Храм поезії (🖤)

Море пустих кораблів Попрошу щосили зробити три кроки назад. Віддай мені простір, повітря і втрачений час. Дорога до раю попереду. Де ж тоді ад? А може, він тихо сховався всередині нас? А може, обпалені крила усе ще живі І можуть розкритись, коли дуже хочеш літать? Ми плавно дрейфуємо в морі пустих кораблів. Допоки ще будем безцільно у водах блукать? Десь там вдалині нам блищить прибережний маяк, І наша задача — знайти найбезпечніший шлях. Коли ти віднайдеш для себе прихований знак, Я вже залишуся лиш димом на теплих вустах. 07.09.2026 @Валерія Кропівна #авторськийвірш #ВалеріяКропівна

Я тобі готувала зрази І ковтала свої образи – Ти ж мене не навчився кохати Тож тепер мушу я готувати Не для тебе – свої ці пампушки, і оладки, і булочки, плюшки… Я знайду собі кращого мачо. І він буде чудовий, неначе МС Пєтя. І буде кохати, і до неба мене підіймати! @reflexref #марина_горбатюк

🖤🖤🖤

Я більше не відчуваю середини, я проста пустота вікна виставлені на розпашку мені не просто, не важко, не класно, не аж так приємно, не те щоб погано лице покривають плямні мокруваті виділення, виділи мене серед сірого простору, де я стою в шлакоблок втиснута голкою гострою. я як пʼята стіна доволі занедбаної комуналки: підвіконня обвислі пустими пляшками, недоїденими банками закруток. лице заклеєне суто дешевими постерами, на руках ошмаття віршів без апострофів, бо в російській розкладці не просто знайти апострофи. я раніше була впевнена, що в стіни повинні вставлятися вікна тепер я стою розбита, з кулаків бʼють у живіт мені, і на плінтус тваринки підіймають свою задню лапу на моїй спині слово з трьох букв розмазано і завішене розпʼяттям. що ти знаєш про те, як бути зайвим? дома нормальні і з чотирма стінами, нахєра їм пʼята. я як латка на всяк випадок, як додатковий ґудзик, що кріплять до одягу, як цвях, що в зцементовану стіну не ввійшов з першого разу й залишив, зараза, дірку. звучить спірно, печально, таке не розкажеш друзям за пляшкою, але мені досі не просто, не важко, не класно, не аж так приємно, не те щоб погано просто в моєму домі вважається гарним тоном залишитися бездомним, проте не окупованим. стіна стоїть рівно, але відокремлено. Вода котиться з щічки до долу. @levizkins #левіза

поетичний конкурс «ланіти Афродіти» вітаю, наші переможці: 1 місце — Алеф 2 місце — Ольга Ритик 3 місце — Марія Чекарьова 3 місце — Юрій Іванов 3 місце — Раміна Солнцева судили Коваленко, Волощенко та Олександр результати вірші #поезія

Насінням із сонце-соняшника розсипались голуби, небесна домівка їх сяє жовтою пустотою... Коли ж повертають назад, сходить на землю ніч: сапфіровими крильми встилають небесне лоно. #румінації

поступ непевний у море з тисячі трав, станеш на міну часу — спогади розірвуть ставитимеш питання німі вітрам: хто і навіщо сили стільки відклав? скільки забрати, щоб не розізлити гру? бруд, що навколо, старший тебе й мене, старший за все, що ти колись уявляв виносив леза виплавлені вогнем орди, що прийдуть, виплюне, переверне світобудову і буде ліпити з нуля гулями вкриється тіло, ніби курганами степ сніг огорне стежки як бинтами поріз на поклик Ярила знов тонконіг проросте і розповзеться сумом твоїх пустель, коли наростає тупіт з усіх сторін споріднені крила у нори закличуть весну, серпом золотим розрізаючи стелі блакить і збудиться гнів, що поміж чорнозему заснув і прориватиме в просторі борозну ти нею ітимеш, як ніби робив це роки прокинутись — значить із пилу підняти щит і вивчити кожен болючий слід від стріли хай скільки б не вимивали його дощі і скільки навколо морок би не трощив до пам’яті спогад ніби реп’ях прилип припливи прозріння повінню з ковили нахлинуть тоді ж, коли й втома від сотні боїв, коли захочеться знову бути малим, збудує примарну завісу гіркий полин ти зрозумієш — спогади не твої але пролізти крізь них — нині твій наказ саме тоді кров’ю світло на ґрунт проллє тисячорічний скіф, і не здригнеться рука кожен чужинець жалітиме, що заблукав степ забере своє якщо в ньому є ти @virshok #карич

