Храм поезії (🖤)

ось ти вперше цілуєш і серце мені прозріва так виходить на світ божий новонароджена ящірка так зненацька пронизує точку відважна крива ти цілуєш уперше і час пробуксовує й важчає та кульбабкою в товщі породи уперто цвіте неперервне “тепер” безутомне як труд водоспадовий прикликає безодня безодню пульсує етер хижий простір згорнувшись калачиком моститься спати ось ти вперше востаннє усі твої хвилі й вали в обгорілім едемі достигли нові деривати коли йдеться то вказує шлях навіть зірка полин я кохаю тебе і світи обирають тривати 17.09

“192” Найсумніші сцени, які я бачив у житті - це кінець “Володаря Перснів”, коли Фродо прощається з друзями і сідає у човен, Брюс Вілліс, що підриває себе на астероїді, аби вберегти нареченого своєї дочки, момент, коли Купер зустрічається з постарілою Мерф, яка от-от має померти, і обличчя чувака у сто дев'яносто другій маршрутці, до плеча якого схилилась жінка, яку він явно не кохав. Він дивився у вікно, дивився на мапу Києва, приклеєну за спиною водія, дивився на сидіння перед собою і на свої руки - він дивився всюди, аби тільки не бачити її. Він напружився як людина, яка чекає на удар зі спини, і, напевно, думав про те, що, якби можна було повернути час назад, він би ні за що не покликав її на перше побачення, а краще - ніколи б до неї не підходив і не починав ту розмову - на вулиці, в метро, в барі, на парах в універі, чи чорт знає де вони там зустрілися. Він думав, що треба нарешті розставити все по місцях, сказати, що їм треба серйозно поговорити, що проблема не в ній, що йому потрібен простір, що він ще не готовий, врешті, сказати, що він повний мудак, і показати себе з найбільш лайняної сторони - аби лиш вона його відпустила. Він думав, що з цим треба поспішити, доки не стало надто пізно, доки вони не залізли в це болото так глибоко, що можливість вибратися з нього буде втрачено. "Якнайшвидше, - напевно, думав він, - тільки не сьогодні. І не завтра, звичайно. Але на цьому тижні. Або на наступному В будь-якому разі, до Нового року. Хай тільки випаде підходящий момент." Він думав, а вона тулилася до його плеча і час від часу кидала на нього закоханий погляд, уявляючи їхнє весілля, дім, дітей, чи просто згадуючи, як прокидалась раніше від нього і довго дивилась, як він спить. І коли маршрутка спинилась, я, не озираючись, вискочив із неї і побрів осіннім багном до квартири, де на мене ніхто не чекав. В цю мить я цінував це так сильно, як ніколи. @nikolasson #ніколассон

Спека осіла і по-осінньому липне до підошов. Голос осиплий, тому сперечатися нічим, та і про що? Щоки рожеві, розчахнуті вітру поли струнких пальто. В сіре ховаються інтроверти попільним хмарам в тон. Шлях із землі до зими пролягає через безлюдний сквер, чітко окреслені мітки маршруту час безнадійно стер. Далі — навпомацки, не обертаючись, втративши орієнтир. Дощ укриває густою віспою голови ліхтарів. Світло лягає овалами, колами, лащиться коло ніг. Страшно на фініші раптом згадати, що головне не встиг. Сімка на кубиках, фішка слухняно йде по клітинках гри: змійка-драбинка, злети і спадні, лапками догори, щоб не приймати ніяких рішень, йти як рука веде. В час монохромної осені хочеться вірити у Едем. Тільки сміливих штовхає вітер, фішка іде на злет, щоб впасти зі столу і вкластися кулею в стартовий пістолет. @snigpoetry #мері

Сумніви заповзають підступно, навіть якщо їх не хочеш. А потім, як змії, клубочком на сонці гріються. Ти іноді чуєш, як вони ніжно шепочуть: - Думаєш, любить тебе? От мрійниця. Бо коли не чекаєш, Не прагнеш любові, Не вишукуєш її п’янко - Саме у цей момент вона приходить у всій красі. І вчить тебе: Ось - зовсім маленька на тобі ранка. А ось - на цю ранку сіль. 2025

