Канал імені Леоніда Осики

Продовження історії з рекламним фільмом для Харківської парфумерно-косметичної фабрики «Ефект». Справжнім автором виявився Ігор Кедровський, учасник харківської рок-сцени кінця 80-х, один з перших українських кліп-мейкерів. Його роботи для харківського гурту «Куку» (Генеральные переживания) якраз на межі розпаду СРСР можна знайти на ютубі: ось, ось і ось. Власне фронтмен гурту Жека «Кошмар» Варва та інші відомі харківʼяни також взяли участь в рекламі. Тут про це (а також звідки у титрах взялось прізвище Дмитра Томашпольського) розповідає сам Ігор Кедровський, який, як я розумію, зараз проживає в Штатах.

А це зйомки «Білого птаха з чорною ознакою». Режисер Юрій Іллєнко і оператор Вілен Калюта. З фб Юрія Гармаша.

Зйомки фіналу «Вечора на Івана Купала». Впізнаються Борис Хмельницький, Вадим Іллєнко і Лариса Кадочникова. Решту поки не ідентифікував. З фб Олени Іллєнко.

Під час обговорення літературного і режисерського сценарію «Женців» кілька разів піднімалось питання весільного обряду: «Заетнографоване весілля, треба його скоротити», «уточнити (тобто вирізати) деякі моменти повʼязані з весільним обрядом». Весілля зрештою вийшло цікавою сумішшю народного і сучасного, такого ви в кіно не бачили. Класно, що СМИК на це звернули увагу. До речі, сходіть на їхнє СМИК. Весілля.

смик і дц зробили невеликий допис про фільм "женці" володимира денисенка та відображення поліських весільних традицій у ньому. зокрема, в уже раніше публікованих фрагментах звучить "ой сосонка літом і зимов зелена". на сайті поліфонії можна знайти три близькі варіації цієї народної пісні для дівич-вечора — житомирська, київська та хмельницька області запису. але цього разу увагу привернуло те, що майже через 20 років ця ж пісня з'явиться на екрані в іще одному фільмі — «приятелі небіжчика» в'ячеслава криштофовича. звучатиме на титрах у відчутно повільнішому виконанні ніни матвієнко. цікаво, по-перше, тому, що криштофович був студентом денисенка і це ніби такий маленький реверанс учителю (хто зна, чи справді планований). по-друге ще тому, що фільмам криштофовича інколи закидають, що вони суцільно зросійщені, а українська культура режисерові нібито не дуже важила. водночас трохи кумедно, що «чоловіча» міщанська напівкримінальна трагікомедія зненацька закінчується поліської піснею з дівич-вечорів. я пояснити її присутність (крім реверансу) можу хіба тим шо вона красива, а з цим не посперечаєшся. коротше приходьте завтра на рейв-весілля від смика чи шо

Руда Фея (1987, реж. Володимир Коваленко, оп. Юрій Гармаш) vs Жовта кімната (1989, худ. Олег Голосій)

До речі, Боб Ділан, давній шанувальник Довженка, прийшов до Папи в образі зі «Звенигори».

На росмайданчиках дропнули оцифровані бетаками кількох втрачених українських фільмів. Російськомовні версії, звісно. Тепер є можливість подивитись «Крутий горизонт» (1970) Василя Ілляшенка, «Нам тут жити» (1972) і «Небо-земля-небо (1975) Анатолія Буковського. Ці досить посередні виробничі і колгоспні мелодрами більше цікаві дослідникам кіно історією свого створення та різними деталями на екрані, як документи свого часу. Радити не буду (на відміну від суперечливих і талановитих «Женців»), але якщо раптом комусь кортить подивитись, пишіть.

