Храм поезії (🖤)

Змолоду бережи свою лють, подруго Поливай її іноді, як невибагливі сукуленти Коли світ стане розбитим і подраним, Твоя лють буде тобі скелетом Твоя лють буде велична, чиста, істинна Вона захистить тебе, наче панцир Ти будеш її замість хліба їсти І переминать задубілими пальцями Зліпиш із неї дракона, що палитиме ворога І боронитиме твої рідні вулиці й площі Твоя лють тобі обійдеться дорого, Та без неї вийшло б іще дорожче І тому твоя лють цінніша за золото Вір у неї, наче у бога, подруго І тому бережи свою лють змолоду Змолоду - і до останнього подиху Марина Пономаренко #марина_пономаренко

на літературниках прозу читають тільки мразоти (і ще ті, що пишуть як мразоти, але думають, що святі) збираються в підвалі чи бібліотеці, самі собі пастирі й вівці, в кожного в кишені смерть — не метафора, на плечах не зірки, а пагони графоманства. читають прозу. довго. без повітря. з пафосом. з кавою в паперовому стаканчику. всі «на глибині», але хтось забув перевірити — чи є під ними взагалі вода. прозу читають ті, хто не вміє мовчати між словами. ті, хто в кожному абзаці ставить себе і називає це «спробою говорити про травму». ти сидиш у куті, п’єш дешеве вино з етикеткою «Бессарабія» і знаєш, що справжня проза — то коли мовчиш про війну, бо інакше знову заплачеш. а не оце: «Іван підвівся. В його серці жила темрява». тьху. мразоти обов’язково згадують Ґолдінґа, цитують Кортасара, жбурляють Підмогильного, як м’ясо для інтелектуальних псів. але коли просиш їх назвати хоч одного живого поета — тиша. бо поезія — то для тих, хто вміє проговорити біль, а не тягнути його, як рюкзак із ноутом і власним Его. на літературниках прозу читають тільки мразоти. бо поети або мовчать, або вже вийшли курити і не повернуться. ніколи. @kudlatyy #кудлатий

Актуальні можливості публікацій для поетів і прозаїків 🖇 "Легіт". Сьогодні останній день набору віршів і прози з тематикою листів, звернення, присвят. Подати тексти можна через форму або через телеграм-бота. Приймають три тексти, оформлені окремими файлами. 🖇 "Так ніхто не писав". До 22 червня включно можна надіслати 5 віршів чи прозу на тему "Пам'ять". Подати можна 5 текстів в одному файлі через форму. Літературні журнали, доступні для замовлення: 🫥 Авангард, нове дихання творчості й експерименти є в журналі "Пнябзик": замовити за 170 грн ✨ Купа чарівної та магнетичної графоманії є в журналі "Провулок Графоманії": замовити за 250 грн 🖤Стильне оформлення та якісні тексти є в журналі "Легіт": замовити онлайн-версію за будь-який донат #віршопліткарка_рекомендує

привіт. як будні? вихідні? як побут? як з роботою? пробач за тишу в сотні днів - був сильно заклопотаний. тату зробила? гарний стиль. отримала підвищення? я чув багато звідусіль про успіхи колишньої. а пам’ятаєш, як колись ходила, наче марево? та очі без потоку сліз знов стали темно-карими. без мене ти за рік немов помітно погарнішала. тож перейдемо від розмов до чогось значно глибшого? шаліє внутрішній хижак. від поклику забутого. цікаво, ти така ж на смак, як на початку лютого? хижак відчув знайому кров, хижак заходить здалека. я знаю про твою любов – це грає мені на руку. Я – автор кожного з рубців, що глибоко під шкірою. для хижака найшвидша ціль - осліплена довірою. для хижака найлегша з жертв - наївна та закохана. даремно сіпатись тепер хоч жестами, хоч кроками. ховаєш погляд, як же так? ти стала обережною? завмер фрустрований хижак рецептори збентежені. ти усміхаєшся мені? для тебе це досягнення - дві літери. ти кажеш «ні» спокійна і одягненна. @daria_lisich #поезія #вірші

