Храм поезії (🖤)

• Юзівка 2013

*Прим автора: Так, вам не здалось. Частина від мого імені стоїть поряд з частиною від мого ж імені. Річ у тім, що я маю два кардинально різних стиля написання, зазвичай вони поєднуються в один, але тут я розділився на дві свої крайнощі.

[Лодик] Сніг у світлі гірлянд, неначе конфеті сиплеться на площі Нову реальність зварюють іскрами салютів Знизу пронісся трамвай стуком різдвяних дзвіночків Обіймаючи ведмедика, вкриваюсь по вушка Навіть бабайка під ліжком принишк цієї святкової ночі Міські пейзажі стають, як на тих малюнках: Живограй в небесах на фоні темних масляних контурів На годиннику гриміли війни та революції Вулиця змінювалась, хмарочоси збирались у стосики Скоро мине і почнеться знову історія людства Вже 2359-й, години йшли сотні років *** [Гнильно-Могильний] Вечоріло, зі стадіону за вікнами більше не чутно дитячий сміх Квіти ліанами обвивали покинутий світ на лоджії Більше не чутно диспетчера, динамік кашляє і хрипить Забльовані соціальні ліфти застрягли між поверхами Графіті бризками розчленованого щастя стікали зі стін *** Очі у дворах загоралися парами сигнальних вогнів Пробки, ніби гангрени розповзалися по артеріях міста Сусіди з щенячою радістю в очицях виносять все з вітрин Розум евакуювався з ротів тросами зі повислої слинки Рибалки на набережній застигли в очікуванні... Путúн Під вагою ножів у спині вони вже не встануть з бруківки *** В глазку видно, як в сусідські двері стукало щось кошмарне Резі, язви, шанкри, нариви, метастази, що квітнуть Навіть такими словами не описати всю мерзенність почвари Замість лиця десятками миготіли спотворені обличчя Кістки стирчали з під шинелі, зірка на кашкеті сяяла багряним Сусід підійшов до дверей і відкрив... Налякані дітки в паніці полізли на шафу Щоб сховатись від червоних хвиль... Які, змиваючи все з полиць, топили хату Глянь на пожарища і рівно три рази кліпни Чорнота, полум'я, чорнота, пол....Бачиш... Як в очах з'являється георгіївська стрічка? Месія, що зможе всім допомогти – що знову? «Хто був нічим, той стане усім», – що знову?! «Нема на них Сталіна!», – Ви там Серйозно?! Якщо Сталін буде на них, то буде на кожного... ©Лодик Ніким 12.03.2025

Ти ще такий живий, ніби теплий звір. Не переходь межу, не здавай, не вір – світ не лише множина із безглуздих втрат або осмислених, тож безнадійних, дій. Ні, ти нікуди не зникнеш у двадцять п’ять. Не засинай так швидко, а краще сядь і дослухайся в ніч, поки інші сплять: може ти втратиш теперішній фокус часу й подій, та залишишся той самий. В світі і правда нема недоречних зим, і якщо схоче, то кожен матиме дім, рибу злапає в ставку і фею в нічному лісі – якщо ти тут, то ти вже його заслужив - світ пароплавів, оленів та орлів, світ, у якому тобі завжди добре і завжди сім, чи принаймні вісім. Ти ще такий цілий, як горіх чи плід. Що тебе надіб’є, чим відгородить від краю, де ти король, чарівник і воїн? Знаєш, якщо приходиш туди один, обов’язково чекає на тебе невтомний кінь, а якщо не сам, то буде у тебе син, або, може, двоє. Поки ти ще не взнав нездоланний страх, поки ніхто не помер в тебе на руках, поки дихання не спинялось від передозу – запам’ятай ці сутінки голубі, подушку м’яту, заїду на губі: все що в тобі – залишиться у тобі, Інше – поза. Я там була і я знаю, про що кажу – чуєш, не вір, не пускай, не здавай межу. #бабкіна

буває так, що голос обернений до сонця ллється в мені сипле радістю першого поцілунку, наче першого снігу бо все, що вперше дотикається до вічності Хтось схожий на тебе витягає мене з темряви малію від кожного неба в тобі, від кожного дотику тепла-тепла твоя рука піднімається у височінь Хтось схожий на мене вчиться знімати луску й простягати себе вразливу з усіма гранями, виточками й рубцями ось, візьми @novakain_poetry #новакаїн

Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми живі, нам треба поспішати. ©️ Ліна Костенко

