Храм поезії (🖤)

Балада про падіння Антіохії О люде прийдешнього, слави минулого алчущий, Простак та учений, усяк, хто воліє побачити Нагі одкровення нестямного свідка історії, Що пишеться ревно коштом безсило впокорених, Згадай же, о люде на власні пороки безпам'ятний, Падіння величного граду від рук його зрадника. *** Згадай же, як многії місяці мур Антіохії Не міг приступити жоден із гостів непроханих, Як мудрістю владних, як мужністю сильних боролися З людським лицемір'ям герої з-за стін обложених. О струни мої, жалобою сповнені посестри, О голосе мій, що плачкою рветься від розпачу, Воскресе нехай волею вашою спомин про У шати шарлатні вбране Фіррузом побоїще. Ні хрест на щиті, ні хрест во серцях загарбників Лишились над долею мужніх героїв невладними, Та замість покори, так палко у гаслах хранимої, Зростили нового Іуду руками святителів. О струни мої, жалобою сповнені посестри, О голосе мій, що плачкою рветься від розпачу, Воскресе нехай волею вашою спомин про У шати шарлатні вбране Фіррузом побоїще. Се воля Господня! Та вирвані очі у ангелів. За браком миру явилися кровопомазані. О люде прийдешнього, слави минулого алчущий, Прийми і гріхи, що в спадок передані пращуром. О струни мої, жалобою сповнені посестри, О голосе мій, що плачкою рветься від розпачу, Воскресе нехай волею вашою спомин про У шати шарлатні вбране Фіррузом побоїще! Згадай же, як це пам'ятають у смерті осквернені, Вина чия в тому, що ввірили браму перевертню. Впечатай в кістки Фіррузову прокляту спадщину: Є речі, які неможливо ніколи пробачити.

*** Кричу імʼя твоє на вухо сусідам зверху і знизу Поки то я То ти, зверху і знизу Будемо міняти позиції, Що доведеться шукати милиці Й дисками ватними змивати тушшю Й хіттю Очі замилені Вже відчуваю цю гіркоту прослинену Ковтаю Чому ні? То зверху, то знизу я Ковтаю Чому ні? То зверху, то знизу ти Ловиш мої ліниві і ніжні Книжані доторки з вокалізмами Коли то зверху, то знизу Кричу імʼя твоє на вухо Сусідам Й вони, Чують концерт Граєш партії лиш нові Я — гітара твоя І ми Чергуємо каподастр Рухаємо на лади, Кричу піснею імʼя твоє Зверху й знизу Чутно всім, Як заграли мажорами… @ronikapozharska #поезія_Роніки

Там, де Ганг напуває           собою небо, там, де нас не було — відкриває земля кожен шрам, всі розломи і тріщини. Відкриває мене і здаюся собі маленькою та вразливою, розміром з зелену            бліду горошину. Так на мене не схоже. Заготовка, зернина — бери і ліпи що хочеш. Майстер-форма готова до будь-яких трансформацій, ти ж бо зліпиш із мене     хороше? Боже, руки склади на грудях, відігрій, перш ніж доторкнутися. Я молочне ядро горіха без шкаралупи, стиснеш — пустить гіркавий сік, зафарбує у чорне           лінії на долоні. Говори до мене, питиму кожен вдих, а замучить спрага — віддамся стократно                              морем. Якщо сонця на всіх                 не вистачить — посадиш мене під сонях. Поклади за манжету в прихисток, до руки. Заховай від світу, доки                    набуду сили. Та стою розгублена — тьмяний вогник серед імли. Боги мовчать, а я набираю голос на повні легені. І в хижому світі, зрошена милістю Шамбали, проростаю в червоний лотос. @snigpoetry #мері

