Храм поезії (🖤)

💥 Dnipro SLAM Poetry повертається! 19 вересня збираємося у Makhno Pub, щоб обрати найпотужніший голос цієї осені.  Жодних заангажованих суддів — переможця обирає УВЕСЬ глядацький зал. Головний приз слему: видання власної поетичної збірки! 🎤 ХОЧЕШ НА СЦЕНУ? Заповнюй форму реєстрації для поетів Дедлайн подачі заявок: 4 вересня о 23:59. ПРАГНЕШ ВПЛИВАТИ НА РЕЗУЛЬТАТ? Приходь як глядач, слухай та голосуй за найкращих! Коли: 19 вересня, 16:30  Де: Makhno Pub Вхід для глядачів: 350 грн Оплата здійснюється на банку: https://send.monobank.ua/jar/7KqQ8Utm2j або за номером 4874 1000 3185 1184. 🇺🇦 Також під час вечора проведемо благодійний аукціон на підтримку наших військових! До зустрічі на слемі! 🔥

Любі котики і киці, дайте пʼятака на мою допоміжну банку для збору Вероніки Мовчан на авто🐱 там до кінця всього збору лишилось 8к, а на моїй банці 3к. https://send.monobank.ua/jar/9g1vQjRDxV Всім, хто уже донатив і поширював, велике людськокотяче дякую🩵💛 Ми молодці і ми справимось з усім, а русня повиздихає.

4 Стріла Геракліта Не клич «тепер». Не втримати в долонях Ріки, що розмивають власні рубежі. Завіти гаснуть у тривких безсоннях, Де давній лад зрікається межі. Крок у прибій – і хвиля плине інша. Ввійшов удруге – іншим проминув. Нас течія несе – сліпа і грішна – В безодню тих, хто берег свій збагнув. Дивись у зеніт! Там блискавка лютує. Стерном сталевим крутить небосхил. В її нутрі гартується й пульсує Все те, на що раніше бракло сил. Був Бог вогнем – став порохом в скляному Годиннику зруйнованих святинь, Щоб спалахнути в кожному земному, Спаливши часу застарілу тінь. Тут день – як зріз. Життя – коротка мить, Плацдарм душі, розірваний і стертий, Де в кожній жилі вектор твій горить, А битва – єдиний щит супроти смерті. Напнутий лук – то злагода таємна, Стріла і злет – єдине полотно. Буття – іскра, зухвала і даремна, Яка у Вічність прошиває дно. Палай! Бо мир – то пліснява й занепад. Стань попелом, що вкрав вогонь богів. У цій ріці немає «крок назад», Лиш рев стихій і золотистий гнів. Анастасія Корбет axis-v.com #тризуб_посейдона

*** Там, де ти, безпросвітна мла Чи безвихідь глибоких прірв? Все одно там і є мій рай, Бо ж і щастя без тебе — біль, Бо ж і радість без тебе — сум, Бо ж і мрія без тебе — пил. Шлях без тебе — сплетіння скрут, Сонце — згарок, а мед — полин. Сенс без тебе — розбитий глек, Красномовство — пусте, як свист. Бачить Бог, як без тебе зле. Не існуєш — принаймні снись. ©Марія Чекарьова 3 квітня 2023 року, 30 серпня 2026 року

ми з різного каменю з різної сталі з різної глини залізти б під шкіру дізнатися з чого тебе ліпили з чого твої думки, доторки руки, рухи скільки в тобі терпіння, сміливості і напруги ти пускаєш бога у серце я прошу місце під пальцями тіло – мапа виводь на ньому закинуті бари та станції всі сузір’я, що розсипаються синцями, вогнем та пилом може тоді дізнаєшся з чого мене ліпили вичавлюй із мене зізнання за кого себе видаю? чому зʼявляюсь вночі? чому граюся у пітьму? прикладайся чолом та губами де пульсує, пече, горить може тоді дізнаєшся але всього на мить ніч накидає сорочку забирає тишу і жар збирай по кімнаті пóсмак фіксуй його на скрижалях світло жбурляє промені незграбно та монотонно тепер знаєш на карті неба я – місяць ти – сонцепоклонник

