Pagan folklore

​​Окрім співу, обряд зустрічі весни передбачав розкладання на воротях двору ритуального багаття з торішньою соломи: «Як колись нашиє матирє́ пали́ли [вогонь], віходили в пе́рвий день, на вє́сну, і співали. Так ми і пошли́ по ї́хніх ступеня́х. Війшлі ми на одвір, запалили огонь, начинаєм спевать». Згадки про ритуальні вогні під час ранньовесняних обрядів зафіксовані в різних фольклорних традиціях Полісся, що навіть відбилося в локальних назвах: «гріти весну», «палити весну», «палити веснянку». В традиціях північної Житомирщини вогонь також фігурує в купальських обрядах, коли спалюють ритуальне деревце – «купайло», під час весільного обряду – на воротях у свекрухи, коли молодий повертається додому з дружиною.

*** Важко переоцінити записи, зроблені в селі Осівка Ємільчинського району, жительки якого не тільки детально розповіли, але й відтворили обряд зустрічі весни, що було відзнято на відео Олегом Коробовим та Маргаритою Скаженик 7 квітня (на саме Благовіщення) 2006 року. Обряд показали чотири жінки (сусідки), що народилися і все життя прожили на одній вулиці: Єрмолин Марія Корнійовна 1931 р.н., Авраменко Ольга Яківна 1930 р.н., Сергейчук Надія Прокопівна 1938 р.н. та Рузіч Ольга Іванівна 1947 р.н. https://youtu.be/EDU2xd_bRvM

Зустріч весни на Благовіщення 🌿 (за статтею Маргарити Скаженик про традицію с. Осівка Ємільчинського р-ну Житомирської області) 🌿 В давнину прихід весни визначали за змінами в природі: «Як сніг розтає́». Спочатку могли співати в хаті, а вже пізніше – на вулиці: «Спочатку в хаті співаєм, як пражу прадем, а потім – голосно на вулиці». Поступово виробилася традиція приурочувати перший вихід з піснями на вулицю до різних церковних свят. На півночі Житомирської області (Середнє Полісся) таким святом найчастіше було Благовіщення (7 квітня). Благовіщення в народі користувалося особливою пошаною. В цей день суворо забороняли будь-яку роботу, аби не накликати посуху або град, а разом з тим і неврожай. У той же час спів веснянок на вулиці не тільки схвалювався, але й був обов’язковим: «Сьонє Благоўєщеньє. Господь подаў, поблагословиў – ожіває всякій корінчик. Великій празник! Сьогодні даже пташка гніздá не в’є! І діўка косú не плете. І даже в пеклі не мучають – всі прáзнують. Сьогонні первій день і веснянку можна на дворé. До цього можна було в хати спевать, а на дворе – нє»

Ну і я нагадаю що українці зміну пір року пояснювали суто міфологічно:

