Храм поезії (🖤)

Друзі, у нашому лайн-апі сталися невеличкі зміни через хворобу однієї з учасниць. Але усе ще вогонь буде завтра🔥 Чекаємо на вас, буде круто✨✨✨ Де: кафе "Маманя", проспект Свободи, 24, м. Кам'янське Коли: 16 березня, 17:00 Скільки: мінімальний донат за вхід — 150 грн Чекаємо на вас💚

я дивилась у дзеркало безслівно і довго на ту, яка гідно і вперто звертала гори, на зірвану з цепу, спалюючу мости. я цілилась в себе. і не могла знайти. я дивилась на неї і не могла втекти. бо втечі цими алеями ведуть в нікуди — їхня кінцева була відгуком власної тіні, де вòвки і леви на вході у рідні стіни вітали тебе зі словами: «подиви, хто тут є». і я пленталась мляво, зупинялася у фоє, прислухалась до голосу, що був моїм відбиттям: «ти була тут зі сто разів. на сто перший затям, чуєш? тут геть близько вдихи весни. ось тобі біль, дівчисько. тихо його неси, мовчки його ковтай. вмій закривати рот. ось тобі ще печаль. ось тобі шмат турбот. Бог там тобі суддя — пекло тобі чи рай. хочеш собі життя? спершу навчись вмирать. істини всі набуті пильно згорни в сувій. хочеш знайти притулок — вишукай у собі». я дивилась у дзеркало, не знаючи, хто там був. що там померкло, що ще здатне чинити зсув? ті шматки і розвали, що ділились на «я»-«не я», саме отут і зараз становили моє ім'я. саме отут і зараз складали мене саму, невчасну, невдалу. відгороджену і сумну. я дивилась на неї і знала — вона мине, але саме отут і зараз вона має лише мене. @beshkket

— Мавка — сьогоднішня ніч має яскравий запах спокою. тихий літній вітерець огортає тіло теплом. не відірвати очей від спадаючого локону твого волосся оголеним ідеалом. своїм сяйвом висвітлює риси твого лиця далеко неповний місяць. готовий обійти усі світові миси, але спроможний лиш на вислуховування твоїх заклять. вже все розумію, але лиш в підсвідомості. усі 6 почуттів про небезпеку кричать. але тіло застигло у нерухомості. лиш ті очерети над річкою шелестять. @khashchi

серце, куди я не гляну - усюди райдуги серце, я вся жива - і немає ради груди мені прошито стібками радості дерево (те що ми) доросте до раю серце, сміється обличчя землі рябе серце, цвітуть сузір'я по всьому обрію і я під ними за руку беру тебе бо разом з тобою іти так нестерпно добре ступати зосереджено слід у слід із кожним кроком провалюючись у небо серце я хочу народити світ від тебе Ірина Шувалова

​​очі бояться, а руки роблять. шановне панство, збираємо на дрон для 33 ОМБр Рубак на Донецький напрямок! мета збору: 17 000 грн за донат в 50 грн ви отримуєте номерок для участі в розіграші. віддаю два жирних лоти зі своєї бібліотеки: книгу Тамари Горіха-Зерня "Доця" та перший том коміксів "Академія Амбрела". обидва подарунки відправляться в одні руки. і звісно, чим більше донатів - тим більше шансів) я збираю для 33 ОМБр, тому що в ній служить дорога мені людина, співзасновник славнозвісної хвилі Літературний SLAM та учасник одного з моїх найулюбленіших харківських гуртів BusiCama — Олександр Кудь 🫶 ❗️обов'язково в коментарі до переказу вкажіть або нік в телеграмі/в інстаграмі, або електронну пошту, щоб я могла я з вами зв'язатись у випадку виграшу! посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/Ad2jgrCRMp якщо ви не маєте змоги задонатити суму, кратну 50 грн, але хочете підтримати збір - зробіть менший донат та розкажіть про розіграш своїм друзям) я буду шалено вдячна за будь-яку підтримку і за кожну гривню! а тепер максимальний репост і поїхали!

