Храм поезії (🖤)

Ккк

А що, як фенікс не матиме здатності переродитися? Що, як нитка долі в руках мойри буде перерізана стилосом прози життя, у якій лебідь і щука програють раку якогось важливого органу і самоорганізація втрачає значення? І починається хаос, що захоплює життєвий простір людей навколо та увагу непрямо дотичних, і кожне стиснене суспільними нормами обличчя скривиться, бо непристойно себе показати живим. І не буде б потреби про усе це вкотре писати вірші, бо кому, власне, треба чути про чужі проблеми, коли усі ходимо в АТБ ми, бачимо ціни і зітхаємо? У цьому новому світі немає місця для поезії. Так ся маємо. Якби світ укладався у поетичний виступ, мікрофонна стійка схилилася б. І тільки поету її доведеться здійняти на рівень, який був до цього, а то й вище, щоб врешті вірші перемогли прозу життя. @defirtonpoetry #федько

Ніколи уже не буде тихо і темно по тому, як тут ночами горіла Європа. Більше, ніж може вмістити будь-який опис форми співіснування, сталих людських взаємин, глибше за назви й займенники особові – у жодному горлі немає тепла такого – те, що між нами. Це не переходить у спогади. Війна не скасовує чинність ніжності та любові. Фактологія виснажена і, ніби хмиз, суха. Довгі пояснення і надмірні, і марні, поки згустки пекла викашлює Марік, поки нічний вогонь розшматовує Харків. Ніби з фанерним щитом проти дикого зла – стояла посеред вулиці й називала імена людей, засипаних у підвалах, коштовні адреси, стерті з міського тла. І не зараджувало, навіть якщо кричати. І починалася комендантська година. І ніби я відчувала, як пахне димом від твого напруженого плеча. Входити в наші міста. Вкладати їм пальці до ран. Впихати їм тельбухи у животи розпороті. Більше за хижу цю, найлютішу пору, більше, ніж можна боятися, ніж можна прагнути, ніби це я сама тебе народила і, захищаючи, забираю назад у себе. Після скипілої в людських зіницях води більше не буде безневинного неба. Досвітні сирени історії. Але між нами значно більше. Я хочу встигнути, і промовляю вголос, оголено, серед людської зграї. Визнаючи любов. Визнаючи призначеність. Катерина Калитко

Привіт, вітер стих, як мої сподівання. У мороці пальці застрягли так липко, так сліпо, що хочу знайти зорі Брайля, читати майбутнє чи вірші Калитко. Хрестами папіруси скотчу на вікнах приємно б зірвати безслідно й навіки. Шляхи не до Риму ведуть — у вітальню, засіяну фразами з культових фільмів, освячену спогадом — першим, останнім — і вірою в те, що думки — світловільні. Вони нас дістануть з холодного льоху побитих емоцій, повільно, потроху. «Химерні двадцяті», — колись про нас скажуть нові світлоносці в цій самій вітальні. Привіт, ми розтали, як масло у каші, та в пам’яті вашій ми наче зі сталі. Минуле читайте за зорями Брайля: ми дім збудували — ви стіни тримайте. Олена Галунець (@virshoplitkarka) #олена_галунець

Нехай розпочнеться ГРАНДБАТЛ! "Віршопліткарка FM" уже втретє проводить онлайн-змагання декламаторів #грандбатл, переможець чи переможниця якого отримує грошову винагороду з призового фонду, 50 % з якого йде на актуальний і перевірений збір. Звіти після фіналу публікуються на каналі. 🖤 Кількість місць у конкурсі обмежена, лише 12 декламаторів пройдуть в основний склад батлу. Конкурсні роботи оцінюватиме суддівська команда. 🎵 Вимоги до декламації на початковий відбір: якісний голос без шумів під музичний супровід без авторських прав (власний чи зі стоків). Формат аудіо mp3 або waw. 🎙Декламувати можна поетичний чи прозовий твір українською мовою. Подавати можете стару чи нову декламацію. За тривалістю запис не має перевищувати три хвилини. ДЛЯ УЧАСТІ В ГРАНДБАТЛІ ТРЕБА до 3 січня включно ЗАПОВНИТИ ГУГЛ-ФОРМУ: https://forms.gle/M9ZGs3EhuGxAT2u58 🫙Також поповніть призовий фонд конкурсу сумою від 15 грн: https://send.monobank.ua/jar/4WUyM92KL3 Бажаю успіхів! Ваша Віршопліткарка!🍀 @virshoplitkarka