[Ушицкій уѣздъ]. Относительно борьбы зимы съ лѣтомъ народъ разсказываетъ слѣдующее: около зачатія св. Анны зима сходится съ лѣтомъ: зима хорошо одѣта, «въ трёхъ кожухахъ» (тулупахъ), а лѣто въ одной только «сорочцѣ» (рубахѣ). Они начинаютъ между собою споръ. Лѣто и говоритъ зимѣ: — Я лучше тебя, потому что отъ меня всё для жизни человѣка: хлѣбъ, овощи; у меня всѣ люди свободны и веселы, я всё кормлю, а ты только сгоняешь людей въ кучу, какъ свиней, и они тѣснятся для того только, чтобы нагрѣться. А зима говоритъ: — Если бы не я, то ты бы не паршивѣло. И такъ они спорятъ до Срѣтенія (2 февраля); послѣ сего опять расходятся. [Луцкій уѣздъ]. О борьбѣ зимы съ лѣтомъ говорятъ, что она совершается на Орѣтенѣ, но — какъ именно — разсказовъ никакихъ нѣтъ. [Литинскій уѣздъ]. Лѣто и зима представляются живыми существами: лѣто олицетворяютъ въ видѣ молодой дѣвушки, а зиму — въ видѣ старухи, съ огромными зубами и костлявыми пальцами. Дѣвушка-лѣто очень щедра и богата, а старуха-зима чрезвычайно скупа и бѣдна. Существуетъ вѣрованіе, что въ праздникъ Срѣтенія Господня личности эти встрѣчаются и ведутъ между собою такой разговоръ: Дѣвушка-лѣто спрашиваетъ старуху-зиму: — Зачѣмъ ты уходишь изъ такой-то стороны, и что ты добраго тамъ сдѣлала? — Нечего мнѣ уже быть тамъ, — отвѣчаетъ зима, — всё что было я съѣла, истощила всѣ амбары, клуни и склады, и теперь, думаю, не скоро всё это пополнится. Дѣвушка-лѣто говоритъ: — Жаль мнѣ тѣхъ людей — нужно спѣшить къ нимъ; я, сколько могу, ихъ подарю. [Харьковскій уѣздъ]. «Иде лѣто противъ зимы и несе квѣточку таку гарну; а зима несе казанокъ льоду. Лѣто только показало свою квѣточку, такъ лѣдъ той у одну минуту и розтавъ. А потому уже иде зима противъ лѣта у кожусѣ и червоныхъ чоботяхъ, у капелюсѣ и рукавицяхъ; лѣто показало квѣтку — такъ тая квѣтка въ одну минуту и обсипалась.» [Каневскій уѣздъ]. «На Стрѣтеніе зима съ лѣтомъ встрѣчается, и лѣто зиму прогоняетъ». [Винницкій уѣздъ]. Перемѣну дня и ночи объясняютъ очень просто: будто солнце прячется за гору и, прошедши подъ землею, утромъ является снова на небѣ. О перемѣнахъ временъ года извѣстно только то, что лѣто олицетворяется въ образѣ скромной дѣвушки, украшенной разными вѣжными растеніями; а зима — женщиной буйною, съ головою величиною съ бочку, а зубы какъ «выдра». Второго февраля они встрѣчаются и между ними происходитъ борьба. Если лѣто остаётся побѣдителемъ, то сейчасъ же начинается тепло; въ противномъ же случаѣ длится холодъ. (Чубинський, том 1, ст 12-13)

#Вітри Ветра – падшие ангелы, которые были свергнуты с неба. Но они согрешили меньше чертей, поэтому Бог простит их перед концом света и возьмет обратно на небеса. А пока они летают в воздухе. Сила ветра зависит от кулака. Если ветер держит пальцы правой руки сжатыми, то дует слабо, чем больше пальцев открыто – тем сильнее становится ветер (АРЭМ. Ф. 7. О. 1. № 1070; 1130).

Трохи етнографічного крінжу: Білоруси Вітебської губ. вірять, що змії, гріючись на сонці або лежачи в тіні, смокчуть сонце, через що влітку воно поступово зменшується і знову відростає за зиму, коли змії його не бачать. Тому змій слід завжди вбивати, інакше їх розведеться стільки, що вони можуть зовсім знищити сонце (Вітебський у., Веляшковичі, Нікіф.ППП: 199)». [Гура А. В. Символіка тварин у слов’янській народній традиції. М.: Індрик, 1997. С. 283-284.] «[Во время солнечного затмения] ребятишек заставляют гоняться за собаками и бить их, чтобы больше было шуму. По мнению народа, нечистые духи, устрашась крику и шуму, скорее бросят свое дело [прекратят закрывать солнце] и удалятся в ад». АРЭМ. Ф. 7. О. 1. Д. 1130. Л. 3.

Друзі, мій знайомий із радіорозвідки 47-ї ОМБр збирає кошти на машину для виконання бойових завдань. Буду дуже вдячний за будь-яку допомогу — навіть невеликий донат важливий. Усі звіти про використання коштів будуть. https://send.monobank.ua/jar/4BhHz8kyKK

