Храм поезії (🖤)

вітаю, наші переможці: 1 місце - Олександра Дорога (14 балів) 2 місце - Олеся Репа (13 балів) 3 місце - Костя Ватульов (9,5) результати вірші окрема подяка суддям Юлі Масюрі, Летаргії та Лілі #білийкролик

в спальниках повних диму сни зовсім інші сняться звичне для мене ліжко, замкнене в сірих стінах корчиться від тривоги, думкою оповите, як ти там засинаєш під свічкове багаття замкнуті в кола люди до підземелля міста, втомлені та незламні, крокують під гул сирени мостять собі там на ніч такий, як і в тебе, спальник та інколи їм так само зовсім там не до сну про мене ти геть не думай, спи, поки є наснага і час дозволяє інколи трошечки відпочити в Сигналі чекатиму плюсик і досить, аби зрозуміти – з тобою все добре, рідний і я іду далі жити © ольга ритик #вірш #текст

Скоро…

— Ви готові, діти? — Так, капітане Морган! Раніше робили для нас усе можливе, Аби могли, то й небо прихилили. Принаймні, так переконували. А ми були верхів’ям сосни, Що самотньо п’є бездонне небо. Хриплі панки, голі і п’яні Викладали нам соціологію, Ставали водяні знаки на чолі і шпалерах дитячої. В їх піснях співчуття було більше Ніж у суворих поглядах з покуття, Ніж від інших наших співмешканців. Об’єднатись завжди складніше Ніж просто віддати монетою. Відтоді ми зібрали усі монети, Які нам на шляху попадалися. Скільки разів ми долали грати, Наче яблучний сік центрифугу, Коли пролазили в трюм бесідки Найближчого дитячого садка. Ми запалювали свої трубки, Щоб із димом розчинитись у небі І відчути себе щасливішими Ніж у наших будинках турботи. Інь та Ян Веселого Роджеру На матчі шмагали повітря. Хвилі били обличчя Хвостами зелених зміїв. Ми шукали той самий острів, Де були всі скарби на світі, Де були всі знання на світі І щастя для всіх людей. Якось ми біля нього плавали І майже були причалили. Я майже торкнулася берега Та схопила лиш камінь малий. Але шторм був скажений, як Ктулху. Тоді небо на нас упало, Тоді ми потонули у ньому, Хмари наповнили груди, А очі все бачили острів, На якому грози не було. Нас відкинули хвилі далеко, Стрімкі течії геть відносили, Ми той острів довго шукали Та й шукаємо ще дотепер. Лише камінь завжди зі мною, Як компас і рятівне коло. *** Серед моря сценаріїв Випадає один і той самий. Хвиля за хвилею, Фуркація за фуркацією. Точка запуску з живого прибою Скоєна трьома скитальцями. Вони у фрактальній рекурсії Спинами йдуть на мене. Моя молодість бачила їх лиця, Молодість мудрецям не личить. Мабуть я випаруюсь, коли з ними порівняюся, І, через безліч доленосних колообігів, Випаду дейтерованим дощем На багатюще океанське дно, Де найдревніші русалки Бережуть придане для прийдешніх цивілізацій. Від берега мого пекла, До берега мого раю, Чую поклик змії, ворона та лебедя. Стаю ними періодично, Але найчастіше змією. Вівтар бажань шматує мене, як вітер, Та мої бажання нікуди не підуть. Чекаю, що винесе мене на гребінь щастя, І коливання сумнівів вперед просунуть. Вперед крізь спадні і світанки, До радощів зорепаду, Де я вже буду піратом космічним, Де світло у польоті мандрує вічність. *** Моє життя поділилось на дно та пісню Після того, як зустріла свого Джона Сільвера, Якого покохала, ще коли стрибала з дерев’яним кутласом з дивана на підлогу І знов на корабель. В оранжевому боді, у маминій в’язаній шляпі і з зеленним галстуком, Схожа, скоріше, на Незнайку ніж на пірата, питаю: — Скільки там градусів? — Мінус десять. Я одягаю вітрівку і кажу: — Ну ходімо! Ти говориш: — Не гарячкуй, вдягнись тепліше. У мене всередині 40 градусів кохання. Я зігрію ним навіть місяць, а дорогу в магаз о 23:35, так і поготів, Де за готівку візьмемо сухий херес вже одеської Масандри, Якийсь льогкий совіньйон, Може щось розбавити доведеться, Наприклад, власну зубастість. І по-любому коньячок. — Ну, а раптом не вистачить і о 4:20 треба буде чимось попускатись. Наша дорога окреслена рівним снігом, Стежина за стежиною, Полоса за полосою. І чорне стає інеєм, А біле — синім. Відверто морським синім.