Mona Liza Overdrive шепіт твого. оголена кривда, з ясен тече червоно-чорний брут. зірка падала й пробила наскрізь. забутий одал святкував смерть володаря, де сонячне сплетіння — в нього квітне сніг, зима по руках і ногах, зима давала натяки, що прийде, давала сни, що досі є вибір. в'ється хуртовина. спогади ріжуть, бо востаннє, ріжуть гуртом нині. розсипається дзеркальними уламками пам'ять. твоє бачило себе, навіть коли інші, бо інші — точно грішні. якщо пам'ять — це комора, то їхні обличчя поїли миші. сьогодні вітер плаче, не свище... вірити, хочеш? вічність промайнула у кімнаті, тихо, планета вертиться швидко, певно, дзиґа. в'ється хуртовина. спогади ріжуть, бо востаннє, ріжуть гуртом нині. чи встигнуть на твоїх очах розправити крила секрети? чи тільки триматимуть за руку ненароджені діти. ми бачимо усе, до чого не дотягнулися, бачимо все, що не встигли... стаємо... чимось. навіть якщо твого, навіть якщо твої, навіть якщо ти — ніколи.

поетичний конкурс станція Юність вітаю, наші переможці: 1 місце — Саша Хопта 2 місце — Остап Кудлатий 3 місце — Раміна Солнцева 4 місце — Ольга Ритик результати коментарі коментарі вірші судили Оксана Приходченко (м.Дніпро) та @verbnika_n (м.Запоріжжя) #конкурс #поезія #вірші #храм

3 його плечима можна усе. Є чоловіки на «ти», на «ми», а є - «на все». Такі, що як не дійдеш, то понесе. Що до всіх чортів всіх чортів пошле. А з тобою буде на все. Правильно «назавжди», але я залюбила «на все». Безсовісна. Живу на ньому так повністю. Відтинаю старі хвости. Він будує нові мости і тільки за ним хочу тепер іти. Бо з його плечима можна у світ. Бо з ним «до» нього ще більше хочеться, і ніколи «від». Це все його руки, його плече. І я на них гріюся, аж пече. А потім прошу іще, іще, іще. Антоніна Корнута

Задзеленькало скло, полохливі ідеї розсипались. У підступний розлом, що світи розділяв, покотилися. І допоки лилось мляве місячне сяйво в потилиці, Під совиним крилом полетіли шукати гостинності. Як упала одна кришталинка ідеї до спраглого, То неначе орга‌н варіанти велично наспівував. І думки, як вода, обертаючись де-не-де піною, Через терни страждань просуваються бажане справдити. Недозрілий кришталь проковзнув до малечі між ставнями. І потрохи зростав, то знаннями, то досвідом живлячись. Коли темінь густа, часом світло виборюють жилами. Та того п'єдестал, хто з проблемами звикнув ристалитись. "Он поглянь-но туди! Там удасться вплестися у простори. Візерунком гардин на дивані під вечір моститися. За парканом рудим запалають калинові китиці. Та тюльпанів ряди. Із жагою чого лиш не зроститься!" Дзеньдзеленькає скло, і не раз, і не два десь у Всесвіті. Ледь помітний розлом — термінал невсипущим цікавинкам. Хай би сяйво лилось та бажання творити плекалося. Попід власним крилом переношу задумки парсеками. @literospletinnia #віршометрія, #поезія

