Храм поезії (🖤)

Кліше «Поетам всіх віків була потрібна Муза. А жінці хто потрібен, якщо вона — поет?» Ліна Костенко На початку було слово — байдуже, яке, будь-яка заглушка, аби не починати розповідь зі слова «вона». Забагато написано про жінку, аби досі отак прямо, без реверансів, дисклеймерів і тригерворнінгів, зачинати «нею» поезію. Хіба може щось у мистецтві бути банальнішим, заяложенішим за жінку? Займенник — за йменням: відсунь його мереживне забрало й зазяє в кожнім лиці пра-«вона», прото-«вона»; лемівський океан, що викида на острівці віршів пластикові уламки історій — «вона любить», «вона курить», «вона танцює», «вона була» — відполіровані течіями, країв не складеш. Що на дні поростає родимками мушель, те не вмістить жоден віршований розмір, а перлина — всього лише шрам у домі молюска. Говорити про жінку правду — поезія оверсайз, коли між тілом і тканиною історії стає свободи, аби не згадувати про форму. «Вона» занадто легко римується — саме тут і варто замислитися, що щось не так. Глибоководні літературні течії повертають навспак, і «вона» каже «я» — бульбашка голосу обернеться на березі перлиною, мовчанням у мові самоцвітів. На початку було слово, значення якого нікому було зрозуміти й нікому сьогодні згадати. #сама На фінал конкурсу у Храмі

Я тобі готувала зрази І ковтала свої образи – Ти ж мене не навчився кохати Тож тепер мушу я готувати Не для тебе – свої ці пампушки, і оладки, і булочки, плюшки… Я знайду собі кращого мачо. І він буде чудовий, неначе МС Пєтя. І буде кохати, і до неба мене підіймати! @maryna_horbatyuk #марина_горбатюк

недолюблена недоторкана від усіх ховалась за шторкою недосказана недоприйнята всіх вважала у чомусь винними: відкривалась і знову все марно сонце шукала за чорними хмарами у калюжах ловила рибини так хотіла, щоб були золотими вздовж дніпра по тонкому лезу оголила пʼяту ахіллеса — всі думки писала в нотатки аби голову привести в порядок всіх чужих вважала своїми рахувала «щасливі» хвилини десь себе поміж них загубила віддавши — ні з чим залишилась переслухала чілі по колу повертаючись у повні додому розстеляти ліжко не в змозі — задрімала в кутку на підлозі недолюблена недоторкана серце нáскрізь негострою голкою недосказана недоприйнята до світанку затримала дихання Поліна Шишлевська #поліна_шишлевська

*** В ефірі ток шоу "Війна": плескайте в долоньки, поки вони у вас є тупотіть ніжками, поки вони у вас є. Вітаємо наших гостей вони розкажуть, яка чудова війна. Це Андрій, йому 36, він без ноги це Сергій, йому 25, він втратив руку а це Коля, йому 48, він втратив око та вухо. А тепер місце новинам на ток-шоу "Війна": хаймерси шмаймерси контратаки завтра переможемо які ми молодці. Смійтеся жартуйте розважайтесь. - Андрій, розкажіть трішки про себе? - Немає мене давно, про що ви? - Сергію, про що ви мрієте? - Мрію про літо, і мрію про сни. - Коля, куди б ви поїхали? - В минуле, щоб не дозволити своїм йти в ту посадку. А тепер перериваємось на рекламну паузу: Набридли ось ці звичні запахи парфумів? Пропонуємо нові "Діор із запахом смерті". досконала композиція ароматів землі, крові та вогню. Не можете висунути голову з окопу, бо міни прилітають надто близько і чути, як кружляє "Орлан"? Тоді пігулки "Звичайне життя" саме для вас: приймайте по одній зранку, запивайте лате з мигдальним молоком. Обожемій!! Спеціальна пропозиція: купуйте дві упаковки "Звичайне життя" та отримайте в подарунок мікстуру "Це не про мене" та льодяники "Мені все одно". - Андрій, розкажіть як воно ми вами пишаємось? - ( Андрій мовчить ). -Сергій, як ви проводите свій час? -П'ю ліки, щоби забутись. - Коля, чи є життя після смерті? - Я не пам'ятаю, що таке життя. Дякуємо, що були з нами в ефірі ток-шоу "Війна": плескайте в долоньки, поки вони у вас є тупотіть ніжками, поки вони у вас є. Максим Кривцов #максим_кривцов

заклякли від присмутку? прагнете втіхи? пророчу злостиві жаринки у ваших зіницях. готові? рушаймо у напрямку сповіді жасної діви. затаєний ворон блукає у пошуках скрути. драбини подряпані, щезнуть вгорі між примарами амби. не існує стоп-слова, благання стихають від позирку підлої кари. бу! бууу! бувало суттєво страшніше. ходімо у іншу кімнату. ні, не торкайся! не маю бажання хапати жахи у твоїй голові. волієш сховатись? ну ні. химери довічно тиняються світом, сплітаються десь уві сні. дружити або потерпати? схилися поближче, послухай жахітливий шепіт: «облудою стати потрібно тобі».

