Храм поезії (🖤)

першою здасться дев’ятка воріт на колючо знайомому полі, на межі між дворами-світами заросте павутиною скільки б не захищав її, не летів карколомно як Ікер все одно час візьме своє оборону не можна тримати постійно, казав тренер, що вічно кричав у перерві щось та й залетить літери зітруться пір’я обвуглиться і падіння буде болючим як перша зрада тоді то все і посиплеться — віра в себе, магічну сімку та зимові свята розлетиться уламками “Green Day” по асфальту головне не порізатись інакше спогади витечуть швидко особливо хороші особливо ті, що вже не повернеш там де ти був королем в країні пірсів та чебуреків такій своїй, але такій далекій здавалось би стільки часу попереду але кожне літо спека все наростатиме, поки не виплавить один великий злиток люті у твоєму маленькому серці розуміння того, що ти шістка прилітає гучно кудись у сусідній будинок повний тих, кого не захистити ні тобі, ні тому із малюнків, кому достатньо не пропускати сніданок, щоб щодня виходити проти дійсності раз на раз але їй чхати на правила спритні руки підміняють поняття в колоді: і ось замість правди підступність вирви на місці футбольних полів і маленькі дірки на картонках із написом “Діти” а коли ти залишишся сам із повним стосом розчарувань на руках, вона повісить на погони дві нескінченні пустки одну навколо і одну усередині @virshok #карич

квітень такий, що не можеш не квітнути томно і тривко, надірвано і нікому, крім тебе, ні криком, ні вірою не подолати уявний бліц-криг, не перетнути прозору стіну поміж світом та першим весняним видихом: розпорошена втіха раптових побачень, зрощене тіло двох ненаситних створінь, і квітень такий тут, що просто не можеш противитись, квітень такий, що не можеш не розростись — серце ширшає, подих стає рівніший, вірші слюнявіші, сонце більше не б'є під дих — я би так і залишився в твоїх затишних стінах, не тягни мене далі, я б ще трохи і звик, що буває так легко, довірливо, цілісно просто бути, відключивши лічильник днів, я би так і покинув себе на межі твоєї масивності, квітне, і чому нарощуєш відстань між нами, щиросердно не зрозумів. та буремна вода, нестримна, добірлива змінює форму, не припиняючи біг. в мене щось невловиме змінилось у погляді. я не знав що робити, розгублено виказав вдячність і тихо зберіг. Мар'я Терція

Завдання 2 туру: Завдання на другий тур - написати вірш на тему Води. Є можливість використати будь-яку цікаву ретроспективу для написання роботи. Все залежить від власного бачення та уяви. Дедлайн: включно до 31 жовтня о 23:59

Шановні друзі! Запрошуємо вас на благодійний поетичний захід «Чотири вітри листопаду», який організовує Влад Скринник спільно з ГО «Поезія Незламних». Мета заходу: зібрати кошти на дороговартісні ліки в дитячу інфекційну лікарню діткам, купівлю яких не всі батьки можуть собі дозволити, а нцзу не видає. (одна баночка 100мл може коштувати 28000 грн). Тому ми, як одна із течій волонтерського руху, долучаємося, аби врятувати якомога більше маленьких життів.🤝 Умови участі для авторів: благодійний донат від 200 грн. на ліки в дитячу обласну лікарню. Ваша поезія може стати чиїмось шансом на одужання. Зустріч відбудеться 24 жовтня у ВОУНБ ім. В. Отамановського о 14:00. Долучайтеся! Разом сильні, разом незламні! 💙💛

Осінній бал шафранових гаїв Ховає сум прийдешнього затишшя, А за вікном чарує гола вишня, Спокусливо вкрадається в чаї. І лист із листя спогадів моїх – На ковдру візерунок ляже нишком. Осінній бал шафранових гаїв Ховає сум прийдешнього затишшя. Крон-вітер зупинився, щось таїть: Непритаманна мрія чи колишня? Зривається остання згадка з вишні, Крайнебо коронує Альтаїр. Осінній бал шафранових гаїв. ЮІ, ©️