я в свою чергу не можу не доповнити цей факт. адже саме на призначений для мікрофільмування, а не кінозйомки мікрат-300 через 2 роки після іллєнка на грузія-фільмі український оператор олександр антипенко зніме «благання» тенгіза абуладзе. окрім спільності фільмів у поетичному підході та філософській притчевості оповіді, висока контрастність плівки дасть можливість іллєнку в його «доповідній апостолові петру» стверджувати, ніби абуладзе був великим фанатом «криниці для спраглих» (1965) і кликав саме юрія герасимовича знімати «благання» як оператора. утім, він наче був дуже зайнятий «вечором на івана купала», тому відмовився й порекомендував антипенка. сам антипенко такого ніде не пригадує. натомість частіше звучить, що рекомендував його параджанов, який напередодні відзняв із оператором проби до «київських фресок». а ось вибір «мікрата-300» антипенко коментує, крім операторського бачення, ще й тим, що він уже успішно випробував цю «безпівтональну» плівку на своєму дипломному «сьогодні — кожного дня» (1966), який і став його візитівкою. справедливості заради, усе ще на рік пізніше за іллєнка. а попереду в антипенка було ще декілька дуже специфічних і цікавих екпериментів із плівкою, проте здебільшого — не в українському кіні. 29 жовтня можна прийти на показ оновленої «криниці для спраглих». 1–3. криниця для спраглих. 4–6. благання. 7–9. сьогодні — кожного дня

Постанова Комітету кінематографії при Раді міністрів УРСР від 25 лютого 1965 року про скасування Акту завершення виробництва фільму «Криниця для спраглих» від 10 лютого 1966 року. Фільм відправили на доопрацювання, а відповідальними за невдачу призначили редакторів і директора Кіностудії. Не режисера, що цікаво. Нову оптимістичнішу редакцію «Криниці…», довшу на 10 хв, на Кіностудії завершили за 2 місяці в кінці квітня, але і вона не була затверджена до показу. Версія, яка дійшла до нас, судячи з хронометражу, саме перша, «похмура і трагедійно забарвлена». Але тепер цікаво, що ж було у другій.

Подивитись на великому екрані відреставровану «Криницю для спраглих» не вийде, а от поділитися фан фактом завжди готовий. У закордонних і українських текстах про фільм часто можна знайти інформацію, що «Криниця» знята на плівку «Нікрон» (цікаво, хто першоджерело, не здивуюсь, якщо теж за чиїмись спогадами записано). Ця таємнича плівка (спробуйте загуглити) надала фільму те особливе контрастне зображення. Нещодавно, шукаючи інформацію про «Нікрон», я вирішив звернутись до архівних масивів, відфотографованих ще у 2024 році. Виявилось, що для спеціальних зйомок у фільмі використовувалась плівка «Мікрат-300». Якщо про неї почитати (а про неї якраз інформації вдосталь), то на 99 % можна стверджувати, що саме вона з часом і через зіпсований телефон мутувала у «Нікрон».

ПОВЕРНЕННЯ ЖЕНЦІВ Дослідник кіно Любомир Госейко іронічно називав «Женців» «найдовшою безкоштовною рекламою комбайна “Нива”». Для режисера Володимира Денисенка «Женці» знаменували соцреалістичний розворот, що різко контрастував з його попередніми творчими пошуками – ревізією радянської кінотрадиції зображення Другої світової війни у «На Київському напрямі» (1967) і «Совісті» (1968), а також спробами творити українське інтелектуальне кіно у «Важкому колосі» (1969) і «Осяянні» (1971). Довженко-Центр демонструє вперше оцифровану копію, передану дослідником кіно Оліфером Олегом. Дивіться знаковий і водночас забутий український фільм за посиланням.

І про згаданий «Маленький шкільний оркестр». Звичним стало посилатися на текст з майданчиків Довженко-Центру: «Маленький шкільний оркестр» було закінчено в 1968 році. Цей рік було відзначено Празькою весною та окупацією Чехословаччини військами СРСР. Московські цензори побачили в юних безтурботних героях візуальну схожість з молодими людьми, які стояли за чеським супротивом. Фільм відразу було заборонено, покладено на полицю, а його копії знищено. Цей текст написаний на основі мемуарів творців фільму – «Внутренний эмигрант» Миколи Рашеєва та «Розчахнута брама» Олександра Муратова. Ось перелік зауважень до фільму і лист, датований імовірно січнем 1970 року, з проханням переглянути групу оплати, бо «Маленький шкільний оркестр» було успішно показано по Центральному телебаченню. Нам, дослідникам кіно, звісно, варто критичніше підходити до спогадів, як надійних джерел.

