Храм поезії (🖤)

Шкатулка з одноногою балериною Як же це трапилось? Ниті нещастя сплелися підступним капканом. Бігти від капостей долі? Та вже неможливо. Стріла бетонну поверхню шкатулка жадана, З неї невтомно лунали відомі мотиви. Крапля за краплею — Сльози хазяйки сочились у світ піднебесний. Та що вже краятись? Далі струмилися миті. Як і годину назад, я плила в арабеску. Тільки судилось нозі на віки розтрощитись. Мрію зіпсовано? Знайдеться сховок мені у сирому сараї? Там парасольки старі досі марять дощами. Часом із планами жарти обставини грають. Безперестанку з бажáним так можна прощатись! Ритми рапсодії, Оберт за обертом. Витримала би пружина. Туга відходила, тільки-но рух починався. Хай там постійно говорять: "Себе бережи-но!" Та чи зупиниш ти завжди біди виконавців? Так уже трапилось. Кількість утрат, що готуються, не передбачиш. І не у статиці вдача, примхливо-гротескна. Юна хазяйка піклується попри нестачу: Часто міняє балетні пачки і протези. @literospletinnia #приходченко

Запрошую дізнатися, який вірш відповідає вашому місяцю народження 👇💫 https://www.instagram.com/p/DFk_w0OI2VM/?img_index=1&igsh=cW96YnBvb2o0OHlr *там і мій один є🥰

Прошу вашої підтримки: https://send.monobank.ua/jar/8WoYpzqw8y

Холодний вечір (пам’яті Кузьми Скрябіна) Холоне вечір, вельми хорий спокій, А на вустах такий холодний смак. Тебе немає з нами вісім років, Бо вітер зовсім робить все не так. Тут, як завжди. Хто змучений, хто – в море, Щури щоразу прогризають дно. І гублять кроки коридори-нори, То – просто ми, зірки свого кіно. Всі плани на тоді, коли відклали, Ти вибач нас, загублених дітей. Ми фотографії старі розклали, На них щасливих є місця людей. Ми вип'єм пива і вина сухого За тих, кому не пишуть вже пісень. Ми поки тут, а ти вже коло Бога, Вчиш цінувати кожен новий день. А ще сьогодні будемо мовчати, І слухати по радіо твій хіт. А завтра знов підем свій дім шукати, Бо на паркет покличе прикрий світ. @real_dobrutskiy #добруцький

конкурс дитячої поезії «Ковдра Нангіяли»

Минулого року я не міг на день бабака викласти текст через дедлайни, то продублюю цього року в правильний день. Назустріч сонцю Зранку за містом збирається натовп. Знову знайшлося багато охочих Знати, майбутнє як скластися мало б. — Горе чи радість віщун напророчить? Темрява келії в пахощах сіна. Тиша здригається скрипом залізним, Жриця заходить: — Очікують всі нас, Час прокидатися, пане провісник. Гріють обійми. За вікнами лютий. Двері в незвідане навстіж відкриті. Кличуть пророка знервовані люди: — Ми замерзаємо, досить інтриги! В тінях підказки ховає Всевишній, Їхнє сплетіння читає оракул. — Буде весна не за декілька тижнів. Бачить себе і... Кричить з переляку, Знову жахіття було у провидця. Треба лягати, зарадити нічим. Раптом у тиші: — Вікентій*, прокинься. Знаючи долю, страждатимеш двічі. *Вікентій — один з українських віщунів, живе в зоопарку на Київщині. До речі. цього року віщуни спрогнозували ранню весну.