в спальниках повних диму сни зовсім інші сняться звичне для мене ліжко, замкнене в сірих стінах корчиться від тривоги, думкою оповите, як ти там засинаєш під свічкове багаття замкнуті в кола люди до підземелля міста, втомлені та незламні, крокують під гул сирени мостять собі там на ніч такий, як і в тебе, спальник та інколи їм так само зовсім там не до сну про мене ти геть не думай, спи, поки є наснага і час дозволяє інколи трошечки відпочити в Сигналі чекатиму плюсик і досить, аби зрозуміти – з тобою все добре, рідний і я іду далі жити © ольга ритик #вірш #текст

Цей світ триматиметься на дітях, що не знають російської і кажуть "мамо, я не розумію цієї мови". на дітях, що зростають у вибухах і не плачуть від звуку тривоги вже не плачуть, бо плакати втомлює. сирени витимуть завжди, але діти ростуть і зростають і дорослішають, коли інші виборюють для них час. час на дорослість, час на те щоб не знати й не чути хто такі достоєвський чи лєпс, не знати, як боляче помирати і як ніхто не воскрес хоч скільки говорили про пам'ять та про вічне життя - смерть незворотня, і вона торкається кожного, хто ще пам'ятає своє ім'я й імена людей яких називає своїми. світ буде триматись на дітях, які ходять до школи і знають, що Йогансен та Симоненко не пережиток і не старперство, знають, що Горську убито і що спадок дідів та сивочолих бабусь роздали московитам, знають, що хліб не викидають не тому що дурні, а тому що колись його відбирали, і що правда вартує серця, вартує биття у стіни. знають, що в світі існують вони не завдяки, а супроти усьому. незалежність також триматиметься на дітях, які пам'ятають усе до крихти і вірять лише у пам'ять 24.08.24 t.me/in_gal_night #софія_волкодав

Вчора виповнилось рівно 2 роки від того дня як я написав перший рядок у книзі «Балади Прадавніх Вітрів» — роман в оповіданнях про різноманітні пригоди величних воїнів минулого. Ця книга не виключно про війну та не про гординю переможців, а про життєвий шлях кожного героя в кожному оповіданні, про відвагу, про кохання, про зрілість, а найважливіше — про новаторства, які змінювали хід подій у різних епохах. Я дуже вдячний моїй творчій команді, яка мене підтримувала весь час та витримувала мої забаганки. Я вдячний всім бета-рідерам (а їх було аж вісім), які надихали відгуками та порадами. Дуже вдячний Мирославі Кривуца за ідейну підтримку та початковий етап написання книги. Особливо вдячний своїй мамі Наталі Лисенко, яка першою прочитала весь роман. Мега вдячний Іванна Лисенко за терпіння коли я вечорами та на вихідних приділяв час цьому захопленню, а також за особливий відгук до розділу про ковбоїв. Передзамовити книгу можна за посилання тут (зараз ціна 375грн замість 425 грн): https://romanlysenko.com.ua/prod/706480 Щоб передзамовити книгу разом із попередньою збіркою «100 тіней життя», посилання тут (разом дешевше, замість 775грн наразі 675грн): https://romanlysenko.com.ua/prod/706481 Короткий опис про книгу: Саги, міфи, пісні, перекази, легенди завжди захоплюють увагу своїми несподіваними й загадковими подіями. У цій книзі відображено не тільки неординарні події з життя, які призводили до новаторських винаходів та монументальних подій. Тут ви поринете у прадавній світ спартанців, у пафосний реалізм римлян, в автентичний світогляд вікінгів, у моральні принципи хрестоносців, в авантюрні підходи мушкетерів, у загадкові думки самураїв, у цілеспрямовані погляди ковбоїв, у духовні цінності козаків.

