Храм поезії (🖤)

“192” Найсумніші сцени, які я бачив у житті - це кінець “Володаря Перснів”, коли Фродо прощається з друзями і сідає у човен, Брюс Вілліс, що підриває себе на астероїді, аби вберегти нареченого своєї дочки, момент, коли Купер зустрічається з постарілою Мерф, яка от-от має померти, і обличчя чувака у сто дев'яносто другій маршрутці, до плеча якого схилилась жінка, яку він явно не кохав. Він дивився у вікно, дивився на мапу Києва, приклеєну за спиною водія, дивився на сидіння перед собою і на свої руки - він дивився всюди, аби тільки не бачити її. Він напружився як людина, яка чекає на удар зі спини, і, напевно, думав про те, що, якби можна було повернути час назад, він би ні за що не покликав її на перше побачення, а краще - ніколи б до неї не підходив і не починав ту розмову - на вулиці, в метро, в барі, на парах в універі, чи чорт знає де вони там зустрілися. Він думав, що треба нарешті розставити все по місцях, сказати, що їм треба серйозно поговорити, що проблема не в ній, що йому потрібен простір, що він ще не готовий, врешті, сказати, що він повний мудак, і показати себе з найбільш лайняної сторони - аби лиш вона його відпустила. Він думав, що з цим треба поспішити, доки не стало надто пізно, доки вони не залізли в це болото так глибоко, що можливість вибратися з нього буде втрачено. "Якнайшвидше, - напевно, думав він, - тільки не сьогодні. І не завтра, звичайно. Але на цьому тижні. Або на наступному В будь-якому разі, до Нового року. Хай тільки випаде підходящий момент." Він думав, а вона тулилася до його плеча і час від часу кидала на нього закоханий погляд, уявляючи їхнє весілля, дім, дітей, чи просто згадуючи, як прокидалась раніше від нього і довго дивилась, як він спить. І коли маршрутка спинилась, я, не озираючись, вискочив із неї і побрів осіннім багном до квартири, де на мене ніхто не чекав. В цю мить я цінував це так сильно, як ніколи. @nikolasson #ніколассон

Порто війну завжди береш з собою тягнеш її у валізі через польський кордон у краківському аеропорту літак виїхав на траву що спричинило колапс хижо згадуєш про шістсот дронів і як ми гарно навчились у кризовий менеджмент у Порто я тричі чула повітряну тривогу хоча де ПОРТО а де тривога ліниве містечко на березі океану потягається як кіт на сонці йому не личить війна але кому вона до лиця? «Я маю бед нʼюз», — говорить наш гід — на мисі Рока — найзахідніша точка Європи — хмарно». «Для нас це не бед нʼюз, — усміхаюсь — Бед нʼюз — якби там літали ракети». здається ти вже надломлена війною надто втомлена але все підставляєш картинки війни до красивих міст до будинків з плиткою з азулежу вузеньких вуличок та натовпів туристів згадуєш як в Харкові запитувала таксиста: — Чи тут був прильот? — А ось тут? — Зіронько моя, у нас на кожній вулиці був прильот думаю тому в Харкові немає натовпів туристів тільки воєнні кореспонденти та інші охочі роззяви до війни зазвичай її ховаєш далеко але іноді соромʼязливо дістаєш розправляєш приміряєш до неквапливих міст і поспіхом засовуєш назад війну однаково несеш з собою але ось парадокс чимдалі від кордону тим важче з нею скоро повернуся бо несила вже Ольга Новак #новакаїн #оля_новак