На провітрювання Дивні люди довкола мене, скільки у вашому дереві життя літеросплетень? Скільки у ваших думках вічних мотивів і сивих ідей, що здаються малюками? Від яких пісень дитинства ви відмовились, щоб виростити свідоме суспільство, як МУР піснями й виставами? Любі творчі предивні люди, ви кажете, що користі з вас мало, та на городі історії вже сієте зміни. Урожай буде кращим, ніж здається. Урожай буде щедрим, якщо знати, як чинити зі шкідниками.  Люди з колорадськими спинами, які завжди обирають ілюзії,  вигравіювані імперією на могилах вільних борців, скільки у ваших головах олівʼє,  нарізаного з протиріч і дешевої ковбаси? Скільки пісень засмальцьованою мовою слухаєте на тлі балістики? Ностальгія за імперським календарем окреслює багряне коло, відриває паперові життя від реальності. Люди зі смачними словами й отруйними діями, скільки ще монет ви зберете з очей? Полум'я боротьби за владу, гар збайдужіння потроху утворює зашморг, накинутий на мапу DeepState. Поки всі задихаються,  ви волієте не помічати, що самі стали чадним газом. Треба провітрити. © Олена Галунець 🔥 @virshoplitkarka #олена_галунець

Квіти вазонів мають властивість всихатись Спраглі за каналізаційними водами. Пара десятків земних поворотів довкола Сонця – І ти залишишся просто спогадом. Ти зостанешся випадковим перехожим, Що просто пригостив сигаретою, Сигналив пішоходу, що дорогу перебіг Не по зебрі. Козел же. Зрештою Для когось ти був усім. Чимось більше За всесвіт. Яскравішим за зорі. Поволі мінявся на краще, набував згубних Звичок. Та над губами зморшок. Ділився історіями, накопичував шрами, Слід віддати тобі за них належне. Виразки в шлунку, виразні очі від міопії, Кашель, нудота та нежить. Прагнути меншого, бо журавлів і так не Спіймати. Літають бо високо. Пітьму уникати, бо соки всі висмокче, З роками не висохти б. Коріння впустити твердо, щоб не було Охоти пиляти всяким пройдисвітам. Залишити чіткі сліди на асфальті, щоб на мармурі Були пару слів, аби висікти. Щоб вишитим з бісеру, споглядати натомленим Поглядом прийдешні роду коліна. Хімія пам’яті направду дивовижна – Зв'язок молекул нейронів нетлінний. Ліниво шелестить листя дуба, що проріс Над твоєю могилою перевальцем. Сила здобута у твоїх кістках живе кров’ю Твоїх нащадків. І ти у ній навіки зостанься. @kudlatyy #кудлатий

запроси мене… я прийду неочікувано разом із валізою всіх існуючих розвʼязок цієї авантюри як детектив, я довго та ретельно збирала із твоїх майстерних словосполучень по крихтах уривки фантазій і складала їх в повноцінні картинки дошка на стіні вся заповнена твоїми «хочу» «…стегна..» «…боятися…» «…привʼязати…» «…шкіра…» «…стогони..» «…під одягом…» «…оргазм..» «…поцілунки…» «…мурашки…» «…мучити…» «…підвал…» висновок – ти ще той романтик але з перчинкою визнаю, це не було просто та я тебе розкусила і можу тобі це дати подарувати дозволити але є нюанс… я зроблю це з тобою сьогодні ………………………….. відчиняю двері, як до себе додому -«час виконувати бажання!» слова зібрані в купу за моїми правилами і тобі вже нікуди тікати фея невдовзі перетвориться на відьму всі докази буде знищено споглядатиму, як твої нутрощі горітимуть в моїх грудях… ………………………….. ти був особливим та мені вже час © ольга ритик #вірш #текст #секс

А що як всіх тих рибок, черепах, драконів, яких ми бачимо в небесах малюють нам люди, які покинули цей світ? Що як це якісь послання до нас, які ми просто не навчилися розшифровувати?