Въ пѣснѣ на Корсунсную побѣду Хмѣльницкій, призывая казаковъ воевать съ ляхами, взываетъ: „Братья козаки-Запорозци! Добре знайте, барзо гадайте, Изъ ляхами пиво варити затирайте; Лядьскій солодъ, казацька вода, Лядьски дрова, казацька труда». И далѣе, описывая начало битвы, пѣсня говорить: Ой не вербы-жъ то шумѣли и ни галки закричали, Тожъ-то козаки изъ ляхами пиво варить зачинали. Въ другой малороссійской пѣснѣ (впрочемъ недавняго проис-хожденія) казакъ говорить своей милой: Иду я туды, Де роблять на диво Червонее пиво Зъ крови супостать. А дъвица спрашиваетъ: Хиба-жъ ты задумавъ тѣмъ пивомъ упиться? Чи вже-жъ ты зо мною зхотѣвъ разлучиться? Афанасьєв, Том 1, ст 368-369

#міфи Представленіе безсмертнаго напитка боговъ медомъ дало мифическое освященіе пчеламъ, приготовительницамъ слад-кихъ сотовъ, и какъ глубоко проникли убѣжденія о святости меда и пчелъ въ нравы и культъ различныхъ народовъ указывалъ уже Крейцеръ въ своей символикѣ По русскому повѣрью, пчелы первоначально отроились отъ лошади, заѣзженной водянымъ дѣдомъ и брошенной въ болото; рыба-ки закинули невода въ болото и вытащили оттуда пчелиный рой; отъ этого роя и расплодились пчелы по всему свѣту. Афанасьєв, Том 1, ст 381

Це все що треба знати про російських рідновірів і їхніх авторитетів😊

Забагато в нас загальнослов’янського фольклору — треба трохи розбавляти контентом із рідних країв. Ось типовий для Волині і Полісся в цілому обряд закликання Мороза, але при цьому із запрошенням також Вітру і Сонця, що одразу нагадує нам казку і свідчення Чубинського. Щоправда, невідомо, чи збереглося в головах інформаторів міфологічне сприйняття цих персонажів, як їх, по всій видимості, сприймали у XIX столітті.

Особливо колоритним було передвечірнє запрошення у сс. Лахвиця й Деревок, де крім Мороза кликали ще й Вітра та Сонце: «От як вечерати сєдуть, скажуть: «Мороз, мороз, ходи вечерати». Вітьор кликали. Каже: «Вітрику, ходи, щоб як підемо сіно гребти, щоб добре в руку дув», — вітьор, помагав сіно нам гребти. «Ходи, вітрику, да поможеш нам, як сіно будем гребсти, шоб у руку добре дув». У нас за рікою сіна було усе ж. А як не буде морозу — сіна не привезем. «Морозику, Морозику, ходіте до нас вечерати. Приходь і ти, вітрику, як підемо сіно гребсти, щоб нам добре в руку дув, шоб нам сіно було легейко тащити з вітром». Вже за столом, як сіли вечерати, так і зразу стали кликати. Ше й куті не брали, а тоді Морозика кликала і Вітрика. На Роздво, Коляда. За столом, сіли вечерати і зразу стали кликати» (Лахвиця: Н. К.), «Ми просили колись, і тепер просим. Каже: «Мороз, мороз, не морозь нас, ходи до нас кутю їсти». І вітер. Коб віяв вітьор холодний, як буде сонце пікти, шоб нас не вельми спекло… «Ходи, вітрику, до нас…» І сонечко — «Заходь, коб нас гріло, шоб у поли нам світило…» — таково… як у селі…» (Деревок: С. Я.). с. Деревок (зап. 05.08.2015 р.): С. Я. — Якимчик Софія Макарівна, 1934 р. народж. с. Лахвиця (зап. 26.07.2015 р.): Н. К. — Козювич Надія Пилипівна, 1937 р. народж. Галайчук В. Народний календар Любешівщини в обрядах, звичаях та фольклорі / В. Галайчук, С. Ципишев // Народознавчі зошити. – 2020. – № 6 (156). – С. 1454–1483 ; 2021, № 1 (157).