Святково виблискує сколотий бік вуличного плафона. Якщо тут я, нібито, вдома, то чому так хочеться утекти? В тон церковному передзвону розридатися навстіж розімкненими грудьми, з них — цукеркове конфеті налипатиме до асфальту. Льодяник від кашлю кришиться на зубах кольоровою смальтою. Незнайомці рожеволиці проходять повз, кажуть: на тобі, випий крові христової з апельсином та спеціями, смак осідає присмаком металевим. Займається свято, свинцем у вухах посвистує, гулко схлипує феєрверковим спогадом, картонним градом із хлопавки. Скляні кульки, покриті інеєм, Боже, краще не знати про що нагадують. Хлам зі складу, одягнений в бантики, безупинно збагачує крамарів. Молочні капкани жують шоколадні голови. На солдатиків є папір та цинк — не вистачає олова. Сховатися б там, де ялинові гілки стали б за добре ліжко. Познімати зі скронь недоречні намиста й іграшки, бо не личить безногому дереву Вирізнятися. Недоречний відчай посеред площі, фігурні сніжинки сховають за сніжні грати. Краще було би квартиру до січня не покидати.

Ворон ходив у піхоті, хоч мав і проблеми зі здоров'ям, і немолодий вік (50+). Звичайний простий дядько. Чесний, щирий, добрий. Роботу свою виконував на совість. Коли я стояв з ним у зміні, він часто пропонував: "Іди, зроби собі чаю чи кави, я постою, почергую". І стояв. У дощ, сніг, мороз. Робив і собі, і йому. Він пив, восновному, каву. І воду. Їв мало. Міг запарити "Мівіну" раз на день. Треба було копати – копав, чистити окопи – чистив. Заходив на позиції важко. (Ми, молоді, ледве доходили бувало, а що вже йому). Але йшов. Міг списатися, міг лягти на лікування. Та все віднікувався. "А що я там робитиму? А ви що тут без мене?" І тягнув свою лямку. Ніколи не забуду, як він з білим ліхтариком ішов на позиції. Там, де ми й червоний боялись вмикати. Безстрашний. Йшли тоді по коліна в болоті, він відстав. Але таки дійшов. Мав музичну освіту, був гарним співбесідником. З ним було цікаво стояти в зміні. Без таких людей світ стає гіршим. Ворон загинув у липні, під час обстрілу. Тоді, коли Вугледар ще стояв, хоч п***ри лізли як скажені. Якщо він зараз бачить наш світ, я знаю – йому не соромно за прожите життя. Зробив все що міг і навіть більше. Це петиція на присвоєння звання Герой України (посмертно). Не вистачає майже дві з половиною тисячі підписів. І лишається кілька днів. Часу мало. Буду вдячний, якщо підтримаєте. https://petition.president.gov.ua/petition/233840

Подивишся ― небо з водою злилося І лащиться хвиля ― надійна фортеця Допоки край берега наново злиже. Маяк ― одинокий неструганий грифель, Вітрами продутий, невдало торкнеться Рожевої сфери палючого сонця. Закрапають всюди бурштинові сльози На жовті полотна піщаного пляжу. Які відчуття в ефемерній свободі, Коли у руці ляльковода добротні Волокна, що дійства тримають та в’яжуть Нечуваний вибір? На мінімум зводить Усі сподівання вердиктом. Невтішним З відтінком гагату на зігнутій стрічці. Не можу сховатися, тягне у море І ось відчуваю, що скоро все пройде. Пливу, мов рибина у бульбашці сірій: Мріяв про малість, потраплю у вічність.