Гориш – палка, мов ярий огнецвіт. О, будь моя! Я тужу за Тобою! Спалю багаттям крові храм спокою, Нехай горить, нехай палає світ! Я жду! Я прагну міліони літ! Невтишною, пекучою жагою Палю сонця в погоні за Тобою, Витручую планети з їх орбіт. О, будь моя! Моя близька-далека... Згори в південній тлі, мій сне світанний... я – південь Твій. життя Твойого спека! ...Моя рука, ядерна, мов граніт. Розвʼязує твій пояс зоретканий – і ти приймаєш те, що створить плід. Василь Бобинський

У вересні трек "На склі" вийде на музичних платформах, а поки що зацініть уривочок 🕺💃

у чорнильній річці ночі є камінь, на котрому вода не вагається. течія приносить до нього обривки зоряних одсвітів, пірʼїни вітрів, лусочки мовчання – і все знаходить свій чин. навіть місяць, проходячи повз, не звіряє глибини, лише кладе промінь і рушає далі, ніби відає щось давніше за мапи. десь у темних пущах шерхотять незримі шляхи, та ріка не звертає. вона памʼятає сей камінь ліпше, ніж власні береги. і коли ніч густіє, мов застигла живиця, саме коло нього збирається найтонше срібло світання. неначе давній дороговказ, загублений ще за часів, коли сузірʼя іменувалися інакше, а подорожній міг покластися на одну лише зорю і не схибити. Оксана Мовчан

3 Я дівчина з сумних поем, Яка блукає чужим містом безупинно. Я все до моря прокладаю шлях — Та він усе тікає, як не дивно. Дім кожен день я бачу, Шкода, що тільки уві сні. І серце розриває на частини Від невдалих спроб себе знайти. Хто я сьогодні, а ким завтра буду? Питання в голові — та відповідь німа. Я ніби все тону невпинно, І спасіння й вороття нема. Та кожен день я відкриваю очі, Даю собі можливість ще пожить. Допоки під шкірою тече надія, Є сенс…іти. Юлія Турська #тризуб_посейдона

✨ #в_наявності бежевий *зелений забрали

Із поля життя тебе ампутовано, ти став особистим фантомним спомином. Після Мідасових доторків смерті спогади — золото. Пам'ять роздерто на сонячне «до» і маревне «після». «Не вірю» в думках — заяложена пісня. Так само болить і все ще чутливо, хоч раціо вже давно зрозуміло: не варто пускати мінорність по вені, сухе чорне стерня не стане зеленим, чим не полий. А Signal'на ракета вже не працює в доставці букетів із жовто-багряних степів на Донеччині, і соняхи точно будуть приречені зів'яти, примарним твоїм недарунком стоятимуть в полі похмуро і струнко. Оберт за сонцем скрутить їм в'язи, вони теж помруть, але не одразу — на сороковини спорядять у вирій душу твою, а повіки закриють пелюстками замість монет, з букетом зустріне тебе вже Вінсент. Мороз і сльота посваряться з квітнем і врешті підуть. Щоб міг спомин красіти, старанно вкладаю насіння у лунки, тепер кожен сонях — то твій подарунок. *Присвячується моєму другу Віку, який надсилав найкрасивіші соняшники з лінії фронту і любив картини Ван Гога

Сьогодні День пам’яті захисників і захисниць України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України 🇺🇦 Мій тато Кучер Сергій загинув 30 липня 2022 року від осколкового поранення під час виконання бойового завдання на Донеччині, у селі Пречистівка. Співчуваю кожному й кожній, хто втратив рідних і близьких у цій жорстокій війні. Світла пам'ять усім загиблим захисникам! ❤️‍🩹 Хочу поділитися з вами текстом, написаним ще минулого року, але він мені такий болісний, що я його ніде не публікувала. Гадаю, настав його час. На щиті щоразу напруження починається з обличчя, як бачу кортеж «На щиті», вичерпується статично, повільно, коліном торкаюся землі земля приймає моє тремтіння, висихає, щоб знову наповнитися моєю тугою за тобою, тату і тріщить шов, накладений грубо — хоч би витримати цю бісову невичерпність червоні плями на грудях печуть опіками пам’яті, як бачу кортеж «На щиті», повітря стає нестерпним, як тоді, коли мені сказали: «Краще присядьте…» © Олена Галунець @virshoplitkarka #олена_галунець