#міфи #Зоря Афанасьєв: «две зари есть и среди персонажей сербской мифологии. «По их сказаниям, царь-Солнце живет в солнечном царстве, восседает на златотканом пурпуровом престоле, а подле него стоят две девы - Заря Утренняя и Заря Вечерняя». Подобные представления, по Афанасьеву, свойственны и украинцам, и эстонцам, и другим европейским и азиатским народам. «Заря олицетворялась у славян в образе богини и называлась сестрою Солнца, как это видно из песенного к ней обращения: Заря ль, моя Зоринька, Заря, солнцева сестрица!.. Согласно с наглядным, ежедневно повторяющимся указанием природы, миф знает двух божественных сестер - Зарю Утреннюю и Зарю Вечернюю; одна предшествует восходу солнца, другая провожает его вечером на покой, и обе таким образом постоянно находятся при светлом божестве дня и прислуживают ему. Утренняя Заря выводит на небесный свод его белых коней, а вечерняя принимает их, когда оно, совершив свой дневной поезд, скрывается на западе»

Четыре года отчаянного сопротивления озверевшей Евразии. Кто мог себе такое представить?

#міфи #Перун А тут я абсолютно згоден з інтерпретацією автора: Какъ божество, посылающее дожди, Перунъ явился творцемъ земныхъ урожаевъ, подателемъ пищи, установителемъ и покровителемъ земледѣлія. Земля, по народному русскому повѣрью, не растворяется ( не открываетъ своихъ нѣдръ на рожденіе злаковъ) до перваго весенняго грома, т. е. до выѣзда на небо Перуна въ его громовой колесницѣ (= облакѣ); 3) 3)Маркевич., 7; Полтав. Г. В. 1846, 18; Сарат. Г. В. 1844, 8. О животныхъ, подверженныхъ зимней спячкѣ, говорять, что они не прежде пробуждаются, какъ послѣ перваго грома. Афанасьєв, ст 432

І так, язичництво — це релігія, а не нейрослоп і бліни з лопати. Також варто про це нагадати.

>Одна из старейших маслениц России >Отмечали 40 лет Російські традиції не перестають дивувати😂 Невеличке нагадування для всіх поборників автентичності, які спираються на науку: наука не відображає етнографічну дійсність, вона відображає уявлення якогось дослідника про цю дійсність. Будь-який академічний дослідник є заручником свого середовища, часу і різних шаблонів, характерних для будь-якої гуманітарної науки, а також того фактичного матеріалу, який у нього є. Тому думки різних дослідників так різняться і мають такі протиріччя. Ну от візьмімо, наприклад, демонологію: є в нас домовик. Що про нього напишуть у науковій літературі? Що це дух-локусу, опікун будинку, який може і нашкодити; виглядає як старенький дідок, а в багатих хазяїв він шерстяний. А як усе насправді? А насправді в народній традиції немає такого єдиного персонажа: у різних регіонах домовиками називають різних істот із різним характером і різною зовнішністю. А чому так? Тому що вчені працюють зі статичним письмовим матеріалом: вони порівнюють його, зводять докупи і виводять дещо середнє — або те, що здається їм середнім. Так і формується узагальнений образ домовика. І їх важко в цьому винити, адже такі шаблони характерні для різних гуманітарних дисциплін. Але ладно, гуманітарій гуманітарію рознь. Саме веселе починається тоді, коли все це потрапляє в руки людей, які думають або хочуть думати, що вони зберігають чи продовжують якусь автентичну традицію: язичників і учасників фольклорного руху. Далі починаються вічні срачі на тему того, хто більш автентичний, де кожна сторона вибирає собі святого покровителя, чия думка ну от прям точно-точно відображає реальність. Учасники фольклорного руху звинувачують язичників у неавтентичності, язичники звинувачують перших у тому ж самому. Лапті проти нью белансів, Рибаков проти Іванова. Ну а потім сторони розходяться пити свій сік «Садочок» і гортати рілси в інстаграмі. І так до наступного зіткнення в чаті.

