Храм поезії (🖤)

А зараз я розповім тобі, як зустрічався з дияволом. Диявол, Маріє, керується єдиним правилом — він вводить тобі під шкіру мед і олово, він пришиває тобі до тіла своє серце й голову. Ходи тепер з його головою, дивися його очима, Лови тепер сонце в небі, думай, у чому причина. Все одно нічого не зрозумієш, нічого не упіймаєш. Залишишся з тим, у що віриш, себто, із тим, що маєш. Диявол, Маріє, — чорний кравець із Бронкса, в легені йому залито вогонь, в очах йому тане бронза, шиє святкові костюми, виміряє коштовну тканину, влаштовує перестрілки й вуличну різанину. Приводить до себе вночі золотих китаянок, топить в затоці їхні тіла на ранок, вкладає тобі до рук пакунки й ранкову пресу, просить віднести, записує на шпалерах адресу. І я, Маріє, розносив спраглим ці передачі, ці невагомі згортки, ці конверти гарячі, зношував серце під улюбленою футболкою, пробивав собі шкіру його циганською голкою.   Але мене завжди рятувала твоя увага, тримала твоєї любові липнева спрага, боронили твої дерева, що снігом покрилися, наповнювала теплом родимок твоїх кирилиця. Диявол, Маріє, не знає, що має робити з нами, з нашими голосами, з нашими снами. Він має справу з шовком, він тримається суші. Що йому наші біди, що йому наші душі? Йому ніколи не знати, як ламається голос від розмов із тобою, як висихає горло від того, що ти мовчиш, як виростають рослини й гояться шрами від твоєї світлої слини. Що він може знати в своїй майстерні? Наші співи для нього — такі нестерпні. Наша запеклість для нього — така противна. Відсутність віри для нього особливо дивна. Сергій Жадан #жадан

життя в стилі урбан велика подорож маленької людини сповнена подарунків під ялинкою в торговому центрі — таких же блискучих і привабливих але наповнених порожнечею тримай мене за руку, крихітко як завжди мій Цахес росте вдвічі швидше за неперевершений досвід і я росту разом з ним — сніговик під вікном дитинства, тану разом із танками /так, Матісс але/ червоний в них не тримається за руки, а скрапує з гусениць липко повільно невідворотно наступає на п'яти фарбуючи рожевим ранок не лагідне сонце, а сніг, змішаний з кров'ю let it snow летить знову навалою бліх сніг із перцем та сіллю сніг перетрушений холодом сніг чорний від горя сніг       сніг              сніг                     сніг.... місто ще спало, коли я пересипав у торбу міста розтрощену урбаністику і попрямував за скур(вл)еною травою на захід @maLvaaaaaaaaa #мальва

пісні Сирен вітаю, наші переможці: 1 місце - Саша Хопта 2 місце - Оксана Мовчан 2 місце - Олеся Репа 2 місце - Лана д'Арк 2 місце - Ліля результати судила баба Катря #конкурс #поезія #вірші #храм

Привіт, вітер стих, як мої сподівання. У мороці пальці застрягли так липко, так сліпо, що хочу знайти зорі Брайля, читати майбутнє чи вірші Калитко. Хрестами папіруси скотчу на вікнах приємно б зірвати безслідно й навіки. Шляхи не до Риму ведуть — у вітальню, засіяну фразами з культових фільмів, освячену спогадом — першим, останнім — і вірою в те, що думки — світловільні. Вони нас дістануть з холодного льоху побитих емоцій, повільно, потроху. «Химерні двадцяті», — колись про нас скажуть нові світлоносці в цій самій вітальні. Привіт, ми розтали, як масло у каші, та в пам’яті вашій ми наче зі сталі. Минуле читайте за зорями Брайля: ми дім збудували — ви стіни тримайте. Олена Галунець (@virshoplitkarka) #олена_галунець

слизерин малює золотих змій гострить кинджал отрутою в серце чесно скажу я так би не зміг принесіть льоду відерце принесіть воду свіжу як сколе розпаліть ватру над ріками хмиз чорна гора душу розколе птахи летять вниз вниз вниз падають трони під королями крутиться смерть коло наших зіниць все що було і буде між нами - то політ птиць політ птиць Роман Коржик #романкоржик