Знов тану шоколадом між тремких грудей, А ти мене смакуєш надповільно. Під погляд антрацитових хмільних очей Малюєш язиком мов мастихіном. Спускаєшся все нижче, упіймав бутон І тіло стрепенулося на зустріч. Інстинкти розбудив, немов первісний код — Політ у задоволення і стогін вкупі. Майстерний Казанова, провідник в екстаз: Від витончених рухів неймовірна легкість. Злітаємо в люботі до найвищих фаз, В шаленство упадемо із небес — орелі. На зім'ятій постелі стрепенувся час, Наспівує гармонія у вуха. Милується Морфей, який присів до нас, Ловців своїх розвішував та шепіт слухав. Хвилюється Зоря, з її рожевих щік, Стікає задоволення, а промінь Пробуджує бажання до нових утіх Та сипле пелюстками — ледь помітні... Липень 2025. Вірш написаний для конкурсу Казан Розпусти від @poetry_in_community

Я цілувала родимки на лікті бога, мов чорні планети на згині всесвіту, де святість ламалася крізь призму меланінової галактики гріховних доторків. У дворику забутих богом іграшок я ховалася в його шкірі, знаходила зоряний пил одкровень під нігтями, падала до його ніг та поклонялася темним сузір'ям. Зім'яті пасма мого волосся плуталися поміж його втомлених пальців, які раніше малювали орбіти на моїх вигинах. Гравітація тіл дарувала спалахи і ми разом падали, розчиняючись в космічній темряві матерій. Мертві зірки поглинали у себе залишки цнотливості. Бог став чоловіком — я стала іграшкою і тепер траєкторія грішності розрослася сонячною системою з родимками на згині його ліктя.

що зірвусь найкоротшої ночі в рукав Почайної – в лоно тої священної щезницької ріки. там сюркочуть комахи, і крилами птаство плескає, і зайшовся сказаннями сивими очерет. де-не-де перекинеться окунь чи вдарить веслами заблукалий рибалка, і човен піде у дрейф кізь туман, а за ним над хатами димочки тягнуться і сусід до сусіда із ґанку або з вікна щось гукає старою літописною слов’янською. наче хтось їх навічно в історію вкарбував. хтось знайомий… пливу і дивлюсь: на вербовім корені юний хлопець розтріпаний, босий, як див, сидить. похололо під ребрами. зве мене: “поговоримо? раз ти в гості навідалась, досі жива, сюди.” та ж незграбність, лице у веснянках, пісок під нігтями. сівши поряд, питаю непевно: “Почаю, ти?...” “ну, а хто ж? молодець, упізнала. якщо кортітиме залишитися в краї моєму, тоді не йди… не тікай, не лякайся, я скучив... дивись уважніше, як вирує ріка попід кручею. світляки над брижами – це духи. і ти своє місце знайдеш, бо я хранитель і слухаю кожного. залюбки б і раніше тебе запросив, але це вже не має значення.” “як же інші в Почайну потрапили? розкажи…” “хтось згорів за чаклунство, молитви землі та пращурам чи за рід ліг у битві. а інших я заманив.” він торкнувся моєї щоки. “та з тобою ближчими ми були, ніж я мріяв. благаю тебе ще раз...” і від кінчиків пальців тонких – ворожба, що знищила мою здатність зі снів повертатися, розлилась. затуманились очі, та раптом зірвалась віхола світляків, наче Зодчий із неба мене почув. я заледве прокинулась, тільки здається інколи, кришталево шепоче до мене під час дощу всевидюча вода: “напророчене не змінити, не зцілити ніколи його невимовний щем. дух Почайни просочиться знову у злам століття і покличе з собою у вічність когось іще.” 31.01.2025