поза холодом (Вірш №45) Випурхни, прошу, з обридлих тенет, вибухом стань, розірви холоднечу. Ти станеш крапкою, що посеред Всесвіту втілиться власною втечею. Друзки довкола сформуються в зорі. Друзі-продукти літатимуть в космосі. Справжнє — усе, що здалось ілюзорним: кожна фантазія втілиться в просторі. Вийдеш назовні, і, коли ти вцілієш, будеш радіти та з подивом вірити в те, що ти — є, ти — цей світ, та що білі діри були колись чорними дірами. © Анатолій Касперський 22.10.2026 #поезія

.--. .-. -.-- .---. ...- -.. ...- .- .--- * люба м., сподіваюся, вдома не страшно і світло. я пишу з найчорнішої втоми / западини світу. заміряю, як тисне за бортом, і тихо сивію. запитати б у дзеркала: «хто ти?» мовчить – проржавіле. розпливаються плями некрозу – на склі та обличчі. запускаю в них пальці. морозить. не боляче. звично. відмиваю жахи до прозоро-стерильного скрипу. люба м., я в безодні безмовності скнію і хрипну. вони знають: я тут. сапрофіти роздряпують корпус. кожним шумом до суті прошита, здригаюсь і корчусь. але згодом тут можна прижитись – із комплексом жертви: «я мале непомітне людисько. тому і не зжерли.» люба м., тут відразливо гарно. озера і гори. і здається, що бог із туману до мене говорить. я зриваюсь на голос, мов сарна, по скелях відвісних. та коли відключаю VR, у каюті затісно. наутилус заглох. ані руху. дурію. бо дика.  бо у мене складаються руки, а в тебе – будинки. бо в обох переривчасто гуркає в надрах та зовні. і морзянка скрегоче розлуками / зернами солі. доки хтось до ядра прогорів, бо синам іще рано, в мене множаться клони-вугрі та келоїдні шрами. доки юні відходять у рід, аби сонце не згасло, я знаходжу задирки і ріжу щипцями до м’яса. люба м., не хвилюйся. це відкуп малою ціною. я тепер прокидаюся рідко. безпам'ятство гоїть. я тепер прикидаюся свідком на лаві підсудних. бо інакше мій вирок «нізвідки, ніде і усюди». я так довго лежала, полігши у битві з собою, що найбільше бажання – обійми, що будять без болю. люба м., приїжджай. обіцяю тебе дочекатись. це послання – межа / закодовані координати. ____ *приїжджай @alefandco #алеф

переписую перемальовую перекладаю вагу на тінь від тіні як би нудно це не звучало, чи не було як би не ставало сутінкам у квартирі тісно звісно, ми не помістимося удвох звісно, ця суперечка не має ні змісту, ані закінчення я відкладаю для тебе тру‌нок — й б/у труну аби відображення зникло аби ти не покинув Лімбу чи, може, лімбічності власної ноцицепції ти відкладаєш мені дзеркала старі й потріскані ті, що кажуть бабусі, — назавжди прокляті і затраскані слиною, фарбою та комашиним послідом трупами мух й металевими відголосками копій із недолугих аналогів принтерів ти і я перед іспитом на придатність для існування переписуємо історію, видаляємо імена та факти видаляємо відображення власних облич і тільки один переможе тому облиш 02.05.2026 @in_gal_night #софія_волкодав

Падай в мої обійми                           таким який є                                      притрушеним стане поріг мій одразу               твоїми палкими флюїдами Падай мені на плечі                 не бійся тебе я втримаю  хоч іноді буде гірко               з такими кривими гірками Падай мені на волосся                       доторками і диханням стане воно і прихистком       для струмків які не втримаєш Падай у саме серденько            туди де тривоги шéрхають ритмом воно заколисує                          темні нічні неспокої Падай на мене                      білим             вкривай сніговим туманом Падай на мене                       білим                             снігом                                    пречистим Падай… 🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍 © ольга ритик #вірш #текст #сніг_на_голову

| a farewell to night | Пухкі трояндові поля пролягають між тіл, тугих, наче мʼяз, шипами електричного струму пронизують шкіру – на відстані подиху торкаєшся ландшафтів ключиць, пестиш рогівкою ока синьо-чорні клітинки простору, здаєш оборону: солдатик до солдатика, гвинтівка до гвинтівки – долі. До ранку. І навіть якби назовні закінчився світ, або ж небо зайнялося жовтим чи сірим – долі. До ранку. Кишеньковий янгол регоче в обличчя, міцно натягує струни – і ти смієшся, стискаючи ранок в долонях. @reflexref #марина_горбатюк