якось я розкажу тобі про темряву що вкрила землю з маківки північного полюса і до ахіллесової антарктиди люди метушилися в страху не побачити важливе пропустити затемнення істини яке трапляється раз на тисячу років блимали ліхтариками підсвічували телефонами були такі що коптили парафіном і чиркали штормові сірники запальнички обпікали пальці та вогники мусили горіти уважні поначепляли скрізь світловідбивні стрічки кораблі позастрягали у ліфтах кораблики заховалися у квартирах титаніки укрилися в підвалах хмари пливли випромінюючи радіацію по радіо як завше нічого не казали тиша мусила статися бо пасувала до темені ситі ділилися голодом з голодними і так голоду десь ставало менше паніка атакувала непомітно стиха спершу відібрало мову згодом паралізувало всякий рух далі зір перестав розрізняти день і ніч темрява стала правдивою світло ж було всюди @snih_n_g #тата_пі

1. Для розлуки не варто чекати зими, ні Нового року, ні, як фіни — свого сухого січня, ні, як вокзали — останніх потягів, ні, як пустелі — одного справжнього дощу: усе, чого надто довго чекають, висихає. Може, й мені потрібен той сухий січень, а потім сухий лютий і сухий березень, аби висушити голос до кістки, аби якось навчитися жити без тебе і народжувати літери, загортати їх у папір, як немовлят, що безпорадно на світ глипають. 2. У мене тепер постійно цвітуть яблуні, методично, немов ти щоранку повторюєш один і той самий урок: подивися, ось дерево, ось плід, ось перше яблуко — ми з тобою, тримай його обережно, не кидай у землю. Адже самотність — ні разу не цілісність: Бог спарував нас з якоюсь метою, хай поки й не зрозумілою до кінця. Але я. Я провалила урок твій, Боже. Дай мені якесь інше яблуко. 28.11.2025

Замість підсумків за рік, пропоную вірш! КРИЛА Відкриваю шухляди, де пам'ять До країв переповнена. Знизу Між всілякого мотлоху й пилу, Ще з дитинства лежить фотокартка. Яснооке дитя, що без страху Заглядає у душу та серце. Придивляюся, чую, мов вперше: "Все вдалося у проміжках часу?" Незручне запитання, хвилююсь, Розбираю завали та рештки. Поміж попелу — мрії, як перли У маленькій долоньці, між мушель. Тут поламані крила, та пір'я — Осипалось під осуд дорослих. Пухоїди провини весь спротив Підточили. Та й досі я вільна! Прибираюсь до скрипу. Потоки Запускаю — провітрюю душу, Щоб злетіти. Маршрути малюю Нескінчені, в дитинство завдовжки... @Raramina #раміна

💔💔💔

пам'ять — це м'ята, пом'ята тисячі разів, щоб відновити запах того самого міста, тих самих моментів, тієї самої... сум'яття — замінник суму, хоч скільки таблеток не кидай у чай, солодко вже не буде. перевірка на неї в крові показала критичний рівень. чиясь стеля — моя підлога. мої хмари — це її хвилі. ловлю летючу рибу за хвіст, та вона не виконає моє бажання. прошу пробачення, кажу "обізналась", забула особливі прикмети. як там? «ніколи не кажи "назавжди"» нові спогади перефарбовують стіни пам'яті всупереч моїй волі. здираю фарбу обгризаними нігтями, лише б розгледіти те, що було там раніше, хто був там раніше, чому "був"... диск, поспіхом кинутий у тривожний рюкзак, поцарапаний. набридливо заїдає, не дає побачити, не дає пробачити! монумент накритий білою пеленою, за яку відчайдушно чіпляюся, та вона не знімається. вона вилита з каменя, за яким я піду на дно. і я стану летючою рибою, матиму крила, та ніколи не злечу вище за її хвилі. залишусь подобою, дешевою підробкою, примарним образом. нехай. я просто хочу згадати обриси того самого міста, тих самих моментів, тієї самої мене. @khashchi #гортензія