/Архетипи й символи/* Анімалістичні тіні бігли небом. Нам замало ліній, і зірвало греблю до сузір’я риби, до смішних чи прісних глиняних обіймів, архаїчних рисок. Складно все хоч трісни, тож побуду з тими, хто дарує слово — нитку з плутанини, видаляє зайве, вирізає з фільмів сцени із палінням, бо у нас є спільність. Дах сталево-хвильний, золотаві стіни. Із каміння тіло (ми так захотіли!), щоб ніхто не зникнув під завалом неба. Нам цвяхів замало — збудували б греблю. Збудували б місто без тривожних звуків, цитадель із ліній, що малюють руки. Не зламаймо ж гілку в унісон сопілці. Тіні креслять плани тим, хто має спільність. © Олена Галунець *Відсилка до аналітичної психології Карла Густава Юнґа: анімалістичні образи мають важливе символічне значення та часто пов’язані з архетипами, які є універсальними, вродженими структурами колективного несвідомого. @virshoplitkarka #олена_галунець

Зелень Шеєле, 1821 Кохання вбиває? Чи губить гонитва за фальшем тенденцій? Що ж всіх недолугих так вабить свій статус піднести в гнилому поспільстві? Ці люди дзеркал ще наставлять мільйони — надмірністю любо їм гратись... ... Смарагдова леді пливе серед сірості вулиць Парижу — адептка зеленої моди так надить всіх ігриків свіжістю образу. Юнка хитнулась: знов світ потемнів — від хвороби немає пощади вже місяць. Їй жрець Авіценни пропише поїздку на води, хоч доктор напевне не знає чи зцілить... Та як же лишити любові шалені рої тут? Коханий піде до Харона без рідного тіла... Є вихід. Прибуде художник до пишного дому. "Я хочу портрет. Не подоба проста — щоб стискався аж дух." Тихо дякує Шéєле майстер відомий. "Я ж наче жива! І чудесне зелене волосся..." ... Іконою став цей шматочок паперу — молився щоночі (зав'яз у болоті залежності-леді). Кохав її образ дріади ще дужче величчя живого єства: до розради поставить стілець чи захопить з собою у ліжко й цілує їй пасмо за пасмом... Щось милий так швидко заслаб: то зривався від спазмів колючого кашлю, то просто упав, то страждав у вбиральні, то страшно від болю кричав, як крилата в сильці. Він молився зеленоволосій богині: "Слабую без млості побачень..." Четвер. І ще сонна служниця жахливо кричить. У тривозі застиг. На дріаду дивились смарагдові склери. Ірен Нокс (@yapenumbra) #ірен_нокс

Пара 8 Зими нема vs Е. ÷про наступництво культурного коду в межах дуальної парадигми÷ в храм залетіла знизилася до відчаю осіла хвилинними зойками в супрематизмі квадратів* підлоги лячна, темна, видобута з піднебіння піднесена й скинута в глибоке провалля де чорні діри пульсують гуп гуп де сиві криги ламають згин рук де млосної магми плин плин ніжить ще теплий труп I feel good* .ритм.ритм.ритм.ритм.ритм. ((_скретч_)) good... to see... the world's getting loose... feels good... feels good... feels go go go gooooooооооооооо* . пінна течія спливає з кутиків рота вбий мене, брате, як вмієш, як креслив карту сторічної мерзлоти коли сиділи за партами, коли малювали майбутнє далекими зорями, на полях незасіяних          безгрішних                  незорених                  <><><> /ой полечко поле, та й кулями вкрите а на тому полі , два козаки/* світ над Мегіддо ллється між вітражі брате мій потойбічний, чи тепло тобі, скажи? чи там в тридцять сьомім червонім роблять ще мармелад? чи дивно тобі, чи лячно? чи знаєш, що ти мій брат? я би тебе голубив, тільки б ти знову жив; я би свою сорочку зняв, так, ніби витяг шип; я би в твої очниці глибокі віддано заглядав; я б радо стер усе усе чим я тобі не став. і губи Каїнові бліді, як смерть, дрижать його дім — камертон його стіни — картон* його трусить пекельний жар "давай, бро, так є, не тягни, не знімай свій чумний каптур, не займай свою темряву*, загорни моє серце в тверду палітурку..." — і Авель стискає руку братові, зводить йому гачок. "стріляй вже", — каже. — "досить грати..." а далі... ніде з нічого і в храмі тиша. і горобці* цвірінькають дику весну, де людство вперше має орієнтири, янголів і сатану. ...а вона летить попід стелею прилипає до горла вістрям провертаючи кляті сумніви мов загострений новомісяць* і серце гупає в такт це бойовий гопак .ритм.ритм.ритм.ритм. був, але не став гуп гуп вечірка у розпалі п'є за здоров'я харон гуп гуп пишається батько й дарує тотемне ребро стімпанк зазирає в годинники, складає  думки в "недаремно" світ над Мегіддо згас — тільки дим @ *більше нікому кидати меми** [приспів] їхали ми їхали стріхами і тихими губами шепотіли спільний сет ріками та криками ховали в полі дикому все... все....* ** 1. Зоріна, 30 грудня 2024 р. 2. James Brown - I Feel Good 3. Pitbull Ft. Anthony Watts & DJWS, R3HAB Remix I Feel Good 4. Українська народна пісня  - Ой, полечко-поле 5. Немаксим "Сутінки" 6. Карич, 30 квітня 2024 7. Єва Верле 8. Немаксим, "Марення" 9. Мурка "re:fleks і я" 10. ТМНК "Проїхали" @viknapoetry #єва_верле