*** Вона стоїть перед дзеркалом. Сукня в крапочку, обручка проста, тонкий ланцюжок, в улоговині поміж грудей – фігурка Христа, слабкі руки, короткі нігті, рожева смужка старого рубця. Вона стоїть, думає – дивно, але на мені немає лиця.  І як же це сталося, я пам’ятаю, у мене було лице. Я мала вилиці, брови, блакитні очі мала, кінець кінцем. І скільки я так стою? Сьогодні вівторок або, може, четвер? І як мені бути далі, як без лиця я маю жити тепер? Прийшли найрідніші, помили їй голову, дали гідазепам. Провітрили дім. Поплакали разом. Вдих і видих, короткий спазм. Ну що ти, пташко, поїж хоч трохи, давай, маленька, або поспи. Забрали леза й ножі. Пішли собі. Пара тихих печальних спин. Всі кажуть, потрібно жити далі. А як конкретно – ніхто не вчить. Вона стоїть і думає – ти без лиця кричи тепер не кричи, світ не почує. Глухе мичання. Землею туго набитий рот. Уробороса танок безтямний. Днів непотрібних коловорот. Та якось вранці вона дістане врешті червоного олівця і намалює собі кривеньку усмішку й очі на пів лиця.  Пройдеться містом. Згадає, як воно – сміятися до чорноти.   Давай, рідненька. Тут пів країни таких усміхнених, як і ти. Ірина Цілик

чи то вдарить бивнями спадень зоравши поля задимлені заструменіє під вітрилами обрію надвечірʼям де бродить поміж вітряків ирію скуйводжене лоша осені на післяжнивну стерню копитом налягаючи а ми дотичні залюдненим вагонам в суміжній реальності висмикуємо по черзі знимки образів і вже вивертом з оберемком ніжности випурхую вгору на поклик любимих рук відлунювати вересень / бо навіть у гирлі міста заповненого ключами до зближення обираю твоє імення @nlitvinovapoetry #літвінова

*** Кров не вода — жил не вимити, не пустити по течії. *** Психологи радять писати прощальні листи І пускати кораблики за течією ріки, бо інакше тебе ментально затягне на дно. Кровні зв'язки не розірвати, завжди знайдеш себе у них. Найбільше болить, коли розумієш проблему, але напроти бачиш лиш дзеркальну версію себе. *** На судді Феміди винесли вирок — ти не копірка, не бери чужого, твори своє, історії пиши кольоровим чорнилом, головне, не пускай кров, а відпускай кровні зв'язки. #ольгакрейзі #віршіольгикрейзі

Силянка для флешмобу до Дня Незалежності 🇺🇦 Луганщина❤️ #в_наявності

ловлю бісики у твоїх очах, водночас із зайчиками у ластовинні. хіба винні метелики, що летять на світло, наче у фільмах жахів? чи відьми у тому, що втрапляють у полум'я від світанку і десь до полудня, вигоряючи до кальцієвих ґрунтів? начебто ти після важкої роботи вигоряєш до скону і замовкаєш перед дзеркалом у кімнаті. розгортаєш книжки про чаклунське приладдя і трави, що розквітають надвечір. небезпечно залишатися поруч, коли ти розкреслюєш стіни ескізами зломищ та пам'ятних місць про втечі від особистої інквізиції. лицарі ніколи не приходили вчасно із порятунком, тому повторюю і повторюю, наче мантру. ти єдина можеш торкатися правди стопами та руками ластовинням, думками й голосом розтинати солені води поза будь-яким часопростором, пересушувати річки, переповнювати пустелі, малювати на стінах звіти про діяльність ковенів та костелів минулого, типу ОльгиЄлизавети, повз які пробігаєш додому, наче існує тільки одна дорога і та до центру землі нижче по городоцькій. я випиваю розчин з матіоли та флокси, доки ти переховуєшся від світу, бо мені не вдалося @in_gal_night #софія_волкодав