Смерті не личить ходити у секонд-хенді Для кожного з нас у неї окреме вбрання. В броню не ховайся, хоча й хотів вберегти себе. Вона залишається вірним супутником і моторошною красою. Метелик під склом став прикрасою на стіні, муміфікована плоть — пам'ятка для музею, засохлі квіти на підвіконні —сентименти закоханих. І навіть розрізана жаба має внутрішній світ, розкритий у формаліні, де форми і лінії міцно тримають довічну печатку смерті. Ти вперто шукаєш вихід і потрапляєш на кладовище. Цікаво, чи в рай, чи кудись понижче, якщо взагалі щось існує після зустрічі з нею. Хтось прикрашає твою могилу пластиковими вінками, бо на відміну від тебе, вони не помруть. Мертві не розрізняють естетики, вони її створюють. Тож не бійся, твою красу обов'язково помітять, коли будеш у домовині.

☕ Стикування ☕ Прокидаюсь, ти простягаєш каву, чашка повна по вінця, повертаєш повільно розпечену глиняну звабу до мене півколом безпечної ручки, тримаєш за денце та круглий пекучий бік так ювелірно, ніби це операція на наших нервах, удаєш, ніби зовсім не гаряче. «Обережно, – говориш, – бери». Ти повільний, ретельний, геометрія просторів замикає наші погляди на тороїді місткості з кавою, відбувається стикування твоєї потреби віддати та моєї потреби взяти. Небезпека! В напівсні обережно не розливаю, тягну до себе. З ракурсу погляду цей незамкнений тор містить світлу молочну пінку, вона хаотично тремтить під овалом – ти ніколи не вмів розраховувати кількості, але добре маніпулюєш простором та моєю увагою. Розгортаю, нарешті п'ю. Ми, напевно, десь через три переродження будемо капітанами кораблів, стикуватимемось між двома космічними базами біля воріт Тангейзеру в променях сі. «Обережно», – зрезонує знайомий голос в динаміку, розгорнеш горнятко сталевого шлюзу, розрахуєш кутові коефіцієнти, мікрометри між матеріями поглядів, кількість спільних атомів. Ми зімкнемо твій дослідницький хижий крейсер з моїм надшвидкісним піратським дредноутом, знімемо силові поля наших захистів та відкриємо шлюзи назустріч. Грудень 2025 р. Верлібр написаний на фінал конкурсу «Перо Фенікса» від poetry_in_community. ***

Існує стереотип: поети — то витончений соціальний бур'ян, що виріс із квітів розумних дітей; мов, поети не здатні до чогось рішучого, вони боязкі та тендітні, мов ті самі квіти. Проте наразі реальність така, що ці квіти, зростаючи морально, пробивать асфальт, бетон та позиції. Ніщо їх не може спинити, окрім смерті. Мені на згадку приходять чотири з них: двох я знаю особисто і з двома з них не встиг познайомитись. ___ Раніше казали, що зброя поета — це слово. Час прийшов і поети матеріалізували зброю в своїх руках. Мало хто про це міг би раніше подумати. А тепер усі думають, щоб думки матеріалізувалися і зброя в руках поетів знов розчинилась в етері та стала духовною. ___ І коли час прийде повертатись додому, це буде перемога — перемога над думками, що поезія нецікава, що поети тендітні. І зрештою поезія та її люди-квіти розквітнуть яскравими кольорами. І якщо уява про потойбічне життя — не лише примара, то ті, з ким ми не встигли познайомитись, зрозуміють, що все це було не марно. @defirtonpoetry #федько

Вітаємо! Ми готові наповнювати ваш 2026 рік поезією – в інстаграмі, телеграмі і... за допомогою календаря! Детальніше про його створення розповімо сьогодні на етері, о 20.00 в нашому інстаграмі! А поки хочемо подякувати усім, хто долучився, адже на наш відбір було здано 130 катренів! Однак місяців лише 12, і ось список обраних авторів:

Вим'я Паганіні Олена Галунець Оксана Приходченко Карич Андрій Мальва Олена Бодасюк Остап Кудлатий Максим Савицький Єлизавета Шипіцина Дисонанта Lilium Ірина Білик

До кожного катрену була намальована ілюстрація, а також зроблений дизайн нашими адмінкицями Гортензією та Лілією. Купляючи такий календар – чи то електронну версію, чи друковану – ви допомагаєте нам зростати і проводити круті конкурси! Також, 25% коштів, отриманих за електронну версію, ми відправимо притулкам для тварин. Для замовлення писати Лілії.

двокомпонентний страх: ініціація мусиш пройти парапетами до мертвої точки, до межі свідомості. "будь сміливим" – казали боягузи, – "то помічне при треморах. при панічній атаці рятує тільки спирт, бо це ще більша гидота, ніж страх обісратися". п'ю. ствердно киваю "годнота". стаю ногою на край і провалююся в темряву тверезості від сну. похмілля немає. лиш сироти тілом і в горлі протитанкові їжаки. смердить залізом і потом. не висплюся знову. потім. потім. потім. "тттссс", - чую мамин голос - "я тут, з тобою, спи". засинаю в страху, що тут - це вже там, бо ж п'ять років, як поховано маму. і онде чотири троянди ножами стирчать з моєї спини. я терплю, я мов мученик сну, закатований теплою ковдрою. парапети знову чатують. добре би врешті зірватися і не прокинутися. прикинутися мертвим, щоб не проходити шляху знову. від спокою – до жаху. ініціали на плитах розкажуть про ненависть і любов до того, що рятує і вбиває. перша заповідь людська: "полюби свій страх, як самого себе". так матимеш шанс вижити. страх страшніший за смерть. тільки мертві – безстрашні.

З айстрами згаслими    гірками настрою Котяться дні в листопадовий ранець. Ти ніби з паствою —    котики ластяться, Згладити синуси осені прагнуть. Проблиску жодного,    мелиться жорнами Десь серед висі для негури розсип. Кинутим жолудем    мчала пожовклими Стертими в попіл надіями. Досить. Думи закреслені    кину із плескотом, Погляд потрапить під силу тяжіння. Шлях перехрестями    ще не завершено. Що як тривога покличе: «Біжімо!»? В яблунь із грушами    суконьки струшені. Теплиться літо у банках з повидлом. Поки корпускули    світла запустяться Скарбом таким поживлюся. Чи вийде? Цінно, насправді-но,    як хтось нагадує: «Ось, у тобі це осоння космічне». Вірю — зі зґардою,    сили одягнені. Ті, що у ньютонах тільки не злічиш. Світ за лаштунками.     Чи там відлунюють Ночі, наповнені жахом? Сумнівно. Навіть озвучені     втратили в гучності. Це ж не у них все у вирвах і мінах. Фокуси зміщую.     Кігтиком-місяцем Дряпає плечі нав'язлива втома. Хай вкорінитися,     вкритися нитями Спокою справа примарна. Та встою. Темними мурами,     тінню похмурою, Тупотом трепетно тиша крадеться. Створюю люмени,      з ними занурююсь Далі збирати майбутнє по скельцях. Цитати в порядку появи: Дарина Дворецька (Кропивниччина) Вікторія Васьківська-Либідь (Черкащина) Олексій Каркачов (Кропивниччина) Оксана Самохліб (Полтавщина) Юлія Масюра (Полтавщина) Єлизавета Кобилянська  (Кропивниччина) P.S. Ще один вірш із семплами. Півфінал Ліги поетів