Осінній день березами почавсь. Різьбить печаль свої дереворити. Я думаю про тебе весь мій час. Але про це не треба говорити. Ти прийдеш знов. Ми будемо на «ви». Чи ж неповторне можна повторити? В моїх очах свій сум перепливи. Але про це не треба говорити. Хай буде так, як я собі велю. Свій будень серця будемо творити. Я Вас люблю, о як я Вас люблю! Але про це не треба говорити. #ліна_костенко

Забужко спаскудила все моє доброзичливе ставлення до Ліни Костенко #ліна_костенко #лінакостенко #костенко

вдягати на себе твій запах, футболку і спокій, не відкладати любов і щастя взаємне на потім, зливатись, тремтіти, тепло відчувати у грудях до крихт, до молекул вбирати усе, що даровано лютим. ловити сніжинки, зірки і погляди сіро-зелених, пити вино, до біса послати буденні проблеми, читати дотиком рук тебе, мов азбуку брайля і в світле майбутнє ввійти без краплі лихого вагання. тримати й триматись за слово, за вчинок, за мрію, плекати спільне разом, бо порізно вже не зумію… все це і ще сотню всього, що завгодно хочу щоденно робити з тобою безперешкодно. @virshirumu #шишлевська

Лиш липень торкається гладкості стебел, я думкою лину до тебе. Коли Оболонь засинає під муркіт, в перлини занурюєш руки. І низка за низкою — наче дороги, які ти сплітала потроху з луганських туманів у пошуках дому, а вийшло велике гніздо, у якому живемо-кавуємо в радості, в горі, пульсуємо єдністю горлиць — на шиях тепліють, немов обереги. Ти сильна, та з нами — богиня енергій. Ховайся, тікай, лиш із серця не вийми. Ти сильна й без нас, вітровільна, але й королевам потрібні обійми. Тож я тебе обіймаю присвята моїй коханій Олі © Олена Галунець #віршопліткарка

"Якщо вже заходить мова про лютий Про кригу, яка укриває небо над містом Як добре бути із тим, хто тебе любить, Як добре з ним спати, мовчати і їсти" Вона думає щось таке і в'яже светра Того самого, що і минулу зиму Вночі вона спить, наче мертва А він рахує рибин, що пропливають над ними А потім він з головою пірнає під ковдру, Що пахне її волоссям, овечею шерстю і житом Зима цього року довга, сумна і недобра Це щастя - переживати її удвох. Удвох нестрашно й не пережити А вранці він піде на річку ловити рибу Його подих лишиться під ковдрою, і їй буде тепло І я би могла розповідати про них до хрипу Цю прекрасну історію не про мене і не про тебе Якщо вже ідеться про лютий, що відбувається з ними Про сніг, що накриває їх кришталевою пеленою Вони житимуть довго і, ймовірно, щасливо Сніг заповнює простір між тобою і мною Марина Пономаренко #марина_пономаренко #пономаренко

З нагоди Національного тижня поезії від Українського інституту книги долучаюся до онлайн-фестивалю читання поезії «Пісня тисячі голосів». Це читання в соцмережах, в якому беруть участь талановиті та яскраві поети та поетки сучасності. Я читатиму в п'ятницю ввечері в прямому етері в інстаграм на моїй сторінці https://www.instagram.com/olesya13r?igsh=ZGt4a2JobmJ6cXQ3 21 березня – День поезії. Тому я обрала його, щоб анонсувати вихід моєї книги "Віршолегіт безмежжя". Наразі книга в процесі друку, але скоро її можна буде купити на сайті видавництва "ТВОРИ". Якщо Ви хочете почути якийсь з моїх віршів, що припав до душі, залишайте назву або рядок в коментарях. Я зачитаю. Також відповім на питання, поговоримо. Лінк на розклад читань: http://bit.ly/4iuTugr Чекаю!

