Храм поезії (🖤)

Море лютує, неначе Адольф у Берліні. Матінки кажуть "не знайдеш азовських перлин ти". Діти пірнають — так легші засмаги рейтузи, бачать в копійках піастри та спрута в медузі. Бог зготував нам кирилівський штам буябесу. Пересолив. Що не рік — експонента регресу навичок кухаря. Сонця бере абрикоси, бачиш, готує із цукром-пісками самоси. Образи-хвилі змивають до біса тривоги. Це відчуття крізь роки залишається повним — сум за азовськими днями, де всім було тепло, досі лишився, із присмаком вин та чурчхели.

🕰 Фінальний день набору Триває останній день прийому текстів до нового випуску «Леготу». Дякуємо всім, хто вже долучився, а тим, хто ще планує подати свій текст, нагадуємо, що ще встигаєте до кінця дня. Із вимогами до текстів можна ознайомитися тут. Ваш @lehit

може досить з усього витягувати рими бути вуаєристом скорботи оголеної власної – підглядати у дзеркало списувати змальовувати нестримано і віддавати на суд підбадьорюючих реакцій може досить уже все скидати на осінь делегувати свій біль Марії та її Сину – вони втомилися від поезії сумної надірваної дорослої вони втомилися... втомилися бути в усьому винними @sweetruminations #румінації

В день, коли зійде високий сніг, замете сліди, і собаки розгублено кинуться вусібіч у відчаї, не знаходячи хлібних крихт, під застиглою органзою тонкої криги — стане нікуди повертатися. Пліч-о-пліч горнешся у маршрутці чужого міста до незнайомої куртки. Мнуться штучні ікринки в ранковій банці, в шкіряних і замшевих оболонках. Хоч би їхала до кінцевої з усім цим знайомим запахом, що осідає присмаком солі на язиці. І нічого спільного, особистого, окрім пам'яті нетликом в животі. Бо усе важливе лишилось там, де "Love is" вартувала більше п'яти металевих гривень у найближчій кав'ярні. Де слова затихали в зародку хриплим видихом, а не осідали на плівці фантиків. Може в них навіть однакові імена? З-за нещільних дверей до щік долітає іній, щури тікають на звуки музики, смак тепла. Ви виходите на наступній? В очеретинах вій у неї блищить зима. @snigpoetry #мері

давай вже до фільтру, коханий сонце зриває пагони ніжних надій, які не навчилися падати. твоє тіло — контурна карта[фігура], де яблучко недалеко живе від поля впливу. я б нишком згортала твої прострелені всоте спогади, бо світ — не матерія. світ розгортається проти, і там, де червоної лінії стрічка спадає на груди — розчахнуте коло, як поле розсипалось всюди. і ми — бур'яни, недоглянуті кволі мішені. цілились в яблучко, вийшло навиліт. і ще не загоїлись чорні рубці, проростаючи дичками в тіло; шукай тепер гільзи кістянок, як символи сили. а завтра бабуся у фартух збере, що попадали, внесе їх до хати, ляже втомлено спати. а ти так і будеш торкатись заліза нервово пальцями — знаками відчаю та розділовими.

Ми входили в простір, де форма ще не навчилась мовчати, де лінія різала повітря, як правда — виходячи за. Ти розгортав горизонт, ніби рану, залишену часом, потім вкладав у тишу таку глибину, що дихала зала. Ми не вірили в рамки, бо рамка — завжди домовленість, у яку безпечно дивитись, але неможливо бачити. Згортали у себе тихе, тендітне мов шовк, намолене, і світ починав хитатись, неначе вперше щось значив. Руки ламали перспективи, як кістки, що зрослися неправильно, голос звучав не словами — напругою поміж пауз. Там, де лінія стала криком без рота, грали ми У дзвін порожніх квадратів, щоб тридцять секунд не нази- ватою рани загоювали, шукали в темряві не LED — вчили очі звикати до чорного крепу відчаю. Кожен крок був помилкою, яка ставала методом, стікаючи фарбою снігом кров'ю з рота у вічність. Нас кляли небезпечними, надто різкими, зайвими, тексти ховали, тіла замикали у лікаря. А потім ім'я виростало за площі, за рими, за стіни, де нові ми вчились не боятись складати літери. І тепер, коли ти торкаєшся звуку, зображення, жесту, і раптом відчуєш тріск, наче щось у тобі зсунулось ледь — це слово проходить крізь час, залишаючи тріщину жевріти, згортаючись у майбутнє повстю з прихованим лезом. @viknapoetry #єва_верле

Тут можна подати вірш на тему — Велика красива подорож

Вибач, інколи не вистачає сил, Але дякую, сонечко, що запросив. Ми поговоримо на таці з салатом, Хвилясте сонце заганяє нас спати, І я кладу тобі руку на плечі — Розповідай, малечо! Розповідай про кольорові хмари на палочці. І босі ноги у холодній росі, Про цвіт латаття, про хатинку у зáрубі. Про те як пальці на морозі торкались весни. Коли ще сніг лежав, а ти її в обіймах грів. Напевно, ще тоді вона засіла в тобі. Розповідай, хоч я це знаю до єдиної крапочки І до двокрапки, до дефісу, тире. Я побіжу через лісочок до нашого капища. Я побіжу... А де ти тепер...? Наші дерева стали муром для спогадів. І в їхніх пальцях завмирають часи. Я ще прийду, як вистачить сили. Я ще прийду, ти тільки запроси.