Ми осяяні спільним сміхом, Загартовані спільним плачем. В нас не кров циркулює — світло! Цифри-букви не мають значень: Календар не збагне, що сталось. Холод зим — лиш музей ілюзій, Бо тоді ще сніги розтали, Як ми спільне тепло відчули. Насолоді у приклад стан цей: Нас назавжди — бадьорих, сонних — Поєднала у спільнім танці Заметіль: пелюсток мільйони. @tettios

РЕКОНКІСТА Теплий пунктир українського суржику, прикордонний. Боєць прикурює із четвертого разу пальцями обмороженими. Будинки облизуються довгими язиками посірілих фіранок у вибитих вікнах. – Люди й раніше не довіряли нікому, будьте поблажливі, – говорить жінка, худа і чорна, ніби довго стояла заблизько до сонця, обвуглилась. Приготований нею суп золотиться в мисках. Відвоювання сьогодні поглибшало на кілька нових життів. – Їх розстріляли просто за рогом, он горбки у дворі. Той, хто здав, живе за сім хат, у нього на білій стіні викладена калина з червоної цегли, ніяк не сплутати. Була колись особливо люта зима, і голодні птахи прилітали дзьобати кам’яну калину. Розбивалися і розгублювалися, тіпалися на снігу. Звідки взяти стільки любові, щоби пережити? І пригадую твій нервовий сміх: підсвічений цим ландшафтом, ніби тінь у сонячному годиннику, він вказує напрямок руху. Я відшукаю ті кості святі, прочитаю всі гранітні портрети. Я знайду тут живу червону калину для голодних птахів. Катерина Калитко

2 тижні щоб написати вірш на тему Космосу

геологія вчора я знову програв і з досади позеленішав якби тобі запропонували стати будь-яким каменем на вибір який би ти обрала? я тепер малахіт бачиш - зелений як станція метро дорогожичі станція до якої мало хто доїжджає ми з тобою грали в мою улюблену гру ми грали в камені схема така сама як у міста я кажу сердолік - ти кажеш кварц я кажу циркон - ти кажеш нефрит я кажу турмалін - і так далі вчора я знову програв не згадавши каменя на потрібну літеру програв у свою улюблену гру і сам поїхав на малахітові дорогожичі останній аквамариновий потяг зник у тунелі зблиснувши на прощання бурштиновим вогнем мармурова прибиральниця широкою шваброю креслила смуги чистоти на гранітному пероні і сапфіровий поліціянт вигнав мене з метрополітену а потім я згадав камінь на потрібну літеру це було твоє ім’я якби тобі запропонували стати каменем тобі б навіть не довелося обирати ти сама найдорогоцінніший з усіх ти сама - камінь учора я знову програв Ігор Мітров

найважчий час — перехід від зими до весни зачини вікно, бо проллється вода, зачини бо прийдуть уночі непрохані гості й небажані сни зачини, бо надворі все стало надмір голосним місяць гострий, тонкий, місяць лютий, сердитий запитай в молодої трави, чи їй легко переродитись а мене не питай ні про що. наші стіни розбиті, але дещо — дещо краще ніколи не говорити де моє сонце, де ти, ромашкове сонце нас зима випиває до дна, витягає всі соки на тлі неба чорні дерева, кістляві, високі ми в пустелі, і бути нам тут ще днів сорок але світла у днях стає більше, що би не говорили напинаються пуп’янки, тугі, як вітрила скоро світ стане білим, рожевим і білим тільки б ще трохи сили, нам би ще крапельку сили @buryanpoetry

vox так так саме так я й хотіла б говорити як у шахту ліфта як говорить жінка що палить на вулиці купу старого паперу полум‘я танцює але її лиця не видно я хотіла б говорити як жінка яка не має лиця не має тіла жінка схожа на світло автомобільних вогнів на стіні що пробігає й зникає не зачіпаючи нікого тільки в кімнаті на мить стає видніше я хотіла б говорити як говорять у замкову шпарину у тріщину в цегляній стіні хотіла б летіти й не падати як несена вітром пластикова торбина що здіймається до шостого потім до дев‘ятого поверху це так тече тут між будинками повітря це так течемо між стінами ми небачені прокидаємось небачені засинаємо нечутні кричимо шепочемо говоримо у ванних на кухнях на пожежних сходах на балконах у темних під‘їздах саме так я й хотіла б говорити як спалах нічного вогню над морем як жінка що співає ідучи вулицею п‘яна так наче ніхто не чує тільки бог Ірина Шувалова