ЩО ХОТІВ СКАЗАТИ АВТОР? я на атоми розбираю кожні словесні виплески. пальпую артерії душевних вигинів і рахую схлипи зболених снів. я між брів намагаюсь спалити міст, що було зведено із твоїх зморшок. під ним сплять голодні пси і кидають на річку тіні плямами роршаха. ще в запасі маю здатність розрізняти тональності твого голосу і адаптовуватись. змінюватись як дерева й кущі навесні. беру со́бі на пробу фрустрації ваші і щедро втираю в ясна. це не про екстаз, а радше про сказ мого розуму я тривожуся. якщо не прокласти маршрут з точки твого виходу, від самих родових шляхів до точки випину на карті, де в герці зійдуться дні твої й мої, то хто ми тоді! подорожні, вигнанці, союзники, бранці, сузір'їв німих пастухи? хто ми тоді? і чому лишати в біді тебе не буду? чому хочу торкнутися тво́го бруду і сво́їм бруднити тебе? я розкреслюю мапу знов, і пальпую артерії душевних вигинів. відчуваю як життя б'ється під пальцями. і намацую свіжий шов. Picture

Ігри в бісер це був наш коронний фокус. ми розмахували руками, нервово жестикулюючи, балансуючи на невидимому канаті. коли ми зустрілися посередині, ти вкладав бісер мені до рота, заштовхував кінчиком язика, зминаючи перепони вуст, протискаючи у щілину між передніми зубами. поцілунки здавались гучнішими за шум у вухах – оплески натовпу наших копій. твої кулясті дрібні слова замінили мені сніданок обід і вечерю. деякими давилася. деякі розкушувала, наче ікринки, і ковтала їх маслянистий, солонуватий сік. це була моя забавка. на терасах кафе, засиджених голубами, я пила з металевої трубочки і стріляла із неї сублімованими ідеями, що клеїлися до зворотного боку щік, наче цукрові драже. деякі були білі, деякі зовсім прозорі, очищені амілазою від яскравої оболонки. ти ухилявся, кожного разу майстерніше. тож більшість летіли повз і лякали відвідувачів. але кілька обов'язково поціляли у скельця твоїх окулярів. у лівому під косими кутами досі світиться тонка тріщина. це була твоя гра у справжність. ти заштовхував нас у перший-ліпший під'їзд. заповзав шершавими пальцями під мереживо сукні, безсоромно стискав, дряпав кривими нігтями мої груди i стегна і заповнював моє тіло порціями нових намистин. на ранок вони викочувалися із вух на подушку і висипалися із волосся, коли я продирала розчіскою візії-ковтуни, які ти заплітав мені тремтячими пальцями напередодні. коли ти ночував у мене довше за тиждень, твої слова розбухали, темнішали, втрачали форму і впивались у шкіру кліщами родимок. а потім ти йшов, не зачиняючи двері ззовні. відповідав раз на вечір сковано, скупо, наче скупник у ломбарді за рогом, що придбав за безцінь подаровані тобою сережки. бо моє тіло не має жодного отвору, у який не вмістилося б нічого твого. тоді кожне слово, що викочувалося з-під наших пальців, западало в кишені повік, наче прибиті віями летючі комахи. найпекучіші бубнявіли на втомленому обличчі. я їх вичавлювала, і вони розтікалися теплим, блідо-рожевим. це було моє хобі. найкоштовніші бісерини я збирала в кишеню куртки, що носила тої весни i навіть улітку. восени вони просочилися у проріху, закотилися за підкладку і калатали всередині, доки міль не прогризла їм шлях. взимку я визбирувала їх у пилявих нутрощах шафи і нанизувала на ниточку павутиння, яку нині ношу на шиї, як оберіг від самої себе. з першого дня відлиги намисто коротшає – підвальні мурахи прокинулися і цуплять усе, що можна, перев’язуючи сліди вузликами і петлями. ця нитка колись розірветься, бо я маю імунітет від удушення. і наші останні слова порозкочуються і розтопчуться. наші фокуси забавки ігри хобі стануть німим короткометражним фільмом. якщо захочеш, я надішлю тобі плівку пташиною поштою. а як не дійде – приходь. передивимось разом. тільки прошу, мовчки і з увімкненим світлом. P.S. про всяк випадок прихопи ножиці. я пострижу тобі нігті. охайно. під корінь… @alefandco #алеф