▪️старобільський мотив▪️ #цикл_віршів 1. У снах вертаючись по спогади, надай мені тієї світлості, о Господи, надай мені яскравості світлин, що міг зробити я, якби не плин війни, не окупантська пелена, що тчеться рідним саваном щодня. Айдар тече, шумить у хвилях щем, птахи сахаються маршрутів, в повітрі – вий сирен і нерішучість. Втекти чи бити б, але я завмер пташиним співом старобільських парків, і сонце падає за ліс-цигарку, що рубиться, горить і рідшає, і ще горітиме не раз на берегах Айдару, обпалюючи спогадів моїх світлину, що зробити на пам’ять я не встиг. 2. Підвісним мостом розгойдується доля, під ним гортає хвилі дитинства течія. На металевих тросах, як у смолі, поволі, в липневім бурштині, комашкою там гуснув я. 3. Рибалки виловлюють золото річки, яка намагалась знімати сторіччями тягар Старобільська, бо що ж є міста? Вони розтинають тканину природи, зростають на тому, де сухо й безводно, де для риби замілко, для птаха занизько, лише камінь на камені став. Так між гір крейдяних розросталося місто, покладом спогадів мого дитинства закам’яніло на довгі роки. Не зустріне бабуся у рідному дворі, дороги – ворожі, шляхи – неозорі. Птаху – ні місця, а рибі – ні кисню, у схованках сили – тепер ненависні майбутнього розкрадачі, і ця втрата знов острахом тисне, що утрачено нині і прісно. Ким і куди повертатись мені? 4. Дорогу від города до центру і заводу, до шлюзів і вокзалу, до стадіону й школи, до ринку та до парку, до річки та до пляжу, до церкви і театру, до Махна й Шевченка, до вежі та до рогу, що завертав до дому, по спогадах потому носитиму до скону. 5. Потече крейдяними руслами найчистіша айдарська вода. Розтане, що в гарі загусло, пісками зітреться біда. Стягами рідного війська вбереться площа з вогню – і я вдихну старобільське повітря після дощу. квітень 2026 Copyright: Чурков Максим #віршневий_сад #пісок_і_цвяхи

Слухай. Я розкажу, як жити у темні віки Уникай інквізиторів і напоїв, що надто гіркі, Заведи собі пса, коня і сокола Не думай про страх, думай про щось високе Вірші пиши, ці дивні середньовічні вірші Я не знаю, чи це поможе, але і не зробить гірше Ми зустрінемося, я виникну десь у січні Я буду у чорному, я буду з мечем, він буде двосічним Я буду стояти у середмісті на площі Там буде багато людей, такого там не було ще Там буде вогонь, що розриватиме зиму, Не думай про біль, думай про щось незриме Там їстимуть грубе м'ясо, питимуть кислі вина Я читатиму твої вірші, як читають погані новини Дуже уважно, переживаючи кожну літеру Там все, що боліло тобі, що мені болітиме Там те, про що би краще мовчати, Там закінчення світу й його початок Там все, що сниться тобі, і що мені сниться, Там єресь, що нас доведе до в'язниці Не бійся, дивися суддям в обличчя Не думай про мене, думай про щось величне, Коли тобі стане зовсім погано Повторюй наймення бога та імена коханок Зізнайся суддям, в чому ти грішний, в чому я грішна Читай свої дивні середньовічні вірші Інквізитори вимруть, весна прийде, розтане крига Нас спалять усе одно. Вірші лишаться в судових книгах #марина_пономаренко

Гра в мафію о 20:00 : https://t.me/mfvrdl

22.07.2026. Стоїмо! 🇺🇦

* * * Я мовби знала, що настануть дні, яких зовсім не схочеться мені. То, слава Богу, запаслась усім. Є в мене дрова, хліб, картопля, сіль... Я мовби знала, що настануть ночі, яких ні чуть, ні бачити не схочу. То завела собаку. От і є з ким говорить про горенько своє. І от настали ночі ті, і дні. Непрохані. В жалобному вбранні. Ще й дах протік. Сусід поставив латку. — А в тебе, равлику, не протікає хатка? — спитала я, ступнувши за поріг. І вперше усміх серцем перебіг. Ірина Жиленко

