Храм поезії (🖤)

Моє пташа, розхристане і босе, Зневірилось. Розстебнуте нутро. Злетів з віконниці міцний прогонич, Пташа осердя вигризло й втекло. Нездужало. Склювало сірий камінь, Що замість хліба груди підпирав. Зреклося всіх знайомих і незнаних – І густиною плавиться діра. Пташа зцілиться силою тяжіння І чорне око віями до хмар Приліпиться, а там панує тиждень І день, і ніч, і зоряний нектар. Сполохано пораниться об зірку І гойдалки влаштує навесні Пташа. Воно з любові і повірʼїв. Дитя примхливе. Тільки не спини. Оксана Мовчан 28.03.2026

втрачай мене помалу отак, як вмієш з кожним не сказаним словом із кожною не надісланою посмішкою і «доброго ранку» із кожним «не сьогодні» втрачай мене мовчки втрачай, як океан відпускає своїх мешканців розкидає їх своїми хвилями на розпечений пісок і вони тануть або довго і спустошено палають під пекельним сонцем за крок до своєї солоної мрії і зневірливо отак вмирають а він споглядає мовчки втрачай, як непотріб, як річ брендову, хоч і не нову але доступну і наче таку бажану яку взяв і носиш на тремпелі з собою по залу в секонді, а в підсумку повертаєш на місце і йдеш мовчки втрачай всі миті зі мною, від яких відмовляєшся від погляду… голосу… доторків від оголеного силуету на твоєму ліжку… балконі… в телефоні… втрачай свідомо і зараз як вмієш мовчки © ольга ритик #вірш #текст #думки

Ти сам собі близнюк Терези і риби Твоя подвійність Людини і звіра Бадьорить дух І гартує пильність Ти любиш поезію, пишеш зухвалі статті, знімаєшся в кіно і обіймаєшся з безпритульними Інколи ночуєш на залізничних станціях, граєш у переходах і виглядаєш, як волоцюга Ти маєш гарну освіту, дім в тихому центрі і стабільний прибуток Якось ти був водієм тролейбусу, продавцем квітів і охоронцем котеджу на Боричевому тоці Ти любиш каву, хоча в тебе від неї тремтять руки і серце, як тоді, коли ти віддавав останнє І тоді, коли забирав найдорожче Ти поглядом запалюлював серця і відвертався, коли вони розбивалися на сльози й розпач Ти обдарований мудрець і наївний простачок Майстер і двірник Гуру маскування, безпорадне дитя і кмітливий мисливець Ти з легкістю здобуваєш прихильність і скрізь стаєш своїм, але відчуття відчуження тебе чомусь не полишає І коли ти знаходиш омріяну «свою людину», ти не обʼєднуєшся, щоб піти пліч опліч, ти — тікаєш від самого себе і починається все зпочатку На гірській стежці, у метро чи рейві Ти — вічний одинак Ти бачиш, який світ одурений і грубий, і прагнеш досконалості, тому нічому не надаєш ваги і продовжуєш руйнувати далі Своїм ставленням і таємними бажаннями Тоді заборонене стає найвищою цінністю А мрія щасливого філістера кидається до ніг і килимком збирає бруд на вході в твою логу — Залиште оте все за дверима Проходьте обдерті і чисті Коли знято напускну Так звану честь Починається найцікавіше І та подвійність З якою ви все життя носитесь Долаючи то звіра в людині То людину в звірі Ганьблячи себе самого За постійну самозраду Одного світлого дня Починає ділитись і примножуватись І з кожною миттю Приходить відчуття, що в тобі не дві душі, а три, сім і сімдесят сім І кожна твоя сутність жива, проворна і непідробна Ти відчуваєш як кількість самосвідомостей у твоєму єстві перевищує кількість клітин з мітохондріальними ядрами І мільйони маленьких сердець під твоєю єдиною шкірою Реагують, то синхронно, то суперечливо, об'єднані і безжальні Рвуть тебе Нецілісного до самознищення Даруючи шанс полюбити кожну секунду і маленьку струнку, яка не згодна з твоїм великим рішенням Ти відчуєш себе чимсь на кшталт матриці у які створюються мільярди монад Щасливих Узгоджених Голодних Воюючих Бог у вищій своїй ідеї любить всіх, приймає і дарує спасіння Може ми такі маленькі і роздроблені Своїми вібруючими душами створюємо єдине і сильне, а потім просимо: — Прийди і вселися в нас Щоб ми нарешті знайшли затишок біля рідних грудей

