Храм поезії (🖤)

1. Надіслати вірш українською мовою. Приймаються як нові так й старі роботи. 2. Тема туру — Пам'ять. 3. Один учасник — 1 вірш. 4. Мати можливість сплатити мінімальний донат у 10 грн. Далі на ваш розсуд. Якщо є бажання підтримати сучасну українську поезію та збільшити призовий фонд, який формується з внесків за участь. Приймаються як римовані так і верлібри на загальних умовах. Дедлайн: включно до 21 листопада о 23:59. https://t.me/uapoets5

1. Надіслати вірш українською мовою. Приймаються як нові так й старі роботи. 2. Тема туру — Пам'ять. 3. Один учасник — 1 вірш. 4. Мати можливість сплатити мінімальний донат у 10 грн. Далі на ваш розсуд. Якщо є бажання підтримати сучасну українську поезію та збільшити призовий фонд, який формується з внесків за участь. Приймаються як римовані так і верлібри на загальних умовах. Дедлайн: включно до 21 листопада о 23:59.

Відкритий набір на поетичний конкурс від Храму поезії — Теорія катастроф. Конкурс складається з 5 турів. На кожен тур надається окрема тема для написання.  За кожен тур обирається 1 переможець, який отримує грошовий приз. За підсумками всіх турів, бали учасників сумуються та визначається головний чемпіон конкурсу, який отримує головний грошовий приз. Для участі в кожному турі мінімальний донат у 10 грн. Далі на ваш розсуд. Призовий фонд формується з внесків учасників. Можна сплатити за участь у 5 турах єдиним платежем.  Ви можете долучиться до конкурсу з будь-якого туру. Та позмагатись за перемогу в рамках туру, але це зменшить ваші шанси на місце головного чемпіона. Конкурс не є анонімним. Звісно, якщо у вас є бажання приватності, то можна подати вірші, як анонім. З приводу конкурсу писати сюди. Вірші залишати тут. До дедлайну роботу можна редагувати у гілці. 1 учасник/1 вірш. В теорії ви можете створити фейк, але відповідно, якщо — це з'ясується, то робота дискваліфікується. Верлібри та римовані на загальних умовах. На кожен тур будуть запрошені судді з нашої спільноти. Від 3 до 5 поетів. На кожен тур, згодом дається список суддів. Три критерії оцінювання: техніка, душа (відображення внутрішньої рефлексії, сублімації та досвіду у творі), розкриття теми, за 1 критерій від 1-5 балів. Склад суддів на кожен тур частково змінюватиметься. На 1 тур можна подати роботу раніше опубліковану. Далі роботи повинні бути новими, раніше неопублікованими, знову ж, якщо про це стане відомо дискваліфікація. Дедлайн: включно до 21 листопада о 23:59.  Чекаємо на ваc.

Не будись, лелійне малятко, ще встигнеш набутися: ще покаже тобі чорноангельний світ обвуглені хати та звивисті шáнці. І з пузця твого зробиться вирва — тільки нíде там буде гніздитись. І не виросте з тої вирви дерево — витопчуть випалять. Та поки ти цього не знаєш, тож спи, не будись, лелійне малятко @tallyakmovyt #таляк

Відкритий набір на поетичний конкурс від Храму поезії — Теорія катастроф. Конкурс складається з 5 турів. На кожен тур надається окрема тема для написання.  За кожен тур обирається 1 переможець, який отримує грошовий приз. За підсумками всіх турів, бали учасників сумуються та визначається головний чемпіон конкурсу, який отримує головний грошовий приз. Для участі в кожному турі мінімальний донат у 10 грн. Далі на ваш розсуд. Призовий фонд формується з внесків учасників. Можна сплатити за участь у 5 турах єдиним платежем.  Ви можете долучиться до конкурсу з будь-якого туру. Та позмагатись за перемогу в рамках туру, але це зменшить ваші шанси на місце головного чемпіона. Конкурс не є анонімним. Звісно, якщо у вас є бажання приватності, то можна подати вірші, як анонім. З приводу конкурсу писати сюди. Вірші залишати тут. До дедлайну роботу можна редагувати у гілці. 1 учасник/1 вірш. В теорії ви можете створити фейк, але відповідно, якщо — це з'ясується, то робота дискваліфікується. Верлібри та римовані на загальних умовах. На кожен тур будуть запрошені судді з нашої спільноти. Від 3 до 5 поетів. На кожен тур, згодом дається список суддів. Три критерії оцінювання: техніка, душа (відображення внутрішньої рефлексії, сублімації та досвіду у творі), розкриття теми, за 1 критерій від 1-5 балів. Склад суддів на кожен тур частково змінюватиметься. На 1 тур можна подати роботу раніше опубліковану. Далі роботи повинні бути новими, раніше неопублікованими, знову ж, якщо про це стане відомо дискваліфікація. Дедлайн: включно до 21 листопада о 23:59.  Чекаємо на ваc.