п'ять стадій відображення дійсності я бачив реальність оголену й щиру, і потайки зроблене фото зберіг в запароленій папці. вона небезпечно довірлива, хоч це й не кращий мій вчинок, і вам дам нагоду її роздивитись, як я, скористатись. 5. симулякр (узагалі не стосується дійсності та зациклений на собі) рушає літак до Венеції чи до столиці Іркáлли – різниці немає, однаково мертві міста. і вогні карнавальні міняються з óстраху повеней кар на вуалі покровів нічних. це феєрія й сіра буденність, що краще? 4. удавана дійсність в рожевих VR-окулярах розквітне реальність під знаком Астáрти, хотів проспідранити квест, та запнувся на старті. – знайди-но останню причину для посмішки, поки крокуєш на страту! та диво настане, лиш спробую страх приховати. 3. маскування відсутності дійсності скасовано страту, вертаюсь додому, який викликає відразу, заповню пустоти кімнат найдорожчим декором з Ікеї. світлини квартири під скальпель редактора, потім – в мере‌жу. на часі питання: не знаю, чи гарно прикрасив. хай фóловер скаже: окейні? 2. спотворення дійсності розбитим люстерком – кривим, неодмінно, у очі впадуть нестабільні екранні сюжети. у стрічці новинній вся врода – простий симулякр і есенція з фільтрів, хоч сліпить криве відображення, любить його інстабільшість. онлайн-симулятор життя вже набрид, я б хоч зараз додаток делітнув. 1. просте відображення дійсності це клятий наш дороговказ, що веде лиш до точки первинного запиту. це взяти за дорого вазу давно позабутих династій, її, мов перлину, азартно шукавши, розбити, лиш взявши до рук. ти як завжди, невдахо. і ніби отримав, чого так жадав, а що далі? 0. не віриться майже, що я опинився так близько до неї. на диво панянка не любить зізнань, а за правду цькує і саджає за ґрати, та як пощастить, і забавою долі зустрінеш її, то зізнайся, язик проковтнеш, чи про щось запитаєш? березень 2023, досі люблю цей текст і свою профдеформацію

Ну що, друзі, хвалюся) Прийшла з друкарні моя збірка «Ліброзорій» від Антивидавництва і мене спіткало чувство, що я вишу купі людей по ~200-400 гривень і потрібно терміново братись за підписання і відправлення в інші міста нашої країни. Після трьох ходок на нову пошту, я почала отримувати перші відгуки) і це так приємно 🥹🫠 в сторіс і в особисті..🫶 Нижче два кружечки від чудової поетки Лисички, співзасновниці Котолисів. Хто в Києві тому віддам у руці на презентації або так. Пост про місце і час буде згодом)

ніжність, яка ховається в простирадлах після її обіднього сну вм‘ятини та подряпини на стегнах такі, наче пройшла війну розмазана туш попід віками, бо плаче кожного разу згадуючи нещодавню траурну ходу але саме такою я її і люблю торкатись гострих ліктів або ключиць дивитись, як після цього розширяються і стають ще чорнішими її зіниці чути стомлене «роздягни мене» і ніколи в цьому не відмовити але кожного разу після такого прохання просто-засинати-з-нею поряд любити рубашки, які вона одягає навиворіт і навпаки любити те, як вона розповідає свої історії про залишені на тілі рубці любити, як вона голосно говорить і сміється постійно не в лад любити вії, з-під яких вона дивиться на світ і бачить трошки більше ніж нічого без своїх окуляр цілувати руки виплачувати її борги знаходити в тому обідньому сні усмішки чи сльози на лиці любити будь-які її емоції просто любити її

​Споночіло... Так дивно, що твоє манірне тіло Так вміло та млосно ховається між стосами Теплої простині. Простими словами Між нами і надалі залишається відгомін, Що аж ген-ген за мальовничим вигоном Вихором мчиться лініями електропередач. Пробач. За невмілі спроби до тебе наблизитись. За блюз, що тобі не до вподоби. Зализаний, під покровом твоєї подоби Покроково скидаю внутрішні обмеження. Мене жене думка, що це все лиш на трохи. Ненадовго. Потоком підземних вод Дзенькотом водограю Час збігає. Сонце вже зайшло. Споночіло... © Кудлатий

