Храм поезії (🖤)

І попри все, ти дихаєш. І попри все, ти прагнеш. Не скорений спотвореним мистецтвом гри на правді, з пріоритетом створення радянських "світлих" завтра. І попри все, ти дихаєш. І попри все, ти прагнеш. Наврочено з три короби. До розстрілу, "на совість". З тих, Хто проти, ліпше вибити Всі згоди недобільшості. Безбожність сіє праведність, Та з-під землі ще вирости. І все-таки ти дихаєш. І все-таки ти прагнеш. Із Самбора насправді ж бо Не так далеко їхати. Хіба ще раз, та ще зо два Розкрити те, чим дихаєш, Сандармороські свіжості Припишуть добрим лікарем, Записуй-но наживо це: Зав'язкою для дії був не ти, а твоє дихання. 25.10.24 *на фото Лесь Курбас (фото з інтернету) @zapyskyneofitky #неофітка

...і в той самий момент, коли ядерний гриб відкоркує останню пляшку шампанського, Ліззі дивитиметься йому в очі так довго немов скоро війна шлях неповернення перетнули за сто років до того, як впала перша дозріла виноградина * місто надії перетворилося на місто загублених скляні скелети хмарочосів розривають обрій навпіл палаюча завіса невідворотності металевий присмак у роті "поцілуй...", каже.          і він цілує ці збентежені вуста      так нескінченно і солодко, як тільки вміє. бо весна нескоро. руки нескорені торкаються ніжно скроні, і в той же час артерії дротів випростовують струм прямо в небо. людство взяло надто швидкий розгін і світ змінився хтось мусить загинути                                            тепер                                  металеві сфери                           капсули                      літаки судного дня                 палаючі дороги автодронів        атавістичні залишки зелені крізь бетонні дахи, що пульсують в центрі цифрової рясноти мультимедійні погляди майбутніх нас як млосний дотик нової раси                           хижі очі камер       цеглини спогадів для відбудови нейромереж ні дому           ні друзів лиш алгоритми. ковзаючи, мов тіні перетворених на риб, ми мовчазно блимаємо у ритмі світлофорів                       фрагментарно                       без марних сподівань на пережите майбутнє.                                 ...Ліззі тримає його останній погляд, цифровим відбитком на сітківці розумного Ока записи стерто, крім єдиного почуття перетворилися на коди а щастя на шифр так простіше мріяти в ніч безтілесними шляхами        потоками                 хвилями інформації місто ще довго кровитиме в неосяжну безодню, переповнюючи резервуари Ока і тоді,       десь на вільній планеті обов'язково бризне солодкими бульбашками щасливий дощ

Тяжко мені носити голову Може тому Шия росте як дерево І чим більше гілок Тим більше голів І думок у них як волосся Не розчесати. Коли ними всіма дивлюся в вікно Там стинають голови Палять дерева. Колись наші часи назвуть Темними Може руїною Може відродженням Чи національно-визвольною Боротьбою Але чи знатиме хто Що ми жили як могли І хотіли жити як вміємо І про смерть старались забути Кожною головою А потім бачили в дзеркалі Скільки їх уже мертвих І плакали, бо любили Аж до останнього Пагона І поки та шия-дерево Спогади в собі тримає, Струшу віршів як яблук Паперівок з колишнього саду Хай пахнуть як пам'ять Солодкі хоч трохи сипкі Хоч подекуди хробачливі То сльози мої з них земля Зробить багато поетів @rybonkaspoetry

Опісля нічної ракетоатаки Летять повідомлення-голуби, Із доброю звісткою їм би вертатись. Хвилюється кронами жовтень картатий, Та вирви не всі вже загоїти. Здригаються стіни, у когось уперше, У когось і лік не згадається. Під пледом обійми хоч трохи та зменшать Підступну тривожність. І знову до звершень Йдемо після думкоредакції. Підлогу притрусить не раз штукатурка, Незмінна проявниця вибухів. Нервово озветься і серце на гуркіт. А місту-фортеці, катам неприступній, Болить: стільки в засвіти вибуло. @literospletinnia #приходченко

Написав трохи незвичний для себе вірш: «Неспішна ніч» Спинилась ніч. Чекаю стомлений від ран. Вже коло Овертона наче докір мучить. Твої слова як крихти в горлі, щоб страждав, Щоб памʼятав провину й кроки нерішучі. Тепер мовчанка. Правду взнаю по зірках. В легенях щось кричить, а сміх твій серце душить. Зробила з ядом страву як отруту дав, Придумала реванш, щоб біль завдати дужчий. Шепочеш в темноті. Зітхаєш та не спиш. Очікував відвертість, на нову розмову. Суцільний відчай у словах – це мертва мить, В сумному погляді зустріну нить безсонну. Замовк старий годинник. Темрява сичить. За кроком крок неначе смерть навколо ходить. Разом жили, то був один для двох словник, Як розійшлися – вже не прагнули свободи.

