наші роззявлені пащі ми забудемо хто ми були тільки ймення дзвенітимуть лунко у бджолиному золоті плавляться наші жалі невсипущі у бджолиному золоті тануть слова і сполуки скільки б світу не прагнули ще обійняти захоплені руки наші голови важчають сонця зіниці вужчають Ірина Шувалова #ірина_шувалова

Світлана Пирогова 2025.05.27 13:52 Доріжка з конвалій У вранішніх росах доріжка з конвалій, співають дзвіночки тендітні і ніжні мелодію ранку. Проміння чимало - вже пестить тоненькі смарагдові ніжки. Дінь-дінь і дінь-дінь - це мотиви світанку звучать білим дзвоном у світлому лісі. Птахи їх підтримують Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ... Останні коментарі: сьогодні | 7 днів Нові автори (Поезія): Анет Лі 2025.05.16 Федір Паламар 2025.05.15 Валерія Коновал 2025.05.04 Ольга Незламна 2025.04.30 Тея ТектоНічна 2025.04.25 Пекун Олексій 2025.04.24 Олександр Омельченко 2025.04.14 • Українське словотворення • Усі Словники • Про віршування • Латина (рус) • Дослівник до Біблії (Євр.) • Дослівник до Біблії (Гр.) • Інші словники Тлумачний словник Словопедія & Автори Поеми Інша поезія Рецензії Публіцистика Рейтинги Статистика |eng| ? Вірші, проза, аналітика, огляди Автори / Іолана Тимочко (1991) / Вірші Прівіт-драйв, 4. Комірчина під сходами. Ти давно уже виріс, але ще й досі боїшся темряви. Думаю, в цьому немає нічого такого, якщо твої демони досі живуть під ліжком і їхнє повернення – це, напевно, питання часу. Невідворотність зустрічі із дитячими параноями – це навряд чи щось гарне, якщо ти – не супергерой, це нагадує рану, болючу і невигойну, що ганебно перевертає твій час і простір. Ти ще й досі лягаєш спати з нічним освітленням, переконуєш всіх (а частіше – себе), що ти – не божевільний, але потім заплющуєш очі. І це дорівнює відчуттям, ніби падаєш в яму чи навіть урвище. І твоя голова розривається, наче від вибуху. Ще буває таке, що не хочеться навіть дихати, та нічого не хочеться, навіть шукати виходу, бо єдине, що має значення: темрява згущується – і в твоїй голові оживають забуті спогади... Ці чотири стіни і кляте життя під сходами – щось таке, що ніколи із пам’яті не виходило, що засмічувало її і завжди отруювало. Ти тоді засинав на холодних старих матрацах під мелодію своїх зубів, що ритмічно клацали. Всі сусіди вважали тебе розумово відсталим (простіше – прибацаним), але ти їм не вірив, хоча й почувався чужим і розгубленим. А тепер ти лежиш із розчахнутими дверима у порожній квартирі, пропахлій потом і давнім димом, бо ж у цьому немає нічого страшного чи навіть дивного, бо ж у цьому нічого – як у тобі – немає. Твій демон виходить, коли ти заплющуєш очі, він поруч з тобою – з дитинства чи навіть з народження, він знає усі недомовки, які ти замовчуєш, і знає, на що ти схожий сьогодні, Гаррі. Може, візьмеш себе у руки, Поттере? Іолана Тимочко #іолана_тимочко