• Heroes •                           Hold on                           Don't give up the fight                           ’Cause heroes never die                                         © UNSECRET Герої смертні. Це усвідомлення невчасне й недоречне, та смерть існує всупереч переказам дірою в ребрах. Самотній месник. Мої артерії ніхто не перев'яже — я з серця видер будь-яку прив'язаність. Розслабив м'язи… …і буду падати, підкошений, на перепрілий ґрунт, і буду марити знеболенням любов'ю рідних рук. Малим боявся більше всього, що помру — і пальці схрестяться метеликом на грудях… Герої сильні! а я розсипався ментально на частини. Тиняюсь вулицями в пошуках гостинності в очах пустих… У керосині резервних ламп думки вбивають з тилу. Мої кістки ще в полі не остигли. Я не встиг… Тож буду падати, знецінений, в гнітюче забуття. Мене піймала в кляту мишоловку криза ця. Затямив, що є що, та до "героя" недотяг… І буду падати, і гнити… Руку хто простягне?? Герої вірні. …але чи вірний світ його героям? У комерційних гонках грають по-дорослому. Тут ставки — кров'ю. На овдовілі аркуші землі залізли гуси ниці                              [ г у с е н и ц’ і ]. Колісниці Гадеса в режимі самознищення. Прибите до стіни щеня… Я буду падати, роздавлений морально тягарем. Ремарк поцілив влучно в мій портрет. Пилюку хтось з історії протре?! В суспільстві глядачів і блазнів я приречений… Герої вільні. Ві  -д  переслідувань побачених картин? ❌ Ль  -одом по спині в царстві параної… Рано… ї-              хати дахóм. Всі почуття на карантині. Ні!  Карати? Кара — ти.           Кати. 💥⚔️💥⚔️💥⚔️💥⚔️💥       © Лана д'Арк (@ld_poems_virshi) 💥⚔️💥⚔️💥⚔️💥⚔️💥 #лана

Король Скажу вам правду – стріляти я не хотів. Тепер я знаю – він йшов за своїм майном. Стожари цідили синє густе вино, Коли я біг проміж крапель його слідів, Зірки бриніли кублом розлючених ос, Під ноги лився сапфіровий відблиск рос, І хто би знав, у якій я тепер біді. Коли береш у землі не свої скарби, Вартує знати, хто може прийти услід. Топаз, турмалін, опал і ще танзаніт, Я думаю, стали духом його журби, Я знаю, стали кістками його надій. Та тільки не він, а я був тоді крадій, І всі, хто зі мною рився між цих горбів. Напевно, у вас він був королем гори, Правителем, князем, лордом чи бранцем чар, Я бачив силу в його золотих очах, Коли знайшов нарешті. Він щось говорив, Співав на давній ірландській, сміявся ще… А небо плакало синім таким дощем, І я відчував, як в серці блакить горить. Корона ваша – та ні, це безглуздий жарт, Давайте зараз я просто її верну, Хіба я відав занадто страшну ціну? Коли би її продати, то був би цар… Чому сміються? Чому так страшно мовчать? Колони, арки та сяйво пустих свічад. І ось я лежу. Стожари горять між хмар. @worldscrossroads #alldoroga

Я — посмішка Мони Лізи. Я — сніг, що лоскоче твій сточений ніс. Ніде та водночас скрізь ми, мов привиди мрій і загублених місць. Нейрони вбирають гомін і гинуть так тихо, щоб ти воскрес. Твій хрест уже невагомий. Несу замість тебе сьогодні цей хрест. А завтра твій світ здригнеться від доньчиних сліз, але я вже скоро… Щоб смикалось в клітці серце, вдихаєш мене у сліпій покорі. Життя — це колаж з деталей, які я міняю на пошук дози. Ти знаєш, що буде далі, та думаєш досі, що все несерйозно? Я — твій кишеньковий космос,що стелить Туманність Кіля, як постіль, Зірки сплітаються в коси. Я — сніг, мої сніжки — комети безхвості. Ти хочеш сказати «досить»? Ха! Думав, що зникну та все буде просто? Ти — дурень з картини Босха, а світ після мене — розірваний простір. Олена Галунець #олена_галунець

ходи зі мною ходи зі мною ріко не хочу знати ні звіра ні чоловіка не хочу знати ні щезника ані птаха коли ти зі мною ідеш я не маю стрАху подай ми мила подай ми мила руку від сих до сих я учила гірку науку від сих до сих я коріння своє пиляла і кров'ю сім раз стекла – а й цього замало стоять-димлять стоять-димлять пожари я стала йти – під ногами земля дрижала я стала йти – під ногами земля розкрилась якби не ти – кому б я іще молилась? гойдай же мною гойдай же мною водо тобою течу – і не страшно не знати броду тобою течу – і не страшно не знати шляху неси мене дівку неси мені скіпку неси мене птаху Ірина Шувалова #шувалова