Порто війну завжди береш з собою тягнеш її у валізі через польський кордон у краківському аеропорту літак виїхав на траву що спричинило колапс хижо згадуєш про шістсот дронів і як ми гарно навчились у кризовий менеджмент у Порто я тричі чула повітряну тривогу хоча де ПОРТО а де тривога ліниве містечко на березі океану потягається як кіт на сонці йому не личить війна але кому вона до лиця? «Я маю бед нʼюз», — говорить наш гід — на мисі Рока — найзахідніша точка Європи — хмарно». «Для нас це не бед нʼюз, — усміхаюсь — Бед нʼюз — якби там літали ракети». здається ти вже надломлена війною надто втомлена але все підставляєш картинки війни до красивих міст до будинків з плиткою з азулежу вузеньких вуличок та натовпів туристів згадуєш як в Харкові запитувала таксиста: — Чи тут був прильот? — А ось тут? — Зіронько моя, у нас на кожній вулиці був прильот думаю тому в Харкові немає натовпів туристів тільки воєнні кореспонденти та інші охочі роззяви до війни зазвичай її ховаєш далеко але іноді соромʼязливо дістаєш розправляєш приміряєш до неквапливих міст і поспіхом засовуєш назад війну однаково несеш з собою але ось парадокс чимдалі від кордону тим важче з нею скоро повернуся бо несила вже Ольга Новак #новакаїн #оля_новак

Запрошуємо на подію! 🌹 Сьогодні о 17:00 у Музеї Максима Рильського відбудеться літературний вечір із Наталею Васильєвою в межах проєкту «Троянди й виноград». На вас чекає презентація книжок, тепле спілкування та трояндовий чай. 📌 Долучайтеся також до прямого ефіру на сторінці видавництва в Instagram!

▪️Теплий сніг▪️ Морозні квіти знадно так печуть долоні, Що пелюстки кілкі несуть жертовний біль. Як битий глек чорнозему хова набіл, Крихких обіймів мить ковтає час голодний. Чим гідний я, що цю красу мій згляд полонить? Чим гідний зняти гніт у присмерку доби? Морозні квіти знадно так печуть долоні, Що пелюстки кілкі несуть жертовний біль. Сліди розталих з пам’яті не стерти долі: Тепло плететься вглиб, по сухостій від бід. Тривожить душу пал, як на шляху забій: Віддавши жар комусь, чи сам не охолону? Морозні квіти знадно так печуть долоні. 08.11.2024 ❄️ ❄️ ❄️ Текст: Чурков Максим Ілюстрація: Теплий сніг #літературне_горнило

Дорогі друзі, запрошуємо на нашу подію на фестивалі "Книжкова країна"! Отже: субота 27 вересня 18-00 Павільйон 6, зал концертний ВДНГ (метро "Виставковий Центр") "Другий вінок": 100 феміністичних віршів сучасних поеток Презентація альманаху феміністичної поезії «Другий вінок». Сто віршів сучасних поеток — знакові тексти, пов'язані з різноманітними жіночими досвідами: сестринство, тілесність, дорослішання, війна, політичні та суспільні ролі жінок, досвід материнства, насильство, значення та вплив інших жінок тощо. Оксана Боровець Ірина Божко Юлія Вротна Олена Герасимʼюк Людмила Горова Ада Єлагіна Ія Ківа Ірина Лазоревич Ана Море Ольга Ольхова Марина Пономаренко Олена Рибка Юлія Стахівська Варвара Чорна Любов Якимчук Ведучі - упорядниці збірки, Оля Новак і Олена Павлова

ода іспанським хостелам за літо я зустріла близько тридцяти світанків більшість з них — повністю з власної волі часто поруч опинялися різні люди іноді майже повністю голі зізнаюсь вам щиро але нікому цього не кажіть декотрих з них я майже не знала з котримись бачилась однісіньку мить в більшості навіть не знала імен і не пригадую риси облич в одній кімнаті було людей шестеро це якщо порівняно пощастить часом траплялось так що пʼятеро з них починало гучно хропти тож в мене було дві задачі зайняти нижню полицю і сподіватися на міцні, романтичні сни