Ще маєте час, щоб надіслати свої листи через гугл-форму або через нашого телеграм-бота. Прийматимемо роботи до 17 червня включно, тож поспішіть, поки ми не закрили реєстрацію 💌 Також закликаємо вас користуватися саме ботом для подання творів, адже тоді ви отримаєте відповідь, схвалено вашу роботу до публікації чи ні. ❔Якщо ви все зробили правильно, комунікуючи з ботом, то вам надійде повідомлення з текстом: «Ваш твір надіслано на розгляд ⌛️» – і тоді можете не хвилюватися, що тексти десь загубилися. Ваш @lehit

Кредо вбивці Рівнини - в кровистих ляльках. Ні дітей, ні святого не шкода сміливцям. Скільком твоя криця навіяла страх, скількох умертвив блідолицих? Стерв'ятники вдячно кружляють вгорі - то тіні твої зголоднілі, Не лячно? Далеко ж ти, лицар, забрів, тіла розрізаючи сміло. Вже тридцять із гаком скували тобі невтомні хроністи-зозулі, А стріли та кулі буремні твої - квитки в темний світ для поснулих. В короні звитяжних - ясний самоцвіт, що сяє очима Харона, Ще скільки поляже, вже скільки лежить від рухів убивчо-невтомних? А, може, пора в грішну землю меча встромити, поставивши крапку? Кінець - для початку нового життя. З плеча тут рубати не варто. Багато з'явилось танцюючих смерть, яким ще немає й двадцятка, Став крапку, вдягай на діяння вінець, скуштуй замість плоті облатку. І ти вже готовий здійняти клинка та в землю його посадити, Щоб вбивства не сіяла дужа рука - лиш квіти, ще квіти і діти. Тріпоче по жилах ворожості кров і знов закликає до битви, Твій хрест - обладунок, а вбивця - тавро. Час знову рівнини скровити. @real_dobrutskiy #добруцький

дім сьогодні мені наснився дім, на п'ять хрущовок - пара дворів, сідало сонце, і я радів, горіли очі, захід горів. початок літа біг до кінця, червень кидався теплом густим, і листя торкалося до лиця, коли у гілках я гніздо мостив. шуміли діти, шуміли батьки, шуміли друзі, неслись в галоп, і все на світі було легким, і все на світі чистим було, і я відчував це, бачив чув, і кожну мить судомно ловив... б'ючись у вікна, краплі дощу втопили сон у сезоні злив. нитками білими по воді блукали спогади, ніби приблуди. сьогодні мені наснився дім, яким він більше не буде. @nikolasson #ніколассон

червень червень їж похапцем, ти ж бо голодна до полуничних заграв солоних стікає по тілу бог прохолоди лягає на груди і лиже долоні місяць для милості й меду на тіло тоншає шкіра, зриваєш руками струпи кривавлять, море міліє ось тобі дівчино, на тобі камінь на тобі ночі для першого відліку повні трави надії на тобі літа черговий відтинок тільки збережи З книги «Риби і птахи» Фото Анастасії Куберт @novakain_poetry #новакаїн #оля_новак

Книжки! Збірки! Для воєнних! Друзі. В мене дуже велика потреба у збірках, книгах сучасних поетів/письменників. Я був у госпіталі. В них дуже слабеньке забезпечення саме сучасною літературою. А хлопці та дівчата реально хочуть читати. Якщо комусь з вас не шкода зробити донат своїх власних книжок або будь-яких сучасних книжок художнього типу, то напишіть мені в пп. Чим більше тим краще. Можна навіть по 2-3 копії. Дуже треба. Прийму все по Новій Пошті (доставку сам оплачу). Зберу все разом і забезу їм. Фотозвіт з мене.