Сонце вкриває промінням  її винятковість... Вітер сплітає волосся в хвилясту косу. Спокій свій в серці тримаю для неї чужої, Відблиски світла нагнали невинну сльозу. Змога гостила жіночим наливом не вперше. Пролісок жінки побачив в мільйонах облич. Образом зцілює немічних шепіт відвертий: Все би віддав, щоб затримати в часі цю мить! В тінях земних розчинилася квітка агави, Спогад зі мною залишився вістрям між рим, Сум перемірюю кроками в місці обвалу,  В мріях горять смолоскипи закритих вітрин. Доля розхристана небом обмалює пам'ять,  Кінчиком пальців тримаю сюжет за єство.  Хто ти була, що в думках моя мрія прадавня — Просто людина, чи з неба людське божество? Mr.nobody #вірші

Цикл 0 Рівно стій! серце куди ж Ти 1 до солоних берегів твоїх стікаючи тікати сонячним зайчиком щоб побути в оці вічності віч-на-віч піти за край краяти себе й тебе тріпочучи на вістрі вітру ножа віддатися куди поведе море ген-ген близько дійти б 2 а нарештість збудеться проти ночі сонце скрапує з підвіконника мені на стегна нарікаю себе квіткою (пере)чіпляюсь поглядом об тебе — от-от впаду тіло-губка — то набирає, то віддає шириться від теплоти а потім маліє, хоче зникнути всотати всі нерви стесати гострі кути припасувати речення щоб вилітали з горла триденні горлиці їм світанок подарує волю 3 як мені стати кимось я лиш вода і плесо моє від пагорбів до островів водить по шкірі цей чортовий водевіль зводить рахунки з памʼяттю забуття хтось схожий на тебе шепоче: поглянь-поглянь в дзеркало уважно ти подивись час чайкою ширяє ввись торкнеться востаннє й скаже тобі: прощай як мені стати тобою я лиш вода /червень 2024-лютий 2025/

29 вечір теплим мейн-куном гуляє по літній веранді, мружить сонні смарагди, бо знає все наперед: дотики, вигини тіла відбитками на простирадлі, двоє злилися в єдиний тісний силует. створять всесвіт під ковдрою - в старості буде на спомин, іскри під віями скоять стрімкий зорепад, хвилями вниз мʼяко спускається човен, в морі спокус не знайде стежки назад. втома солодка огорне приблизно о шостій, пристрасті попіл здує легкий тиховій, млосним блаженством наповнений вранішній простір, когуте, милий, тих двох тривожить не смій! Поліна Шишлевська #шишлевська

Сьогодні мені стукнуло 29 рочків!😎🔥😈😈 Раптом у когось буде бажання скинути мені на Вишневий Тетерів, щоб я мав більше натхнення для ХНМ, то я не проти😁😁 4441111035911456

🐲 Казка про дружбу 🐎 Люди кажуть, в лісі чарівному Можна долю справжню віднайти,  Двоє не були давно вже вдома, Йшли до неможливої мети. Босий менестрель зеленоокий, Лицарка з очима що та ніч, Зупинились – мов стіна висока, Ліс завмер, і тиша навсібіч.   – Кажуть, ліс порушує закони – Промовляє тихо менестрель, – Мрію я побачити дракона, Він – останній проміж цих земель.  Кажуть, він чорніший за нещастя, Та який би той дракон не був, Я готовий згинути, пропасти, Я готовий навіть на ганьбу, Аби тільки дивна та істота Піднялася в небо у вогні. Йду в ліси, бодай би і в болота, Все згодиться бідному мені. – Ну а я шукаю однорога, Чарівного дикого коня, Біла грива та стрімливі ноги, Рога не витримує броня!  З ним не буду, менестрелю, битись, Просто знати хочу, що він є. Вістря, у спіраль прозору звите, Горде серце, вічно нічиє! Так ідуть, і словом через слово Заплітає стежка два шляхи, Як разом дісталися діброви, Побратались, ніби дітлахи. Входять в ліс, тумани огортають Менестреля, лицарку, дуби. Тиша починається безкрая, Сон не зустрічає боротьби. Впали на галявині, а зверху Блискавка вдаряє в сухостій, Тріск, гудіння, смертоносний шерхіт, Полум’я гуляє та свистить. Менестрель прокинувся раніше, Усвідомив палений поріг, Подругу схопив, до пасовища Поспішив з усіх стрімливих ніг.   Лицарка прийшла собі до тями, Бачить – ледве скаче дивний кінь Крізь вогонь до сонячної брами. Тільки забагато потрясінь… Падає і стати вже не може, Знов не одноріг, а менестрель. Так йому загинути негоже, Вихід є з розпечених хурдель. Вгору підіймається драконом, В кігтях – друг, і що їй той вогонь! Казка не порушує закони, Він очувся між її долонь.  Потім вже як ліс внизу скінчився, Як пожежа згасла вдалині, Сіла серед пролісок барвистих: – Заспіваймо, друже мій, пісні. Кажуть, на гербі країни тої Чорний ящір, білий одноріг. Кажуть, досі толочаться двоє Петлями невіданих доріг. @worldscrossroads #alldoroga