написати щось вартісне майже /мистецтво/ заварювання чаю щоб м'ята та любисток віддали свій колір та смак чаїнкам треба потонути ошпаритися окропом щоб емоції навиворіт молекули інші хімічні розкритися  як долоні дитини що знайшла чарівну мушлю померти віддаючи сутність стихії хаотично кружляючи в вихорі трансформацій на перехрестях скляного плейстоцену ростуть крижані світанки чаїнки кричатимуть "допоможіть" хапаючись одна за одну кружлятимуть пелюстками сакури снігом над зруйнованим містом і хтось із неба тихо співатиме ніжну пісню про те що герої померли під пильним поглядом дядька Вонга доторкнись до волосся прибираючи з лоба пшеничний цвіт керамічне дно береже секрети так само як і кармічне не питай лише відчуй смак ожинових губ коли сьогодні заварюватимеш чай @viknapoetry #верле

найважчий час — перехід від зими до весни зачини вікно, бо проллється вода, зачини бо прийдуть уночі непрохані гості й небажані сни зачини, бо надворі все стало надмір голосним місяць гострий, тонкий, місяць лютий, сердитий запитай в молодої трави, чи їй легко переродитись а мене не питай ні про що. наші стіни розбиті, але дещо — дещо краще ніколи не говорити де моє сонце, де ти, ромашкове сонце нас зима випиває до дна, витягає всі соки на тлі неба чорні дерева, кістляві, високі ми в пустелі, і бути нам тут ще днів сорок але світла у днях стає більше, що би не говорили напинаються пуп’янки, тугі, як вітрила скоро світ стане білим, рожевим і білим тільки б ще трохи сили, нам би ще крапельку сили @buryanpoetry #хопта

😽💚😽💚😽💚😽💚😽💚😽💚 З весною та днем котиків 😽💚😽💚😽💚😽💚😽💚😽💚 Котик вмивається лапкою, мур. Хочеться грати клубочком йому. В мами кицюні є хвостика два: Один довгенький, а другий — «Няв-няв». Ходить за мамою хвостик, нявчить, Мама його кожній справі навчить! В серці котячім любові вогонь, Цьомає мама синочка свого. Оберігає синочка щомить, Робляться лапки матусі крильми! В серці котячім любові вогонь, Горне матуся синочка свого. 22.02.2025 © Тетяна Осіпенко Картинка: ШІ

джерело: @Mr_James_Bond

Що сюди привело,   залишилось насічками пам'яті. Певно, трохи потертими,   як смуги старезної пральної дошки. Що тільки вона не бачила       під час щиросердного служіння чистоті! Здавалося,   дорога на Арабатську стрілку     була саме такою дошкою,       що витрушувала робочі клопоти         чи пісок при поверненні додому. А тим часом хмарна зебра   запрошувала перейти до мрій,     не зважаючи, куди прямуємо. Де тепер ідемо? То по смугах   з оманливою м'якістю тиші,     коли побутові питання       занурюють у мильно-рутинний розчин. Та виринання різке:    з черговим вибухом поруч,     з окупованим селищем родичів,       зі смертями знайомих         і тих, хто вже ними не стане. І шпатель війни   зішкрібає з-під ніг хмарини надії. У смуги-провалля    вливаються тривожність і сум. А танки торують світосприйняття   разом із трасами крізь степи до моря. Але з новим закритим збором     чи військовим успіхом       знову забираємося        на умовно білу смугу. Та чи надовго? Що далі готує дорога? Хотілося б, щоби війна   стала лише артефактом     як пральна дошка. А вигадливі візерунки хмарин   постійно доповнювали     інверсійні сліди від мирних літаків. І не важливо,    де в цей момент бути:     вдома       чи в улюблених місцях Приазов’я. Авторка: Оксана Приходченко P.S. Верлібр на фінал Міжсезоння Котолисів, 1 місце @literospletinnia #приходченко

Мої портали в літо на твоїх вустах погасли. Коли зливи гріти перестали, ми повстали проти спокою — спалахнули! Вкрили оселю тінню минулого, де постійно зачиняли вікна у часи непідвладного смутку, щоб не впускати погляди свідків. Не питай звідки це й чому так різко і буремно. Те, що колись зі стелі лише капало на нерви, тепер без перерви заливає очі міцним відсотком рідкого вогню, в якому ми мовчки згораємо, наче риби на піску. Більше удвох не ляжемо спати, однак розділимо ліжко навпіл. Не дивись на мене згори, адже що солоніший дощ у кімнаті, то вищий потім зійде ядерний гриб. І в епіцентрі страшенного гуркоту кожен із нас зачиниться у власному бункері. І коли легені не впускатимуть подих, гіпоксією ввіб'є смертельно хворим, поміж незагоєних шрамів, ніж питання: ми одне одному в моменті крапля у морі, котру віднесли хмари до байдужості навпростець, чи крапля до mori, що поклала усьому кінець? @kildun4ikchanel #ставицький