Що може бути природнішим за падіння, па-па-падіння-а-а-а… вільне падіння в ні- куди, яблучне стигле падіння на багато-багато не- дозрілих голів, які скоро скажуть так впевнено стриману думку, що зможуть ще й надгризти систему, змінити тему, змінити зміни, навіть замінити постмодернізм на постпостмодернізм чи пост у соцмережі на боротьбу за права. Що може бути природнішим, ніж опинитися посеред місива звіра просто овечкою, просто з ранами від несправедливості, не- повернення найлюдяніших людей, втрати мистецтва жити спокійно. Воно не зникає, а вариться в узварі з віри в те, що саме ти виживеш, коли літак з Оленьї зробив пуски. Вільне падіння в ні- що не вічне, можна зупинити розчинення сил, скрізь чорно- слив у цьому пійлі, а ти світло береш просто в тремтливі руки та створюєш захисне коло довкола будинку, бо на місто поки не вистачає сил. Поки. Поки не приєднаєшся ти, поки не приєднаєтесь ви, так, усі ви! Разом у нас є шанс, що остогидлі «не» і «ні» зникнуть після яблучного стиглого падіння, адже слово chance походить від латинського сadere, що означає «падати». © Олена Галунець @virshoplitkarka #олена_галунець

пташки від Олі, можна замовити @inspiration_style_ua

твоя груднева Пташка, що безглуздо билася крилами в клітці нейздійснених див, стала майже ніяка. не співала пісень, не дзьобала просо. чистить пір’я і щебече як мантру «не плакать». хіба ж така Пташка плаче, як крила вгору (не до бога, до надії) вірно і чітко направила? та не встигла і перший політ здійснити у небо — світ спіткав безжалісно долею Авеля. . . . не дихає Пташка, кров із дзьоба ледве тече, натомість хазяїн зі сміхом пʼє трунок трупний: «хотів значно більше, ніж взяти Пташку-трофей, тільки знову тільце кладу в колекційну купу…» 21.06.2023.

Горне Сікстинська Мадонна в храмі небесне маля. «Синку мій, рідний Ісусе, в те он століття поглянь. Бачиш, видніється прірва. Назва їй, лютій, – війна. Чуєш, кричать на нулі десь: "Кулю з-під серця виймай..." Знаєш, маленький мій, страшно. Дуже. Нестерпно мені: Янголи ввійдуть до Раю – дітки, яким кілька днів». Раптом в вельóні матусі тихо заплакав Ісус. В серце святого дитяти Діва вселила свій сум. Захисту хоче Пречиста. Тим, хто вартує життя. Бачить всю в опіках землю. Вдів, котрі в горі тремтять. Безліч очей споночіє. З'їсть їх ворожий хижак. «Дзеркало не запітніло», – чутно і чутно крізь жах. Горне Ісуса Марія. Плаче душею. Без сліз. «Ти ж іще крихітний зовсім, навіть на ніжки не звівсь. В лютому тому страшному, як запалає земля, Будеш ти, синку, невинним. Будеш одним з немовлят». @tettios

