Храм поезії (🖤)

В

в череві кита риби і луска ну а ти в собі сама рибина хочеш до кита але ти чудна людина знаєш що кити з хвилями на ти з болем теж на ти часом бо солоно може ти б собі теж замість землі прихисток знайшла у морському лоні може хоч колись ти собі збагнеш що життя це смерть і боятись = вмерти що коли сам бог не поставив меж це саме тому стільки поруч смерті це саме тому ти собі чудна ти собі чужа і тобі нестерпно що в собі живеш що в собі несеш маріанське дзеркало знаєш що на дні теж живуть вони ті що рвуться в сни і ляка до тиші всіх старих малих хворих молодих навіть псів котів бджіл на літніх вишнях тільки не дивись не дивись униз дзеркало не скло і воно все бачить як ти на краю думаєш про тиск про пісок і дно ти собі пробачиш і наступний крок і наступний крик навіть бог тебе в пекло не засудить бо воно в тобі бо воно є ти бо кити колись тоже були люди @feelathome #вдома

рими, як стоси сіна, стоять під снігом, неначе мертві, рити собі могилу – нехай зацінять нові поети, вимір моїх здобутків блакитно-синій, неначе дреди, вийму із цього згустку по волосині сивіє небо, слóва усім не стане, та будуть звуки: крихкі та сильні, соваєм всі містами на стукіт фішок у грі настільній, сови позасинали, як нас чекали, вже й лис посивів, сонце поміж зірками таке яскраве, лиш зорі сірі, плутаю день і ранок, забув за вечір, не спиться зовсім, Плуто сидить на ґанку, дитячий вереск у вухах досі, пусто поміж рядками, на дворі верес датує осінь, пустять мене до саду утнути в тетріс блакитні очі, шлях западає в вирву, як кіт сонливий – тихенько й ніжно, шанс, що ти щось тут виграв, давно спалили, лиш досі тисне, шах тобі ще не прірва – маленький острах, липнева вишня, щастя твоє не стигне, лиш грізна осінь гілки колише, все забуваєш швидко і дні тікають кудись повище, степ ще додому кличе у миті жалю усе тихіше, темп наростає в м’язах уже до краю і вітер свище, тепло мені, торкаюсь твоїми пальцями до обличяя, темрява нас не знає, а ми всміхаємось їй липнево, терпимо як востаннє, коли під нами чорніє небо, з трепетом в нас розтануть минулий відчай, сніги лютневі, стебла порозквітають плодами світла у світі темряв. @diominpoetry #дьомін

Котлета по-київськи Захмеліли думки — їх збентежили чари спокуси, І рентген не потрібен — секрети розказує нюх. Пальці вилки й ножа не відпустять, допоки не вкусиш, Ти лежиш зовсім ню на тарілці, бо щойно з вогню. Ти не просто котлета: Евтерпа, натхнення поета, Маниш бронзою вперто: нарешті тебе роздягну. Прагну тіла, такий зголоднілий. Пробач, не шляхетно, Розтинаю я плоть. З'їм котлету, та ще й не одну. Не котлета, повірте — це глобус столичного світу, Це родюча земля, що напоєна руслом Дніпра. Наче масло з м'ясця, витікає любов'ю зігріте, Омиває гриби — грішні душі, що чорт не забрав. Зелень нàчинки в ній, наче трави травнево-шовкові, Сухарі в стилі фрі — махагонові крихти тепла. А у роті шматок — це квиток, ніби в Києві знову: На Південний вокзал причвалав, що шляхи заплітав. Мов зайшов у Макдональдс, щоб живо той бургер під пиво — Й на Майдан незрадливий, що волю прийдешнім кував. Це не просто котлета — це мить, коли знову щасливий, І душа не болить, бо загоєна смàком сповна. @real_dobrutskiy #смакнації