- втікачі - запам’ятай мій сину  драконяча луска на моїх руках – уламками по шрамах драконяча кров у моїх зіллях – краплями у моїй жилах на благо тобі пазурем веду по мапі вишукуючи наступне місто в якому приховують цих чудовиськ укривають їх від істини їхнього призначення  і навіть від самих себе невігласи дурні не забувай у дрекхеймі не має місця для них жорстоких токсичних незграбних ворожих і проклятих хижих дракони  віверни  змії вірми гідри ящіри василіски  скільки б їм не було ймень – всі вони були і мають стати інгредієнтами зілля вічного життя  оздобленням замків справжніх вельмож основою зброї на службі добра і цілями роду нашого жертовного навіть зараз страждаємо через них вимушені ховати свої тривоги під каптуром а герби й печаті – тримати в тіні вимушені зношувати власні сили з міста у місто з гори у ріки з лісів у моря тільки б ці почвари ставали отрутою на вістрі костеніли стрілами у колчані та всихали натягнуті на щиті опісля даруючи мені новий каптур тобі – новий плащ роду нашому – вічність запам’ятай мій сину висота людського розуміння – на рівні твоїх поножів мета нашого полювання – на висоті польоту химер зберігай знання і уміння до моменту смерті останнього виродка до перемоги над пандемією сліпоти у даркхеймі до становлення роду твого а до того мій сину не забувай ми – гордий народ що працює в тіні мисливці за вічністю світу вісники переродження стражі першооснови нехай і женуть нас з деркхейму  і кажуть що ми – «втікачі» запам'ятай мій сину драконоборцю істина на нашій стороні @cherry_poetry #немаксим

Якби мені на плечі замість снігу впала можливість врятувати світ Ніби: — Ооось! Наш герой! Зовсім скоро він кинеться в бій! Я би склався вдвоє         Втроє (Більше восьми не вдається...) Після сотого разу сонечко шкрябає моє серце... А я лагідно ховаю його собі до кишені. Я не сонечко...я не вмію літати...мій останній сон був про мрію втекти зі шкільного свята І тримати тебе за мізинця. І я лоскотав піднебіння космосу Тепер ясно чому він чхав на нас і зірками розлетівся над куполом Трилітрової банки. Не кусай мої пальці...бо я знову опинюся... Зранку. І так, це та сама ніч перед Різдвом. — Де ти нипав чотири роки? Я складався до сотні, щоб зняти цілунок із мороку. І моєю останньою правдою стала історія про сплетіння мізинців. І варена бараболька. Недосолена. Пам'ятай, ми з тобою це пара синонімів слова "Галактика" І нам варто скотитися сходами до класу за парту І сміятися. Давай я прокинуся і буду тебе лоскотати. Витягну з вух клаптики солодкої чи то скловати. І не буду казати ані слова. Просто цьомаю. Ти казала... — Слово не горобець... — Але слово, це точно пташка! Бо коли воно відлітає, то спадають пір'їнки. З них народжуються історії про шкільну вечірку і першу спійману (за пальця) зірку. І якби я працював Я би точно був істориком... Писати про старе, артефакти шукати у спогадах. Але, знаєш Це не ще один вірш про сумну Нещасливу історію. Бо я не пишу про спогади. Я їх створюю. @maLvaaaaaaaaa #мальва

Смерті не здогадатися, що ми виросли. Глянь на нас — сумні та огрядні діти. Безглютенові пики з поміткою "zero sugar". У щоденному пошуку, якої би ще отрути навернути, щоб довше не відпускало? Смак стає прісним, коли купуєш не на останні кишенькові. Завжди тепер не з тими. Істина відкривається на балконі чиєїсь вписки, де розпатланий хлоп, затягнувшись, казав мені: "Світ належить таким як ми" і сміявся заливисто так, що відлуння котилося лоскіткою за спинами. Тепер не заведено мати зграю, звичніше — одиночками. Друзі ділені на нулі, а ти — просто нетто в розмальованій тарі з першими зморшками на чолі. Смерть знаходить і поселяється шершнем в коконі голови, багом у черепній коробці. Бездумно гортаєш днів безкінечну стрічку і ніщо вже не викликає емоцій, крім пір'їни синиці жовто-блакитним опіком у руці. Ким і коли ми вийдемо із війни? А кудлатий пацан, єдиний, хто знав як бути, спить в бліндажі, загорнувшись в нірвану спальника. Бачить, мабуть, безтурботні міські вогні. Джа усміхається йому уві сні. @snigpoetry #мері