Почай є багато історій, що правдою і неправдою стали дуже відомі у місті моїм. хоча ось одна нерозказана. досі, буває, згадую про мого однокласника з дивним ім’ям Почай. це було у двохтисячних. вересень. одинадцятий. і новенький – за звичаєм знічений, боязкий, ніби дикий. ніхто не хотів із Почаєм знатися, бо з таким диваком подружитися не з руки. він носив потолочені кеди у дощ та віхолу і потріпану парку з чужого, мовляв, плеча, сновигав поторочею затемно попід вікнами і під зорями в парках незнані пісні кричав. що на мене найшло під кінець тої злої осені? хто у спину сказав би: він інший, ніж удавав? та штрихи підошов у замерзлих небесних просинях я знайшла для забави й помножила їх на два. і Почай, де ряди гаражів і кисільні сутінки бережуть, як старі сторожі, від чужих очей, кинув тихо “привіт”, поділився зі мною курткою й самокруткою з палого листя й чогось іще. із наступного дня ми сиділи удвох за партою і блукали по місту без діла, окрім розмов. він сміявся за звичкою хрипло і трохи зранено, опустивши обличчя у човник вузьких долонь, на мої запитання про рідних, дитинство, прагнення – все, що сполоте й зрівняне вилами по воді, адже він сирота із мурашника на окраїні і не мав ані мрій, ані цілей, ані надій. та в Почая був дар: більше чуяти – чути, бачити, як скипає в вогні й у камінні жива душа. я у нього навчалась і стала достатньо зрячою, щоб мені гомоніли віки, і їх плин звучав переливами світла. нечуване і незнаване під землею розквітло й повзло, наче древній вуж, під намистом озер Оболоні, під магістралями до самого Подолу на скронях Дніпрових круч. “є у кожного міста не тільки лице, а й виворіт, – якось мовив Почай, – і без ліку дверей туди. опинившись за власною волею в тому вимірі, треба встигнути вчасно прокинутись, а вгодив випадково – тоді, – він зітхнув, – поминай як звали”. “значить, це – як померти?”, – питаю. – “не зовсім так. це як вічно ходити між Верхнім і Нижнім Валом без можливості вийти за край по своїх слідах.” *** плинув час теплим вітром, відлига вмостилась кішкою на колінах весни, і світанками кликав ліс заблукати у хащі і вірити, наче пішки ми із Почаєм дійдемо до райдуги й горілиць будем довго лежати і бачити зоремарення, недосяжні галактики, вивернуті світи… це здавалося жартом – незчулася я, покарана, тим, хто й клаптика правди про себе не розповів. та несила укотре завалювати питаннями, що вражають двогостро і яро, немов кинджал. краще іспити… згаявши травень, останні склали ми, і тоді сам Почай дещо визнати забажав. перед випуском. вечір останній із неба скинутий в переплетені пальці. в мовчання. в його слова: “як гадаєш, ти зможеш сьогодні за щось загинути чи за того, хто болісно довго тебе шукав?” “скільки?” “ціле століття!” “навіщо таке приховуєш? мабуть, ти характерник, який перейшов межу?...” і Почай, ухопивши за лікоть і майже пошепки запитав: “чи помреш ти для мене, якщо скажу?” він стискав мою руку так міцно – я ледве вирвалась, дременула сполоханим зойком уздовж полів і здалась на поруки незламним іржавим милицям, що тримали кістяк мого дому на цій землі. і відтоді він зник, як над свічкою тануть привиди. із Північного мосту опівночі впав навзнак – так казали в новинах, та я не могла повірити. радше духом поринув у світ, де завжди весна, бо дійшов до глибин, що ніхто їх не смів торкнутися, і порослі полином стежки замикають цикл. не інакше сновидою вибрів на вічну вулицю, про яку не повідає карта чи путівник. я шукала те про‌кляте місце поміж світами і наче втратила тяму, і хтось мене мовчки вів, щоб нарешті зустрітися. виснажена блуканнями, заслухалась піснями і гомоном в голові. я ішла манівцями наосліп і вже не чаяла, що розкриються плесом реальності береги,

Якщо очі - ночі, то тільки так 😍🤌 *** Ходімте в сад. Я покажу вам сад, Де на колінах яблуні спить вітер. А згорблений чумацький небопад Освітлює пахучі очі квітів. Я покажу вам сливи на сучках, Що настромились, падаючи мовчки. Затисла груша в жовтих кулачках Смачного сонця лагідні жовточки. У полі спить зоря під колоском І сонно слуха думу колоскову, І сонна тиша сонним язиком Шепоче саду сиву колискову. То кажани. То кажаниний ряд Заплутався у сонному волоссі ночі… Ходімте в сад. Я покажу вам сад. Його сумління покажу вам очі. 1964 © Микола Вінграновський #МиколаВінграновський #Вінграновський #Ходімтевсад

