Храм поезії (🖤)

Знов весна прийде, а за нею — літо: Час узгоджує нові свіжі кроки. Змінить мить усе, неначе допис: «Пережив той час, відтепер я вільний!» До мішка вкладу гардероб за плечі, Виторги скупі впереміш із болем, Притуплю вином наболіле в полі – Недоїдок днів, що наразі в черзі. Зачекався Рай — день відхилить двері, Відійдуть убік всі донецькі тури, Як фіранку вдень після сну розтулив, Світ натисне "плей" і заграє плеєр. Та не буде в нім недоспаних в клані, Крижаних вітрів з голодом відчутних, Говірких ярів, де забудеш чути, Як лунає спів у церковнім храмі. Накриває сум, вже б завершив жити, Спокушає плач на вбранні волога, Так в тобі росте нелюдська потвора, Бо зі смертю ще до кінця не квити. Розриває дні на річки у скруті, Підпускає блиск безтурботних сколів. Нагадає час, як ходив до школи, Роздратує тим, що не знав онуків! Ще свіча горить, ще молитва в парі, І надія з тим, що настане літо, Зацвітуть сади та овес із житом... Не піднімуть стяг на моїй скрижалі. Mr.nobody #вірші

Корисними копалинами – висновками спаленими блукає мезозойський антидот. Великий у нестриманості, прадавніми рослинами отруту вивертає назворот. Легендою замріяною Богині і рептилії шепоче про злодійство і красу. Щелепою нестуленою – оманливою кулею тримає Діонея справжню суть. Алігатор молитву читав біля мутної річки, Бо «по вірі Вам буде», і повна довіра свята. Вшанувавши Богиню, «Амінь» проголошував тричі І світлину її у холодних обіймах стискав. У колі необізнаності, мареннями визначена, спускається Венера із небес. Словами передбаченими – образними значеннями вона – його життя і смерті сенс. Віконницями-щелепами – оплесками впевненими, компостером зітхає крокодил. У русі неприборканому ребристою підковдрою хижак Богиню ледве не вхопив. Посміхнулась Венера рептилії – винесла вирок, Обплела павутиною ніжності драглий кожух. Не чудовисько – квітка, потворність у чарах покірна, До вродливої пастки відтак легковажні бредуть. Наївними примірниками погляди довірливі чуттєво віддзеркалюють красу. Гранатовими барелями цей жертовник бавиться, хизується, забувши пересуд. Немає цьому виправдання, голками помітними полює перевтілений хижак, Венерою наляканою змащені подряпини – рослинних антидотиків кришталь. P.s. Вірш на дуель за темою «Антидот довіри» Оксана Мовчан @sarahwatsonrhymes #мовчан

Ми знаємо, що ви скучили за цим! 🤩 Кам'янське, вітайте та приходьте, незабаром у місті знову відбудеться неймовірний ЛІТЕРАТУРНИЙ СЛЕМ! Вже скоро ми опублікуємо правила цього формату💚 А ще ми підготуємо для вас музичні виступи від місцевих крутих виконавців: Street Gang🎧 Гурт "Алгоритми"🎤 Анна Іва (Puzzlebox)🎸 RANRAWI🎼 А за кейтеринг подбають наші неймовірні партнери з Zahid2Day! Також буде благодійний аукціон, гроші з якого підуть на підтримку 108-ї бригади ТрО, де несе службу наш давній товариш Той Самий Письменний! А знаєте, що найкрутіше? Якщо ви пишете вірші та хочете виступити, то матимете таку можливість! Необхідно лише зареєструватися та прийти отримати свої промені поетичної слави!✨ Де: м. Кам'янське, бульв. Героїв 1г Коли: 15.02, 17:00 Вартість: мінімальний донат від 300 гривень Все буде СЛЕМ х Сад Деформацій! Придбати квитки: @MaraJade_Sky @DefIrton_Unleashed

Стелися вересовим квітом поміж каміння гір зігрітих промінням сонця, що згасає. Там неба тінь буде весніти, де трави колихає вітер, а сни не мають дна і краю. Рука в руці: ми – два магніти, прості моменти, вічні діти... хай буде так, пообіцяєш? Ніч місяця підповню й крихти зірок дрібних вгорі засвітить, ген мерехтять близькі та зайві. Лови між цитрусів ліміти, що встигли одцвісти й достигли, не жди нагоди – все минає. @olesya13r #репа