▪️невидимки▪️ В решітках кварталу намотує кола шахед над будинками. Холодний, заклякий, вітер стоїть, затискає пітьму невидимками. Не вітер? Сусіди? Це другий гудить. Двері? Шосе? Третій летить. Ще б мить. Ранкова розмова в маршрутці – які твої шанси на вижити? Здається, ризик загинути нижче, чим поверхом вище ти? Чим ближчий до неба, тим дальший, мабуть, від землі у вогні. Або ні. Буденна розмова в маршрутці – а чую, намотує кола над домом. Гудить – то жива ж, але страх, він – у тиші, сама невідомість. Подумала, перед влучанням замовкне ж. Натомість, він зник. Транзит? Намотує кола над домом – якщо все на перший завалить? Та ж ні! Там опори, фундамент, каркас – головне, щоб між балками.. Було раз у нас, пам’ятаю, рухнули дев’ять, а перший поверх стояв. І як, врятував? В решітках кварталу маршрутка намотує рейс між будинками, Чую, розмова летить у незвідане, звикле, невидиме. Шахед намотує кола в думках, намотує кола розмова ранкова… … і знову в решітках кварталу намотує кола шахед над будинками, Намотує кола… Підвал? Намотує кола над домом. Завал? Над домом намотує кола шахед, лишаючи хрест. 31.03.2025 Copyright: Чурков Максим #віршневий_сад

Вона не хотіла готувати деруни, навіть якщо обожнювала. А він не любив деруни — просто пробив окропом у склянці подвоєне дно. Її улюблений колір — прозорий. Коли усе прямо, розписано прописом. Її чашка розбита — час додати до суміші борошно. Її злість, мов холодний вокзал: обездощена лавка, сніжно і вітряно. Ніби зниклий турист шукає Голгофу посеред людного Рівного. У нас усе рівноманітно! Додам спецій, щоб не було надто солодко й легко. Циганкам ставити ставки на моє пенсійне майбутнє, в якому я збираю квіти із Лего. А як починалося все загадково: і злети й падіння, ніби в кіно. Я проведу тебе до зупинки після вечірнього рандеву. Люблю емоції, романтику, фішки Цокати, гопати бризками бруду на одяг, ніжки. Ми промокли наскрізно. То чого боятися вогкости? Я проведу тебе до будинку, можливо, зайду. Проте я не подобаюся твоєму коту. Так, у нас все за згодою. Він на колінах, я сиджу рівно, тримаю дупу за ГОСТом. Та кіт не простак: прострілює поглядом мої термоядерні синтези думки. Ти кричиш: "Гірко! Гірко!". Та я не хотів би із ним поцілунку. Люблю твої спонтанні припливи енергії, твої рухи, відпливи, обійми. Ти скажеш: мої жарти дибільні, а я відповім: Сковороду сьогодні накрило, як і мене.. І ось на світанку, коли животи надулися від кисло-солодкого, я на останок запитую: твої вуста на смак кислі, солодкі з присмаком лобстера? Вона мені: спробуй! Якось те і ставалося — зсуви кордонів губ. А тепер моя губернаторка потребує гірко-солоний смачний дерун. @trembitaslay

Вирішила сьогодні не жартувати з вами, а просто залишити тут трохи атмосфери нашого віршопліткарського чату. Дякую Мемотворцю за настрій 🕺

У вас є час знайти мені одного підписника до 6 числа, щоб побачити щось класне 😎

мене качає від цього ритму — кульгавим сніг пече. початку мало для рівня гри, ми по факту ніби чем- піони слова в червоних стрічках — до біса зв'язані, і фонетично пливем в узбіччя кривими фразами. і синтаксичні зупинки в скрипі трамваїв ріжуть сни на "я" і "ти". ніби крил колібрі, чекає рішень сніг, щоб перейти через колії, не розбивши світ в друзки‌. зійшлись мости, але ми — ніколи, і де горище — там прусаки. мене зтинає, як шкірку яблука, часовий ланцет хоч навсікая забуде як зника, ти живий. і сцен життя з кіото ніхто не згадує, лиш тумана плащ. в місцях,  де води ламають пагоди, ніхто не плаче. @viknapoetry #верле

👀 Хіханьки та хаханьки У Всесвітній день сміху (і пранків над вашими друзями) ми підготували для вас підбірку мемів. Побільше вам усмішок🤍 @lehit

Півонія світиться карміновим ранком, крап... крап... крапає дощ. Ліктями чіпляюся за спогади, босоніж біжу в травень. Голоси друзів, піжмурки, лазалки, гойдалки, суниці, ще не зовсім стиглі, засмаглі обличчя — ягідки, листя подорожника — печать пригоди на коліні. — Ти квач! Затінок дихає літом, мрії розчісують трави. Муркіт кошеняти хилитає вітер, мурашник виростає у вежу, тінь драбини малює рейки й шпали — потяг ось-ось вирушить у мандрівку, з рогатки жбурляю камінчик, і він котиться до наступної станції. Виходжу, а там — пишні голівки квітів п’ють сонце, розливають аромат, пелюстками затуляють небо, сміються кольором фламінго. Крап… крап… настоянка з півонії в склянці. Теплі спогади тануть, наче сонячні відблиски в тиші травня. #оксана_лихогляд @Khvyliastyi_notatnyk