Слухай. Я розкажу, як жити у темні віки Уникай інквізиторів і напоїв, що надто гіркі, Заведи собі пса, коня і сокола Не думай про страх, думай про щось високе Вірші пиши, ці дивні середньовічні вірші Я не знаю, чи це поможе, але і не зробить гірше Ми зустрінемося, я виникну десь у січні Я буду у чорному, я буду з мечем, він буде двосічним Я буду стояти у середмісті на площі Там буде багато людей, такого там не було ще Там буде вогонь, що розриватиме зиму, Не думай про біль, думай про щось незриме Там їстимуть грубе м'ясо, питимуть кислі вина Я читатиму твої вірші, як читають погані новини Дуже уважно, переживаючи кожну літеру Там все, що боліло тобі, що мені болітиме Там те, про що би краще мовчати, Там закінчення світу й його початок Там все, що сниться тобі, і що мені сниться, Там єресь, що нас доведе до в'язниці Не бійся, дивися суддям в обличчя Не думай про мене, думай про щось величне, Коли тобі стане зовсім погано Повторюй наймення бога та імена коханок Зізнайся суддям, в чому ти грішний, в чому я грішна Читай свої дивні середньовічні вірші Інквізитори вимруть, весна прийде, розтане крига Нас спалять усе одно. Вірші лишаться в судових книгах #марина_пономаренко

* * * Я мовби знала, що настануть дні, яких зовсім не схочеться мені. То, слава Богу, запаслась усім. Є в мене дрова, хліб, картопля, сіль... Я мовби знала, що настануть ночі, яких ні чуть, ні бачити не схочу. То завела собаку. От і є з ким говорить про горенько своє. І от настали ночі ті, і дні. Непрохані. В жалобному вбранні. Ще й дах протік. Сусід поставив латку. — А в тебе, равлику, не протікає хатка? — спитала я, ступнувши за поріг. І вперше усміх серцем перебіг. Ірина Жиленко

Рахую до трьох, звертаючись до внутрішнього спокою. Один. Два. Три. Не відгукується. Не шукається. Мабуть, заснув в останніх теплих днях. Я б теж так хотіла. Розчинитися в теплі. Сховатися в купі листя. Злитися з дощем. Люблю весну, літо, початок осені. Люблю себе в них. А зиму досі не можу прийняти. Кожен раз здригаючись від холоду. Чи ковзаючись на льоді. Чомусь не маю звички насолоджуватися снігом, ловити сніжинки. Та й Нового року не дуже чекаю. Зникаю в купі одягу, шукаючи спокій десь всередині. Але там... холодно? Лиш хвилюваня збігаються, підбурюють: "Кидай все, тобі тут нічого шукати". Але я тримаюсь. Ніби, не точно. І чекаю весну. Можливо, з нею відтану я. І мій спокій, звичайно.

* Ти гладиш ліс, наче пухнастого кота, нанизуєш правду на слово, пришиваєш ґудзики до фіолетової желетки. Зав'язуєш стрічку на бантик з упевненістю та вірою в краще. Макіяж для думок — сірі стають нюдовими, люди стають людяними, – і це велике бажання на майбутнє, яке ти додаєш у список бажанок. Яскраві шкарпетки притягують погляди в потязі, твої руки — два крила, що тремтять від бажання злетіти. Настрій танцюючої альпаки, веселе тигдик-тигдик та радісний сміх. Багато справ і думок, як покращити цей світ. А потім... М'які кумедні капці крокують до ванної кімнати, ти чистиш зуби та лягаєш спати. Сонячне проміння не поспішає тебе будити, додає ще десять хвилин сну, а ти сама — ще п'ять. Знаходиш трішки часу, заходиш у затишний кавочатик і пишеш: – Привіт, я вже поїла! Тепер я добра. Надсилаєш веселі стикери, емодзі та жарти. В телеграмі світиться Tania Udod в мережі – пташка. P.S. Чекатиму на монетку з Перу, під вінницьким небом, що пахне карамеллю та на твоє щире: «– Привіт, я вже поїла. Тепер я добра, тигдик-тигдик :)"🦙 27.09.24

