Храм поезії (🖤)

Крокодил Діас Море безмежне вдень дихало бризами, Кашляло штормом вночі. Брилами, скелями, крихтами виринув Острів у синій воді. Виросли кероби, каперси, діктамос І олеандрів ряди. Поміж олив і дубів – трави килимом Вкрили підніжжя гірські. Мудрий народ, із богами порадившись, Побудував кораблі. Але халепа негадана трапилась: Їв ті човни крокодил! Клаптик землі боронила рептилія – Гинули всі веслярі, Що у навколишні води вітрила та Кілі врізали свої. Ковть! І нема! Не причалить посудина! Нічого шастати тут! Просить народ в Громовержця заступництво, Бо ж справи так не підуть... Вирішив Зевс згодувати зубатому Хліба магічного шмат. ... і крокодил став знелюдненим каменем – Островом пустки і втрат. Був і нема? Ні, навпроти колишеться, Крит стереже і тепер. Захист не завжди дорівнює знищення. Істинно вирішив Зевс. 05.01.2025 @olesya13r Вірш для Полінки Мовчан, моєї 6-річної чудової читачки та поціновувачки 💛 #репа

«Моя неосяжна …» Останній оплот демократій, Де воля для духа і плоті. Нестримна культура з моралі, Нескорених тьмою героїв. Тут памʼять про давні легенди, Де принципи вищі за похіть, Стражданнями виросли клени, Стараннями дались уроки. Останній незримий оазис, Де води могутніх поривів, Безмежні мотиви коханих, Безкрайні бажання людини. Тут діти рухливі та гамір, Де сльози окрилюють мрії, Терпіння загорнуті в рани, Тривоги зміцнили надії. Останній притулок незгодних, Де кожен знаходить утіхи, Помірні ідеї знайомих, Поморені очі батьківські. Тут шлях, що пройшов на свободі, Де спогади радісних друзів, Плеяда Небесної Сотні, Пісні соловʼя в ріднім лузі. ©️ Роман Лисенко

нестримна лють давно живе в моєму серці, відбірний лексикон застряг в сухому горлі, тож не чекаю, що добром мені озветься – виприскую щодня слова лихі й потворні лице моє – наче асфальт сільської траси, пропитий розум часом не згада подій й таблицю множення, лишень дату зарплати, у череві по вихідних бодяжний хміль снуючи змішусь в суцільній сірій масі, цей нескінченний містом броунівський рух мене захоплює – нема часу каратись, не волк з Уолл-стрит я – нікчемний відчайдух! можливо завтра все ж зберусь якось до купи: порушу принципи і натягну кривий «оскал», вдягну сорочку кольорову – буде круто! і не скажу нікому, що цей світ мене дістав © ольга ритик #вірш вірш писався в травні минулого року вирішила виставити нарешті римоване для Василя Капці і Сашка Негрича 🩶

/повіки прокволисто затуляють обрій реальності. провалююсь у безодню думок, що мандрують скрушною свідомістю. втопаю в обіймах Морфея./ бринять у повітрі мелодії шовкових косиць. чарують малевом цноти бадьорі дівиці. зацікавлений погляд красовитої жінки воскресив мою пам'ять. /спалах/ будинок покійної. полиця. фото у позолоченій рамці/ /спалах/ турботливі руки одягають купальський вінок. запахи мальв і ромашок огортають скалічену душу. жваво біжу у танок за прекрасною музою й на стомленому обличчі безтурботно оживає                                          радість. /спалах/ /я лечу. знизу на холодному ліжку видніється тіло. моє тіло з мертвою посмішкою./ Каріна Коваленко #каріна_коваленко

ходять чутки, що ситуацію виправить активність на актуальному зборі адмінки більше інформації про збір в пості в інстаграмі

я сповнена розуміння, Анжеліко

Один для мене інший для Кузьми

Вам бракувало літератури у слемі — тоді ми його надрукуємо! Харківська слемерська сцена з часів створення LitSlam.ua стала стартовим майданчиком для багатьох авторів та авторок, які творили і творять витончену та справді сильну поезію. Вважаємо, що не маємо цього забути, натомість хочемо задокументувати це в суперсько-класному сучасному альманасі харківської андеґраундної поезії 🤩 З допомогою краудфандингової платформи «Моє місто» ми запускаємо збір на 130к для створення цього видання. ⚡️ Єдине, що потрібно від вас — підтримки, репостів, донатів, а решту — за нами. Осьо тут збір. Все буде слем — і тепер вже не тільки на сцені 🎤📚

👀

Амур В горнило вкину, в океан занурю, Стальним коліном поховаю лук. Бо я тебе спіймав, крилатий дурню, Під'юджував думки мої розпутні. Убивце серця, віснику розлук. Пручаєшся, пір'їнами тріпочиш, Як снич, що Гаррі Поттеру до рук В полон потрапив. Чи за темний злочин Бандит казенку пригніздив сиру, Нарешті грішне пір'я розкурочу. За смак отрути на вустах Ромео, Розврату плід блудливих афродіт. Коханців, що грішили потаємно, Слели вуста, зашрамили рамена, За погляди, що корять мимохідь. Куди пуляв, стрілець короткозорий? Кому літа понищив молоді? Час дерти маску, недорослий Зорро, Додолу ключ любовних володінь, Я стану тим, хто думи опрозорить. Не янгол він - безжальний демон блуду, Архангел війн, проколотих сердець. Цей ХелловІн востаннє перебуду - Лямур, Амур, я зводжу нанівець. 06.02.2023