Астральні проекції гонять по колу неони, Від чистого серця хотілось глядацьких поклонів Від кицьок у платтях відвертих, та подив холодний Нагадує: труд від митця є Сизіфова доля... Нетоптаним полем у мозок врізаються рими, Що лозами в'ються, хоч хтось не фанат, не прихильник. Це зброя моя, це набої до шутінгу в клубі, Це м'ясо із кров'ю, угору здіймає як к'юпід. Багряні коктейлі благають те серце тремтіти Під лінію басу зникає тривога, кульбіти Охоплюють тіло природнє і тіло з безодні І алко бокали ментальні тепер не порожні. Зав'язую вузол, Цілуючи губи. Тепер ти послухаєш вірші про зиму, лебідко, Манери так рідко присутні в розмові бо впертий Не тільки я ззовні, моментами криють позорні Думки про кохання безбожне. Слова ці прозорі Не втомлюють? Лячно стає як до цього доходить, Але ти читаєш, дивлюся питання не роблять погоди. Тим часом петлю енергійну потиснула хвиля Романтики, знову ми в центрі, пахучі обійми люцерні. Це віскі і кола, тепліше розмова, під диму Туманним покровом даруєш нарешті реальний Свій погляд і сталася магія, духом єдиним Сплелися ці два під впливом мого амфібрахія. Пробила вже третя, адміни відверто говорять Про вихід, ти думаєш зникну, хоч доки я поряд. Вщухає на вулиці злива, ми йдемо вологі і п'яні. За руку тримай мене міцно, ліхтарне проміння - докучливі плями... @kildun4ikchanel

​​в кишені біля серця, на споді випаленої землі мене собі вигадай сонячну і забирай хоч на край світу. щоб не зійти з розуму, сьогодні знову невідомо куди, аби тільки разом, там, де ти моя поміркованість та безбашеність, і я твоя пам'ять, настільки глибока, що не потребує жодної знімки на згадку, і я твоя віра, безмежна та непохитна, хоч ніколи не знала, що на ці крихкі плечі можна покластись — вибери мене і розвідай, як наступну точку на мапі. на березі річки, якої немає, на межі столичних околиць, на схилах п'яного Кайзервальду, під охороною кар'єрів та териконів, під зоряним небом вітру північно-східного цілуй мене, ніби нікого немає навколо, суть бо не в переліку місць, а в недостатності лексикону для опису спокою, коли ми поряд і цей день не останній — наважся і втілюй зі мною все, що маєш тільки в уяві. близькість не виміряти статусом, не умістити в статути, радість не ескалувати, все, що потрібно — це бути тут, і потім стане так само довірливо, пристрастно, впевнено — я за тебе заріжу весь світ, в цьому, напевно, найбільша проблема, ще одна здійснена мрія, звичайний подих з одного келиху, ти моя ностальгія, я твоя муза, що сталася в тему — тримаємо міцно (ми просто друзі), мені приємно.

Шо ви думаєте, поетеримо «Зиму» сьогодні?)

*** Сніг. Люди виносять чистити килими, позбуваються нарешті цноти і зайвини. В ці холодні дні, довгі, як білі дими, все стає на свої місця, покружлявши в повітрі. Втім, а що нам лишається в такий снігопад: перечікувати, озираючись знов назад, споглядати дива й не знати, як називати зірку бліду, з якої ще світло не витекло. З неї все почалося — щойно з'явилась, туди відчайдухи ходили шукати власні сліди, поверталися, шаленоокі й задивнені. Кожен, хто в них впізнав себе, був спасенний. Тільки забув про це. Стежка замерзла на скло. Озеро тягне вище до неба гладке чоло. Пси нюшать коло воріт, їм ввижаються лови. У нутрощах дому — китовому череві — тепло й темно. Рік за поріг виносять, як зношене взуття, снігопадіння довкіл очищує до нестями. Чиста сторінка — ніщо інше, як білий стяг, змовкни, не рухайся — хай говорять синці і садна. Боже, чогось забарилась твоя сигнальна ракета. Горлом іде відчуття народження, гостре й гірке. Це сніжинка, метальна зірка, це сюрикен застрягає в кошлатому комірі і не тане. @musakovska #мусаковська