Союз Книжкових Республік

„Жінка в пісках“ Кобо Абе Є книги, після яких пам'ятаєш сюжет. А є книги, після яких пам'ятаєш відчуття. Пісок тут не просто тло. Він проникає всюди, у волосся, під нігті і ніби в свідомість. Ми це помічаємо вже на початку, коли головний герой намагається збагнути, що приковує героїню до пустелі? Бо нормальна людина ж так жити не може, обурюється він. Читаючи роман, майже фізично відчуваєш цю суху важкість, цей нескінченний шурхіт часу, голос дюн, бо вони, звісно, його мають. Не дарма ж герой вважає його живим. Особливого ефекту додавала читання на пляжі, коли з тебе від спеки стікає піт, пісок обпалює кінцівки, а ти намагаєшся закрити сторінку бодай якоюсь тінню, щоб прочитати далі як герой страждає :) На перший погляд, Абе створює історію пастки. Але поступово стає зрозуміло, що роман не зовсім про жорстокість конкретних персонажів до гг, а скоріше про те, як людина визначає для себе свободу. Це нас повертає також до роздумів автора в романі «Чоловік-коробка». Там також коробка, як і пустеля, лише елемент, а самі рамки свободи, смирення, волі є найголовнішим елементом тексту. Чи можна залишатися вільним, навіть коли обставини звужують твій світ до кількох метрів? І ті постійно засипає пісочком, що застрягає між зубів…І чи не живемо ми всі в ямах, які звикли називати домом, роботою, статусом або власним «я»? Критики часто порівнюють роман із Кафкою та Камю, але Абе йде “власним шляхом”. Його абсурд не такий як на мене абстрактний. Він складається з буденної праці, повторення одних і тих самих рухів, необхідності щодня починати все спочатку(ну як і Сізіф). Кожна людина колись ставила собі питання: який сенс у роботі, результат якої завтра зникне і чому я все одно продовжую це робити? Найдивовижніше в книзі те, що вона не дає готових відповідей, в цілому як завжди у Абе, як завжди в абсурдистів. Вона повільно руйнує звичні протиставлення: свобода й неволя, поразка й перемога, надія і покора. Те, що на початку здається очевидним, наприкінці вже не виглядає таким однозначним. Для мене це книга про те, що інколи найбільші зміни відбуваються не тоді, коли ми знаходимо вихід, а тоді, коли починаємо по-іншому дивитися на власну клітку. Такий собі когнітивно-поведінковий підхід абсурдистів до життєвої філософії 🧘🏻‍♀️