цього особливого, теплого ранку ти ніжна, неначе тканина фіранки. на шкірі твоїй залишаю цілунки. мене не залишить про тебе ні думка, ні спогад, ні погляд. тканина вкриває чарівність пісочних годинників тіла. на тумбі - червоне вино, аж криваве. і я усвідомлюю, як пощастило мені бути тут, бути поруч з тобою. мені невідомо, як жилось раніше, коли існував без твоєї любові. я тут, у моменті. не важливе все інше. ПаліндРомова Бабка

💬 Суперновина! У нас зʼявився чат спільноти «Леготу»! Натискайте сюди й гайда всі разом знайомитися! У чаті ви можете обговорювати нові випуски, ставити запитання команді, ділитися своєю творчістю, знаходити однодумців і просто підтримувати зв'язок із нами та нашою спільнотою. Уже чекаємо на вас там 🫶🏻 Ваш @lehit

осипáтись зерном гранату на її голі плечі, ключиці, стегна. приймати поразку, вирок, і не просити реваншу – все скінчено. ㅤ гра від початку була без правил, без меж, без ставок. жодних обітниць – лиш таймер, який я терпляче ігнорувала. ㅤ ㅤ осипáтись зерном гранату, дивитися, як червоне впивається в шкіру, як кровоточать рани – огидно. кровоточать і не відмиваються. ㅤ це водночас красиво – бачити, як все віддаляється. як тьмянішають спогади, щоб не травмувати. залишаються лиш акценти – терпкі. багряні. ㅤ ㅤ карти на стіл. вскриваємось. вона забирає усе, що я маю, та мовчки іде, не озираючись. ㅤ а я залишаюся. 13. 01. 2025 #фото ; #вірш

ти мене ненавидиш. я єдиний скажу правду, коли світ сходить з орбіти зворотнім обертом. заздриш Овертонові — в моїх залізобетонних аргументах не прорубати вікно. а моя повага до чужих меж — це переодягтися в жінку, аби в туалеті лесбійського бару перетнути червоний мереживний кордон. /дінь-дон! сюрприз, мила/ це розчавити бігмак об обличчя фітоняшки з селеровим фрешем замість мізків. це харкнути жовчю на зелений /з дозволу нецікаво/ і не перейти. а тобі не тісно, затиснутій у клітці в черзі до соціального ліфту? не заходь туди з незнайомцями, хай обличчя карбовані в памʼяті роками. зрештою, заощаджу твій час. перший тобі бреше, другий — поруч, коли вигідно. ну а третій… ох, це митець, що вигорів. знайде натхнення, оспівуючи твої вигини, все на вас поставить, та програвши, — викине. а ти не ставиш більше на людей. ставиш на числа та факти, а доля — халепа! — кидає монету, викатує аверс. така собі каверза. /ви все проґавили, Авелю/ театр догорів, хоча виставу встигли дограти. вертайся, вже пізно. і нехай не лишилося нічого крім ілюзій та самоїдства, сідай за вечерю. нехай почала себе гризти, доїдай, як вдома вчили, до останнього шматка. і не смій блювати після їжі.

🔥⚔️ Вогонь ватри ⚔️🔥 Сидять біля вогнища серед лісу. Бесіди водять. Я – каже один такий – любив пиво та Одіна, Тепер у Вальхалу пішки, валькірії поруч утомлені, Ще чого, напружувати їх крила своєю вагою. П’є – рани душевні гоїть.  Агов – говорить така одна, білява, коса-краса між лопаток, Сміється, тримає в руках глек молока, люльку, бокал, Стрічку та синю річку. Вона звикла тримати багато – парамедик, життєве кредо – Рятувати усіх, хто ледве. У небі палає блискавка Лисячим лиском. Ми – витривалі, щось тримали, тепер треба далі. Третя – чорна, недобра київська відьма, очі сині, яскраві, П’є каву або ворожу кров, автомат через плече, вогонь таких не пече: Запеклися – не скам’яніли. Немає жодної сили у ворога перед нами – каже весело, Мармурова брила, зла бестія. І що, що мертві – живі корінням упертим. Четвертий вагомий, грубий, веселий, Як чорт – море йому по бороду, За спиною – Броди, Дніпро у келиху бродить. Такий однією рукою – будь-які окови.  Я – говорить з туману, додому зазирну на день сороковий Із вітром шалим. Як там мої – Чи все вино випили, чи всі гріхи пригадали. Ой, матінко, ворогу все ще мало. Говорять хором: Та ворог – ніхто, заслабкий для нашого люду – звучить усюди Вітром, тріском вогню. Своїх вбороню, чужих поховаю – птахами пітьма сміється – Ворога знудить від того потоку сили. Яку ж відчинили зливу! І так собі п’ють у хащах наші назавжди кращі, Четверо, п’ятеро, сотня – на краю бездонної пащі, І небо гримить від гніву. Серпень 2023 р. #збірка_Холодна_весна_22 ***

