Храм поезії (🖤)

Щиро дякую Олі Ритик за такі неймовірно красиві речі: криза, силянка, прикраса для волосся. Лишаю посилання на канал з прикрасами, думаю, що майстриня виготовить і для вас щось особливе https://t.me/inspiration_style_ua

Ковток мандрагори "Хильни медовухи, - казала Цирцея, - Забудеш печалі, мій любий Уліссе. На всіх наварила чар-зілля оце я, Герої Ітаки, п'ємо скільки влізе!" Столи та ослони мостили в альтанку, Сухпай діставали по декілька порцій. Співали, сміялись, ридали до ранку Вцілілі у битвах під Троєю хлопці. В росі прокидались під співи пташині, Чар-зілля приймали для настрою знову. Із часом ті елліни стали як свині (Гомер запозичив езопову мову). Колись я Улісса жалів за невдачу, Попався в тенета до відьми такої. Тепер ці сюжети по-іншому бачу - Забути про все захотіли герої. Дивитись пейзажі на березі моря, Де схилами пагорбів квітнуть кульбаби, Де громи лунають без смерті і горя, Де в сни не приходять всі ті, кого втратив. За власне життя хвилюватись не дуже, Без страху виходити з хати на вигін. А те що моментами п'яний в калюжі? Так люди дорослі, зробили свій вибір. Не любить комедій Юпітер похмурий, Міняє статистів на сцені ролями: "Хай смертним несе мандрагору Меркурій, Щоб греків щасливих вернути до тями! Рослина магічна настільки противна, Навиворіт виверне шлунок і душу. Меркурій, готуй по рецепту коріння, Для кожного елліна - по амісбушу". За рік прокидались із царства ілюзій: “Сумна Пенелопа. В руїнах Ітака. Багато у Трої загинуло друзів...” - Усе усвідомив Улісс І заплакав. В другий етап пройшов, Вірш на нього також готовий, написав в середині серпня. Шкода, що не можна публікувати, бо там була сатира на актуальне. У вересні вже і не згадається. @pavukzdytynstva #мандрагора #васька

вечір теплим мейн-куном гуляє по літній веранді, мружить сонні смарагди, бо знає все наперед: дотики, вигини тіла відбитками на простирадлі, двоє злилися в єдиний тісний силует. створять всесвіт під ковдрою - в старості буде на спомин, іскри під віями скоять стрімкий зорепад, хвилями вниз мʼяко спускається човен, в морі спокус не знайде стежки назад. втома солодка огорне приблизно о шостій, пристрасті попіл здує легкий тиховій, млосним блаженством наповнений вранішній простір, когуте, милий, тих двох тривожить не смій! Поліна Шишлевська #поліна_шишлевська

ДІМ З ХИМЕРАМИ Влітку химерам занадто спекотно. Тріснула шкіра бетонна, а звідти Вниз повтікали всі згадки столітні. Підлість зі зрадою вірність з геройством Топлять у бруді, міняючи свідків. Липли, мов гумка, мов «лярви*» тягучі, Змішані з пилом чіплялись за ноги. Сумнів вливали у мозок і душі, Їли енергію тіла. Без згоди, Рвали зв'язки по живому: «Забудь їх». З тіней до них приєдналися «жаби»: Заздрість, жадоба в придачу із лінню, Злоба з брехнею вгризались, мов п'явки. Важко вдихнути на повну та вільно, Спека у грі. Допивала до цятки. Тільки дощі відіпрали весь одяг, Правда відбілена вийшла між люди. Шори зняла, повернувши до сонця — Монстри шипіли та плавились всюди. Крила розправила мрійниця воля. Злива розмочить запечене літом, Шкіру шкарубку розмиє і зможе Рани зцілити, заштопавши сріблом: Зіткане прядиво старанно й тонко. Дощ дополіскує душі до світла... «Лярви*» — енергетичні сутності, паразити. @ramina.solntseva Серпень 2025. #тінізабутихпредків #поезія #віршіукраїнською більше