ніжність повільна лінива нахабна лізе під шкіру кличе у трави то віртуозна а то незграбна берег є лівий берег є правий нас береже перестиглий серпень нас береже недозрілий травень падає хустка котиться перстень і намистини біжать по краю ніжність манірна смішна навмисна то сміхотлива а то печальна як соло гітарне вгорі зависне як мед до чаю на дні розтане ніжність – алергік вона дитинна рветься на волю і капризує завжди під кайфом завше на нервах завше в перервах здебільшого всує ніжність без відліку ніжність без даху така мала – і така бездомна! але без пустки тривоги і страху і безнадії і без утоми берегом лівим і берегом правим руслом ріки сірим асфальтом пристрасть тече вулканічною лавою сіючи паніку й хаос вокзальний всіх спопелить – дальніх і ближніх все рознесе – рано чи пізно виживуть тільки ніжні й ліниві виживуть тільки ліниві і ніжні Юрій Іздрик #юрій_іздрик #іздрик

Сирени зривали ранок, мов мальву вогненно-багряну. Десь бризки зі скла — свіжі рани. Російська почвара та свита зжирали добро, щоб давитись. Гатили в міста, в мирний стогін. Робили сміття зі святого. Минуле життя десь за рогом ставало розмито-чудовим. Як далі? Як страшно. Як довго. Підвали ставали нам домом, що наче нора в невідомість. Хоч пісня лікує від втоми. Ми з вами в молитві й у мові. «Ви як?» — «Ще живі та здорові». Вовки позбиралися в зграї. Туман клубочиться й ковтає всі кроки, що вигадав каїн. Розквітне свобода священна: ми знищимо шлях до геєни. Державо з вождем божевільним, мерці, що підживлюють війни, раби, що у чергах до стійла, брехнею роками вас пестять, не браття ми вам і не сестри! Нескорений рід вам не вбити: ми — фенікси жовто-блакитні! Олена Галунець 🇺🇦 @virshoplitkarka  #олена_галунець

якщо наважитися і цього разу переплатити за квиток: аби не економ-, а бізнес-класу! можливо, з-за ілюмінатору майорітиме казка. можливо, світло з-під шторки стане яскравішим за темряву під повіками, можливо… та де там. вкривається небо світлими смугами від набутих крил. виходить золотий переріз — кесарів. з нього дістають плоди трудів, і не приклавши до матері везуть на ринок праці. кожен може скуштувати! тільки долетіііі- — ти ж на місці? ти ж десь губишся. * тиждень. вулиці-пастки. гудуть, жужжать. ти чужжжа. зі словника, з язика не слова — медоноси, та, знаєш…. це просто майбутній гербарій. вдарити в землю чолом недостатньо, як ти не в ударі. дивне бажання — дістати солодке життя із вулику з шершнями. все не за планом, та... визнати? ще чого! хай швидко крокуй-лети, час не перегнати. хай по годинах, хай днями відкладай життя під найбільший відсоток його спалить інфляція. вкладники прорахувався, але де? Copyright: Чурков Максим @cherry_poetry #літературне_горнило

тік так ток цок-цок Годинник чи стукіт кісток? цок-цок З кожним цоком секундної стрілки смерть робить крок на зустріч. тік так ток цок-цок Як ти її зустрінеш? Хлібом-сіллю озброєний чи з транспарантом кам'яних принципів? Голий, поїдений, в дірах чи з полем едельвейсів за ребрами? Коли на годиннику близько третьої вона підходить з-за спини, закриває раптово очі своїми твердими руками і каже «Куку! Не чекали?» цок-цок тік так ток Стрілка вже заплила за шостий буйок. Розпочнімо куртуазне листування з заграваннями і скиданнями хтиживок «Дивися, який я живий!» Смерть, як сіль. Без неї не так смачно. цок-цок А коли коло крейдою майже докреслено, повиснеш на її кістяних ключицях майже з полегшенням, як при зустрічі з близьким на вокзалі. І навіть квіти будуть. Як при зустрічі на вокзалі. тік так ток цок-цок Від півночі до півночі. цок-цок За уроком урок. цок Кажуть «memento mori» і десь гірко плаче Агасфер. *** Безсмертні ті, хто не живе з Дамокловим мечем у серці. Не чутно кроків смерті, поки я співаю, броньована тканиною мелодій. Коли вона прийде, тоді піду я — розминулися. Можна мені не безсмертя, а вічне життя?