•°•°•°Суперпозиція°•°•°•°• Тиша. Ти шарудиш думками, мов купюрами з тайвеку. Кутаюсь у неопренову прісність невизначеності. Тікаю в дистильовану безпеку дружби. Бинтую превентивні діри впертістю кордури. Риска шва — кордон. Донезмоги здираю шкіру об    обережність. Стьожки, стежки, стани стягуються сяйним резонансом муарного мерехту.    / Тунелювання — нестабільний процес / Цестоди страху — роз’їдають, дають імпульсам «стоп-сигнали»      Лину до тебе / липну на місці. Ціджуся крізь фільтр ригідності. Стільниковою адгезією впинаюсь в потенційну насолоду — думками, мацаками, метастазами.  Замиловуюсь.  Сьорбаю момент, п'ю кожну аліквоту дифракційної ніжності.      О, стільки поліфонії в цій тиші! Шістсот деньє моєї непроникності враз вразливішають під натиском чуття. Тягуча конвергенція «день є» із «день можливий».      — Вийду подихати. Типовий страх «все зіпсувати» тисне армованістю шкури шелкі. Кількість чи масштаб? Абразивні дотики до серця. Цятки. Погляди. Інтерференція ролей. Лейтмотиви мовчання. Хто ми одне одному? Мультиплікація акцентів, сцен і станів — ні в одному з них ми не є агрегатно-стабільні. Біль ніяковіння перекроює кожну із версій нас наскрізним швом причетності. Стінопис тіней, тонів, натяків, які в’їдаються дискретним шумом у абзац. Ацетатна термопластичність миті. Ми — ті, хто плавиться. Розчинник — ацетон. А це тонкість струни чи чистий звар рубцьованої нитки? Китиця ймовірностей здригається у флуктуаціях — і я хапаюся за шанс як за осциляційну опору.    / Руйнація координат на користь імпульсу / Суспензія подій тисне на шви рипстопу, опускається в'язким намулом на віскозу, зухвало оголює підшкірну вісцеральність пристрасті. Стіни камери — крихка схованка. Камуфлюємось в щілини полотна. Наш статус-кво — невизначений, поза фокусом. Омофонимо на межі декогеренції — бентежно, тихо. Холону, млію у жазі порушити щемливу герметичність сповіддю. Дюралюмінієву мемб-рану таранять рикошети фраз.  Разючі глітчі в голові.     Відчиняю двері. ІІ. Голковий такт мережить сутність у хай-тек. Текстильний сплав. Текст — стильний. Тильний бік єства вивертаю назовні. Ніжками щирості снувач плете мій глузд уздовж електроволоконних струменів.  У мені враз нівелюються сенси й голоси, осипається стратегія,  і я, прозора та беззахисна, плетуся у сягнисте коло незворотності, стікаю полімерним розчином, омилююсь, стикуюсь, мімікрую ізомерами — ерами крику, двигунів, перформансу, сумнівних рішень, ераптики та еротики.     Кисневий ляпас. Що тепер? Перебазовування хвиль в кардіограму близькості? Тісне плетіння траєкторій? Рій дотичностей чи безапеляційне крапкування? Кування себе наново? Новокаїнові розмови? Змови слів із краплями? Плями під поліуретанним холодом                 домовленостей? Тейлоризм емоцій? (О цій порі мав би бути мемо-рандум    дум під скальпелем) Елементи імплодують у надщільну константу.  < Тут > Точка фіксації. Що тепер?  

óблавок голосу /тієї горлиці, що тишу берегла/ в суцільних розмислах розлогими обіймами забарює околиці у невимірні вервиці листів / постій отут погомонімо вдвох нехай наслухаюсь сповна і вдосталь переброджу вздовж вичерпаний просвіт між вигорілим й пережитим не берег — я зотлів у просині між слів // вкладається у закутку сльози скупа приреченість подібна до тієї, що замовляла прикладаючись до знимкуватих сиріт на стіні (окрайцем вечора) і замиловано гойдала в рукаві не розділові скиби недовірʼя / і жодної відтак помилки — я зотлів натомість ти світила @nlitvinovapoetry #літвінова

плакати на морозі не можна — так можна і застудитися. місто торкається холодом, вітром, снігом і кригою. вечір стискає сутінками, на безхмарному небі — повнею. коли новини годують сумнівами, час готувати зброю, а, може — ковдру. холодам бути до кінця лютого, може — довше. ситуація здається безвихідною: ми приречені на щось надзвичайне, на щось гучне. повітря не пахне весною — тільки передчуттям війни або передчуттям кохання. тим не менш, плакати на морозі не можна навіть від страху, навіть від щастя. 31.01.2026р.