Ми жили вдвох у кімнаті площею дев’ять квадратів. Це була наша вітальня, кухня і спальня, зала прийому гостей. Все було дуже просте. Столи із хиткими ніжками, шафа, двоповерхове ліжко. У шафі — по дві полички, і на вішаку одні плічка тримали багато речей. Ну і що, що кран знову тече. Гості приходили без попередження, приносили тістечка і черешню, і ми пили чай — не з пакетиків! — як справжні англійські естети. Таргани нахабніли, бувало; ми на них полювали і знали, де проходять ворожі доріжки. А з другого поверху ліжка до стелі рукою подати, і до неба рукою подати, хоч вікно було зовсім маленьке. Ми поклеїли разом шпалери: я хотіла білі, Маша — фіолетові, а купили білі у фіолетові квіти: сон-трава, медуниці і горицвіти. Перед сном я дивилась на них і тоді думала, що у мене колись буде дім, просторий і весь у квітах, там буде багато світла, і кожна річ — на окремих плічках. і вода тепла, а не одразу з річки. А тарганів там не буде. Жодного. І тепер я від жовтня до жовтня у великій кімнаті пастельній; вікна в ній — від підлоги до стелі. І я думаю про людей, що живуть у просторих оселях, елегантних, але невеселих, і до них не приходять гості, не порушують їх власний простір, і їх дім — як маленький острів, майже безлюдний. І тоді мені раптом хочеться поїхати за шпалерами, паперово-сніжними, з медуницями і лілеями, і ходити квартирами, наче свідок Єгови. І у кожній великій кімнаті, де обмаль любові, де бежеві стіни — непорушні, як мур, і порожні, поклеїти фіолетові квіти — по смужці для кожного, щоб вони проросли прямо в серце, по одній смужці хоча б. А тоді ще, можливо, лишитись на чай. @buryanpoetry #хопта

Дім - це там, Де можна сховатись, коли сльота Де валяється шерсть твого кота І всіх попередніх твоїх котів Це - дім Дім - це щось, Що для тебе саме обжилось І на старому килимі лось Дивиться так, наче з ікон святі Це - дім Дім - це те, Що бере і просто росте Проростає у річку, в гори, у степ Проростає у час, у "тепер" і в "тоді" Це - дім Це дім Це мій дім Він дістався мені від бабів і дідів Разом з умінням ходити в походи й шинки Різати по живому і зшивати шматки Стріляти з рушниць, вишивать рушники Вішати рушники між ікон і картин Рвати ці рушники на бинти Влаштовувати вечірки й бунти Знаходити істину у вині Лишатись холодними у вогні Вбивати ворога на війні - І тоді Встигати до холодів Відбудувати дім Цей дім мій У найглибшій пітьмі У найхолоднішій зимі Стіни його теплі й тверді Це мій дім. Марина Пономаренко #пономаренко

краса від Олі Ритик

Масаж Ти зморена. Знемоги перемога, Турботний день копицю сил пожав. Стомились ноги від доріг розлогих, Лягай, нехай творитиму масаж... Ввімкну дощі, хай ніжить душі лаунж, Почну із шиї — там хребці малі... Один Атлантом зветься — справу знаю, Імпровізую клавішами пліч. Спускаюсь нижче дотиками щастя, Арома втому передасть вогню. Едем на пальцях привідкрити вдасться, Ти ж розслабляйся вдягненою в ню. Кульмінаційно змінюю акорди, Зусилля – в жмут, і рухи кругові Знаходять дивні ноти. Ти не проти, Щоб мій Пегас тебе в Парнас привів? А далі трішки приголублю ніжки, Слізьми ефірів стегна обведу. Торкатимусь повільно, потім – різко, Пригрію Ахілессову п'яту. Життя — брехня. Лише інтим не бреше, Тантрично-романтичним вечір став. Розслаблена, здається чи не вперше Цілуєш ти мої сухі вуста... Іван Добруцький (@real_dobrutskiy) #добруцький

вісім років казати: в мене вдома війна щоб нарешті прийняти: мій дім – це війна її потяг повільний зі сходу на захід країни у якому смерть життя перевозить   ніч заходить у землю судомами квітів змарнілих і лягає в роти нам гнилими зубами мовчання наша мова тепер – волонтерсько-біженський чат у якому сирени співають пісень Одісею   наша пам’ять тепер – брудна вишиванка свободи її довга хода від серця до серця Ія Кива #ія_кива

Зала сучасних підробок кар-кар-карнавальна круговерть стискає коло навколо горла. майстерна маска затонує байдужість у колір співчуття чи розуміння, приховуючи щільний шар шрамів і м'язів, викривлених гіпертонусом. дарує примарну безпеку фортеця корсету, захист від обіцянок-цяцянок перед морським їжаком совісті і горошиною незручної емпатії. це підтримка сколіозно викривленого стержня, каркас для пустки, щоб хоч вона, отруюючи залишки живого. лезом стилета. по білому снігу — свідку життя і його безжальному статисту. Хоч морозом коле правда, а сніг однаково обіймає чобітки і босі п'яти, сліди лишаться різні — чи унікальний відбиток стопи. завжди в ціні якісні дешеві підробки, а оригінал до біса невиправдано дорогий! на ціннику прохід між Сциллою самозванства і Харибдою химерної харизми. за рівними-рівними хвильками строчок і блискучою лейбою підробного «luis vuitton» косплеїться життя полив'яних праведників з цупкою шкірою. даремно шукати кроликів у серпентарії, їхнє покликання стати чиїмось обідом. о, як же не хочеться прожити так, щоб справжніми були тільки ім'я і дати. на надгробку. Іляна Лисиця & Джессі Галлівелл