🌇 Місто майбутнього 🌇 Коли стану над останньою прірвою, увірую в твоє вирій-місто: веселий трамвай навшпиньках виринає з-за рогу, розсипає гарячі апельсини замість тіней, жаринки з рогів тиняються понад мостами, лягають в рядок під світанком, міддю литі трамвайні історії завжди різні, такі однакові, юнаки п’ють каву з цедрою, у фонтанах монети. Трамвай крутить роман із годинниковою вежею, крутиться навколо, завжди повертається, щоразу притягується до неї… Ти житимеш в тому місті, їхатимеш в тому трамваї, вже не втомлений, цілий, вся втома пішла з війною, залишилась на цій стороні, дивитимешся на зупинку, чекатимеш нас, мене,  вузенька тінь шпиля рухатиметься по колу, рахуватиме бруківку, смі-я-ти-меться: війна скінчилася. …вона так любила полуничне морозиво, він так любив апельсиновий фреш, вона так любила плести коси, він так любив читати казки, вона так мріяла, чи ні? він так хотів, чи ні? (всі вони щось колись десь ніколи більше а може колись таки так?) вони – тисячі – житимуть в місті за ме жа ми… Поки йтиме колом трамвай, ми згадаємо затишок і тепло, старовинна цегла збереже запах домашнього літа, високі дахи заллє полуничного часу скло, нехай заблукалі в просякнутій сонцем обителі вранішнього туману знайдуть у кишені мідні монети, придбають квитки закоханого трамваю, приїдуть в наше місто майбутнього, на них там чекатиме дім, тепер тільки там. *** #ігри_несписаних 🦾

«Допоки черв'як не прогризе твоє серце… Блукатимеш чотирма печерами. Адхарма буде твою кров вичерпувати. В чергу…чергу…чергу… за зціленням і будь чемним. Тримайся цієї шили, їж її на вечерю. Сліпого дощику! Відчиняй рожеві двері», – прокляття тибетського вченого. Опиняюсь у першій печері. Зефірні хмари, хмарочос до Зевса. Морозиво з ванільними щоками. Гідролізне «кохаю до нестями» У рукавичці ніжності – в омані. Це вперше і, «повір мені», востаннє. Навколо вимір дійсності затерся. Мурашники під шкірою і в текстах. Позаду медові прерії, Знаходжу червоні двері. Великий Астор, саме той – П'яццолла, Червоний танець в ноти одягає. Розділене – в емоціях до краю. Корида гострих закидів без правил. Раптовий холод – велетень вітальні. Жага бандонеона відучора Розладилась і навпіл розкололась. Крокую далі, в забутій пустелі – піщані замки й безлика печера. Заходжу в сірі безрадісні двері. Безбарвні стіни, вицвілі фіранки, Волошки у гербаріях зім'ятих, В акваріумі – хвостоколи-скати, Немає злетів і потужних стартів, Бліде тату у дзеркалі: «Так сталось». Приміщення затягнене серпанком, Смаки відсутні звечора і зранку. Завішую свічадо тканиною. Байдуже, чия провина – Печера із чорними дверима. Нуар парфумів пережитих фільмів, Затемнення на штучних перехрестях. Полярний холод, не буває весен. У дзьобі крука журавлиний клекіт. На стелі надпис олівцями смерті: «Минає все, минуле змиють хвилі». Ці двері заколочую щосили. Більше ніяких печер! В червових феромонах – черви. Щезло все. Безхребетне серце У завмерлих щелепах. Лікарський гриб – вбивця почесний, Проросте, як розтануть сніги, у пестощах колами пекла до центру Всесвіту. До зцілення. Маю щеплення. Оксана Мовчан. Вірш на півфінал конкурсу «Віршометрія 7».