Він хоче її як жінку. З усіх жінок вона йому найскладніша і найбезмежніша. Любити її – це гратися у доміно. І він її любить – бережно і обережно. Він хоче її як жінку, як воду, але боїться цієї прозорості, легкості, щирості, боїться її зруйнувати чи вразити чимось, і вчинки його не виказують головне. Він звик до грубіших матерій. Тому коли вона посміхається, він опускає обличчя. І він би за нею пішов, та вона не кличе, і він видихає: «Пливи, моя рибо, пливи…» Між ними свобода, між ними така глибина, що тільки молитись, мовчати, стояти у тиші. Вона би його прийняла, але й він не кличе. І їй залишається тільки вокзал залізничний і далі пливти по морю, якого нема. Таня-Марія Литвинюк

Все, що залишиться після нас (не рахуючи дітей і нерухомих об’єктів) – купа паперів і пам’ять про час, що поєднував з кимось до самої смерті. Дещо з дрібниць: нотатки, листи, діалоги у соцмережах, неактуальні більше пости і некролог із кількох речень. Залишаться безліч світлин, де ми посміхаємось щиро, мовчання – у спадок, як те про що говорити несила. Слова загубились. Дарма, так р’яно читали літературу, і сенси складали – як іспит життя, гадаючи лезом по рунах. А статус ще довго висітиме й буде бентежить – абонент був у мережі… @ksu_n_lyrics #ксенія_нестеренко

Персефона Це була така ніч, що зорі падали вгору, а жіночі тіла ставали магічними книгами, залишаючи на сторінках відбитки місяця, і шкірою вбираючи відбитки пальців. Спинись. Не їж це зернятко граната. Не торкайся! І не заходь в гущавину, не йди тим битим склом. Ну навіщо тобі такий досвід? Той, хто слідом піде, не відпустить потому. І пробачення теж не попросить. «Ну і куди це ти мене привів? — спитала Персефона. — А, це воно таке, твоє підземне царство? (Під час війни тут також діє укриття). Навіщо крав, якщо не дуже і потрібно? Нащо пив чорничний сік з моїх ранкових снів? Навіщо загортав у свіжу мʼяту та любисток? Аби що? І взагалі, у цьому міфі — як у формулі — тобі я стала, змінна чи прихована?». В цьому дивному місті текли чотири ріки, і всі навпаки. Вона пʼятою стала. Тут музику грали в чотири руки, хоч нелегко (пʼяним) втрапляти ратицями на педалі фортепʼяно. А вечір танув, танула і Персефона, золото тьмяніло, срібло бралось чорним, тліло, а вогонь палили крильцями метеликів, яких сюди тягнуло. Він робить так завжди. Знечулив, отруїв собою, (потім відійде), подав води, розставив квіти. А тепер — іди. Дорогу знаєш? Головне, не обертайся. Гранатове зерня — це привід. І Персефона йде. Та цього разу зовсім не хотілося іти. Тим паче повертатись доведеться битим склом. На холодильнику магніт: Гранат. Аїд. Підземне царство. Душа на дні. Ще хвиля — виринай. Колись він скаже, залишайся. А поки починалася весна. лютий 2025

Муркоче безхатня вулиця — генератори перегукуються впізнають одне одного за частотою вібрації. Місто — велика й шумна радіостанція, пульсує хвилями льоду, горбиться під ногами. Рух від того подібний до білого танцю: дами запрошують дам на паркетний глянець, з даху стікає цівкою самота, формує прозоре вістря над платівкою хідника. Цілиться прямо в груди @snigpoetry #мері

Якими ми станемо після цієї війни? Тривожними старцями чи мовчазними безумцями? Жінками, із першими пасмами сивини, дітьми, із очима безодні й дорослими лицями? Кого зречемо‌ся, кого віднайдем  після втрат? З якої любові відродяться наші племена? І скільки імен проросте поміж квітів і трав для того, щоб пам'ять не зрадила нашим знаменам? З напругою в спині, з виною вцілілих, авжеж, якими ми станемо після цієї катівні? Борцями за правду, рефреном боїв і пожеж, важливими свідками злочинів проти країни? Чи станемо вищими, чи опануємо лють? Чи буде не страшно зізнатись у власних тривогах? Я просто посію слова - і вони проростуть сиренами лютого, вірою у перемогу. Таня-Марія Литвинюк