Ляж і засни, будь ласка, ляж і засни. Ніби у нас іще не було війни, ніби на дні, ніби над тобою води покров, ніби від тебе ніхто ніколи не йшов. Ляж і засни, будь ласка, ляж і забудь літа стрімкого сонячну каламуть, очі закрий, ніби все навколо таке, як слід, слухай, як тихо темніє за містом глід, як достигає шипшина, терен терпкий, як осипається серед трав звіробій. Ніби ти цінний гриб у вогкій запашній землі, ляж і не думай ні про що взагалі, ніби ти це туман на поверхні нічних озер, ніби когось за руку тримаєш просто тепер. Ляж і засни, над тобою замкнеться небес сукно. Все, в що ти віриш, станеться все одно. Катерина Бабкіна #бабкіна

🤎▸ Кінцугі Кррх- Свариться крига, не відпускаючи серце, що майже не б’ється, давно вже не шепче слів кохання до світу. Убите? Зів’яле. Вода для поливу змерзла і стала пасткою. Бий мене! Знищуй! Будь ласка… Аби лиш перестала чути itami no kane.* У рани насип трішки кани.* Благаю! А потім лезо в руках і розтерзані шрами. Ламаю клітку і водночас збираю докупи. Посміхаюсь, ховаючи руки. Послухай! Допоможи залатати дірки, бо голка обéрнеться зброєю. Підкажи, як впустити у згоїни промені сонця? Узгодь мене Стримай Злікуй Наповни відчуттям чогось більшого, щоб по тілу не йшли нові тріщини, і шкіри торкалася з ніж..– ністю Криго, розкриєш обійми, звільняючи серце від відчаю? Також не відмовлюсь від чаю із м’ятою або від кави з корицею. Станеш водою, що в русі одвічному сповнює силами корені, стримані болем від розпаду листя? Пробуди їх світанком від жаху, що роками набридливо сниться. Знищити пам’ять не вдасться — рубцям не зрівнятись зі шкірою – тож пов’яжи різнобарвні стрічки, бо бинти давно не витримують. Простягни рятувальну монетку — я підкину й увірую, що золоті години здатні мене відігріти, а на сухій гілці можуть з’явитися квіти. Біль, відпусти. Врешті, ми давно уже квити. Крап ─ ────────── *itami no kane - японський вираз, що означає «дзвін болю». Це образ, що символізує гучне нагадування про біль, який не дає спокою, немов дзвін, що звучить безперервно. * кана - назва для золота, світла, блиску. ↷ #yrboo_вірші @liliums_swamp

Хірург, що чотири роки оперував у шанці на боснійській війні, говорив мені (загортаючи вправно тонкими пальцями мелене м'ясо у виноградний листок): Вам, жінкам, не позаздриш - я добре знаю, як ви оживаєте після травми; спершу тіло мовчить, вдає, що незнайоме з душею, потім - сльози, і щось іще, безіменне, скручується всередині в міцну, іржаву пружину; спершу блюєте від нових чоловічих дотиків, потім просто здригаєтесь із відрази; зрештою, прийде той, з ким усе це мине, з ким заговорить тіло, бо душа крізь шкіру до рук йому тулитиметься, як до магніта; він пружину відчує всередині, і в найбеззахиснішу мить натисне й відпустить, відійде вбік, умиє руки від крові з пробитого горла; як би тобі пояснити це відчуття? Щось середнє між контузією із розривом тканин і наскрізним опіком вольтовою дугою, що умертвляє серцевий м'яз; легше тим, у кого добрий шар підшкірного жиру; от після цього вже можливе одужання; але я вам, жінкам, не заздрю. На Страсний четвер закінчується тиждень, відколи не мовила й слова жодній живій істоті. Вранці розплющуєш очі, вітаєшся подумки із примороженим, почорнілим абрикосовим цвітом, зі старою раною; тоді вслухаєшся в тіло - чи є в ньому сила, з якої візьмуться слова, і що це було - контузія чи все-таки опік вольтовою дугою. Боже, благослови цинічну правду військових хірургів. Крове чужа, ти навіщо (так глибоко, так бурхливо, ніби завжди тебе знала) крізь мене тече і течеш. Катерина Калитко #орден_мовчальниць

Що сюди привело, залишилось насічками пам'яті. Певно, трохи потертими, як смуги старезної пральної дошки. Що тільки вона не бачила під час щиросердного служіння чистоті! Здавалося, дорога на Арабатську стрілку була саме такою дошкою, що витрушувала робочі клопоти чи пісок при поверненні додому. А тим часом хмарна зебра запрошувала перейти до мрій, не зважаючи, куди прямуємо. Де тепер ідемо? То по смугах з оманливою м'якістю тиші, коли побутові питання занурюють у мильно-рутинний розчин. Та виринання різке: з черговим вибухом поруч, з окупованим селищем родичів, зі смертями знайомих і тих, хто вже ними не стане. І шпатель війни зішкрібає з-під ніг хмарини надії. У смуги-провалля вливаються тривожність і сум. А танки торують світосприйняття разом із трасами крізь степи до моря. Але з новим закритим збором чи військовим успіхом знову забираємося на умовно білу смугу. Та чи надовго? Що далі готує дорога? Хотілося б, щоби війна стала лише артефактом як пральна дошка. А вигадливі візерунки хмарин постійно доповнювали інверсійні сліди від мирних літаків. І не важливо, де в цей момент бути: вдома чи в улюблених місцях Приазов’я. P.S. 1 місце у Міжсезонні Котолисів