«рoker face» Я навчений тримати «рoker face» І не зважати на гидливі реверанси. Вам буде важко осягнути сенс В моїй такій оманливій гримасі. Я навчений ходити по землі Із головою, що сягає неба. Проблеми ваші ‒ ха, такі малі! Не знаєте, що хочете від себе! Я навчений писати не пусті Слова, тому мені нестерпно Читати знову дописи в Інсті, Що вбити хоче хтось в собі поета. Я навчений, та кажуть знову вчись На помилках, на досвіді, у справі. Для мене світ, мов поетичний вищ, Де вчитись складно, але так цікаво! © Андрій Буремний

ЧЕРВОНА ЛІНІЯ На пероні пахне металом і кавою, яку ніхто не допив яку ніхто не чекав, бо так ніхто не писав. Плитка під ногами дихає, наче шкіра старого міста, що втомилось бути лише точкою на мапі, лише табличкою на автострадах. Я стою не для того, щоб їхати — я стою, щоб *втримати себе на місці.* Жетон холодний, він блищить, як релікт — останній предмет віри в часи цифрового вимирання. Наче чудодійна пілюля, що всі болячки лікує, проковтнеш, і система знов запрацює. Голос оголошує станції, наче проповіді на похороні: все одно вітряно і ніхріна не чути. *Двері зачиняються.* І натовп зіжмякує тебе, як шпаргалку, яку запалила вчителька. Тут усім байдуже, чи ти поет, чи безробітний бог, чи просто ще один силует у спільному дзеркалі транспорту. М’ясо шукає м’яса, тепло шукає тепла, і лише думка холодна, як поручень. Поїзд рушає. Червона лінія — це не маршрут, це шрам на обличчі міста. Пульс, що стікає з підземки у темряву підсвідомості. Тут поховано мрії, що колись пахли бензином і юністю, тепер пахнуть офісом і тривогою. Коли вагони вириваються назовні, світло дня лупить у скроню, немов сповідь після запою. Міст розкинув руки над річкою, місто блищить, мов розфарбований труп — пафосний, живий, бездушний. І Бог, як завжди, не мовчить: — *Я створив цей цикл.* А я відповідаю: — *Ти створив цю лінію, але я хочу вийти там, де нема станцій, де кінчається звук, і починається забуття.* Поїзд знову занурюється в темряву. Світло миготить, як остання ідея. Я пропускаю свою станцію, щоб сісти на зустрічний поїзд, крутячись безперестанку рубцями цього міста, рубцями своєї зневіри. @kudlatyy #кудлатий

Ембріон (Вірш №14) Скуте в стінах черева, плаваю, не дихаю. Рухами непевними граюсь пуповиною. Чую добрий голос тата: «Сину, а я знаю, де ти!». Чую щирий голос мами: «Ми чекаємо на тебе!». А-а-А-а-А... Лю-лі-Лю-лі-Лю... А-а-А-а-А... Лю-лі-Лю-лі-Лю... Колисає мене мати перед зустріччю зі мною. З нетерпінням я чекаю, коли вирвуся на волю. Я штовхаюсь і радію — цей, нарешті, день настав! І, не втративши надію, ставлю я життя на старт. Відблиск світла крізь повіки пробивається у очі. Мама мило і повільно ніжним голосом лоскоче. А-а-А-а-А... Лю-лі-Лю-лі-Лю... А-а-А-а-А... Лю-лі-Лю-лі-Лю... Бачу — татуся немає. Поглядом питаю: «Де він?». Мама каже: «Він під нами». — Де ми, мамо? — Ми на небі. А-а-А-а-А... Лю-лі-Лю-лі-Лю... А-а-А-а-А... Лю-лі-Лю-лі-Лю... © Анатолій Касперський 10.08.2025 t.me/kasperskyipoet #анатолій_касперський