*** Забери мене в рай – той, де хвилі цілують пісок, Де на березі пальми, а море, мов скельце прозоре. Не питай, чи люблю. Зайве "сяють" казати про зорі. Я ж очима про ніжність щоразу кажу тобі знов. Запроси мене – мовчки, лиш поглядом ніжним поклич – У краї, де хіба що з чуток про морози відомо. Я з тобою одним відчуваю себе, ніби вдома, Навіть там, де байдужість, де люди мізерні – богú. Заховай мене: палко в обіймах від лиха прикрий. Захисти від образ, від пліток, що вирують запекло. Ти ж вогонь, без якого тужитиме серце за пеклом Навіть десь у раю, бо ж і Вічність без тебе – лиш пил. @virshimashi #чекарьова

Чи це ти,      антрацитова подруго? Звідки стільки чорнильного суму? Де поділася статна граційність? Помовчати?      Про що би хотілося? Чи сполохали листяні дотики,       що грайливо краєчки           відщипують? Чи спричинено знічення звістками? Гайда плентатись містом    розхристаним,      попід морем зелено-пашистим,        що із тюбиків майстра           розбіглося. Клени шелестом      втіху нашепчать нам. Та не бійся,      тебе не покину. Хоч висмикуєш часом волосся      та останні нервові клітини. Відчуваю,      гнітиш і гнітишся         різнопазлістю планів і дійсності. Хоч не мала ніколи плечистості,      та тримайся. На спільному тремпелі    відпочити ще встигне порепаний       та підсмалений лихом жакет. Не зникай і тоді, як удача       до зеніту зненацька дістанеться.  Сонце-фарту тускніти прописано,       як і тирсі живити вогонь. Поведу тебе в сутінках плескатись,        замість порпання            в темені сумнівів. Нехай спокою крихти розгублено,        арабеск понесеться до Всесвіту,           віддзеркалиться в сотнях зірок. #верлібр, #СТ_contest

мрійники дездрімеру послухай, смертний мрійнику колись я теж багато про що мріяла але сценарій пишеться не нами і ролі ми отримали без проб. я мріяла бути деревом схилятися над людьми захищати їх від дощу лоскотати гілками бездомних собак. я мріяла бути птахом летіти над хмарами дивитись на всіх звисока знати одразу, що станеться далі. я мріяла бути квіткою бути терном, бути волошкою стелитися під ногами вплестися в чиєсь волосся навіки. я мріяла бути вітром гуляти тонкими вуличками блукати між вікнами зйомних квартир та зрештою стала одеським повітрям закоркованим у банку. я мріяла більше ніколи не бути собою переписати сценарій мати занадто звичайне життя не було б ні віршів, ні пісень ні вальсів, ні обіймів, ні словесних бійок, ні ляпасів ні гіркого я тебе люблю ні солодкого я тебе ненавиджу не було б нічого окрім прісного моря блакитних очей. та в кожному морі є сіль і тому я вчу цей ненависний сценарій виходжу на вулицю-сцену і граю себе так правдиво і чесно що кожен без сумніву вірить: вона ніколи не мріяла.

«ти кажеш — ти мріяла» від архіву мертвих персонажів я теж пробував мріяти, але в Одесі мрії швидко псуються — сонце їх смажить до хрусткої корки, а потім продає як ювелірку загублену в цьому морі. я мріяв бути актором але мій театр — це під’їзд, де старі ролі читають нові обличчя і в кожному монолозі завжди хтось забуває, що це імпровізація. ти кажеш: "я мріяла бути деревом, квіткою, вітром" — а я мріяв просто не бути статуєю на розі Рішельєвської, бо навіть вона має більше уваги, ніж чесна людина в цьому місті. хотіла бути птахом — а я просто хотів маршрутку, де всі мовчать і ніхто не читає віршів з інстаграму. але навіть це — фантастика. море блакитних очей — народжена в ньому і з кожним поглядом в ті очі бачив тільки пустоту, де лежать обірвані фрази і квитки на вистави, які ніколи не зіграють. одеське повітря в банці — це ще розкіш, бо в нас тут продають навіть спогади, і ті дешеві, як римовані пісні вуличних гітаристів. ти кажеш: "я граю себе так щиро, що всі вірять" — а я бачив щирість у хлопця, що читає свої вірші в пустому дворі для однієї кішки і камери на стовпі. бачиш, ми обидвоє актори, але ти граєш мрію, а я — її хронічне заперечення. і поки ти вивчаєш роль я пишу ремарки на зворотах старих чеків з театру, де сцена — це завжди перехід між тим, ким ти була і тим, ким ти знову не стала.