Море лютує, неначе Адольф у Берліні. Матінки кажуть "не знайдеш азовських перлин ти". Діти пірнають — так легші засмаги рейтузи, бачать в копійках піастри та спрута в медузі. Бог зготував нам кирилівський штам буябесу. Пересолив. Що не рік — експонента регресу навичок кухаря. Сонця бере абрикоси, бачиш, готує із цукром-пісками самоси. Образи-хвилі змивають до біса тривоги. Це відчуття крізь роки залишається повним — сум за азовськими днями, де всім було тепло, досі лишився, із присмаком вин та чурчхели.

🕰 Фінальний день набору Триває останній день прийому текстів до нового випуску «Леготу». Дякуємо всім, хто вже долучився, а тим, хто ще планує подати свій текст, нагадуємо, що ще встигаєте до кінця дня. Із вимогами до текстів можна ознайомитися тут. Ваш @lehit

може досить з усього витягувати рими бути вуаєристом скорботи оголеної власної – підглядати у дзеркало списувати змальовувати нестримано і віддавати на суд підбадьорюючих реакцій може досить уже все скидати на осінь делегувати свій біль Марії та її Сину – вони втомилися від поезії сумної надірваної дорослої вони втомилися... втомилися бути в усьому винними @sweetruminations #румінації

В день, коли зійде високий сніг, замете сліди, і собаки розгублено кинуться вусібіч у відчаї, не знаходячи хлібних крихт, під застиглою органзою тонкої криги — стане нікуди повертатися. Пліч-о-пліч горнешся у маршрутці чужого міста до незнайомої куртки. Мнуться штучні ікринки в ранковій банці, в шкіряних і замшевих оболонках. Хоч би їхала до кінцевої з усім цим знайомим запахом, що осідає присмаком солі на язиці. І нічого спільного, особистого, окрім пам'яті нетликом в животі. Бо усе важливе лишилось там, де "Love is" вартувала більше п'яти металевих гривень у найближчій кав'ярні. Де слова затихали в зародку хриплим видихом, а не осідали на плівці фантиків. Може в них навіть однакові імена? З-за нещільних дверей до щік долітає іній, щури тікають на звуки музики, смак тепла. Ви виходите на наступній? В очеретинах вій у неї блищить зима. @snigpoetry #мері

давай вже до фільтру, коханий сонце зриває пагони ніжних надій, які не навчилися падати. твоє тіло — контурна карта[фігура], де яблучко недалеко живе від поля впливу. я б нишком згортала твої прострелені всоте спогади, бо світ — не матерія. світ розгортається проти, і там, де червоної лінії стрічка спадає на груди — розчахнуте коло, як поле розсипалось всюди. і ми — бур'яни, недоглянуті кволі мішені. цілились в яблучко, вийшло навиліт. і ще не загоїлись чорні рубці, проростаючи дичками в тіло; шукай тепер гільзи кістянок, як символи сили. а завтра бабуся у фартух збере, що попадали, внесе їх до хати, ляже втомлено спати. а ти так і будеш торкатись заліза нервово пальцями — знаками відчаю та розділовими.

Ми входили в простір, де форма ще не навчилась мовчати, де лінія різала повітря, як правда — виходячи за. Ти розгортав горизонт, ніби рану, залишену часом, потім вкладав у тишу таку глибину, що дихала зала. Ми не вірили в рамки, бо рамка — завжди домовленість, у яку безпечно дивитись, але неможливо бачити. Згортали у себе тихе, тендітне мов шовк, намолене, і світ починав хитатись, неначе вперше щось значив. Руки ламали перспективи, як кістки, що зрослися неправильно, голос звучав не словами — напругою поміж пауз. Там, де лінія стала криком без рота, грали ми У дзвін порожніх квадратів, щоб тридцять секунд не нази- ватою рани загоювали, шукали в темряві не LED — вчили очі звикати до чорного крепу відчаю. Кожен крок був помилкою, яка ставала методом, стікаючи фарбою снігом кров'ю з рота у вічність. Нас кляли небезпечними, надто різкими, зайвими, тексти ховали, тіла замикали у лікаря. А потім ім'я виростало за площі, за рими, за стіни, де нові ми вчились не боятись складати літери. І тепер, коли ти торкаєшся звуку, зображення, жесту, і раптом відчуєш тріск, наче щось у тобі зсунулось ледь — це слово проходить крізь час, залишаючи тріщину жевріти, згортаючись у майбутнє повстю з прихованим лезом. @viknapoetry #єва_верле