бажання грунтується на припущеннях якщо/коли я повернуся у свій донецьк стоятиме ранній вересень приблизно десятий день шкільно/робочого року виходячи з дому о восьмій змерзлякувато вдягатиму джинсову курточку і що ці паскуди скажуть коли привітаюся українською мабуть скажуть щось ввічливе о даша давно тебя не видали такая модная мама твоя говорила ты в харькове квартиру тогда продали наверно внучиков уже нянчит ага валентино дмитрівно дякую що не написали донос за оті три роки а що ваш женічка досі таксує чи вже здох десь під промкою там того сєпар'я полягло як гною якщо/коли я зайду на місце старої роботи це взагалі сюжет сна повторюваного у безлічі варіацій я заходжу беру ключ на вахті і мене сварять за спізнення я заходжу ключа немає і треба шукати начальницю от вона за спізнення і насварить я заходжу і мене зустрічає та ватна баба якій я писала заяву про вихід з профспілки я заходжу а там вже діти і з ними щось треба робити і всі горлають горлають горлають я заходжу і починається обстріл я заходжу й мені знов пропонують роботу а я думаю ахаха що робили ви вісім років ахаха невже встигли переписати весь каталог і всі формуляри російською от тепер-то вам знов буде чим зайнятись якщо/коли я побачу свого колишнього отут найпростіше він вочевидь вимірює успіх у категоріях нижнього рівня піраміди маслоу ну от скажу я йому все в мене дуже добре і не зґвалтували мене правосєкі точніше усе відбулося з моєї всебічної згоди а ще ми із тим чуваком прожили разом більше року і в нас на балконі був чорно-червоний прапор я бажаю побачити кальміус мабуть там досі зимують качки а лід намерзає такий що за тиждень морозів вже можна йти пішки я бажаю у секонд хумана на ілліча втім його там віджали й перейменували тож ні не бажаю я бажаю поїхати на маяк за три дні до нового року купити нову скляну кульку і календар з котами я бажаю в приватний сектор до тьоті галі тільки щоб і вона і гєна мовчали мовчали допоки я гладжу їх одноокого ваську й допоки я їм черешні мовчали так ніби я одразу прийшла з автоматом я бажаю день міста і день шахтаря спочатку дивитися з батьком на "карнавал" оці колективи з районних де ка у костюмах для танців і написи де там який район потім батько візьме собі пива а мені морозиво сніговик я бажаю смеpті можна бажати не всім але декому можна @zorina_yasno #зоріна

Давайте вже доб'ємо https://send.monobank.ua/jar/8w4zBKQE9A

Такі тут високі трави, що хмари недбалі повсякчас рвуться об будяки. У цім гостролистім безчассі бачила тільки земля, як звірятко завзято й спокійно зубами молочними собі відгризало лапу, звільняючись від капкану. Пальці вітру знехотя терли полин, дотлівав позавчорашній спадень, краяв застиглу тривалість тривожний шулічин зойк, просочувалась крізь просвіт гадюка. Відтак, прогарчавши степам передчасно визрілу кров, звіреня відростило лапу нову, одразу дорослу, й кульгало на інші три, допоки не вигналось. Став їй за кістку перший сонячний промінь, хутром зійшли самосійні зорі, пазурами вигнулися дванадцять місяців- молодиків. То не женеться хижак за здобиччю — лапою світлосяйною із Землею грається. @bozhkoistyping #ірина_божко

Я їла хліб любові з родзинками печалі І пила каву часу із цукром сподівань. А наш садок чудовий покинутий здичавів, Він щохвилини сухість на гілля надівав... Ти їв хліби печалі з родзинками любові, Пив каву сподівання, що час підсолодив, І у садку ночами ти майже божеволів, Але туди приносив краплини живоди. І хоч садок здичавів, він дихає ще досі, Йому лиш пару років, а буде ще мільярд, Бо зберегти від смерті тобі його вдалося, Той сад в твоєму серці, де досі квітну я. Наталка Меленишин #меленишин

Я не знаю, де її водила осінь. Віддала в сльозах. Остап Сливинський #сливинський

* статус скільки цієї пісні ще протримає ритм звістки із закулісся круками догори запахам пісно й тісно порох або полин як би себе не з'їсти за привілей живих як би без перефразів зблиснув замиготів бо найсвітліші гаснуть стершись аж до ґнотів бо найміцніші з м'ясом рвуться об нерв навпіл скільки ще згіркне часу пісне тобі на спів скільки ще чорній п'явці виснути на ножі невідворотний статус вічно не в мережі перехрестити пальці вкутатись де лежиш сни найтепліші сняться в мокрому бліндажі скільки ще слів повернеш вижмеш з чужих порад скільки ще буде смерті співано невпопад знаючи що напевно жеребу - клятий фарт - акомпонують вперто відзвуки канонад надто тепер коли вже втома ущерть й дотла жодна з відмазок книжних якось не приросла правило тих хто вижив викресати тепла щоб не клювати ближніх надто як не зі зла бо поки ритм скрегоче нігтями об метал перерахую мовчки всіх що запам'ятав щоб зцентрувати точність тих незручних питань яких собі ув очі знов перефразив сам П.С. Один із останніх віршів тут. Скоро видалятиму і канал, і телеграм.