Бо ти програв, програв своєму серцю. Крізь сотні терцій, стертих до нестями. У вальсі чергової порожнечі, В субтитрах до розіграної драми. В нерівній битві виправлених ліній З відрізками знеструмлених зізнань, Програв моїй відвертості недільній, Програв моєму погляду навзАєм. В півоберта окреслюючи зустріч, В півнахилі схилившись до орбіт, Не в голосі, а в дотику відчув ти Руйнуюче відтінками: «Привіт». І світ, крихкий без тебе і кульгавий, Ув’язнений за грати вечорів, Звільнився від почутого: «Як справи?», У посмішці прихованій тремтів. А далі птиця Фенікс мала крила, І крила розправляв живий Атлант. Я виграла, але себе згубила, Так, як і ти, коли мені програв. Оксана Мовчан @sarahwatsonrhymes #оксана_мовчан

Вкорінилась маленька в кістковому мозку, наче клон суто патологічних клітин. І виснажуєш тіло до болю і збою, і вкорочуєш вік до годин і хвилин. Глупо анемізуєш контужений розум, попиваєш червоні кров'яні тільця. Дієш ти хаотично, за задумом божим, ти настирно розшукуєш пульс у мерця. Ти шукаєш свій голос в притоках артерій, та у венах знаходиш лиш тишу і жаль. Тобі плевра доріжку червону вже стелить — поселися у клітці грудній між бажань. Од реальності зробиш останню затяжку того кисню п'янкого з ялинок й осик, і востаннє полаєш себе бідолашну, що той щем і в твоє туге серце проник. Ірен Нокс (@yapenumbra) #ірен_нокс

*** Ветеран війни. Таке знайоме з дитинства словосполучення. Раз на рік ми у школі терпляче слухали про перемогу над нацизмом й урочисто дарували гвоздики в целофані. Сонце пестило ордени на лацканах піджаків немолодих гостей. З кожним роком ветеранів ставало все менше. Тепер навпаки.  Вчора я грала у баскетбол із ветеранами війни. Пасуй! Пасуй! Зашпортуючись, ми дзвінко ляпали м’ячем. Парував асфальт київського спальника. Потім ми їли кавун. Червоний сік стікав по руках, крапав на лінолеум, домішуючись до горілки, вилитої після третьої чарки, –  так п’ють за загиблих, знаєте. Сонце довго котилося оранжевим м’ячем і раптом впало.   Відтак всі курили на балконі. А пам’ятаєш, пам’ятаєш те місиво в Щасті? Десь там унизу хтось слухав русскій реп. Я вимірювала відстань на око: нещодавно один ветеран вийшов з шістнадцятого поверху і не повернувся. А пам’ята’єш, пам’ятаєш. Поруч зі мною тепер багато ветеранів війни. Але поруч із ними їхніх мертвих завжди більше, ніж їхніх живих. Особливо тут, у цьому літньому лінивому Києві. Дава-ай! Пасуй! Ірина Цілик #ірина_цілик

А це все неймовір'я й далеко не тільки це — справа її золотих рук 👏 Хутчіш переходьте сюди замовляти красу! Щасливіші будете 😊 https://t.me/inspiration_style_ua

Білизна – додолу. Багаття – до неба! Тікає з-під дотиків, мов навісне. Ми рідні. Ми вірні. Ми ніжні. То все, бо Кохаємо. Дуже. Десь вислизнув день. Спокусниця-ніч, в зорях-родимках тіло, Прийшовши, відклала всі справи за нас. Штовхнула в обійми, і ми полетіли, Бо то не обійми – чотири крила! Білизна згубилася в темряві стиглій, Служила нам одягом ковдра м'яка. Негода у серці й за вікнами стихла, Не стало ні сліду від скарг-нарікань. Такий, що до неба, вогонь насолоди. Цілунковий струм – до тремтіння клітин. Ми пісня без слів, котрій авторка – доля. Ми те, що у Всесвіті більш не знайти. @tettios #інтимнірядки