Кожного разу, коли вони зустрічалися, коли сварилися і сперечалися, все перекочувалося і не закінчувалось, і кожного разу повітря засвічувалось, з очей виганяючи найменший сумнів, і історія їхніх дивних стосунків не мала продовження і жодного змісту, але варта того, щоби її розповісти. Коли вони втомлювалися і поверталися, коли вивітрювалися і не віталися, боролися вперто зі своїми видіннями, і говорили тільки з псами і тінями, вони трималися болю і відчаю, знаючи, що тільки їхньою вбивчою, понівеченою, північною ніжністю можна посперечатися з вічністю. І коли їх вчергове ламало і кидало, і планети над ними пливли розхитано, коли їх знаходили ранками тихими, відслідковуючи їхнє дихання, вони зупинялися в мороці теплому, й освітлювали навколишню темряву зірками, сигналками й сірниками, переплітаючись язиками. І кожного разу, коли їх відспівували, відстрілювали і хором підспівували, ніби життя кримінальних ангелів вичитували з церковних євангеліїв, переповідали їхню історію, темну, спотворену і нескорену, переписану, недоговорену, ними самими вкотре повторену. Сергій Жадан

в спальниках повних диму сни зовсім інші сняться звичне для мене ліжко, замкнене в сірих стінах корчиться від тривоги, думкою оповите, як ти там засинаєш під свічкове багаття замкнуті в кола люди до підземелля міста, втомлені та незламні, крокують під гул сирени мостять собі там на ніч такий, як і в тебе, спальник та інколи їм так само зовсім там не до сну про мене ти геть не думай, спи, поки є наснага і час дозволяє інколи трошечки відпочити в Сигналі чекатиму плюсик і досить, аби зрозуміти – з тобою все добре, рідний і я іду далі жити © Ольга Ритик (@in_vino_vino) #вірш #текст

ЦИМ ПОВІДОМЛЯЄМО ОФІЦІЙНО ВАС ПОЗБАВЛЕНО ПРАВА ПАДАТИ …і ти оніміло хапаєш порожнечу зсудомленими пальцями… Ти падав правильно. Спочатку випав з чиєїсь пам'яті. Падав навколішки після звільнення. Не допомогло, та ти ще не зневірився. Падав, мов Доу-Джонс на біржі. Майже досяг межі. ВАМ ЗАБОРОНЕНО ПАДАТИ В ОЧАХ ІНШИХ соціальний ліфт зупинився на відмітці “куди вже нижче”. Мов пташеня, випав із ліжка, де ще вчора тобі залишали половину ковдри. Дивився очима покинутого коргі на двері, що вже не відчиняться. Твоєму падінню сприяла купа чинників: Колектори, зубний біль, холодне “я тебе не хочу”, Блазень із розкладу Таро на додачу. Ти хапався за порожнечу, немов за зашморг. Нарешті визнав поразку. І дійшов до даху. Та тіло виконувало заборонні накази. ВАС ПОЗБАВЛЕНО ПРАВА ПАДАТИ В ЧИЇСЬ ОБІЙМИ …ані заховати обличчя в ключиці, ані віддатися кістлявим раменам бруківки… Заборонено навіть зиркати на тих, повз кого летиш. Не бачити прірви —— єдина змога вірити, що ти —— все ще ти. І ти чекаєш, як карта ляже. Та удару не буде. Не жди. Ти завис у точці, де вгору —— не передбачено, а нижче —— просто немає куди.

Бабуся вчила: відріж шкірку яблука довгим витком, кинь через плече — і неодмінно побачиш першу літеру імені кохання. Не маю жодного уявлення, звідки яблуко може щось знати про коханих, проте кращої інформації в мене все одно нема, тож мені не завадить німа порада старого дерева під вікном. Зриваю плід. Ніж оголює стиглий м'якуш, кисло-солодкий запах лоскоче ніс, сік тече пальцями, а тоненька лушпайка поступово перетворюється на змію. Вона ліниво сповзає по руці, відчуває мій пульс, вкотре вигинається спіраллю і нарешті вислизає. Відпускаю її, аби однією таємницею в житті стало менше. Шкірка вдаряється об підлогу і лягає у формі моєї улюбленої, ненависної літери. Її значення змушує мене почуватися так, ніби це з мене здерли шкіру. Я кидаю її вже понад 20 років, проте долю не перепишеш. Press F. @sadlovawrites

Осінь у цьому місті розтеклася дощем, неначе мереживом. Жовтень, звичайно – час теплих побачень і прихованих сенсів. Любити такої осені – це забирати те, що тобі не належить. Наприклад, серце. Говорити, не замислюючись – серйозно або дотепно. Ділитись дорогою, розділяти смуток, думки чи сон. Любов, безперечно – це їхати завжди до тебе, навіть рухаючись у іншому напрямку тимчасово. Жовтень блимає пізнім сонцем, неначе спійманий винуватець. А я думаю, що такої осені не було ніколи раніше. І що любити такої осені – це писати, щоб зізнаватися. Наприклад, вірші. #Таняпише