Cinématique Осінь не стається, а виходить у прокат. Незалежна, авторська, повнометражна. Листя жовкне, як оплески. Кожна гілка тепер — Золота Гілка Канн. Листя падає — стеле червону доріжку крізь парк. Не минай, я прошу, ще затримайся трішки у зоні монтажній. І повітря прозоре й зернисте — мов плівка, широкий формат. Крупний план: моя втома і плечі у душі, краплини на спині. Тільки холод заходить до серця і холод заходить у кадр. Зупиняється камера. Стогін у голосі стигне. Час — жорстокий монтаж. Цей таймлайн додає всім напруги, зриває основи. Перебиті фрагменти, затягнуті сцени розлуки, між нами зник звук і заплутались титри. Цей контакт надала мені осінь, твій агент тимчасовий. Я хотіла б виключні права на твої сни купити. вересень 2024

світ обертається довкола родимки внизу її живота. у мене є небо чи будь-яка інша стрімка висота, є бог, що за кожен мій вчинок щедро колись воздасть, але наразі світ обертається довкола її зап’ясть. є гори, річки, дерева, птахи, міста, дорога врешті-решт, є це неспішне існування, що схоже на заслання чи арешт, є гармонія, музика, тиша і спокій, дзвінке суголосся, але наразі світ обертається довкола її волосся. у мене є все (і навіть більше), чого я коли-небудь хотів, є соняшники ван ґоґа і зграя бройґелівських хортів, є перманентний смуток, є радість, є сльози і сміх, але наразі світ обертається довкола її ніг. є безліч релігій, є пекло, нірвана, шеол, джаханнам, є дні і тижні, й місяці, коли найбільше довіряєш снам, є незліченна кількість незрозумілих мені речей, але наразі світ обертається довкола її очей. є несміливий і дуже довгий початок (але немає кінця), є темрява, в якій можна почути, як б’ються серця. і як до лаури молився петрарка, а дон кіхот до дульсинеї, так я молюсь в цій темряві до світу, що зупинився врешті біля неї Мірек Боднар #мірек_боднар

Хто це ти, пташе, що серцем моїм вечеряєш? Ось він зникає у потязі - і до дідька все. Ось я гублю, ніби перстень, його між червнями, довго стою і не знаю, куди подітися. Човником пісня лягає на хвилі радіо. Бачиш, при місяці, струнному і окатому, довго стою мовчазною та безпорадною. Вивідай, пташе, чи марно його чекатиму. Вивідай, пташе, і врешті не розкажи мені, як він про мене, далеку, чужу, не згадує... Серце моє - не серце, а кущ ожиновий чи виноградний.

під новиною про приліт пишу р**ія для того щоб мене не стерли і почуваюсь так наче мені з одного боку зашивають рота двома стібками один замість букви «о» інший — це «с» відчуваю наче ще можу говорити але вже не вимовляю всі звуки від того рідні у війні й так зрозуміють а для інших — я наче людина з розладом мови і можна зітхнути з полегшення

Не тікай від мене в байдужість, Не гніви, не шукай протиріч, Очі знову свої ти мружиш В них ховаючи неба блакить. Хочеш плакати – плач, не бійся! Проливай сльози градом рясним. На Землі вже не стане місця, Після споминів теплих дощів. Злива зцілить ціною віри У прекрасне, хай нам вітер змін: «Там за обрієм хтось щасливий!» – Скаже прямо та без коректив. 11 серпня 2025

вона говорила а він до землі мовчав вбраний у піну бурчав прибій у причал мартини клекотіли літо здощило запінилось тай пішло з вітром із моря солоним гірким несло верталися побілілі стомлені рибаки із промислу на сухе сіль що роками сохла на іклах скель мушлі та різне всяке хвилі несли на берег і били в граніт так ніби море вчилось казати “ні” кілька мільярдів з гаком секунд чи років вже неважливо вона говорить до нього знічена і сумна тримає його за руку каже про тих що пішли тих хто досі є що море завжди повертається по своє шліфуючи каменюки а він мовчить про човни що невпинно йдуть у цю осінню прозору холодну ртуть провалюючись в невідоме і як ти кермуєш до обрію а під ребром важкими гронами стигне прадавнє зло стирає стежки до дому а потім зорі танцюють купальскі танки він мовчки тримає пальці її руки гріючи у долоні і наступає розкішна осіння ніч після коротких та сонячних перших днів гірко-солоних так і стоять ці двоє поки нічна чорнота поволі з’їдає будинки порти міста та розмиває лінії чути як жінка говорить як слухає чоловік а море облизує сіль наче перший сніг і захлинається слиною Томаш Деяк #томаш_деяк