Corre gatito (За мотивами мультфільму «Кіт у чоботях : останнє бажання») corre gatito, не треба тремтіти, нікуди бігти - прямую у бік твій. Чоботи. Шпага. Перо. Капелюшок. Вуса від страху тремтять. Мужність, сміливість я миттю спалю, щоб Взяти останнє життя. corre gatito, не треба тремтіти, леза злякався? твій страх - це прекрасно. Звешся героєм - котяча легенда! Блазню, браваду облиш. Раптом забракло повітря в легенях? Кіт обернувся на миш. corre gatito, не треба тремтіти, бийся із lobo, що сповнений злоби. Надто зухвалий і впевнений котик Вісім життів прогуляв. Кіт у чоботях - нещасна істота, Бідне, самотнє маля. corre gatito, не треба тремтіти, лізь у коробку від вищиру вовка. Милий, пухнастий… Який з тебе воїн? Не захлинись в молоці. Вперше програєш у рівнім двобої, Ти вже підпав під приціл. corre gatito, не треба тремтіти, крихітний gato втомився тікати. В хованки грати надумав? Це марно. В п’яти сховалась душа? Котику, шпагу свою піднімай-но, Використовуй цей шанс. corre gatito, не треба тремтіти, падай на лапи, мене не здолати. Друзі не зможуть тебе врятувати, Котик гуляє один. В очі дивись і побачиш там фатум, Все закінчилось, рудий. corre gatito, не треба тремтіти, паніки приступ ловити від свисту. Приторний запах твого переляку Чимось так схожий на мед. Швидше біжи-но, мале кошенятко. Швидше за бісову Смерть. corre gatito, не треба тремтіти, можеш завмерти у пазурах Смерті. © синьоока #синьоока

Болісно й прекрасно іній вкутав лінії. Срібло хоче вкрасти Птах зі згаслим іменем. Був колись хлопчиною. В пікселі похований. — Чорнота навчить мене, як темнити спогади. А війна-пропасниця вчить літати колами та велить прощатися. Птах із гілки кволими крилами здіймається до вікна, де дівчина, а на ній нема лиця. Срібний погляд знічений. — Нас нема, ще подих, і зникне тінь коханої. Пір’я вкрите водами, краплі днів — стражданнями. Смерть літає — шершнів рій, скло цілує вилиці. — Чув останній шепіт твій: «Чом нам не судилося?» _ Болісно й прозоро цвинтар крає лінії. Срібло-згадку в дзьобі Птах несе до ірію: — Може, там ми парою доживем до старості. Злу, що непокаране, срібло не дістанеться. Олена Галунець t.me/virshoplitkarka

я схотіла змінити школу, бо стало бридко. від бажання дівчат цноту втрачати аби з ким, в шостому класі, часом за гаражами. я зрозуміла, що не скажу мамі. я схотіла змінити місто, бо стало тісно. ти уже на вершині, де зовсім немає кисню. вище злетіти дав розмах крил можливість, вже тоді я знала, що точно не помилилась. я схотіла змінити країну, бо стало лячно. мої цінності не поділяють, а цінність не бачать. вміння й знання － не гарантують роботу, дві третини населення － циніки та ідіоти. а тепер я міняюсь сама і мені класно. навіть, якщо повернутись, звідки взялась я. не буде вже сорому, страху або почуття вини, я “Сама собі країна”, а хто Вони? instagram.com/krylata_poezia Таня Удод #крилата_поезія

Мурчен Тепленький клубочок милоти пригрівся на сонці. Спить. Розмірено піднімаються животики в солодкому котячому сні. Тремтять вушка. Стирчать лапки. І вуса спокусливо кличуть: "Ну ж бо! Потягни!" Я пізнала мурчен. Тепленький клубочок милоти пригрівся на сонці. Спить. Руденьке та чорне, мурмінь та мурмянь сплелися хвостами. І Всесвіт спинився. Зчудований Сплетінням мурчатків. Спочатку було не слово. Спочатку було двоголосе вимогливе пронизливе "Няв!" Тепленький клубочок милоти пригрівся на сонці. Спить. Руденьке — когтисте, із норовом. Чорненьке — флегматично-довірливе. Сплетіння хвостів сплутало карти? Чи, може, це дійсний істинний мурчен? Мурмінь у шкірі мурмянь. Мурмянь у шкірі мурмінь. Сплетіння хвостів. Сплетіння мурчал. Мурчен. Тепленький клубочок милоти пригрівся на сонці. Спить. Я пізнала мурчен. @zapyskyneofitky