на площі митній біля стенду де усміхнені люди обіймають левів панд дітей і якихось підозріло щасливих оленів я сказав: – щось у картинці вашого раю забагато роботи дизайнерів жінка за стендом усміхнулась так ніби чекала цього все життя – а ви вірите в бога? – залежно від погоди сказав я над Львовом висіли хмари кольору старих платівок – істина не залежить від погоди відповіла вона у цей момент голуб насрав просто на буклет і мені здалося що всесвіт висловив свою позицію набагато лаконічніше ніж ми обидва але дискусія вже почалась і покотилась як порожня пляшка бруківкою я говорив про сумнів вони говорили про певність я говорив про хаос вони говорили про план я говорив про те що якщо у світі є задум то його явно писали в останню ніч перед дедлайном поруч проходили туристи їли морозиво дивились на нас як на вуличний театр де актори забули сценарій але вперто дограють виставу потім чоловік біля стенду дістав брошуру і відкрив на сторінці де вовк лежить поруч із ягням – ось майбутнє людства я подивився на малюнок потім на голубів які билися за недоїдений круасан і відповів – ви спочатку цих двох помиріть а тоді поговоримо про есхатологію на хвилину запала тиша десь за рогом продзвенів трамвай і вітер погнав через площу старий чек із Кумпеля наче перекотиполе кінця світу тоді я пішов а вони лишились під своїм стендом посеред міста де кожен проповідує щось своє хтось бога хтось революцію хтось криптовалюту а хтось третю каву за день і якщо чесно я досі не знаю хто з нас був найдивнішою сектою ©Кудлатий #кудлатий

*** Дивишся зеленими очима, Як з мене витікає ця буденність, Моя із нею нескінченна єдність Снує по хаті, дихає незримо. Знову тобі запропоную їсти: Ідеш тихенько, дивишся в тарілку – Не те… пішов. А я зітхаю гірко, Не взмозі вгамувати всі капризи. Але вночі ти тулишся так ніжно, Муркочеш дзвінко, зваблюєш піснями. Тільки тоді всі стіни поміж нами Руйнуються. Бо там лиш щастя, в ліжку. А зранку знов пиха, як лід байдужість… Бажаєш вкорте з‘їсти ласого шматочка, Біжу, як наймичка – мій пан багато хоче. Скоріше б ніч, бо вдень служити мушу… *** Вірш був написаний на конкурс про котиків😼 © Ольга Ритик #вірш

Отримала збірочку про котиків, туди увійшов один мій вірш. Коли писала вірш думала про нашого котика Рижика який на жаль помер через стреси та переїзди💔 Дякую Андрію Рассказову-Ковалевському який зібрав такі колоритні поезії про наших хвостатих😺 Щоб придбати збірочку пишіть https://www.facebook.com/andrew.rasskazov?locale=uk_UA

"Щастя" Щастя...було так близько, було зi мною... Ходило в маркет, гуляло в лісі, гойдало хвою Для мене ранок відкривало добрим словом І шепотіло ніжно те магічне дієслово Щастя...таке маленьке...таке безмежне Будує замки, цілує в ліжку, стирає межі Щастя...у листі жовтому в падінні з клена В єднанні образів і в дивній магії скульптур Родена Воно у диханні твоєму і моєму В теплі каміну, що заколисує таємно У прохолоді рук твоїх, які лікують В тій самій усмішці, яку тамують... Щастя...таке мінливе...воно повсюди Якщо дозволиш, воно постійно з тобою буде... @ksu_n_lyrics #ксенія_нестеренко

місто стишене моститься на крилі, несе у собі слова: дай пережити цю ніч мені та моїм далеким не дай і дня без цієї нестерпно солодкої гравітації наше стишене серце настільки ж велике, наскільки й чудовне наше стишене серце б'ється настільки граційно рівно під небом, керованим авіабомбами, що створюваних вібрацій точно стане з лишком ще на один вечір а ти вже оформив підписку на незламність? будьте ласкаві, мені без решти — на весь кеш, на всі вірші, що кружляють тут поряд з рукою смерті, стиснені у обіймах, та вислизають у повний ахуй, в липкий делірій, в мою слабку голову, де без ладу, без виходу, без турбот відбувається найцікавіше Мар'я Терція