втеча по стежці через пустелю сорок петельок у пошуках дому що у валізі? — питав прикордонник ніц особлівего, пане Ретельний просто усе моє жито житейське спогади, щоб не застигли, — у термос, пам’ять, намотана на веретена, біль у контейнері, сльози в цистерні гордий собою спікер на TEDі подорожує лише із зубною щіткою — теж мені антитеза Ноя, думають біженки терпко ти поживи так два роки, чи стерпиш? не у готелях/котеждних містечках, а у спортзалах/гуртожитках/там-тешніх оселях у хостів /і дякуй, і жодних претензій/ термін утечі у теках держслужби що ти напишеш у полі “адреса”? ні, не прописка, не рече- сховище, справжня. слухай: шити клаптеве життя — це мистецтво темне люстерко хутенько протерти в тебе є ти — жива, ціла і тепла, значить усе, що було — не смертельно знімеш затерпло бретельки істерик і розтечеться пастель по артеріям стебел ти — і є дім, і фортеця, і тенькіт бентежного серця — чуєш, б’ється, легке, як метелик 30.04.24 @buryanpoetry #хопта

З Новим роком!

ДЛЯ К. про що сьогодні говорять в місті усі птахи і розталі води? про те, що сонце вже вік не сходить. про те, що чесно - немає змісту. таяться, дивляться, знявши крила, і якось хижо, і співчутливо: колись вона тут була щаслива. тепер приїхати знов посміла. згинають тіні дерева вдвоє, розносять тихо повсюду вісті, що я приїхала в їхнє місто. колись і моє! колись і моє. приходять друзі, немов уперше. тепер ми з ними лише знайомі. та місяць знову твердить: ти вдома. а він ніколи в житті не збреше. вони шепочуть мені: не діло. ти нам з весни іще не дзвонила. вони плюються: чого ти знову? із гніву, відчаю, чи по зову? і покладаю собі вдесяте: ніколи більше не приїжджати. ○ та перше скажу птахам і водам: я точно бачила - сонце сходить.

____ Минають дні. Минають рóки Минають тисячі віків Без тебе я. Не знаю доки Живий, та вже не маю слів Чи це було..? Чи відчувалось..? Як серце квітами цвіло Мабуть, було, та позосталось Від тих садів теменне тло… Тебе нема. І я, буває Торкаюсь пам‘яттю тих днів В яких є ти, і я, — нас двоє Де лились ріки вічних слів…

2025 був непростим, але як багато ми встигли в межах творчої платформи “Віршопліткарка FM”: 📻було проведено два конкурси для поетів #плейлиствіршопліткарки ✍️уперше відбувся конкурс малої прози 🎧на каналі було опубліковано понад 25 декламацій, також з’явився канал із декламаціями на YouTube 📔опубліковано 25 віршів за тегом #олена_галунець, але найбільше відгуків отримали вірші “Антарктида”, “Веселка”, “Пантелей” 💋1 млн мемів і відео в чаті від любого Мемаря 🎙триває набір на конкурс “Грандбатл” — змагання декламаторів ☀️ми жартівливо ворожили на книжках у рубриці #неймовірнігадання і знайомилися з українською музикою в рубриці #ятакеслухаю Що ж, ваше “поетичне радіо” уже налаштовується на нову хвилю 2026 року! Дякую, що підтримуєте канал Віршопліткарка FM. Бажаю в новому році миру, нових досягнень, емоцій та багато творчості попри все! З Новим роком! Ваша Віршопліткарка 🫰