Голосування | Теми | Школа | Конкурс | УкрАрт Логін Пароль Зареєструватися? Забули пароль? Фотогалерея| Новини | Уніан | Чат | Історія Угрупування | до 33 | до 55 | до 85 | Вічність Вибрати мову▼ ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ Авторський рейтинг від 5,25 (вірші) Борис Костиря 2025.05.28 21:36 * * * Сад у передчутті осені наповнився трепетною тривогою. Велика гілка яблуні відсохла, як заніміла, відмерла частина душі. Густі вруна стоять, як полки із гострими списами. Сад у передгроззі Леся Горова 2025.05.28 20:20 Як замовкнуть гармати Ще воювати, і дихати, глибоко дихати. З подихом кожним вміщати раніш невмістиме. А при нагоді всебІч рознестися за криком тим, Що іззиватиме всіх, хто свободу нестиме. Він серед них. Та не знає своїх ще обов'язків. Може, іще не відчує ні сил ні на Іван Потьомкін 2025.05.28 19:53 Зельда "Мій мир" ( з добірки "А родом вони з України") Моє благо прив’язано ниткою до твого блага. І свята улюблені, і дивні пори року з багатством запахів, квітів, плодів, листя й вітрів, з туманами й дощем, зі снігом раптовим, з росою, Юрій Лазірко 2025.05.28 18:51 Де Свєта -- Альбом Теревені від Зеня У мене нинька свєто - прийшла "на гойда" Свєта. Гайда гойдатись, птасю, я майстер в масю-масю. Підемо мандрувати, за стіни сі лапати, зацьомкаю ті моцно, Юрій Лазірко 2025.05.28 18:34 Мурмурандо Мурмуранд (пісня про Львів) Левандівка не Монмартр Сихів не Бродвей вже мене давно нема там де п‘ють глінтвейн Марія Дем'янюк 2025.05.28 16:01 НАША ЛЮБА УКРАЇНА Заплітає в Україні вітер хвилі моря сині. Сонце гори обіймає і трембіта гучно грає. До осель своїх лелеки повернулися здалеку, Вже малі лелеченята зустрічають маму й тата. У степах високі трави і світанки золотаві. Ключі неба журавлині, диво-кетяги к Татьяна Квашенко 2025.05.28 14:56 * * * * * * * І що людина проти цих небес? – така маленька і така вразлива… Можливо, віра, що Христос воскрес мені поможе спромогтися дива все ж зазирнути вдаль за виднокрай, до горизонту дотягнувшись серцем. С М 2025.05.28 14:22 Вразна Леді (The Jimi Hendrix Experience) о ти є красуня серцями граюча вразо о ти усяко чарівна коханочка вразо тебе я прошу до хати шкоди не завдаватиму оскільки ти моя о так Олександр Козинець 2025.05.28 12:47 Духовно ввічливі Світ молодшає зараз, не сивіє. Бачу сонце я поміж мрякою. Люди, будьмо глибокими й сильними, Гармонійно-відвертими, знаковими. Люди, будьмо взаємочуйними, Благодатними та духовними. Розквітаймо, щоб нас відчули Олександр Сушко 2025.05.28 08:42 Сповідь Істині холодно зимами, Думи розпечені - в інії... Я не полюю за римами, Може, колись, як здитинію. Липи торкаються вітами, Змахують спогади юності. Довго крещендо німітиме Світлана Майя Залізняк 2025.05.28 07:53 Покотилися луни Хочу пісні...... ...натрапивши на цю поезію, подумала: дочекалася пісень, генерованих ШІ. Записала 30 поезій. Музика, вокал ексклюзивні. Задоволена. Записи з відеорядом, ШІ малював ілюстрації за моїм описом, поступово ставлю на свій канал - ютуб. З Віктор Кучерук 2025.05.28 06:44 * * * Місяць бачить уночі, Як топчу алеї, – Загубилися ключі Від душі твоєї. Спрямувавши очі вниз, Поглядом шукаю Їх, загублених колись, Від бруківки скраю. Борис Костиря 2025.05.27 21:38 Листя у траві Обсипана листям трава, Таким передчасним у серпні, Стоїть, як надія жива, Як шхуна на березі серця. Це листя сховає в собі Все те, що болить відчайдушно, Що втомлене у боротьбі, Світлана Майя Залізняк 2025.05.27 18:19 П'єро. Печаль зелена Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. П'єро. Пе Артур Курдіновський 2025.05.27 16:24 Діалог сонетів з Ольгою Подущак Не знаю, чи зустріну Вас колись, Та, власне, не важливо,бо Ви стали Частиною солодкої печалі, Що проростає там, де біль з'явивсь. Я не тримаю днів, що в синю вись Мене несуть, немов би у провалля, Бо є в розлуці — лагідні деталі,

* Любистковим рясним дощем. Спраглі любощі, спілі пестощі. Полуничний солодкий джем. Граймо в піжмурки, у відвертості! Повз сукенку, звабливо вниз Наполегливо стікав схилами. Я порушник, обшукуй скрізь! Покарай мене, стисни сильно так! В надвечірок спиняй мене! Не пручатимусь, міць віддам свою. В'яжи вузликом макраме. Я піддатливий, поступатимусь. Тра-та-та! — ти попався, стоп! Гра скінчилася, день втрачаємо. Імпульсивно злетів курок Вибуховості надзвичайної. Ми зірвали німий контроль З непокорою домінуючи. Прибуває жага до скронь, Пече вогником, маневрує чим Прокралася до піднебінь. Перехоплює подих – стриманість. Мерехтить твоя мужня тінь, За межею бажань незримості. Оксана Лихогляд #інтимні_рядки