Золотоворітська позолочена листям що драматично паде додолу скільки втоми в руках після всього життя ще й на осінь ламає кістки та голову переходжу дорогу повертаюся до Хрещатика разом з фільтром в руках у підземку стару спускаюся і сідаю на потяг, щоб доїхати типу "додому" навпроти хлопчина наче вимріяний із вусами що вкладалися довше мого волосся розглядаюся й бачу його очі (вуса) (вуса) і усмішку тримаю його за руку /не торкаюся, тільки поглядом/ перше побачення в нас на рейтарській поцілунок в театральній тривкій півтемряві потім кіт і собака потім кава і знову побачення рух сповільнився станція змінює станцію збираю речі докупи і власноруч видаляюся із фантазії виходжу надвір і вдихаю на повні груди, підзамахано йду купувати ліки - історія любові у нас закінчилась без шансу на старт, без свідків я вийшла з метро на Святошино він на Нивках @in_gal_night #софія_волкодав

«спа‌день рожевий нагонить думки про все те перебуте. далекі скитання пропахли вишневим суцвіттям. розвівся буремний вогонь – насолоджуюсь миттю: звільняю усе, що так довго тримав аби знову відчути. хмарини помірно сповзають – крильми‌ то махають фламінго пухкі, наче губи і хочуть з‘єднатись скоріше. дивлюся на них, розуміючи: бісова тиша! скорила й пришвидшила сум – де собака заритий. поблід я. той оболок-птиця потроху просякне багряно-червоним і так поступово стемніє під натиском ночі. палка ностальгія звільнилась – римується стовпчик, тепер вже не тільки ігристим розсудок нарешті наповнено. розгладились стомлені хмари і зшились в одне простирадло, лиш присмерки скрізь тут засіли, а схід неминучий… отак, зазирнувши в минуле й згадав, як світами мандруючи, не бачив подібного неба – нестерпно ж, та, трясця, як гарно.» 💗🦩🍷 © Ольга Ритик @in_vino_vino

Привіт! Як ви знаєте на мтб було прикольне завдання з прозою, для якого прийшлося попотіти, але ніби навіть вийшло шось, шо вийшло. Це історія про те, що люди, насправді, можуть нічого не знати про вищі сили, на землях яких живуть споконвіку. Будь-які уявлення чи сподівання можуть виявитися марними, навіть фатальними, і питання в тому, чи впливає негативний досвід одних людей, на повторення помилок іншими? 5 идолів на біду Текст тут За допомогу з аудіо дякую: Андрію Мальві Antony Ghost AT Kvazartsevam Немаксиму Теплому сніжечку Лисичці Юрі Іванову Якщо прям зайшло: 5355280016798009 Kildun4ik 🦩

Ембріон (Вірш №14) Скуте в стінах черева, плаваю, не дихаю. Рухами непевними граюсь пуповиною. Чую добрий голос тата: «Сину, а я знаю, де ти!». Чую щирий голос мами: «Ми чекаємо на тебе!». А-а-А-а-А... Лю-лі-Лю-лі-Лю... А-а-А-а-А... Лю-лі-Лю-лі-Лю... Колисає мене мати перед зустріччю зі мною. З нетерпінням я чекаю, коли вирвуся на волю. Я штовхаюсь і радію — цей, нарешті, день настав! І, не втративши надію, ставлю я життя на старт. Відблиск світла крізь повіки пробивається у очі. Мама мило і повільно ніжним голосом лоскоче. А-а-А-а-А... Лю-лі-Лю-лі-Лю... А-а-А-а-А... Лю-лі-Лю-лі-Лю... Бачу — татуся немає. Поглядом питаю: «Де він?». Мама каже: «Він під нами». — Де ми, мамо? — Ми на небі. А-а-А-а-А... Лю-лі-Лю-лі-Лю... А-а-А-а-А... Лю-лі-Лю-лі-Лю... © Анатолій Касперський 10.08.2025 t.me/kasperskyipoet #анатолій_касперський

Із поля життя тебе ампутовано, ти став особистим фантомним спомином. Після Мідасових доторків смерті спогади — золото. Пам'ять роздерто на сонячне «до» і маревне «після». «Не вірю» в думках — заяложена пісня. Так само болить і все ще чутливо, хоч раціо вже давно зрозуміло: не варто пускати мінорність по вені, сухе чорне стерня не стане зеленим, чим не полий. А Signal'на ракета вже не працює в доставці букетів із жовто-багряних степів на Донеччині, і соняхи точно будуть приречені зів'яти, примарним твоїм недарунком стоятимуть в полі похмуро і струнко. Оберт за сонцем скрутить їм в'язи, вони теж помруть, але не одразу — на сороковини спорядять у вирій душу твою, а повіки закриють пелюстками замість монет, з букетом зустріне тебе вже Вінсент. Мороз і сльота посваряться з квітнем і врешті підуть. Щоб міг спомин красіти, старанно вкладаю насіння у лунки, тепер кожен сонях — то твій подарунок. *Присвячується моєму другу Віку, який надсилав найкрасивіші соняшники з лінії фронту і любив картини Ван Гога @lysychkazlisu #лисичка