Бачив анонси і афішу лекторію з «Історії кіно в Україні» з «показами 12 фільмів, зроблених на території України з 1920-х по 2000-ні». Кураторки Дарія Бадьйор та Софія Дорошенко. Серед лекторів Іван Козленко, Станіслав Мензелевський, Віталій Чернецький, Анна Онуфрієнко, Станіслав Битюцький, Світлана Зіновʼєва. Оскільки я історією украінського кіно трохи цікавлюсь, то зачепився за не одразу помітну ревізіоністську назву. В українському кінознавстві назви етапних чи навіть курйозних праць про українське кіно зазвичай не містили ось цього прикметника «в», який розділяє кіно і Україну, як територію. Наприклад, у закордонних «Історії українського кінематографа» Любомира Госейка та «Історії українського кіна» Бориса Береста. В «Українському радянському кіномистецтві. 1917—1929» і «Кино Советской Украины» Івана Корнієнка, «Українському радянському кіномистецтві» Андрія Роміцина, на «Страницах биографии украинского кино» Олександра Шимона, у колективних 2 томах «Історії українського радянського кіно» Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Рильського. У незалежних «Історії українського кіномистецтва» Василя Ілляшенка, альбомному «Кіно народженому Україною» Сергія Тримбача, «Історії українського кіно. Фактах і документах. 1896-1930» Володимира Миславського, знову колективних 2 томах«Історії українського кіно» Інституту Рильського, а також колективних «Нарисах з історії українського кіномистецтва» Академії мистецтв України. З іншого боку є праці, в яких писали про «кіно в (на) Україні». Це «З минулого кіно на Україні. 1896-1917» Георгія Журова, «Сторінки історії кіно на Україні» Олександра Шимона, «Кино в Украине. 1896-1921. Факты, фильмы, имена» Володимира Миславського, а також його «Фактографическая история кино в Украине. 1896-1930». У наведених вище працях очевидна залежність від періоду, який охоплює та чи інша Історія. Автори, які пишуть про період до 1917 чи 1921 років (або якщо цей період є значною частиною оповіді), переважно говорять про території, там «кіно в (на) Україні». Після ж встановлення української квазідержавності у Радянському союзі та переходу до організованого кіновиробництва «кіно в Україні» стає «українським кіно». Повертаючись до лекторію, варто зазначити, що з трьох проведених лекцій тільки «Історія кіно в Україні 1960-ті» Віталія Чернецького відповідала назві лекторію. Іван Козленко і Станіслав Мензелевський, судячи з анонсів, розповідали традиційно про «українське кіно». Цікаво, чи для кураторів ця різниця важлива, є той прийменник чи нема? Бо коли мова заходить про покази в рамках лекторію, уточнення «фільми, зроблені на території України» вказує, що здається різниця таки важлива. Хоча це водночас провокує колізії. Наприклад, «Алім» (та інша продукція Ялтинської кінофабрики, орендованої ВУФКУ на території РСФСР). Фільм не входить до ретроспективи, але чи в такій системі координат він вважається зробленим на території України? Або російські постановки на Ялтинському філіалі Кіностудії імені М. Горького після 1963 року. Особисто я більше прихильник говорити про «українські фільми», ніж «фільми, зроблені в Україні». Це, звісно, інколи провокує досить гострі обговорення щодо визначення українськості. Справді, хіба легко назвати українськими фільмами, наприклад, роботи Станіслава Говорухіна. Доводиться апелювати до колективного авторства, до виробництва Одеської кіностудії (яка, були розмови, сама могла закінчити як філіал «Мосфільму»). Можливо (це лише моє припущення) така назва і уточнення повʼязані з місцем проведення лекторію, місті Льовові, та показами російськомовних фільмів, як «Маленький шкільний оркестр» і напевне ж щось з Кіри Муратової. Такий собі дисклеймер, щоб уникнути зайвих не завжди приємних дискусій. А взагалі це допис рекламний і дещо заздрісний. Слідкуйте за наступними анонсами лекторію, якщо ви у Львові.

Володимир Дахно😍

«Дияволи» вдома. «Спокута чужих гріхів» (1978, реж. Валеріан Підпалий, оп. Сергій Лисецький)

А хтось знає, найголовніший реліз цього року «Дияволів» Кена Кассела привезуть в Україну?