Пелюстки останні весни - у руку, подумки вгадуєш: якою б сьогодні бути? Аби не зламатися,     не піти                   у вікно                              поверху сімнадцятого, не звернути,                        не здатися. Тебе рятує перука - як вчора, і місяць тому, і більше. Безмежна втома - знову йти в люди. Ти хочеш хустку (картату, барвисту) - таку, щоб накрити плечі, не голову, а твої близькі свої посипають попелом. Ти НЕ згодна. Обираєш волосся штучне - не своє: піксі, каре, каскад... шатен, блонд, каштан... Треба бути яскравою - ще ж молода. Виходиш з дому, йти важко й незручно, бо, до всього, ще мусиш зустрічним всміхатися штучно. Казати, що сильна, прямуєш далі, не треба печалі. Великодушно погоджуються, не хочуть порушувати свою рівновагу і енергетичні потоки, бо для них весна однакова - та, що минула, і та, що далі. Витримала, перечекала, дорога назад, після болю і муки. Одвічних питань: а варто? чи буде твоє завтра? Знімеш перуку, ніхто не чує, як тобі болить... Спи... токсини хіміотерапії вбивають сни... На ранок: останні пелюстки - в руку... вже відболіло... Хоча, ти була НЕ згодна... перуку підготувала - назавжди                    сяюча                                темна                                            вишня... з дому пішла... довічно... P.S. присвята тим, хто був НЕ згоден, боровся, але не переміг @olesya13r #репа

🌿ВЕСНЯНИЙ «ЛЕГІТ» 2025 – тепер у вашій кишені! На вулиці нарешті з’явилася весняна погода, а в «Леготу» – електронна версія! Знайти та погортати онлайн-сторінки журналу можна тут. 🖇️Електронна версія журналу ідентична друкованій, але містить інтерактивні елементи: • посилання на соцмережі опублікованих авторів/ок та учасників/ць команди журналу; • інтерактивний зміст, який зробить вашу взаємодію з журналом зручнішою; • інтерактивну кнопку плейлісту для швидкого переходу на музичну платформу. Друковані примірники вже розпродано, тож не втрачайте можливості переглянути випуск! Також не забувайте робити відмітки й репости нашого проєкту в соціальних мережах. Ваш @lehit

Якщо тіло — це храм, а нині у ньому — ти, І якщо відштовхнути диктоване нарцисизмом, То що ж це виходить, ти зичиш його у Бога? То що ж це, кожен із нас уже дійсно             боржник? Маючи борг у Бога, ти смієш просити далі, небого, Ти смієш просити знову і знову, Не дякуючи за ноги, За руки, за все, що колись Таки прийдеться повернути, І якби ж то таке, як було — Рум'яне, із запахом молочка, Ні! У шрамах та синяках, Що в'ються в усіх кутках, Мов згини зачитаних до дірок книг, Мов речі з корзинки             "Вживане". Ти смієш палити легені, бо легіню Мінздрави не писані. Ти смієш прикладатися до пляшки, бо юнка ще юна, а далі? Коли ще, як не зараз? Робота-сім'я-дім за рогом неначе чекає, Як можна можливість зробити сьогодні, Не завтра,             Втрачати? Несемо у храм недопалки! Несемо у храм недопитки! Несемо у храм недогризки! Орендодавець за кордоном вічності, То ж хто перевірить, чи договір виконується? Викохується єдиноправна мить, Допоки оренда закінчиться, Допоки не заболить, Допоки орендодавець не скаже: "А поверни..." Допоки нащадки остачу Не візьмуть у борг,             Як ти. Якщо тіло — це храм, а нині у ньому — ти, Чи впевнений ти, що надовго Лишишся у стінах святих? Якщо його паства — ти, Якщо настоятель — ти, Якщо сам             храм — ти. @zapyskyneofitky #неофітка

Малюючи на склі пальцями тебе у потягах і маршрутках Стирала туманними ранками сліди пам'яті битви лютої Сушила під світлом місяця усе склеєне і пришите, На стрічку липку піймати хотіла зграю думок-москітів Із впертістю гомеопата по мілілітру вливала душу Шукала на Google-картах посед Стікса сушу І змушуючи води потоки міняти столітнє русло Харону за тебе принесла жертву: віддала половцям Русь я. Збивала до крові стомлені ноги у берегів Панталасса Щоб лиш відкрилися очі твої, хотіла  віддати власні У стінах, що дихають медикаментами, під співи страшних апаратів. слова мої лезом різали простір, доходили ж уже мертвими. Розбита світами і змучена війнами, вмостилася на край ліжка, У себе з тобою я більше вірила,з тобою була сильніша. Катя Цимбал (@katrin_tsymbal) #по_цимбалах