і вони стали такими зрілими ці досвіди що годі казати про себе тільки слухати як брунька на гілці розпускається в горішніх плавнях як гірчить полином збентежене юністю надвечірʼя чи стаєшся вперше собі близьким в спільну макітру засипані пережитки минулого Тижня Року Дня тримай розітри до байдужості все скошене поневолене вічністю випрасувана кремезність дикого поля і ці втомлені носії дорослих облич риплять під натиском годинникових черевиків поки березень ретроградить неповерненнями і протягом завіса / в цій реальності мені бракує тільки твоїх привіт @nlitvinovapoetry #літвінова

все що у тебе є – все воно може боліти те чого в тебе немає боліти не буде тож позбувайся добра допоки ще літо і не ховайся від зла бо воно повсюди і не звертай із дороги якої не видно і зупиняйся скрізь де знайдеш спочинок краще обходити збоку все необхідне краще не підбирати з дороги піщинок «свій» і «чужий» – це слова що нічого не значать «хочу» і «можу» – ілюзія для олімпійців майя суцільна – усе що ти чуєш і бачиш пік параної – біг у мішках на милицях воля й бажання – проекції термодинаміки смерть і життя – лиш питання сухої статистики годі шукати на небі підказок і натяків годі пройти вздовж межі уникаючи ризиків все що ти маєш і любиш – усе воно буде боліти все що вже втратив – не станеться навіть журбою є тільки простір і час – і обидва вони відкриті є тільки біль у тобі що минеться разом із тобою Іздрик #іздрик

хто осудить його за жінку, що тіло її далеко дальше паломнитцва до медини до мекки до іншої будь-якої пригоди що віін її згадує кожного разу як їсть яблука

Там, де сходяться дві підземні річки, Де ворожки торгують курчатами й потерчатами, Де чорно-червоні півні опівночі кукурічуть Ця розхристана осінь бере свій початок Вона збирає собі безумних поплічників, Мов збанкрутілий директор цирку - трупу, Ось ця кривенька буде смішною калічкою, А цей патлатий навчиться грати на трубах Ці будуть робити сальто й ходити по линві Зриватимуться і падатимуть, ніби яскраве листя Обов'язково буде полин. Він просто буде полиновим Треба, щоб він творив осінню гіркаву близькість Ще осінь візьме кількох поетів і панків, Також підуть оті ворожки, курчата і потерчата Візьме й мене. Я буду пришибленою панянкою, Яка кидатиме ножі й не влучатиме Ти, певне, станеш спеціалістом із фокусів, Заклинателем кобр, хранителем брехливої мапи Коли нас оголосять у розшук, в описі Тебе згадають як того, хто був, хоч і не мав би Сизий дощ сіятиметься, мов крізь сито Навчимося ліпити големів з вохристої глини Наші відьми на вогнищах палитимуть інквізиторів, Наші голуби носитимуться з тліючими вуглинами Ми лякатимемо дітей, обкрадатимемо арсенали, Будемо зваблювати священників і патриціїв, Говоритимемо мовами, що їх ніколи не знали Так пройде тридцять днів, і ще тридцять, і тридцять Ці осінні уміння - підбирати ножі, що не влучили, Довіряти розмитим мапам, розмовляти із кобрами, Братись за руки, єднать імена сполучником, Засинати на зиму під однією кусючою ковдрою Марина Пономаренко

Вітролови Вітролови пронизують спокій тепла, Там де тиша п'янка, крізь туман у світи, Де загублена ‒ ти, знов загублений ‒ я Відшукали стежки в березневі міста. Де загублені ‒ ми, час та кава гірка, І розмови за чаркою коло вікна. Квітень променем б'є у розбите вікно - Хто ми є, де ми є; нам тепер все одно. © Андрій Буремний