не очікуй від людей чогось інакшого час лікує чи/або увʼязнеш в панцирі у легені правда лізе – суне пазурі ми назавжди будемо одне для одного обра́зами час спливає – сукні вигоряють лї́тами ми побиті одне одним та не вбиті, ні меланхолія сконає десь між плитами наші ж его воскресають нарцис-квітами © ольга ритик #вірш

В Молитві Від злив свинцевих загартуй свій щит, Вдягни свій оберіг, моя Ґаздине! Сховай нащадків під крилом пташиним, Надію у долоні тінню крихт. Нанизуй, зло нехай навколо згине, Коралі у намисто — в гостру нить. У тьмі суцільній повнею з'явись, Шляхом єдиним проведи додому, І поглядом розсій нестерпну втому, Здійми на крилах у безкрайню вись, Стань матір'ю і хлопцю, і старому, Колискою у лоно повернись. Із клаптиків поший сталевий плащ, У долях віднайди цілющу руту, У кожному ковтку ім'я забуте, Родину захисти від всіх невдач. Молитвою дітей усіх закутай, Гріхи мені небачені пробач. О Земле-мати, бережи синів! Буди і не давай їм засинати. Якщо назáвжди підуть в твої хáти, Щоб ні секунди більше не зустрів. Щоб кожний птах нас бачив, наче зґарди, І чули б ми довіку рідний спів. ЮІ, ©

​​Звертаюся до тебе, фешн індастрі з забрудненими руками, запиленими манжетами, в Європі я купила ці важкі черевики, ці важкі коричневі черевики, зашнуровані зручні черевики, навесні 2019 залишила e-mail на касі й цьогоріч в сховищі під час бомбардування міста отримувала сповіщення про знижки: Bright Gifts to Celebrate Her, — вони падали мені на пошту, коли вдавалося спіймати зв’язок біля виїзду з паркінгу. Я просто хочу поділитися моментом: // I just want to share a moment: тепер йду в них повз сукні: прозорі легкі сукні на каркасах манекенів зблідлі нажахані сукні туляться до стіни, їхні кольори вицвітають під жалом сонця, молитви воєнного міста, фанерними дошками закрита частина вітрин, але це незахищене скло ніхто не заклеює навхрест, чому ми? нас за що? просто сукні: пелюстки на тонких стеблинах підставок, блідо-зелена Coming Soon! — майже привид тканини, майже її витертий слід за склом, що розчиняється в повітрі війни, каркас манекену має жіночий силует, начебто не має жіночого обличчя, але все ж таки, але все ж таки має обличчя жінок: зґвалтованих, закатованих, скалічених, мертвих. Тут тепер один сезон — війна, і живі в уніформі війни не звертають уваги на світ імітації краси, Limited Edition! імітації мистецтва, імітації квіткового запаху у флаконі парфумів зі штучних привілеїв, подвійне скло, Кришталева ніч, пам’ять про Ріфеншталь, ко-ко-ко, Шанель. Сила звільниться зі скла, з порожньої оболонки симулякру краси, розірве шар поліетилену, коли вибухатимуть лише квіти, і з рожевої води у флаконах парфумерних магазинів проростуть гортензії, мох, вербена, тюльпани, тютюн, ми підемо по вулицях, ми, незламні ми, оголеність ми, нерв поезія і ні, нам не потрібна квота, а право на рівність. #моre Анна Грувер ілюстрація — українська художниця Flora Gatsenko

У минулому житті Люди, яких я знав у минулому житті, Пробігають Бостонський марафон, Літають на конференції Поблизу Північного Полюсу, Подорожують світом у круїзних лайнерах, Працюють у парламенті, Одружуються, Ростять дітей і купують квартири. Люди, яких я знав у минулому житті, Воюють І не зраджують мрій, що ми мали в дитинстві. Вони щиро люблять і щиро ненавидять, Вони проживають кожну мить І знають, що роблять це недарма. Люди, яких я знав у минулому житті, Відчайдушно рвуться із рамок буденності, Розуміючи, що час, Який нам даровано, Ніколи не повернеш назад. Вони сміються, Радіють, Мріють чи пишаються. Вони творять, Вони слухають І ніколи не опускають голови. Вони дивляться на небо І знають, що це — їхня межа. А я Приходжу додому біля одинадцятої Короткою перебіжкою з улюбленого бару, Вмикаю смішні відео І чергую їх із сумною музикою. Я п'ю одну із трьох пляшок пива, Які купив у ятці біля дому, І бездумно дивлюся в монітор, Просто тому, що думати - надто болісно. Але коли думок стає надто багато, Я пишу і п'ю, доки втома та сон Не стануть сильнішими за страх та голоси, А тоді, Не роздягаючись та не розстеляючи ліжка, Засинаю. І мені сняться мрії, які я зрадив, Зірки у калюжах бруду І люди, Яких я знав У минулому житті.