Земля Обітована Тож де думки поранених солдатів, Поки їх тіло й плоть стоїть на варті, А серце служить? — то душа проста Все мріє про загублені місця… О, хвойний ліс, багатії діброви, Шепочуть трави милу колискову. Стрічає світло: вогники маленькі Укриють ліс і зцілять біль відверто. То світлячки, що їх пускає Доля. Чагарники тоді злікують всі побої. Ох, он де захід — сходить сонце-воля, Хоробрий Фенікс там збирає свої зорі. Зійде над кронами дерев янтарний місяць, Розпурхають зозулі хвойну свіжість, І дихатиме ліс: гойдаються дерева, Молочна млива крутить голову нестерпно. Між стовбурами промайне із шелестом щось швидко — Сміються, заквітчані й босі, вдівки. Ох! То підхоплять мавки, понесуть русалки, Із ними неодмінно ви пограйте О, хлопці, ви віддайте душу цим дівчаткам: Замінять матір, покохають вас так палко, Замінять все і зцілять ваші болі — Лишень ви потоніть у їх любові… А що там, справді, десь за хвойним лісом? Лиш Злидні, Смерть і лицемірні біси! О, ви не вірте в Бога — де той Бог, Як повертаєтесь до хащів знов і знов? @myyyywww

На яку частоту налаштовують віру під час апокаліпсису? Історію нині пишуть новинні нариси, за усталеним контент-планом — від дешевшого до дорожчого. Влучити в біль — запорука успішних продажів, така повсякденна, внормована аномальність. Щастя смачніше, якщо воно на контрасті, барви реклами підсвічені некрологами. Із радіостанцій не чути жодного Бога, внутрішній РЕБ працює безперебійно. Поступове знецінення смерті, людини й віри. Конформісти завершуються надвечір, коли ніч розкидає під ноги зорі — осколковими, кульовими. Імена вкриває пожовклим мохом, тільки день жалоби рахується за умови, що загинуло більше трьох. Точки опори збігаються на підлозі, формуючи чорні діри. Між тобою теперішнім і майбутнім густо плетена сітка рабиця. Можна помітити трансформацію, якщо гідно озброїти око. Людяність видно ще за порогом галопуючої інфляції. @snigpoetry #мері

Якщо зможеш - поплач. Проминання тепла в невідомих прописується висотах. Буде люто - то злись. Звідси ми не пішли, це засвідчує трупний сопух. Він заходить у дім, смак міняє воді і просочує хліб щоденний. Ось ім'я, ось жетон. Як питатиме хто, що змінилось віднині й де ми - ось ми тут лежимо, найтемнішою з мов описавши гарячі ландшафти. Пам'ять вітру й трави. Що робити живим? Просто не відвертатись. Лишатись. Літо вийшло в зеніт. Річка на мілині оголила кутасте каміння. З кручі котиться рік, та шуліки вгорі - чатові нерухомі, незмінні. Обрій вкутаний в дим. Трупний сопух живим в'їсться в шкіру єдиною правдою. Зріє в небі зима. Все було недарма. А спитаєш, чого заради - тут лежать не святі, та любов ще й у тім, щоб за неї віддати тіло. Якщо зможеш, засни. Берег тут крейдяний і від нього нам світло біле. Катерина Калитко #КатеринаКалитко