Ім'я мого міста не вимовити безслізно Застрягло у горлі чи уламком,  чи волнорізом Роздирає зсередини гланди,  зривається на кровотечу І немає думок про доречно і не доречно Тільки б небо над містом не боліло вогнево- криваво Тільки б всі,  хто лишились,  побачили завтра світанок Моє місто величне,  з ароматом кохання і кави, Моє місто хоробре, де війна йде поміж тюльпанів Де гуляє по Стрілці вітер,  молодий,  бешкетний,  травневий Де розквіт Сад Шевченка,  а над ним пролітають ракети Де згвалтована Салтівка рани- стіни лікує вогневі Де вплітають війну у історію скульптори і поети Ім'я мого міста не вимовити безслізно Не вгамувати той біль,  що пече десь під ребрами з ліва Я прошу лише, небо,  наповни легені киснем, Щоб наш Харків задихав,  щоб подвоїлась його сила Світлана Шкотіна

Місяць кóтиться Кóтиться Кóтиться І коли йому набридає котѝться Він падає у зіницю глибокоокої кам'яниці Комендантська година Місяць лежить на столі господині Ніби велика жовта порічка Середмістя у середніччі Господиня варить варення з ожини Думає: "Cтільки ожини наворожили Хто ж то зробив, може, ченці чи черниці? Хоч би уже маленькі чорниці А не ожина, така безсоромна в своїй гордині Що скажуть люди? – Думає господиня. – Я ж добропорядна львівська пані Ночі мої повні ожини, тривог і неспання Ворог шле в моє місто ракети, начинені смертю Що робити? Ягоди з цукром хіба перетерти" Місто збудоване з ніжності, закутої в камінь Господиня з засмаглими руками Тримає місяць. Він висотує світло зі стін кам'яниці Місто спить. Господині не спиться Вона підкидає місяць – і він підстрибує вгору Вгору Вгору Чіпляється за хреста Вірменського собору Із цього собору зняли і сховали в підвал розп'яття Господиня долоні свої витирає об плаття Милується банками із варенням з ожини Думає: "Боже, хіба ж я ожину оцю заслужила Може, не треба було зривати, може, то надто зухвало" Вона засинає. Засинає Христос у підвалі В нього терновий вінок. На вінку – достигає ожина Тихо. Чути зрідка крики пташині Літо проходить. Ніби тікає через кордон на захід Слід його – як багряна пляма Пляма Пляма від ягід #марина_пономаренко

Тільки ті серця, що самі палатимуть, не згорять. Ніби пес, скалить вересень зуби на литки літа. Розсипай уже це каміння, зламайся, зламай печать, в нас немає часу чекати. Своїх ягнят так чи так не спішить господь на безпечні поля гонити. Тільки кров за кров і вічність за вічність, такий закон. В оці шторму птах впустить зерня, а зійдуть рими. Ми малі й вразливі, та наших вірностей легіон. І можливо ті, що самі ітимуть у цей вогонь З нього таки матимуть щастя вийти неопалимими. Катерина Бабкіна #бабкіна

Фродо (Запах осені) Вітер змітає з каштанів пожовклі від кіптяви дні, і, посміхаючись, палить А серед листя згоряємо й ми, що там, потомлені, спали... Знаєш, наївні, так вірили в світло, що зникло звідси назовсім; Навіть весна, що здавалося, змінить усіх - вогко і цвіло пахне осінню... Дим від багать підіймається вище, десь над деревами - танучи; мабуть, нам це все сниться, треба лиш встати, встати зранку ще Щоб, залишивши все, поспішати на захід, від тіней міста і Хроноса; Тільки кроки свинцево- важкі - наче склом по асфальту - скронями; Вулиці сліпо торкаються ніг, і як бездомний кіт -лащаться, там де й колись, зеленіє бузок - тільки більше не чути терпких пахощів; Небо, знущаючись сипле, як в злодія, світло сонцем - прожектором; Голос, який ти так довго ховав у собі - з часом став просто шепотом… Те, в що ти вірив, всього лише сон, відблиск із інших вимірів; Досить безшумно кричати, досі, всі вже давно й непомітно вимерли. Тіні, що ходять по колу, і, спотикаючись, човгають - просто чиїсь невдалі досліди; В місті, де сотня життів не змінила нічого - завжди буде запах осені... ... І, коли вітром здує останній листок у саду, з мертвих яблунь і вишень - Ти як завжди, шепотітимеш їм у вікно "Що ж взагалі в нас залишилось?" І Той, що мовчав все життя, скаже нарешті голосно: "Віра у добро, пане Фродо. А за неї варто боротися." Федір Рудий