*** Заламуєш руки до хрускоту в пальцях. Тобі вже шістнадцять... Найбільша із драм — Найперше кохання. Йому ще п'ятнадцять... Нервово закусуєш губи до ран. Ночами себе запевняєш усоте, Що зовсім не любиш: «Подумай, невже Він кращий за інших? Хіба що високий, А в погляді синь», — і в подушку ревеш. Уранці до бою: розпущені коси, Коротка спідниця, помада та туш. Учителька гримає: «Де тебе носить? Мальована лялька. Зроби ще тату. Тут школа, навчання! Урок — це не показ. Ще раз запізнишся — не зайдеш у клас. Ще й цмокає... Вийди! Удома поцмокай!» Дрібниці... Він шепче: «Забий, ти крута!» Наступний урок пропускаєш повз вуха: Він поруч усівся — спортивний, рвучкий... Згадав анекдот — засміявся: «Послухай...» Казав про футбол і... торкнувся руки. Удома від радості схлипуєш: «Скоро Він буде моїм...» — і смієшся крізь плач. За тиждень удар. Він іде коридором: Вже іншій на талію руку поклав. Спідниця й помада віднині не діють. Ти — світло, він — спалах: мінливо-стрімкий. Урешті втрачаєш останню надію. Щоденний тягар — мимовільні думки: «Поставити крапку. Усе перервати... Пігулки чи в море...» Марнієш. Тремтять Постійно долоні, бо певна він вартий Того, щоби втратити навіть життя. Навчання нестерпне, уроки марудні... За крок до нещастя спиняєшся, бо Зненацька на вухо нашіптує мудрість, Можливо, твій янгол, а, може, сам Бог. У відчаї бачиш барвисте розмитим, Ввижається сірим небесний намет. Рятує прозріння: «Його так любити Не зможе ніхто, як не стане мене. Ще зовсім дитя... Легковажно-дотепний. Хай буде щасливим... Щасливим за двох...» Любов милосердна. Любов довготерпить. Любов, попри біль, не шукає свого. *** Роки, як уроки: занудно-тягучі... Лишаються шрами, та й ті вже слабкі. Коли вже живеш, підлаштовує зустріч Невидимий цинік, можливо, сам біс. Спиняєшся в натовпі, здавлює подих. Неспроста говорять, що світ затісний... Тебе не впізнавши, він мимо проходить. Вже інший, змужнілий. А в погляді синь... Єдина хвилина — і сходять намарно Роки забування. Пройшов, як на гріх... Любов не гордиться. Любов не минає: У двадцять із гаком — ті самі граблі. Утративши спокій, стаєш, мов залежна. Нічого не вернеш: запізно... Проте Щодня моніториш його в соцмережах, Ховаєш в альбомі знайомий портрет. Де-юре — ще вільний, де-факто — жонатий: Живе в неформальному шлюбі вже рік. Бог людям дав припис: «Не варто жадати Чужого», та Він же й «любіте!» велів... І плани, і сенс, як помилку закреслив, Водночас новий і знайомий до сліз. Принаймні б зустріти... Не знаєш адреси — Знаходиш. Від ніжності розум осліп. Приходиш, як леді з «Листа незнайомки»: Стоїш біля вікон, чекаєш — дарма... Пророцтва минають — любов не замовкне: Святиня і разом найбільша із драм. *** Війна — педагог, що рішучо-жорстокий: На все, чим живеш, накладає тавро. Доносить ударом важливі уроки, Навчає не словом — ревінням тривог. Колишні проблеми присипало пилом. Не впасти би... Світ оніміло застиг. Стоїш, ціпенієш, раптово поблідла: Влучання в будинок. Знайомий масив, Де сіро-однакові вежі-висотки Врізанням у небо плюндрують ландшафт. Твій частий маршрут. Там живе синьоокий, Смішливо-безжурний: ще юна душа, Хоча вже дорослий... До Господа вперше Звертаєшся серцем, без завчених слів: «Візьми, що завгодно: від грошей до звершень... Лишуся ні з чим — буду вдячна й за хліб, За промінь між хмар хаотично-подертих, За те, що у грудях ця ніжність навік... Єдине почуй: він завчасно померти Не має. Хай я... Тільки, Боже, не він... Спаси, збережи, бо Тобі ж це посильно... Хай буде щасливим, хоча й не просив У неба нічого... Пошли йому сина: Такого як він — щоб у погляді синь. Якщо не почуєш, то, Господи, де Ти?» Любов довіряє і, що б не було, Надіється, вірить, усе перетерпить, Якщо це не примха, а дійсно любов. ©Марія Чекарьова друга половина серпня, вересень 2025 року вірш на фінал конкурсу "Листя трави"