я б нічого й ніколи раніш, я б нікому без власного кореня, куреня, дому з такою першою тобою вгору дивлюсь тепер на сонцеясний зорепад а там білизна ночі на краю балкону ти авангардною ходою Йоко Оно скидаєш з плеч повільно оборону і ми у двох танцюєм невпопад ти ж бо у мене віриш стопудово й уся тривога камнем кане в воду покинувши нас в сутінках ранкових щоб більш не повертатися назад

Твоя сатинова спідниця манить так немов ти відьма, донька люцифера. І стегна рухаються в такт твоєму плинові. Бруківка гнеться під копитами. В твоєму вишкірі зубів чаїлась смерть, зневага та розпуста. І легкий шалик з ситцю розрізає ніч. Рудими пасмами вогню до сраки плелися дві гадюки. І розквітало восени моє кохання до Ліліт, немов палка любов кота до шарудіння листя. #24

Нарешті можу поділитися віршем, який написала на Віршометрію💔🙏 Автор: Ольга Далабожак (Helga) Тусклі дні... Хмари впали обличчям у цинкові білила, розтеклися по небу болем, яким я скоро відчайдушно захлинатимусь... Комфортна, занудна стабільність причаїлась в кутку моєї скромної кімнати. Виганяти її чи затанцювати з нею танго? Охх... Якби ж я знав, що в найближчому майбутньому жадатиму вхопити той несмачний, але свій шматочок рутини — закружляв би, безсумнівно, у п'янкому танку навіки... 22... 22... 22. 11... Чомусь листопадове бордово-золотисте пальто перестало мене зігрівати... Я відчув поблизу запах фатальності... Здавалося, що він роз'їсть моє тіло зсередини... Мої легені більше не схожі на солодку рожеву вату. Вони, мов засохле віття, яке воскресне або загине... Закинув рюкзак на плечі. Звичайна поїздка до дому. Виповз нарешті з автобуса натомлений та пригнічений... Кілька в'ялих кроків — і я потрапив у пастку, в яку мене затягували щосили чотири постаті, поки батарейка супротиву не розрядилась... Ось вона — бездонна чорна безвихідь. Страх розпелехав моє каштанове волосся. Від Раху не втекти... Смиренно поклонився долі, зацілував її палаючі губи... Потиснув руку далекій-далекій дорозі — вона повела мене до понівеченого, заплаканого Сходу, який чекав мого тепла, мого турботливого зеленоокого погляду... Вибиті вікна закинутих домівок. Рефлексія замість вечері з побратимами... Розляглися банки із закислими вишнями... Дзеленькотять порожні пляшки від пива, ніби повідомляючи про тривогу. Розхвилювалися штори — шурхотять, благаючи про благодать у Всевишнього... Страх поступово кам'яніє. Голос у моїй голові відлунює статичним оптимізмом і бархатним самозаспокоєнням. Заніміло запрошую у гості реалії — хай розростаються на плантаціях моєї зрілої душі... Даю дозвіл. Закутавшись зеленоохристою пеленою, продовжую битись чолом об донецький краплаковий захід сонця... Каяття бродить степами... Вислизують мої настояні думки: "Я пробачаю собі... Пробачаю свою неслухняну кохану, зіткану з лавандової сентиментальності, еротичності, гріховності... Більше не обпікаюсь її неконтрольованими слабкощами. Вибачаю тобі, моє життя, за емоційні гойдалки, які влаштовуєш! І ти вибач мені, що обожнюю кататись на них... Я вірю — обов'язково повернусь до рідної буденності: торкатимусь її шалено і безперервно. Розчулено глядітиму в подерте, заплямоване дзеркало. Чи впізнаю своє відображення? Навряд чи... Я інший. Трансформований. Змужнілий. Трохи здичавілий... Я стійкіший, хоч ще іноді ниє вразливість, ховаючись у старенькій кишені..." 22.11... 22.11... 22.11— мулятиме до кінця мого життєвого шляху, повертаючи знову і знову до моменту зародження лиха, яке переламало кістки моїй... психіці-крихітці... 02.12.25