коли я стану садом одного дня я хочу стати садом. рости крізь вогкий затишок суглинків, зеленими руками пеленати сметанобокі зав’язі шовковиць. колись і смерть оклигує позаду, заснувши там, де лагідно і липко. над нею – дім, і стріха пелехата до неба притуляється щокою. одного дня я маю стати дужа. солону землю вишити корінням. стояти міцно, наче берегиня, яка ізроду-віку не старіє. до лона пригорнути рідні душі і колисати в гілля перегинах світила, що із возу перекинув сліпий чумак, вертаючи у вирій. одного дня… а поки я – насіння, затиснуте за пазухою часу. у нетривкому зболеному тілі лише одне блаженне і відрадне: любитись, доки всесвіт завесніє, щоб зорі, замиловані, не гасли і пагони шовковиць* освітили одного дня, коли я стану садом. ____ * У китайській міфології існує міф про космічне дерево Фусан (“підтримуюча шовковиця”), на гілках якого відпочивають десять сонць. Таким чином тутове дерево виступає як сполучна ланка між небом і землею. У Китаї та багатьох країнах Східної Азії шовковиця також несе символіку материнства і захисту роду. @alefandco #алеф

#відгук 🤩

Невимовно прекрасний квіт Скоро на центральній алеї Проспекту Яворницького Почнуть пліткувати робінії Про сезон найкрасивішого Зникнення сонця за горизонтом Евтаназію сумнівів Абстракцію вищих почуттів Про книги Прохаська Про нашу залежність від обіймів Про твою красу Коли ти закохана Що навіть перехожим боляче На тебе дивитись Що від цієї краси спиняється світ Та сонце на хвильку Зникаючи за горизонт Розповісти історію погляду Вздовж щоки

Французький сонет На підвіконні птах гойдає вітер: Пернатий красень, наче пух з тополь, Вплести довіру стрічкою дозволь, І він звабливо буде говорити. В легких словах відчуження примара, І чорна кров забарвлення псує, Хоча змістовність фраз – від кутюр’є, Та зовнішньої святості замало. Мінором збайдужілим неземним Вже й падолист товаришує з ним І розчиняє пильність розпростерту. Не забруднити б розум під дощем І буревіями зламати вщент У плямах загартовану відвертість. Оксана Мовчан @sarahwatsonrhymes #оксана_мовчан

якщо ми оголені дроти на цій висоті, між ямбів й пробілів де мені впасти і як втекти від спазму високовольтних ліній? і твій силует не виходить в чат і сфальсифіковано запобіжні дії я хочу торкнутись твого плеча допоки на нас не поставили цілі і я витікаю з надщерблених лун стереозвуком на графічне блюдце викарбуй з гущі на дні любов я. хочу. тебе. торкнутись. @nlitvinovapoetry #літвінова

*** Трансформатори забувають своє призначення, втрачають свій функціонал і трансформують місто Воно блякне у світлі зірок, зменшується до розмірів скляної кульки на полиці Творця, який забув про неї як про Помпеї Удар об полицю Поштовх Струс Кулька чимдуж тьмянішає Невже так має працювати світломаскування? *** Листя втоптується в асфальт як штамп перевірки в журналі обліку роботи за моїм звичним маршрутом Вношу записи щодня, а люди топчуться по них Фіксую моменти і спогади, дорогу до свого першого кохання, сліди сумісного проходження, шляхи внутрішнього дружнього туризму, переходи між станами і напрямками, а люди топчуться і по них. Розтануть сніги – тоді вкотре зізнаюсь: «я заблукав, о кохання моє» 2023 Copyright: Чурков Максим #на_поверхні . підтримати автора і подякувати за творчість можна тут: 4731185634973942