Так завмерти посеред вулиці — снігом дихатиме в лице. Паперове горня пахне медом і чебрецем. Перцевий холод не пробереться крізь вузол шалика та до серця. Був би ти на моєму місці, збожеволів би від всеохоплюючої ніжності. Хлібні крихти складу у вічність, чи хоч день для голодних птиць. І стоятиму горілиць, доки вітер шурхоче мною, як підкинутим папірцем. Лід наспівно тріщить, а синиця в руці гріє ліпше за журавля. Мокра куртка здалля нагадує лоском щит. Легко сплутати, коли цілишся навмання. І шалено сніжить... @snigpoetry #теплийсніг #мері

як у дитинстві, хочеться мріяти без тривог, замружити міцно очі — й сміливо у невідоме. на щічки — лапатий сніг, а не безпрозìрний смог, у грудях — свято на зміну лютневій втомі. бажання може й дурні, та їх же не заберуть. ще скільки в ночах чекає несплячки й грому. хай кожен потяг, який колись припинив маршрут, таки добереться назад додому. @beshkket #бешкет

*** танцюй, моя пташко, просто посеред села. саме для цього його спалили дотла. красива у своїй силі, сильна у своїй красі — танцюй, моя люба, покажи їм усім. посеред цього згарища, залишеного ворогами, танцюй так, як завжди уміла — гордо і гарно. танцюй за тих, хто тут народився і тут поліг. танцюй за тих, у кого більше немає ніг. танцюй за померлих дітей, чоловіків і жінок.  танцюй, моя рідна, ти заслужила на цей танок. ті, хто палить тут села, вже прокляті і роздерті — це танець твого життя, а значить танець їхньої смерті. тож хай під твоїми ногами виростає нова трава. хай тут будуть нові посіви і нові жнива. хай там, куди ти вкажеш рукою, будуть нові хати. хай тут буде чим дихати. буде чим дихати. хтось мусить тут танцювати, інакше все це не має ваги. хай ворогів багато, але хай ляжуть тут вороги. танцюй для них, пташко, вперто, без жалю і каяття. бо це танець їхньої смерті, бо це танець твого життя. @tania_vlasova_virshi #таняпише

Вночі я не встиг про це сказати. Ніч – це серця з золотими нервами. А на ранок виходиш зі своєї казарми – сонце вгорі і туман між деревами. Діти його просвічують душами, основи його – вологі, останні. Якщо не хочеш про мене думати – думай про ці дерева в тумані. Думай про них, коли тобі радісно, думай, коли тобі хочеться плакати. Дерева в тумані схожі на радіо – діляться бідами, діляться планами. Якщо не хочеш про мене згадувати, якщо не маєш сили та спокою, думай про ліс, що стоїть загатою – міцною, надійною та високою. Думай про сталеве коріння, думай про надрізи й крону. Нехай ця земля, смоляна і осіння, наповнить теплом ніч твою чорну. Думай про мокру траву між дюнами, думай собі, ніби так і треба. Я ж знаю, про що ти насправді думаєш, коли ти думаєш про дерева. Я знаю, я все це собі переховую серед туману й огрому нічного. Немає нічого випадкового. Немає нічого. Зовсім нічого. Сергій Жадан #жадан #сергій_жадан

Суха трава — Їжаки–наждаки, Крізь тіло привида шкіряться. Чорний рев під’їздів. Небеса у проваллях Провислими лірами. Блідих тіней палімпсест, Homo homini lupus est, Північні жорна розмелюють сіль — Метіль. Снігу плетіння — Нічне тремтіння. Стою, але хитаюсь. Тримаюсь за шлях. Питання — цвях, Поцілунок — полину парость. Йду, бо гнуть: — До багатшого мабуть? — Зимовий ніж Між грудьми Зустрічаю. Чи залишимося людьми У такій печалі? Сліпий вівтар Розклав клубки хмар. Як напозір Голодний звір Дверних замків Вночі не зумів Закрити Пандору. Над степовими просторами Стогне холод, Мов дзвін Голгофи. Чи ви оглохли, У безпечних своїх коридорах? Старість проїла в асфальті вирви, Оголила повіки землі. Про нас думають, що йдем у прірву І переходять на «ти». Ось він момент щирості — В розтрісканому асфальті, Де зорі стікають з імли. Зима забиває останній пенальті, Так! Уяви, я не хочу кохання! Хай розтануть лише льоди. Весна покаже, чого хочуть люди, Я ж просто хочу води. @ankolesan #анґа_зелена