🦂🖤

Вечоріє. Насичений день на дні чашки блищить, Мов духмяний бульйон —  зігріває натомлену душу. Сонце сушить намоклу одежу. Спалахує дужче Перша зірочка-родимка десь на засмаглім плечі. Слабнуть чари зими, із останніх тримаються сил, І весна прокрадається у сновидіння частіше, Щоб залишити згадку яскраву про себе в час тиші, Пробудити бажання тепла, доброти і краси. Золотим кривим рогом виблискує зоряна ніч, Із-під срібних копит вибиває морозні іскрини. Я із скрині дістану світлину (де літо їсть дині) І вигадливу мушлю, даровану морем мені. Обійнявши подушку, ти дивишся сонячні сни. Що тобі ніч зимова? Вона неодмінно розтане. І світанок наш обрій забарвить у біле востаннє, Щоб на білому тлі розлилася веселка весни. Таланна #таланна

Залиште за цим посиланням гарну пару ключиць t.me/LetsAskBot?start=yt8x8b

Порто війну завжди береш з собою тягнеш її у валізі через польський кордон у краківському аеропорту літак виїхав на траву що спричинило колапс хижо згадуєш про шістсот дронів і як ми гарно навчились у кризовий менеджмент у Порто я тричі чула повітряну тривогу хоча де ПОРТО а де тривога ліниве містечко на березі океану потягається як кіт на сонці йому не личить війна але кому вона до лиця? «Я маю бед нʼюз», — говорить наш гід — на мисі Рока — найзахідніша точка Європи — хмарно». «Для нас це не бед нʼюз, — усміхаюсь — Бед нʼюз — якби там літали ракети». здається ти вже надломлена війною надто втомлена але все підставляєш картинки війни до красивих міст до будинків з плиткою з азулежу вузеньких вуличок та натовпів туристів згадуєш як в Харкові запитувала таксиста: — Чи тут був прильот? — А ось тут? — Зіронько моя, у нас на кожній вулиці був прильот думаю тому в Харкові немає натовпів туристів тільки воєнні кореспонденти та інші охочі роззяви до війни зазвичай її ховаєш далеко але іноді соромʼязливо дістаєш розправляєш приміряєш до неквапливих міст і поспіхом засовуєш назад війну однаково несеш з собою але ось парадокс чимдалі від кордону тим важче з нею скоро повернуся бо несила вже Ольга Новак #новакаїн #оля_новак

ще 7 номерків)

🥸 Дорогі прозаїкині і прозаїкони, справа втім, хто читає прозу, той пʼє шампанське. 👣 Наступна імпреза 15.02 о 15:00 у Купідоні. Ведучий Віктор Недоступ. Гостям фільтр-кава, переможцю брют. 🦸‍♀️ Минуло разу перемогла Надія Маслікова з твором «В її вікно залетів Бетмен»

*мак* місто зітхає стріт-артами, втомлене від арти губи софі марсо ще досі смачні, як ковток гарячої кави глибоке чорне ллється з грудей матері — отруїтися дихати раз по разу спокійніше стіни зсипаються у жмені маком мати землю в руках, тримати страх у цупкому мішку, позаду себе, а попереду — гаряче серце хтось, схожий на мене щовечора пестить твоє лице цілує повінню, торкається твого таємного чорний шовк холодний та гострий лід коханий, де тобі болить? від крапки до зернятка збираємось на світанку доріжками, слідами, дорогами залишаємось на перехрестях думок стрічками сліпого осоння колись тут виростуть пролиті нами нестримні маки полум'яні як губи софі марсо @viknapoetry #єва_верле

​Дощ над Босфором дощ над Босфором падає, як монети з кишень імперії, які так і не встигли витратити на богів звитягу чи каву. краплі дзвенять по куполах мечетей, наче невидимі сурми, нагадують: імперії теж ржавіють, як залізні мости, що з’єднують континенти, але розтинають береги. у калюжах блимають відбитки візантійських ікон та мозаїк, обличчя святих розмиті, наче їх перемалювали сучасні митці. рибки пам’яті виринають на секунду і ховаються знову, бо бояться підошов туристів, що плутають святість із сувенірами ця злива знає все – султанів, що боялися прокинутися без армії; вигнанців, які називали цей берег останнім; каравели, що йшли за прянощами, і підводні човни, що йшли за тишею; поетів, які закопували рими у ящиках з корицею, щоб хтось колись відкрив і здригнувся. а я торкаюся цієї води – і відчуваю, як вона тепліша за мою кров, ніби це сама земля говорить: «твої ноги стоять на кістках історії». бо Босфор плаче не про сьогодення, а про всіх, хто жив і помер під цим небом. і тільки у шумі дощу, без перекладу, без кордонів, чути справжню мову цієї країни цих проток і цих берегів. © Кудлатий

Віруй, що світ цей білий – стрімкий, як вежа. Мукою пахне у лісі. Воями. Кіньми. Спалення відьом. Довга, як смерть, пожежа. Душі підперто звугленими коліньми. Віруй, що бог, як вершник, спішиться раптом. Стане при згарищі босим. Дівчина встане. І заридає кров’ю осліпла варта. Дим вознесеться в небо – і там розтане. Маріанна Кіяновська

зорево візьми мене піщаними крихтами соли на шпичакуватих розсипах мідій там, де возроджується блакитна насолода лілові пелюстки світла прийдуть разом з легеньким бризом доки пальці вчаться тримати тепло ця темрява смакує залізом із загостреним вістрям у зореві викупаним в мерехтливому обрії змитому грудневою ніччю під покровом зорі Богородиці і завіси надвоє роздертої камʼянистим кігтем ти (п)обережно завʼюниш пасма навколо обличчя лю́бого не забувши заглянути під засніжені віки й здригнеться земля і скелі розійдуться адже пекло — це Инші