А у нас сьогодні свято, Щиро будемо вітати! А кого? Ловіть за вуха В мого Зандера вже днюха. Не четвер (шкода), субота, Та й тепер йому у рота Ми налиємо Вишневе, Ще й дамо Ромашок жменю. ХНМ хай прогресує, Його Нетфлікс най купує. Щоб пісні писати в змозі, Нах-нах-нах, фанаток сльози. Щоб здоровий був і моцний, Щоби ні сльозини в оці, Кажуть, я уже списався, Та для тебе віршик вдався. Тож по соточці у бані, З Днюхой, друже милий Саня! @ZANDER_XHM

Третій рік я – відкрита рана, Я – Ірпінь, Часів Яр та Буча, Маріуполь від болю п'яний, Суми, Харків і все, в що влучать. Я – побиті дахи та вікна, Стіни, поверхи та фундамент, Міни рвані, порожні гільзи, Онкоцентр і купол храму. Я – собака голодний в полі, Перебита осколком лапа, Миколаїв, Херсон, Житомир, Кременчук, Вугледар, Полтава, Запоріжжя, Дніпро і Куп'янськ, Святогірськ і Донецьк, Одеса. Я – коріння старого дуба, Що у небо гілками вперся. Я – хоругви: шматує вітер Синьо-жовте знамено волі. Я – зі сховища покоління, Вчу історію, пісню, мову. Я – промоклий бушлат і берці, Сніг торішній, вода в окопі. Волноваха, Азова берег, Щит безпеки усій Європі. Сонце сходу і куля в тіло, Сльози тих, що хоронять рештки, Розпач вдів, матерів і сиріт, Душі зранені, полонені, "Плине кача", безсоння, лютий, Я – молитва і відчай, віра, Помста, захист, надійна дружба. Кожне Я третій рік – країна. @olesya13r #репа

Сучасна легенда. Тепер твої вірші читає лише буревій. Далеко уривки натхнення – літають в безлюдній пустелі, Прошитий відлунням затертих стратегій – живий, Заплющені очі, в порожньому місті лише поводир Пожовкле повітря вдихає на повні легені. Все зникло довіку. На сцені палаєш і тонеш у оплесках тиші. В гротеску сталеві обличчя іржавих авто на Бродвеї. Скидають спідометри й досі, за звичкою, швидкість. На варті порядку, ти першим й останнім на вулиці вийшов, Коли вже не треба, то будь-який номер чекає в готелі. Зачинені вікна. З'їдають проміння – глевкі чорно-мулисті плями. Ти дивишся глибше. Невже є надія почути свій голос? Крокуєш щодня і все глибше землисті віспи‌ни. І знов безгоміння нестерпне освітлює повня – пес виє. Крокуєш допоки свідомість тримає опори. Світає навколо. Сучасна легенда. Хто судді досягнень? Хто критики прикрих поразок? Можливості вибору зникли – годинник із атомних ядер спинився. Імення й світлини у залах назавжди сховали, В уламках життя – двадцять п'ятого кадру початок, Твій сон – сьогодення, твій вибитий шлях –апокаліпсис. /\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\ * найточнішій сучасний годинник зараз з атомних ядер * 24 карди у секунду стандарт у кінематографі (найбільш комфортний для глядачів) /\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\ Автор: Юрій Іванов @black_white_house_poetry 🪶 #творче_завдання ✍️ \/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/