Зала сучасних підробок кар-кар-карнавальна круговерть майстерна маска затонує байдужість у колір співчуття чи розуміння, приховуючи щільний шар шрамів і м'язів, викривлених гіпертонусом. дарує примарну безпеку фортеця корсету, захист від обіцянок-цяцянок перед морським їжаком совісті і горошиною незручної емпатії. сколіозно викривленого стержня, не випарувалася на друзки діоксином, ох, як же страшно розбити маску, розрізати шнурівку корсета лезом стилета. змахнути кришталеві уламки по білому снігу — свідку життя і його безжальному статисту. Хоч морозом коле правда, сліди лишаться різні — відбиток типового протектору чи унікальний відбиток стопи. а оригінал до біса невиправдано дорогий! на ціннику прохід між Сциллою самозванства і Харибдою химерної харизми. за рівними-рівними хвильками строчок і блискучою лейбою підробного «luis vuitton» даремно шукати кроликів у серпентарії, їхнє покликання стати чиїмось обідом. щоб справжніми були тільки ім'я і дати. на надгробку. Іляна Лисиця & Джессі Галлівелл

туман мов ножем місто враз розтина⠀ падають зорі теплим причастям⠀ і ночі цієї тривка глибина⠀ темним серпанком вичакловує щастя ⠀ ⠀ і світиться місяцем ніжний кришталь⠀ родиться тайною п'яний цвіт вишні ⠀ гір золотих хмільну вертикаль ⠀ неначе струну пестить всевишній⠀ ⠀ лиється музика мов темне вино⠀ ламаються пагорби хлібом любови⠀ і серце птаха - основа основ⠀ піснею бавить дощі світанкові ⠀ ⠀ прийду я до тебе крізь брами й застави ⠀ про чари нічні тобі розповім ⠀ серця частинку в твоїм небі зоставлю ⠀ хай ніч твоя стелиться жаром палким ⠀ ⠀ і місто розітне туман причастям⠀ хлібом любови гори постануть ⠀ вино розіллється чарами щастя ⠀ у серці твоєму навіки зостанусь Роман Коржик #поезія

фіялки місто всочилось у тіло місто поросле вітрами крізь трамвайні рейки Київ туманиться шлейфом зеленого оксамиту спогадів понад незчисленними фіялковими поверхами у золотих хвилях сонця поверх нестримних Дніпрових промéнів, заколиханих шепотом дзвонів поміж металу платівок самотніх м'яких голосів ніжного піаніна о люба панно, виходь доки не вимкнуто струму на станції вітрошуму @panna_andriana #андріяна

ти колись вицвітеш, дівчинко. станеш бляклою, непомітною і ніхто не побачить тоді твоїх сизих очей. і ніхто вже не буде на тебе дивитися. і ніхто вже не буде У тебе дивитися. бо твій біль вже обрид. він нікому тепер не пече. ти колись втомишся, дівчинко. і ця втома буде такою пропащою. такою всесильною,такою незрячою. що виїсть усе з-під ребер. тебе колись виснажать всі оці хлопчики. ці жадні на тіло, душею поношені. від них знудить колись тебе. і стане тобі все жахливим і змореним натхнення зав”яне, змішається з горем і твій сум тебе просто вб”є. ти колись станеш мертвою, дівчинко! без ім”я. без ідей. з смертю повінчана і залиєш вином свою душу по вінця ти та ляжеш у постіль чужих людей. там до біса нікому не будеш потрібною при житті станеш мертвою. дівчинко, рідная! і лице твоє вкриється тінню минулих ночей. ти колись себе більше не витерпиш, милая. у пустих, сірих днях не витерпиш, милая. ти сама себе на це життя засудила і цей світ тебе не спасе. свою душу ховаєш від всякої повені від сонця, від вітру, емоцій оголених щоб її вже ніхто не роздер. ти ховаєш себе під камінням та брилами своє серце ховаєш якими є силами боронь боже, його хтось торкне. ти боїшся. ти просто боїшся, дівчинко свої рани зализуєш віршами й вічністю й відганяєш усіх, хто у душу тобі іде. ти боїшся когось підпустити і втратити. знову серце укрити дірами-маками. і боїшся, що біль не мине. рятуй себе дівчинко. себе рятуй і мене. Алла Жабокрик #жабокрик

Я з'явилася не з ребра, А з потуги морської піни. Різні опції перебрав, Та обрав дари Прозерпіни. Я з'явилася не з ребра, А із цвіту дерев Шампані. І при світлі нічного бра Ти вдихатимеш франжипані. Я з'явилася не з ребра, А із місяця ніжного сяйва . Ти чекаєш від мене добра, А пожертва для тебе зайва. Я з'явилася не з ребра, Не із цілого тіла чверті. Ми п'ємо не з одного відра, Ми з тобою назавжди вперті. канал #поезія