Десь промені стиглі пекучого сонця нарешті за обрій зайшли. Облишили людству надії й питання до Будди (Сіддхартхи) одвічні. У місті Ухань, що в басейні середньої течії річки Янцзи, Старенька хатинка на вулиці дивиться вікнами прямо на північ. Господарі хати – подружжя: відважний Чжимін і вродлива Аймінь. Знеможена вкрай, бо забрала триклята падуча хвороба всі сили, Ковтаючи сльози, дружина ледь чутно спитала: "Можливо, мені Врятує життя чарівна мандрагора, що будь-які хворості цілить?" І він пригадав: як ходив ще дитиною в школу художню Їн Цю, То в книжці історію дивну читав про пораду із дій Авіценни: Тоді, коли місяць уповні на квіти опустить яскравість свою, Коріння одразу набуде властивостей дивних і дійсно безмежних. Іще на світанку він швидко заправив на тілі щільніше ханьфу І рушив у гори крізь вічні ліси, де здіймаються в небо секвої. Ішов кілька діб, попри втому ні разу, хоча і хотів, не заснув, Урешті дістався вершин, де росте дивоцвіт, що всі немочі гоїть. Непросто таке уявити, та впорався вчасно сміливий Чжимін. Два клубні потерті отримав, коли вже на схилі невпинно світало. Заради коханої можна зробити будь-що у своєму житті – Напевно, у цьому вся сутність речей і неписані принципи дао. Вернувшись додому, він зілля цілюще зварив на червонім вині. І загадка досі: чи сила чаклунська містилася дійсно в напої, Чи диво створила любов, чий нестримний вогонь у серцях червонів — Та тільки відтоді навіки забула Аймінь, як недуг непокоїть. Костянтин Ватульов & Марія Чекарьова

поетичний конкурс Останній рейс із літа вітаю, наші переможці: 1 місце — Олександра Дорога 2 місце — Саша Хопта 2 місце — Олеся Репа 2 місце — Костянтин Ватульов 2 місце — Марія Чекарьова результати вірші коментарі судила Катря Цимбал (штат Луїзіана) та OleXandr (місто Вінниця, АЗС 7, провулок Будівельників) #конкурс #поезія #вірші #храм

Ми кроїли межу між нами цілісінький серпень — не склалося, яблук не збирано, лан не дожали, коліна і пальці стерпли. Долю проріже кривим серпантином із сірого гравію, як тіло кобри. Як не бийся над рівним зрізом, а буде краяти. Серп оживає, підморгує на грудях ночі і відтинає буденне. Пасок обернеться зашморгом, назавжди зурочить. Очі заліплені медом, зав'язані паском зі зміїної шкіри, а будеш смикати, затягне міцніше, стане жарко чи жаско, бо сам пов'язки не знімеш. Кільця ніжно обернуть тебе найщільнішою ковдрою, задуха в обіймах. А як попросиш пощади, не стерпиш, вислизне в небо твоя кишенькова кобра. Повітряна змійка полине до хмар, далеко і високо, літати в рутині, та не бійся втратити. Шворка у твоїх руках: захочеш — висмикнеш.