Декому краще вдаються приголосні, декому голосні. На неї не можна було не звернути увагу – вона сміялася уві сні. Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, не знаючи, що ця шкіра моя. Якщо вона коли-небудь прокинеться – добре було б дізнатись її ім’я. Добре було б знати, звідки вона прийшла й куди поверталась вночі, хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі, чому вона нічого не може згадати й звідки в неї всі ці знання. Якби наряд перевірив її кишені – хтось би точно отримав нове звання. Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран, її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран, чоловіки читали б цю дивну книгу, відчуваючи власну вину, і палили б її на площах столиці, перш ніж почати війну. Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин. Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим. Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє. З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є. Але вона прокидалась і все починалося саме тоді. Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді. Вона говорила, що краще зброя в руках, аніж хрести на гербах. Коли вона вимовляла слово любов, я бачив кров на її зубах. Стережіть її, янголи, беріть під крило легке. Скажіть їй хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке, хай поверне мої рукописи, моє срібло й моє пальне, до речі, спитайте її при нагоді, чи вона взагалі пам’ятає мене. Сергій Жадан #сергій_жадан

Вона дзвонить до Бога і палить гашиш. А ти собі маєш все те на увазі, Ти нормально їси і достатньо спиш І не переймаєшся в жодному разі Що там у неї – нежить чи сказ, чи є цигарки і чи тепло в хаті. І дзвониш до неї як бог кожен раз О восьмій чи часом о пів на дев’яту Вона тобі сниться і мабуть дарма Ти думаєш що тобі не потрібно Знати чи спить сьогодні сама, Чи з кимсь до бога для неї подібним Ти маєш життя що такого хотів, І все, чого ще дозволяєш хотіти. Вона має рибу і двоє котів І мрію хоч якось дожити до літа. Що скажеш їй? Дівчинко, час, він мина. Підеш, перетворишся в мокру дорогу. Ти зник як помер, але буде вона За двох набирати щовечора Бога. Ви навіть окремо врятуєте світ, В вас є ж бо усе що для цього треба: У тебе – вона, а у неї – дріт До телефонної лінії неба.   Катерина Бабкіна #бабкіна

Зміна декорацій У приміщенні церкви відкрито вокзал: почекальні, лампади, ікони, кабіни. Перелюднені хори гудуть, мов казан, a в касирок вуста, як фальшиві рубіни. Туалети і фрески. Колишня зоря закотилась у тлін, мов Марія у чорнім. Відчиняєш, як двері, врата вівтаря – і виходиш, і ходиш по першій платформі. А на ній – протяги, паротяги. Свічок пересохлі світла, як пісні на бенкеті. Облягаєм вагон. І свистить у сюрчок пролетарський пророк у червонім кашкеті. У приміщенні школи відкрито готель: там завжди хтось із кимсь укладається спати. Сталактити волого пульсують зі стель, старшокласниці прагнуть солодкої вати і, сплітаючи русла заламаних рук, опановують суть природничих наук. У приміщенні замку відкрито шпиталь: там гуляє лицарство в потертих піжамах, мов побите вогнем чи познімане з паль, і діагноз готують на них, ніби замах. Адже в кожній з нічних півосвітлених веж їх лікують від стиду. І цвяхами теж. У приміщенні цирку відкрито завод: там летить над верстатами гордий народ у блискучому гримі – від вуха до вуха. У приміщенні неба відкрита тюрма. У приміщенні тіла відкрита пітьма. У приміщенні духа відкрита розруха. Юрій Андрухович #андрухович

"Шшшш",- шептали нейрони мозку. Аксонів синапс хвилею. Стікаю гарячим воском. Я - ніби маленька проскура в долонях гріховно-сильних. Серцевий м'яз защемило. Окситоцин тихо дрейфує. Палає в панікадилі пристрасть. Нашими жилами поширюється дифузія. Зойк, що вирвався з фінішем дзвони скують оковами. Падаєм пальмовим фініком. Стомлені. Любовна хімія на дні потúра похована. Плейоф на "Tears2" я не пройшла, але дякую OWL за можливість написати щось цікаве.

Саша Інколи вони ображаються - думають, що один на одного - інколи можуть сваритись. Але завжди засинають спокійними. Саша знає, що злиться не на маму, а на те, шо в нього немає рук. Мама знає, що хай би на кого Саша злився, зранку вона його голитиме. Артур Дронь