люби-мене-не-покинь. Інколи думаю про те, що єдине, що спонукає людей до писання віршів - це бажання подобатись. Більше, інтенсивніше, яскравіше, ще, ще... Такий собі сублімат нереалізованого кохання, дитячої недолюбленості, мама, ну подивись, я зробив нову поробку, ну ЗВЕРНИ НАРЕШТІ НА МЕНЕ УВАГУ!! Постійне ятрення дитячої травми, де дитина, щоб заслужити любов важливого дорослого, робить буквально все - істерить, епатує, йде в деструктивну поведінку, лиш би не почуватися тим, кого не існує. Що таке мистецтво у цьому контексті? Це щось більше, ніж просто спроби якогось індивіда залатати свої власні травми. Це щось, що стосується ще когось, що у своїй направленості трохи виходить за межі нарцисичного "я", де вектор спрямований не всередину, а назовні - на спостереження за світом, переломлення його процесів, осмислення в собі та трансляцію "від" як внесок у побудову загального. Постійне кружляння в собі та своїх травмах по-перше, не здатне вирішити власні проблеми, бо не змінює кут погляду на них, а по-друге - незворотно розчарує самого автора. Бо насправді, ніхто тебе не любитиме. Навіть якщо буде мільйон читачів, відомість, впізнаваність - в певний момент ти зрозумієш, що всі вони не бачать ні тебе, ні твого твору, ні того що ти хотів докричатися в ньому, а бачать лише свої ілюзії, використовують твір щоб "дрочити" на нього, або в інших цілях для самих себе, або й зовсім не розуміють... І твір стає спотвореним тобою. Однією з тисяч масок, кинутих долу в недорозталий сніг і розтоптаних натовпом. Кожне людське "я "- вбивчо самотнє у своєму вакуумі, якщо ізолювати його від соціуму, це і є певно, справжнє пекло. Якщо його робити центром власного всесвіту, всесвіт стає схожим на безодню, заселену монстрами, привидами з обпаленим обличчям та слизькими спрутами, що торкаються холодними щупальцями і ніколи, ніколи не можуть зігріти... Залишається лише відчинити задраєний люк і вийти у світ, щоб нарешті побачити, обертаючи ізольоване "я" на трансформоване "ми", відчути причетність та усвідомлення, як це — "бути" Бо справжня любов там, де є обмін.

▸ Пам'ять *тук-тук-тук* Нагадають про себе спогади, вдаряючись у скроневу частину мозку. І так хочеться запросити їх додому, напоїти чаєм, нагодувати пирогом з вишнями, але втікають щойно відкриєш двері. Точно глузливі діти.            …а за порогом спокою чекають будівлі, що самовільно демонтуються, розсипаються, втрачають себе. І лиш фундамент металевими кігтями чіпляється за землю. Кричить:                     «Я тут!                       Я досі існую!» Торкаєшся холодного каменю. Дивишся на небо, яке загубило свого цегляного Атланта, І ніяк не згадаєш:                     якими були поверхи?              які історії там мешкали? Збирай цеглинки, хоч і не добудуєш власну Вавилонську вежу, не згадаєш, що робила вчора.            …а на вулиці осінь виблискує золотом перших сережок, що подарувала мати. І листя шурхотить так, ніби знову бігаєш по ньому з друзями.              *шурх*                             *шурх* Поки рідні імена не розсипляться маленькими жовтими клаптиками на асфальті. Скласти їх докупи хіба важка задача? Л                           О                      Н               К                       Ж                       И М                         Ф                       Д Та чомусь не виходить… А дерево сумно хилиться пустими гілками, мовляв:                    «Вибач,            шукай минуле деінде» Згадуй, які лінії долі малювали тріщини ледве замерзлого озера, в якому колись майже втонула. Накажи ногам знову прокласти маршрути, якими крокували крізь заметіль до телеграфу.    *човг*                       *човг* Повзеш містом, бажаючи загорнутися в його обійми. Воно ж бо тебе пам'ятає ще юною студенткою!                     А хто ти зараз? Почуття змішуються, в єдиний зміїний клубок, невпинно сичать:             — Сссссссоромно! Авжеж, соромно. Бо загубила ниточку-відповідь до важливих питань:                              Де це я? Мене звільнили з роботи?                    Ці ліки вже випила?         Я знаю вас? *тук-тук-тук* Стукають спогади у скроні, розпливаючись плямою у помутнілому склі дверного вічка. Впустиш чи ні?                     Чинитимеш опір                                     чи       відпочинеш в блаженному забутті?                 Пам'ять лякає думки, і вони бігають, мов офісні клерки, від однієї ділянки мозку до іншої, питаючи:           Що робити?                      Що робити                                Що роби.. — Ти чуєш, бабусю?                         — Чекай! А як тебе звати?... @liliums_swamp #yrboo_вірші