Босорка Світлі історії стомлено крутяться в колі зіниць, темні видіння подібні до дір між зубами, ліпиш і ліпиш прогалини, біль — як орнамент, щойно покажеш єство — і стібки криво вниз. Грушеподібно босорка сидить на краєчку, не спить: ночі для того, щоб бути собою хоч трохи, ночі принадні, ще й хмари танцюють під рокіт, чавлять із мороку сік, напувають лисиць. Мічена нечисть і сьома дівиця в сім’ї коваля в’юнко ховала у хмелі дозрілі підозри, інколи в образі звіра навмисне на позір кров’ю вмивала обійстя, аби хтось закляк. Лячно було, як багрянився обрій — тваринне лице знову ставало гладким, як краплини квіткові. Із молоком випивала сусідські розмови: «Цур йому й пек, що за звір нам жахіття несе?» Підстерегли та й дізнались: босорка живе в коваля. Батька дівчиська схопили й узяли за барки: «Спалимо хату, бо нечисть створив! — війт як гаркне: Очі залив і не бачив, що няньчив бісівське маля?» Вперше її у тринадцять гукнула хижацька мана з краплями крові, що впали на ніжну спідницю. Голос їй мовив, що хвіст визирає з-під низу, треба сховати свій шал, доки батько не взнав. Знищити може лиш рідний чаклунське звірине єство. Мати спочила із криком в очах повитухи, що віддала ковалю немовля в шерхлі руки. Брат на солдатчині, сестри заміжні давно. Люди збирались і помсту несли як колючий вогонь. Батько кричав: «Подуріли! То звір був — не доня!» Сонце лягало, йому постелила безодня, що голоси пробудила: «Та стій, охолонь». Страх запалився: хижак скалив пащу навпроти селян, миттю розкидав усіх, хто тримався за зброю. Раптом відчула босорка вогку суміш болю. Батько встромив її смерть просто в серце й охляв. Ніч нахилилась над звіром, забрала полуду скляну — дівчина впала на землю із зойками люду. Вже не повернеться зло і в селі тихо буде, та в голові коваля голоси за убивство клянуть. © Олена Галунець @virshoplitkarka #олена_галунець

2 ТРИЗУБ ПОСЕЙДОНА Море не вміє брехати. Воно пам’ятає усіх, хто приходив до нього вночі. І хвиля, торкнувшись піску, промовляє те, що не скажуть ні люди, ні сни. Воно не питає, хто правий, хто винен, не знає кордонів, держав і імен. Лиш хвиля до хвилі — і вічність невпинно гойдає на гребенях білий човен. Я бачила море — воно було синім, як небо, що вміє прощати дощі. Та в кожній блакиті ховається сива пам’ять про тих, хто не вийшов з води. І Крим мені сниться не сонцем, а тишею, де чайки кричать над прозорим краєм, де море так близько — рукою лиш дише, а ми ще не знаємо, що все втрачаєм. Там хвилі цілують старі камені, Мов матері — зморшки своїх синів. І в кожнім мовчанні вчувається мені Розмова поглинутих морем днів. Море не знає, де завтра причалить Людська доля — човен у вирі імли. Воно береже те, що люди втрачали, І топить усе, що вони не змогли. У неї немає ні царства, ні трону, Лиш сила безодні у кожній краплині. І тризуб величний царя Посейдона Не в морі вирує — він спить у людині. Бо кожен із нас — це маленькеє море, Де стільки любові, розлук і надій... Ми носимо шторм у людському просторі, А сонце ховаємо в мушлі блідій. І поки ще хвиля знаходить каміння, поки ще ріка пам’ятає мости, поки ще у світі живе покоління, якому є що берегти й віднести — нехай не мовчить ця велика стихія, нехай через нас говорить вода. Бо море не просить собі героїв — воно лиш нагадує: пам’ять жива. А якось, коли відшумлять усі бурі І втишиться врешті залізний прибій, Ми знову прийдемо під небо лазуре — Не чужі для моря у долі своїй. І хвиля накриє сліди на піску, неначе прощення, якого чекали. Та те, що ми справді лишили в житті, не змиють ні море, ні час, ні причали. Бо хвиля минає. А пам’ять — лишається. І море це знає. Мабуть, тому воно знову й знову приходить до берега з вічним тризубом із піни, із солі, із неба, із снів — і б’ється об землю за тих, хто любив. Мізіна Анастасія (@naaa_styaaa) #тризуб_посейдона