Ярхагумба Наразі я – частина теорії хаосу. Динаміка моєї поведінки             нерегулярна, детермінована,              ін                 тер                       мі                            тент                                    на. Я – туууурбуленція, аРиТмІя та нерівноважна система електронів твого мозку, що втрачають енергію від дефіциту кисню. Ти – аутофаг. Fuck. ДО МЕНЕ. Not after. Синергетична біфуркація зламала систему впливу. Я – твій Едвард Лоренц. Ти вже жодним чином не вплинеш на тайфуни на інших континентах. В моменті є похибка. Значна: ніколи коло не завершиться. Не станеш тонкопрядом. Початкові умови знищено. Очікування завищені. Проте не мої. Теплинь: промені та корені для мене створені. Сьогодні: твоя загибель не зробить світ майбутнього страшнішим – навпаки. Солодкий смак та аромат рятуватиме від недуги та слабкости. Нова динаміка нормалізації системи, даремно не вірили. Вимокну, зміряйте, вилийте М О Л О К О в чай. Нехай у гомоні світань           воскресну дивом: наукошокуючі процеси – зцілення кордицепсом. _ _ _ _ інтермітентний – неперервний перехід від регулярного руху до хаотичного 20.10.2024 @olesya13r

того року літо було занадто спекотним аби виходити із води і ми вдали ніби суші взагалі не існує а наша планета це крапля роси на пелюстці космічної квітки або конденсат на пляшці холодного лимонаду що його тримає в руках космічний хлопчик згодом наші тіла почали обростати лускою і ми ковзали по річкових тунелях наче тут і були народжені а прохолодність глибин наділяла нас всемогутністю підводного царства аж раптом почав крапати дощ прибиваючи додолу зерна літньої спеки аби вона проросла зеленим лататтям тепер можна вирушати додому вистрибуючи з річки прямо в дощову краплю бо ми тепер жителі водяної планети допоки космічний хлопчик не втамує спрагу @karina_antonenko #каріна_антоненко

краса від Олі Ритик

Побачення (монорим) Небесні рибини сіріють, ідуть знов на нерест. Великі хвости, як і серце, надвоє роздерлись в потоках повітря, що гладило кичери череп, мов кучері наші тоді, як брели собі через сільську сліпоту до зміїстих плаїв. На вечерю все кликала мати. Хати затремтіли знічевʼя: гора до гори пригорнулась — і цьом. Хоч би ще раз на згадку сповию свій стан, затягнувши твій черес, що запах у шкірі зберіг, але ти… Тихо щез десь: у колах полону, либонь, на щиті. Тільки шелест дроздам підіграє — дітей оминатиме вереск, що з горла у гори злітає до риб на той берег. Не тільки туманні хвости, а й серця їхні стерлись. Відчула твій запах, немов на побаченні, ще раз. Вітри найтемніших часів туго стягують черес. @virshoplitkarka #олена_галунець #віршопліткарка

Хто донатив за останні лотереї можете тут залишити коментар для розіграшу прикраси за добрі справи https://www.instagram.com/p/DB3rySSNMdP/?igsh=bDR1c2x0ZGp3bzl3 🙌

Рідні епітафії, епітети, міжлітерні літри не чужих сліз, пару своїх текстів, чотири щасливі години і тридцять сім повідомлень із: «Я тебе люблю» — в портфель зберу. Мій день одягнув сонячні окуляри, пахне секонд-хендом. Залишаю портфель у чарунковій шафі. (З надією, що хтось вкраде). Мерчем, першим сексом,                неримованим текстом,      похибкою,                 помилкою,           згадкою,     солодким               чи гірким,       приторно-в'язким,                    маркітним, чимось, чи кимось, чи просто... двадцять п'ятим кадром — врозтіч по лініях на руках (вже чужих?)              залишусь. А решту себе — на шматки, на молекули, крихти... і на тремпелі. На вагу і по знижці без етикетки. Собою покинутий, серед такого ж непотребу (поки що) вишу. @herbarium_Xandra #ксандрик

Я зустріла червону пані, Що шепотіла ніжно й хтиво, «Якщо за спиною дихає розпуста, Оберніться сміливо». В той самий момент Її очі могли полонити міста, Спалити ворожі столиці, Та зникла вона, Як і зʼявилась З шепітом музики вітру… Я чую подих — чужий, не свій, Обертаюсь — і бачу його. Він — полум’я, що роздмухав мій гріх, Жар революцій на площах Полум'я ватри Стилети думок І бажання у сяйві лиця. Тож, якщо розпуста задихає в спину Не жахайтеся обернутись, Тією пані, хто нагадає Сьогодні Стаю Я жовтень, 2024 р. #поезія_Роніки