Задонатьте сьогодні на цей збір 7, 22, або 39 грн можна більше https://send.monobank.ua/jar/95AL8k4Rv5 Дякую.

*** Дивна річ —— бути Річчю. Ніби ти завжди обабіч головного сюжету, спілкуєшся жестами, поки всі інші витрачають слова. Твоє мовчання звучить гучніше за крик. Твоє “Привіт” —— лиш дотик пальців до плеча, що змушує здригатись і сміятись перелякано. Дивне призначення —— бути Річчю. Беззаперечно пропонувати руку без серця, яка вміє: дряпати зосереджено, мов кіт у саркофазі, гладити бережно, ніжніше за шовк труни, душити з пересердя, усіма фалангами, махати на прощання ніби ти щось завинив. Дивна догма —— бути Річчю. Тебе не знімуть у головній ролі, але саме ти триматимеш завісу коли починається горор чи муві Гая Річі. Дивна річ —— бути Річчю. І ніколи не стати собою. Плескати однією долонею Щоб ніхто не дізнався, чи ти —— частина комедії, чи просто уламок тіла, що потроху зникає. Фінал. Завіса падає. А я ще махаю. @mekkamoloka

Харків прокинувся рано-вранці й більше не спав. Шукав плитоноски, розвозив їжу. Зривався на крики, клеїв вікна скотчем, мов пластир на кульове поранення, знаючи, що це не допоможе, розуміючи, що хоч щось краще, ніж нічого. Двоє сиділи в тамбурі. Хто вони тепер? Дівчина, що вже втрачала дім у Донецьку. Вона відчувала сірість кожною ниткою светра, кожною судинною сіточкою на ногах, А потім вибухала так, що заливала чорно-жовтими язиками шпилі кремля. Сірість переростала у хвилю імені Дейнерис Таргарієн щодня. А потім затухала, тліла й знову вибухала. Знову і знову дівчина будила драконів. І вони слухняно вилітали, щоб сірість її не вбила. Хлопець ніколи не бачив Ай-Петрі, але вірив, що гора дивиться на нього, снує поглядом над золотими полями, над полум’яними вкрапленнями квітів, а потім спотикається об його посічене обличчя та плаче камінними сльозами-зсувами. Він подумки вмивається чорноморською водою, уявляє, як вона обпікає рани... Але це не так боляче, як втратити дівчину, яка непорушно сидить навпроти та щодня спалює державу, що вкотре забирає її дім. Хто вони тепер одне одному? Харків їх поєднав, але не знав, чи надовго, і просто вірив, що дівчина знайде дім та більше ніколи не покидатиме його, що хлопець зустрінеться з Ай-Петрі на святій українській землі. А поки мрії, мов невидимий пластир, затуляли травми, Харків обіймав їх, наче своїх дітей. Олена Галунець (@virshoplitkarka) #олена_галунець

Запрошуємо авторів та всіх охочих почитати тексти на соціально важливі теми! Місце: «Анжела. Культурний бар» Час: 26 липня на 14:00 Ведучі: Анґа Зелена та Роніка Пожарська ➡️ Вхід за донат від 100 гривень Усім, хто на події придбає антологію «Цвях» на користь збору, вхід вільний Реєстраційна форма https://forms.gle/TDZzJa1fFz7TKWB7A #тижденьукрсучліт2026 #тижденьЧитання2026