Храм поезії (🖤)

моїм побратимам з учбової роти: добровольцям, патріотам, чоловікам; присутні! * кожен прийшов сюди зі своїм богом в серці зі своїм болем в герці на свої суди страшні власних демонів заколисувати у колисці сансари співом правди питомої кожен за доброї волі обрав плату крові за право землі все залишив родині собі — лише на обол та на «лови» рік потому майже всі стали небесною сотнею що вже тисячи їх кожен прийшов сюди щоб піти на своїх умовах за власними правилами. 13.05.25

Вибач, інколи не вистачає сил, Але дякую, сонечко, що запросив. Ми поговоримо на таці з салатом, Хвилясте сонце заганяє нас спати, І я кладу тобі руку на плечі — Розповідай, малечо! Розповідай про кольорові хмари на палочці. І босі ноги у холодній росі, Про цвіт латаття, про хатинку у зáрубі. Про те як пальці на морозі торкались весни. Коли ще сніг лежав, а ти її в обіймах грів. Напевно, ще тоді вона засіла в тобі. Розповідай, хоч я це знаю до єдиної крапочки І до двокрапки, до дефісу, тире. Я побіжу через лісочок до нашого капища. Я побіжу... А де ти тепер...? Наші дерева стали муром для спогадів. І в їхніх пальцях завмирають часи. Я ще прийду, як вистачить сили. Я ще прийду, ти тільки запроси.

Друзі, маємо чудову новину: слем їде в Близнюки 🤍 Так-так, і це буде не просто один слем, ми анонсуємо справжній тур по громадах Харківщини 🔥 ▫️ Що це буде: два дні з нами: знайомство, майстерні з літературної творчості, ораторського мистецтва та організації подій, а другий день — той самий слем харківської витримки! ▫️ Коли буде: реєструйтеся і приходьте/приїжджайте 19 та 20 липня на слем у селищі Близнюки. ▫️ Де буде: адресу повідомимо після реєстрації. Запрошуємо всіх охочих взяти участь у динамічному поетичному конкурсі з елементами перформансу. Покажіть свій талант, відчуйте азарт змагання та отримайте зворотний зв'язок! Приходьте і як учасники, і як глядачі, щоб підтримати поетів. Це чудова нагода не лише отримати цінні знання, а й знайти однодумців та стати частиною нашої творчої спільноти. А куди ми поїдемо далі — розкажемо згодом 😉 ✍🏻 Реєстрація на подію Проєкт реалізується за підтримки Українського інституту книги.

прошу донатити https://send.monobank.ua/jar/5EY7cy2uFH погано почуваюсь, деякий час не на зв'язку

В окремі пóстелі, чи не вперше, горнусь до холоду ковдри і майже не відчуваю різниці. Тільки обом не спиться, Міжкімнатна стіна всіяна спицями, гострими на язик. Куштую самість на смак, дізнаю́ся з якого тіста. Чому, ніби пазл, вписалося в пусте місце тремоло під грудиною? На віскозному полі темнію дрібною цяткою. Осад образи в сонячному сплетінні контрастно видимий на тлі простирадла, під прозорим шифоном шкіри. На стоншеннім пальці не втримується кільце Досить. Вдіяли, що могли. Прозова затерта драма. Кода виведена червоним, бездоганною каліграфією. Нами. Стискається в крапку прикутий до стелі простір, хвилинна стрілка накручує нерв на лопать. Десь тут мав початися край землі, до нього і в гóрі, і в радості, до ста... Досить. Пізно. Світає, смолою в чашці в'язне ранкова кава, розмочує ком у горлі Доброго ранку, коханий.

зірниці в крихке безмежжя полиск відбиває синхронне дихання базальтових стовпів й ледь дріботить посріблена і гостролиста зграя червневого дощу поміж вокзальних протягів у ньому впізнаю сягнистий почерк тобою не відправлених листів і ніжну глибочінь жалю озвися надчутливим спалахом відтятих стогонів в зболілих хмарах не розділяючи перехідну межу у відповідь нехай я закричу(!) і видихну / не боячись сполохати вразливістю здійснених митей, в передкінечно викроєних зустрічах на пагонах зірниць — де ти стоїш по той бік сподівань невидимий @nlitvinovapoetry #літвінова

ховатися за кулісами рятувати беззбройну душу так, ніби блукаєш лісом і все ж не можеш з місця зрушити ступаєш на землю а вона пливе все глибше униз торкає тебе за живе там, де слухали вперше довгі нічні платівки де ходили за межі приліплені до підлоги стікерами стався театр засипало риторичним камінням без питань а далі була лише ніч — густа й оксамитова наче остання хвилина якщо уявити на мить що ліс тобі оком блимне колись та й втечеш з декорацій а зараз... "багато, друже Гораціо..." @viknapoetry #єва_верле