Десь промені стиглі пекучого сонця нарешті за обрій зайшли. Облишили людству надії й питання до Будди (Сіддхартхи) одвічні. У місті Ухань, що в басейні середньої течії річки Янцзи, Старенька хатинка на вулиці дивиться вікнами прямо на північ. Господарі хати – подружжя: відважний Чжимін і вродлива Аймінь. Знеможена вкрай, бо забрала триклята падуча хвороба всі сили, Ковтаючи сльози, дружина ледь чутно спитала: "Можливо, мені Врятує життя чарівна мандрагора, що будь-які хворості цілить?" І він пригадав: як ходив ще дитиною в школу художню Їн Цю, То в книжці історію дивну читав про пораду із дій Авіценни: Тоді, коли місяць уповні на квіти опустить яскравість свою, Коріння одразу набуде властивостей дивних і дійсно безмежних. Іще на світанку він швидко заправив на тілі щільніше ханьфу І рушив у гори крізь вічні ліси, де здіймаються в небо секвої. Ішов кілька діб, попри втому ні разу, хоча і хотів, не заснув, Урешті дістався вершин, де росте дивоцвіт, що всі немочі гоїть. Непросто таке уявити, та впорався вчасно сміливий Чжимін. Два клубні потерті отримав, коли вже на схилі невпинно світало. Заради коханої можна зробити будь-що у своєму житті – Напевно, у цьому вся сутність речей і неписані принципи дао. Вернувшись додому, він зілля цілюще зварив на червонім вині. І загадка досі: чи сила чаклунська містилася дійсно в напої, Чи диво створила любов, чий нестримний вогонь у серцях червонів — Та тільки відтоді навіки забула Аймінь, як недуг непокоїть. Костянтин Ватульов & Марія Чекарьова

Шкатулка з одноногою балериною Як же це трапилось? Ниті нещастя сплелися підступним капканом. Бігти від капостей долі? Та вже неможливо. Стріла бетонну поверхню шкатулка жадана, З неї невтомно лунали відомі мотиви. Крапля за краплею — Сльози хазяйки сочились у світ піднебесний. Та що вже краятись? Далі струмилися миті. Як і годину назад, я плила в арабеску. Тільки судилось нозі на віки розтрощитись. Мрію зіпсовано? Знайдеться сховок мені у сирому сараї? Там парасольки старі досі марять дощами. Часом із планами жарти обставини грають. Безперестанку з бажáним так можна прощатись! Ритми рапсодії, Оберт за обертом. Витримала би пружина. Туга відходила, тільки-но рух починався. Хай там постійно говорять: "Себе бережи-но!" Та чи зупиниш ти завжди біди виконавців? Так уже трапилось. Кількість утрат, що готуються, не передбачиш. І не у статиці вдача, примхливо-гротескна. Юна хазяйка піклується попри нестачу: Часто міняє балетні пачки і протези. @literospletinnia #приходченко

Запрошую дізнатися, який вірш відповідає вашому місяцю народження 👇💫 https://www.instagram.com/p/DFk_w0OI2VM/?img_index=1&igsh=cW96YnBvb2o0OHlr *там і мій один є🥰

Прошу вашої підтримки: https://send.monobank.ua/jar/8WoYpzqw8y

Холодний вечір (пам’яті Кузьми Скрябіна) Холоне вечір, вельми хорий спокій, А на вустах такий холодний смак. Тебе немає з нами вісім років, Бо вітер зовсім робить все не так. Тут, як завжди. Хто змучений, хто – в море, Щури щоразу прогризають дно. І гублять кроки коридори-нори, То – просто ми, зірки свого кіно. Всі плани на тоді, коли відклали, Ти вибач нас, загублених дітей. Ми фотографії старі розклали, На них щасливих є місця людей. Ми вип'єм пива і вина сухого За тих, кому не пишуть вже пісень. Ми поки тут, а ти вже коло Бога, Вчиш цінувати кожен новий день. А ще сьогодні будемо мовчати, І слухати по радіо твій хіт. А завтра знов підем свій дім шукати, Бо на паркет покличе прикрий світ. @real_dobrutskiy #добруцький

конкурс дитячої поезії «Ковдра Нангіяли»