Присмак попелу на висохлих устах. Не це він сподівався відчувати нині.. Емпатія зімітувала знов лукавий знак, Що Доля відгукнулась на його молитви. Вкотре скорений, в самотньому сп'янінні, Під галас, необізнаних в його стражданнях, Жерців невпинних вакханалій гедонізму, Чуткий відлюдник потопає у долині чарки. Озираючись навколо, в пошуках наслàння, Яке навіки сколихнуло би його світогляд, Спаплюжений укотре емоційним крахом, Пророк поник, бо відгукнулась заборона: "Не смій бажати собі щастя. Ти порожній." Осушивши келих звичної уже отрути - зник, Незримий у обіймах колективної істоти, Мов прозора крапелька роси в сезон дощів. Крізь натовпи закоханих в життя гравців, Ведених спонтанністю своїх інтерпретацій Передбачуваних, з досвідом, чужих надій, Чемпіонів нестабільної межі зухвальства, Тендітно пробирається сумний скиталець, Несвідомий свідок полум'я палких сердець, Позбавлений уже давно тілесного бажання Прийняти голод плоті, пристрасний протест Реальності буття, супроти страху Смерті, Наївного обману, притаманного живій плоті, Заради миті життєствердного блаженства. "Щасливі дурні... Не все настільки просто..." Оперезаний фатальними думками вдоста, Прийнявши щиро заздрість касті молодих, Мислитель вигулькнув у порожнечу ночі І, затамувавши кволий подих, вмить застиг. Пронизав саме його єство незнаний погляд. Готовий клястись - випромінювала світло Ця дівчина. Ні, янгол, марення господнє, Що зігріло його душу у незримому промінні Джерела забутої, лиш не приборканої, мрії, Покритої вуаллю стертих болем спогадів. Розгублену агонію розвіяли, на мить, обійми І її слова: "Я тебе знайшла. Ще зовсім трохи" Простір сповнив агресивний галас кроків. Вона не дала мені змоги осягнути шал події, Надіслала мені в розум заклик невимовний І схопила руку в мить невинного насилля. Її тендітна длань, мов тканина оксамиту, Веде мене у втечі від непроханих фантомів. Каптури гонителів приховують обличчя, Але їх гнівні людські оклики мені знайомі. Я певен, що відомий мені кожен голос. Що вона накоїла, щоб друзів сполохати? Я згадую всі ночі, що ми з нею розділяли.. Розуміння хлинуло на мене злісним катом.. Нас з нею наганяє справедливе покарання. Покійникам немає місця посеред живих. Глухий кут зустрів розлучених коханців. Оточений живими, мертвий її міцно огорнув. Ревні глашатаї віри пророкують гідний суд: Любов не знає меж, але існують і закони. "Життя безцінне, бо єдине. Кожен зсув Цієї істини порочить владу визнаної догми" Нас прив'язали до жертовного багаття Богу. Думки не дозволяють слухати молитви. Я чудово розумію, що не все так просто, Але вона кохала мене понад власні сили. Я вирвався з оков приреченого спопеління. Вогонь не стримає мої опіслясмертні почуття. Вона - моє життя, мій сенс життя, мій стимул Існування понад злі кордони небуття. Присмак попелу на висохлих устах. Не це Я сподівався відчувати нині.. Емпатія зімітувала знов лукавий знак, Що Доля відгукнулась на мої молитви. І світ для нас загинув.. Назавжди. Ми разом. Вірні диву.

Білизна – додолу. Багаття – до неба! Тікає з-під дотиків, мов навісне. Ми рідні. Ми вірні. Ми ніжні. То все, бо Кохаємо. Дуже. Десь вислизнув день. Спокусниця-ніч, в зорях-родимках тіло, Прийшовши, відклала всі справи за нас. Штовхнула в обійми, і ми полетіли, Бо то не обійми – чотири крила! Білизна згубилася в темряві стиглій, Служила нам одягом ковдра м'яка. Негода у серці й за вікнами стихла, Не стало ні сліду від скарг-нарікань. Такий, що до неба, вогонь насолоди. Цілунковий струм – до тремтіння клітин. Ми пісня без слів, котрій авторка – доля. Ми те, що у Всесвіті більш не знайти. @tettios #інтимнірядки

Що я розповім тепер про ту ніч, коли він привів цю жінку до нас у дім, про те, що я ніколи не бачив таких облич — такого шалу, як у погляді її твердім, про те, що її волосся мало таку вагу, аж ніколи не розсипалося, а текло, наче мед, що я брав з її рук посуд на кухні, як річ дорогу, і ховав її паспорт у себе, мов коштовний предмет, про те, що з нею легко було втратити лік безкінечним дням і коротким ночам, про те, що хотілося вбити кожного, хто в її не дивився бік, тим більше — кожного, хто її помічав. Сергій Жадан #жадан

Ім'я мого міста не вимовити безслізно Застрягло у горлі чи уламком,  чи волнорізом Роздирає зсередини гланди,  зривається на кровотечу І немає думок про доречно і не доречно Тільки б небо над містом не боліло вогнево- криваво Тільки б всі,  хто лишились,  побачили завтра світанок Моє місто величне,  з ароматом кохання і кави, Моє місто хоробре, де війна йде поміж тюльпанів Де гуляє по Стрілці вітер,  молодий,  бешкетний,  травневий Де розквіт Сад Шевченка,  а над ним пролітають ракети Де згвалтована Салтівка рани- стіни лікує вогневі Де вплітають війну у історію скульптори і поети Ім'я мого міста не вимовити безслізно Не вгамувати той біль,  що пече десь під ребрами з ліва Я прошу лише, небо,  наповни легені киснем, Щоб наш Харків задихав,  щоб подвоїлась його сила Світлана Шкотіна