Хай кажуть: "Не вір їм,         бо леза приховано.      Беруші бери і тоді красномовніше    учинки у тиші про душу казатимуть". І не заперечиш.    Та все ще затятою і оптимісткою, і людолюбкою я залишаюся. Дещо розгублено    хай на шляху перманентно хвилястому. Думаю, щастя у власному баченні. Призмою досвіду вкотре озброївшись,     часто розмови лиш тільки розмовами       можу сприймати. Та щось не просіється ситом реальності,   а пронесеться, зросте у подальшому. Вдячною буду, допоки у Всесвіті    миті стікають у глечик пізнання. В ньому міцнішає, зріє упевненість.    З нею і ближнім не страшно повірити. #верлібр, #СТ_contest

Кінчаючи на спини усіх тих жінок (Обовязково на спини, щоб не бачити їх обличчя) Чи згадаєш ти мій голос? характер? хоч щось Хоч одну мою рису? чи запах? чи звичку? Запальничку, забуту в квартирі де ми курили? Склянку з помадою кольору стиглої вишні? Знаєш, коли пташці підрізати крила, Вона буде ще досі пташкою, а не кішкою. Грішні. ми знали толк у гріхах, пам’ятаєш? Ну звісно…бо чим же тоді пояснити печаль Що тебе накриває, коли бачиш волосся кольору чаю Або чорне мереживо на молочних плечах.. @SolyaSoyka #соля_сойка

​ЛИСТ САМОМУ СОБІ (поету-графоману, який ще вірив, що можна врятуватись римою) написано з майбутнього, де гірку каву п’ють з не менш гіркою посмішкою Привіт, мій безсмертний недописаний! Ти, що носиш у кишені порожній блокнот і набір чужих цитат (здебільшого Жадана). Твої нотатки сповнені недописок, що обриваються в місцях повного збиття із ритму чи неможливості скласти риму, забуваючи навіть про сенси. Я — це ти, але з потертими межами, із віршами, що не врятували людство і навіть жодного кота, і тільки іноді когось смішили. Ти все ще віриш, що кожна строфа — то щабель у небеса, а я вже знаю: то радше сходи в підвал із сирість і болем в колінах. Ти пишеш про смерть — викреслюючи слово "життя", як щось занадто пафосне. А я навчився писати "комуналка" з великої літери, бо саме вона щомісяця нагадує, що світ справжній. Пам’ятаєш, як ти надсилав вірші в журнали, де тебе ніхто не читав? Тримайся. Це був найчесніший твій маркетинг. І ще: твоя рима “акція — дефекація” — ні, не геніальна. Але вона працює краще, ніж усі ті метафори, що пахнуть Шопенгауером і невротичною гірчицею. Ти хотів бути класиком — а я тепер мрію щоб про мене не згадали вголос на родинному обіді. Але знаєш що? Твій смішний пафос, твоя наївність, твоя любов до занадто великих слів у занадто малому світі — все це врятувало мене. Бо тільки той, хто заливав сльози в сметану і шукав сенс у целофанових пакетах, міг стати мною: тим, хто ще досі пише і ще досі сміється, навіть коли зірваний голос схожий на ричання «шахеда». Тож дякую тобі, мій юний паперовий брате. Пиши далі. Пиши гірше. Пиши сміливо. А якщо не знаєш, чим завершити — напиши просто: “Продовження буде, якщо хтось дочитає.” З любов’ю, сором’язливо, Ти сам, версія 2.5, з кавою і кротячою норою у серці. Кудлатий #кудлатий

червневий вечір застиг желем сповільнив рухи ракети кулі і навіть кліщ зачаївся жде та не полює холодну кров надземних істот що над зірками здіймають стяги червневе небо залив компот із опавших ягід заграва сонця згоріла вщент дерева сохнуть бо мучить спрага не вберегти проливним дощем із опавших ягід і не напитися й не пройти не зазирнувши на дно криниці у відзеркаленні взріти тил тягти відерце і не втомиться полити дерево щоб росло вразливий стовбур стягло бронею червневий вечір в мольбі розмок поступився дневі @karina_antonenko #каріна_антоненко

Мій незатишний світе, на мінному полі пам'яті — ні душі. Всіх відпустила услід перелітним птицям. Сниться місячна мілина, по якій самотужки йти, бо удвох не подужали. Вугликом в роті тепляться імена, твоє — нагадує дикі груші на смак. Я роздушую, стримую плюш післясвітла вагою повік. Мій завіт — заплющ очі і дихай, дихай лунами спільних днів. Лущаться відстані, місто снить, розколовшись на площі й тріщини. Відокремлює принагідно зернята від полови. Ще далеко до суду, бо перш ніж Він народиться знову, проливною стіною з неба зійде вода, омиваючи втому з безпутних нащадків Ноя.