Linkin Park - Numb "Cause everything that you thought I would be Has fallen apart right in front of you" Я ‐ запальничка у твоїх руках. Клік-клік.. У грудях глибоко крик застиг. Блиск смарагдових цих очей зник. Пливи за потоком води. Вниз! Плавлять твої "люблю" Віск. Німа. Загусли слова:"Нас нема". Нас нема! Я втомилася, не тримай. Ти - чорнило під шкіру. Тік-так. Заплітав павутину годинами для атак. Поміж хвилей часу:" Зажди!" Наше Сонце падатиме завжди за обрій. Стемніло. Клік-клік. Ця запальничка.. Перегоріла. Катя Цимбал 25.10.2024 Вірш на конкурс Плейлист на каналі "Віршопліткарка FM"

Людина людині щит і міцна броня, або слід на чернетці чийогось ліжка. В мене накипом у гортані слова, слова, що не день — відкашлюються гостріше, але тиша відвертіша, то ж давай мовчати. Гострі кути із близького кола формують чіткий квадрат: кожному по ребру роздав — собі жодного не залишив. Похрустує обладунок під вагою поспішних рішень. Діапазон чуттєвості глибший, ширший, не дістатися навпрошки. Шори на очі, під очі тугі мішки, в них і ховати зайве за необхідності. Діагоналі поглядів креслять пласкі хрести, в точках перетину лати тріскають. Розповзаються лоскути, з-під лахміття пунктиром спливає коло, в центрі — ти. Простирадла до скрипу випрані. @snigpoetry #мері

*** Рахувати жінок за мовами, якими ніколи не розмовлятиме, — своєрідний адвент для найманця, що чекає наступного бою. От і дотик чужинки, що хліба та молока йому подала, наче трофейний ворожий зуб, він пронесе крізь добу з собою й, засинаючи в домі чужому, ніби в сірій сорочці, що недбало застебнута на бурштинові ґудзики, буде думати, що десь, мов соковито-рожевий рододендрон, перед вечірнім дзеркалом розпускаються її губи, бо уявляти — це теж тонка еротична практика. А наступного дня скине з себе той дотик і далі вже понесе усміх селянки, що вранці напоїть йому коня у буквальному, найневульгарнішому із сенсів. Та коли невимовна спека залишить цей білий від солі край, спека, від якої небо, мов ртуть, і нафтові танкери займаються у порту, він пригадає чужинку з хлібом і молоком. Пригадає її вигоріле волосся, кольорові її тату. Коли військо вороже на обрії згусне, мовби гроза, й полетять уперед найсміливіші вершники, він тихцем пошкодує, що навіщось її не взяв ні з собою, ні взагалі. Пошкодує, можливо, вперше, що ніхто не чекатиме з бою, крім гордовитої самоти. І чужинка стоятиме перед очима вперто і невідступно. Й ця любов, випадкова, мов позашлюбна дитина, іще довго плакатиме йому у вухах після контузії. А чужинка, що розмовляє мовою, якої він ніколи не опанує, йтиме вулицею, всміхаючись замріяно й недоречно. Зупинившись на розі, задивиться в далечінь курну, та ще руку, якою торкнулась найманця, до губ притулить, наче опечену. І уявить на мить, як його зустрічає знову: підмальовує губи, щоб схожі були на квітку, а тоді перед ним роздягається, розстібаючи ґудзики бурштинові, — так, немов вимикає в спальні набридливе жовте світло. @sklad_stishochkiv #покотиполе

🚑❤️‍🩹 ЗБІР НА ОПЕРАЦІЮ Сталася доволі прикра ситуація. Солісту рок-гурту Більше Нічого, поету, реперу, і просто моєму хлопцю Марку Лаферу потрібна операція. 🥼У нього було виявлено камень в лівій нирці діаметром 10 мм з високою щільністю, гідронефроз і пієліт. Це означає, що існує ризик відмови нирки, якщо операція не буде проведена. Собівартість операції 40 000 грн без анестезії, а для нас зараз це непід'ємна сума, тому було прийнято рішення відкрити збір хоча б на якусь її частину. 🤍Ми будемо дуже вдячні за допомогу і просимо вибачення за незручності, які можемо доставити вам цим. Всі звіти будуть опубліковані на цьому телеграм-каналі та на каналі гурту. 📲 Контакти, як з нами можна зв'язатися: Telegram: @thornysnow та @marklafer Instagram: Ася, дівчина Марка та Марк Лафер Гурт: Більше Нічого Не хворійте🌷 🎯 Ціль: 20 000 ₴ 🔗Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/5TgsEZb86D 💳Номер картки банки 4441 1111 2960 3159