Персонаж, именуемый в восточнославянской мифологии как домовой, домовик, традиционно причисляется к разряду домашних духов-опекунов. Однако, как показывает локальная полесская ситуация, наличие легко узнаваемого имени МП не всегда служит основанием для надежной идентификации демонологического образа даже в рамках одной местной традиции. (…) Отличительной чертой поверий, характерных для западных (частично — центральных) районов Полесья, можно считать сближение домового с приходящим извне вредоносным духом. При сохранении термина домовой, домовик, этот персонаж получает в местной демонологической системе резко негативную оценку и причисляется к категории опасной нечистой силы, от которой люди старались избавиться. (…) заметна связь этого персонажа с "заложными покойниками" в поверьях Брестской обл., где считалось, что домовик — это умерший колдун или душа "знающего" человека, обреченного "ходить" после смерти. [Виноградова Л. Н. Славянская народная демонология: проблемы сравнительного изучения]

До речі грецька міфологія це також по факту кабінетна штука, адже ми читаємо міфи в зарання обробленому літературному стилі. Треба перестати мислити шаблонами. Традиція це полум'я, а кабінетні додумки це вже вивчення згарища. Давайте все таки зробимо якісь висновки, може тоді і нам вдасться розпалити новий вогонь а не створювати якийсь штучний симулякр

Масляніца – це не по шаріату. Отнинє бліни с лопати тільки після заходу сонця ME NE FREGO 🇺🇦☠️

#міфи «В Краине сохранилось следующее любопытное предание: в давние времена земля была пуста, ничего на ней не было — только камень. Пожалел о том бог, и послал своего петуха, да оплодит он землю. Кочет сел в пещере и снес чудесное яйцо, из которого истекло семь рек; они наводнили равнины и вскоре все кругом зазеленело, запестрело цветами и преисполнилось всяких плодов; без забот, счастливо жили в том раю люди. Высоко на небе сидел божий кочет и каждый день возглашал смертным: когда они должны пробуждаться от сна, когда трудиться и когда приступать к трапезе. Непрестанный крик петуха надоел наконец народу: «сами мы знаем, когда и что нам делать!» говорили люди и стали молить бога, чтобы освободил их от беспокойной птицы. И вот божий кочет исчез с неба, и вместе с тем нарушился прежний порядок жизни, настали болезни и насилия. Безумие овладело людьми, они пошли к чудесному яйцу и стали бросать в него каменьями: «gromom se razbilo i toliko wode iz njega udarilo, da naskorom sav čovječji rod pogine. Raj se napuni vodom, te biaše jedno veliko jezero»». [Афанасьев А. Н. Поэтические воззрения славян на природу. Том 1. Москва, 1865. Стр. 531]

#міфи Славянскія сказки различають два отдѣльныхъ представленія: онъ говорять о мертвой и живой водѣ различіе, невстрѣчаемое въ преданіяхъ другихъ родственныхъ народовъ. Мертвая вода называется иногда цѣлющею, и этотъ послѣдній эпитетъ понятиѣе и общедоступнѣе выражаетъ соединяемое съ нею значеніе: мертвая или цѣлющая вода заживляетъ нанесенныя раны, срощаетъ вмѣстѣ разсѣченные члены мерт-ваго тѣла, но еще не воскрешаетъ его; она исцѣляетъ трупъ, т. е. дѣлаетъ его цѣлымъ, но оставляетъ бездыханнымъ, мертвымъ, пока окропленіе живою (или живучею) водою не возвратить ему жизни. 2) Въ сказаніяхъ народнаго эпоса убитыхъ героевъ сначала окропляютъ мертвою водою, а потомъ живою, - такъ какъ и въ самой природѣ первые дожди, сгоняя льды и снѣга, просоченные лучами весеннаго солнца, какъ-бы стягиваютъ разсѣченные члены матери-земли, а слѣдующіе за ними даютъ ей зелень и пвѣты. По свидѣтельству сказокъ, живую и мертвую воду приносятъ олицетворенныя силы лѣтнихъ грозъ: Вихрь, Громъ и Градъ, или вѣщия птицы, въ образѣ которыхъ фантазія воплощала тѣже самыя явленія: воронъ, соколъ, орелъ и голубь "). Кто выпаетъ живой или богатырской воды, у того тотчасъ прибываетъ сила великая: 1) Н. Р. Ск., І, 6; ІІ, стр 312; Сваз. Грим., ІІ. стр. 42, 71, 200 и др. - 2) Н. Р. Ск., 11, 28 и стр 383; VII, 5, 11; VIII, 8 и стр. 316-7; Срп. припов., 12; Шоттъ, 27. 3) Срп. припов., 12. Афанасьєв, Том 1, ст 365