і ось воно літо випечене і вперте — довгої пісні надривний початок велике і тепле горня‌ що торкається до грудей: випий мене і деревце дружби моєї отерпле і непризвичаєне і свічку моєї любови виважену і ламку стільки всього вже сталося як же вчинити як же натиснути на цей зáсув тих кого не одімкнути ні силою ані палом уквітчую обіймаю парость-бо — від зерна гладить тоненьку шию засвічений май а чи то я такий лагідний

"давай но, зв'яжи два вузли, і буде тобі початок," — Локі прицільно щулиться, зводячи грім до жартів. я відриваю куточок затертої несторінки і стрімко пірнаю у серце чорної мандрагори. титульний сік стікає густо мені по пальцях, скрапує повноводно на берег з білого ситцю. Локі підносить сито — тікають крізь сітку хвилини, я ж застрягаю між — рибою із минулого. Локі міцно тримає простір за чорні зябра, крик збитих голів ковтаю, і тану в солодких водах... довге моє коріння затягне майбутнє у вузол, а Локі собі сміється, і тільки курсором водить. Єва Верле (@viknapoetry) #єва_верле

мовчимо. ніби мова не має значення. ніби мо' вайлувато топтатися язикові у горлі, а тобі голо- ситий по горло повітрям, не ладен ковтнути подощевої свіжости. мовби загостро у мозку і крутиться ув голові: "висота, висота, висота... я боюсь висоти!" а насправжки стоїш під ногами гори нерухомо і вже непритомний.

настільки навчилася жити у тиші що неначе все тяжче із неї вийти і все болісніше повертатись у гирло активної фази війни настільки навчилася не розпадатись на атоми від кількарічної відстані з милим що коли зрештою доля - жорстока й смішна сива жінка - сухожилими руками відправляє його у серце бойових дій - сміємося: і не таке пережити зуміємо настільки навчилась робити це що коли зрештою обом випадає квиток віллі вонки на зустріч у Сумах в якусь випадкову неділю ви блукаєте містом у пошуку атб під черги відносно далеких вибухів а дихання - ні ваше, ні вулиць - не видає заціпеніння чи спантеличення . та коли в маршрутці у києві десь далеко на мінському між двома дужими юнаками розпочинається словесна перепалка і зміцнілими тілами ледь-ледь один одного торкаються і худенька жіночка спереду каже: "рєбята ви главноє когда в окопє встретітєсь не ссорьтєсь вам же еще защищать нас" і по словах цих занепадає глибока хвилинна тиша а водій зачиняє дверцята автобуса і несе нас вечірнім, давно знайомим йому маршрутом через маршала рокосовського і полярного ти чомусь забираєш ці слова із собою набираєш із ними гарячу ванну запалюєш свічку, готуєш вечерю і відчуваєш великий ком в горлі настільки навчилася жити у тиші а у війні - й понині не виходить чомусь @sssomethingsimilar #естер

Нагадую, що в мене зараз теж йде розіграш Можна виграти одразу 2 прикраси за 50 грн https://send.monobank.ua/jar/8njRr6eHiS Долучайтесь

Якось воно… все окутано димкою. В тумані кожна клітина. Жодної підказки: що по горизонталі, що по вертикалі. Ти – мій найзагадковіший кросворд. Треба вгадати слово по центру з шести букв. Під першим номером «секста» – інтимна ступінь гами, яка крокує слідом за квінтою – квінт- есенцією променів, що призводять до «Сонячного удару». Чи намалював би Альфред Кубін диявола, якби той не існував насправді? Дияволе мій, грішний янголе… Якщо докопатися до суті, роздряпати її, розрізати на шматки, розплющити під ТАБУ, то це – одне й те саме. Ми вже на «ти»? Ображаєшся? Ось що! Так я ж наосліп. В глухий кут, Майже розкута, Тепер спокутувати… Але було круто! Чому ж не можу заснути? Синім полум‘ям твої Бермуди! Ми ще на «Ви». Сутінки. Сумніви. Сумні Ви. Сум? Ні. – Ви! Суміш чотирьох стихій: води, вогню, землі, повітря. І п’ятий елемент. Бездоганний. Чи повинна? Хіба винна? You are the winner. Виноградники граційними градами під гримом гордовитих градусів – Malbech. Червоними краплями ДОВІРИ... Краплями слова з шести букв. Довіку. А поки дихай у вибиті вікна… Оксана Мовчан Верлібр на конкурс «Чорна перлина»