Зазвичай підводять підсумки року. В мене коротко: рік хуйовий, мінус всі нерви і закономірно десь на емоційному дні зараз. Але то таке. Чимало написав привітань за грудень: кілька ронделів, кілька віршів і багато привітальних катренів. Більшість персональні і актуальні лише в моменті, вже забув про них. Проте є два тексти, які можна ще буде використати, залишу на згадку. Може в наступному році ще когось привітаю ними. Наприклад Мемотворця. голожопі слобожани, пане імениннику, вам такого набажали, рік тепер не питимуть. бо складали тост із речень, ніби перехресними, а тоді його під вечір з чаркою затестили. реготали з тексту гарно, десь були розчулені. ось воно — зі святом, пане! решту вже забули ми... А другий текст як під себе писав. Трохи специфічний. Шампанське мав, щоб як почнуть, Або лікер з канхфети, Або настоянку смачну З аптеки. Щоб грошів цілий мав вагон, Чи торбу їх здорову, Або хоча б один обол — Харону. Свічок тьму-тьмущу у безе, Чи кілька і медичних. Або хоча б одну і все — В капличку. Зі святом, якщо святкуєте.

дістрікт (Вірш №25) Моє місто стає поступово ч/б повзунком на швидкому таймлайні життя у моїй голові. Ці думки хтозна-де, по куточках свідомості, наче сміття, що забула прибрати Морфей-покоївка. Неможливо забути Південний Печерськ. Мій район має присмак цукерок «Корівка» ... та горілки. Цукрово-сивушний вітрець заколисує мешканців Дружби Народів. Двір «Ракета» — веселий тінейджерський спогад — перша крапля спиртного влилася до рота. Гаражі, турніки, твердий стіл для пінг-понгу. Браянт Кобі з котельні вдивлявся у очі, бо тоді я не грав в баскетбол взагалі. Я відбив вже футболом всі зуби молочні і калякав репчину в своєму дворі. Кишенькові складав на дешеве бітло і на записи в студії пафосних треків. Заливав на майданчики їх — це було дуже чотко. Мені ще давали респекти! Через деякий час я поїхав навчатись — і скінчилась кар’єра реп-зірки району. Замість репу читаю я пабліки, чати. Працюю і вірші пишу закордоном. Проживаю так само на правому березі, тільки замість Дніпра — європейський Дунай. Ностальгія старіє, мов листя у вересні, забуваються вулиці рідні — мій край. Я пишу про район, бо я істинний хоумі Звіринецької туси — її не покинути! І надалі я гордо кажу незнайомим: Анатолій Касперський, я родом із Києва! © Анатолій Касперський 28.12.2025 https://t.me/kasperskyipoet

дістрікт (Вірш №25) Моє місто стає поступово ч/б повзунком на швидкому таймлайні життя у моїй голові. Ці думки хтозна-де, по куточках свідомості, наче сміття, що забула прибрати Морфей-покоївка. Неможливо забути Південний Печерськ. Мій район має присмак цукерок «Корівка» ... та горілки. Цукрово-сивушний вітрець заколисує мешканців Дружби Народів. Двір «Ракета» — веселий тінейджерський спогад — перша крапля спиртного влилася до рота. Гаражі, турніки, твердий стіл для пінг-понгу. Браянт Кобі з котельні вдивлявся у очі, бо тоді я не грав в баскетбол взагалі. Я відбив вже футболом всі зуби молочні і калякав репчину в своєму дворі. Кишенькові складав на дешеве бітло і на записи в студії пафосних треків. Заливав на майданчики їх — це було дуже чотко. Мені ще давали респекти! Через деякий час я поїхав навчатись — і скінчилась кар’єра реп-зірки району. Замість репу читаю я пабліки, чати. Працюю і вірші пишу закордоном. Проживаю так само на правому березі, тільки замість Дніпра — європейський Дунай. Ностальгія старіє, мов листя у вересні, забуваються вулиці рідні — мій край. Я пишу про район, бо я істинний хоумі Звіринецької туси — її не покинути! І надалі я гордо кажу незнайомим: Анатолій Касперський, я родом із Києва! © Анатолій Касперський 28.12.2025 https://t.me/kasperskyipoet