Марат помер уві сні. На початку березня, навесні. Коли тануть сніги, і ріки лишають свої береги, як діти лишають батьківські доми після тяжкої зими. Марат тренувався на «Спартаку». Мав удачу навчену і тривку, мав треноване тіло, ходив із серйозним лицем, був, мабуть, справді кращим бійцем у напівсередній вазі, носив наколку з Фіделем на лівій нозі. Імам говорив, стоячи над ним: «Пророк, - говорив, - ніколи не був сумним. Пророк знав – зло зжирає зло. Буде так, як буде. Завжди так і було. Ось і Марат матиме що сказати, про кожну з власних провин. Пророк і вигадав пневмонію для таких як він». Маратова мама мовчала в кутку. Маратів брат слухав молитву гірку. А коли імам поклав долоню йому на плече худе і сказав: «Усе, що зникає, знову колись зійде», «Ніщо не зникає, - відповів йому брат. - Я заберу собі капу, з якою бився Марат. Я знаю, чому він помер. Щоранку він бився проти своїх химер. Щодня він збивав у кров кулаки. Щовечора він відчував, як згасають над ним зірки. Лише найхоробріші з нас заступають за цю межу. Хто бачив його в рингу, знає, про що я кажу. Як може зникнути те, що є? Що з ним робитиме той, хто все нам дає? Зникнути може хіба що страх. Решта лишається в нас – молодших братах, які відбивають собі серця, стоячи до кінця». Брат відійшов убік. Він був молодший на рік. Марата вважав головним. Всюди ходив за ним. Тепер ось мовчав, відійшовши нараз, і приховував сльози, мабуть, соромлячись нас. Коли виносили тіло, почався сніг. Падав з темних небес просто до ніг. Імам ішов попереду, ніби мара. Рання весна на цвинтарі – не найкраща пора. Жінки починали плакати, а чоловіки відчували, як тихо згасають над ними зірки. Сергій Жадан #сергій_жадан

/виговоримось/ чи проміняв би ти місяць на сонце, чи виміняв би. вони запитують — скільки людей берегло твою любов? а ми й не відаємо хто вони. /виговоримось/ рілля що під сріблястим полустнем розпурскує на шлях свої обвітрені кучері — вибірково складає грудочки до чорноплідного саду всеціло рідного. ожинового. /виговоримось/ і жодного разу не встояти під вікнами виважено. як ти в мені вигримиш(!) як тихо випишешся // вигорілі щупальця передвічности обмацують шершаві лікті берегової лінії. чи чутно тобі, море, чорнозему буруни з далекого саду. ожинового. всеціло виговореного. @nlitvinovapoetry #літвінова

Жасминовий спогад У сяйві ранковім було все незвичним, Раптовим таким і таким нелогічним. Чомусь на столі не одна, а дві чашки. Чомусь прокидатись без кави не важко. І вже не бентежить, що другий день осінь, Бо ти поруч дихав мені у волосся. Питав мене голосом тихим і ніжним, - Тобі з бергамотом чи краще з жасмином? І, дивлячись в очі, вертав мене в літо, Де я, мов малесенька мавка, у квітах. Жасминовий кущ, чарівні аромати. Мені років шість. Я далеко від хати, Або так здавалось, бо світ був великим. І ціла пригода - мандрівка за хлібом. Який же це давній і затишний спогад! Я вдячна за чай і за твій теплий погляд. За цей добрий ранок і рідні обійми. За те, що без страху ділюся своїми Думками відвертими, надто наївними. За те, що сміюся так дзвінко і щиро я, Немов знов маленька далеко від хати І ще не боюся когось покохати. @Ju_Li_Ya_poetry

Обрублені маршрути Виходячи в поле із потяга, Бо сутності дронні насупились, Шукаю розради у сутінках, Щоб марно в тривозі не порпатись. Жахи підбираються потайки. Чому ж дивосни їм поступливі? Тіснішає світ? Це оманливо. Блукаємо в світлі нещирості, Та опік байдужості шириться, І носиться смуток лиманами. За пам'ятні мандри тримаюся І досі десь там із піщинками. Все більше маршрутів обрублених, Кінцівок, присипаних попелом. Чи колії скоро заштопають? А простори поряд завруняться? Штрикаються спогади струмами, Медузами, що вже потоплені. Сплітаються коси Азовського В химерно закручених мареннях. І шторми-чуття в них здіймаються, Вбираючи рештки прозорості. Скарбниця натхнення для зодчого — Все те, що усотано змалечку. Були береги наїжачені. Залізно, та мало, щоб встояти. Історія сипле повторами: Відчуйте-но промахи пращурів. Шліфуються риси наждачками, Що битвами й горем утворені. Ступаючи в хвилі безпечніші, Ніж цілі сусіда-нападника, Бердянські обійми пригадую. Не сила думкам суперечити. Прохаю у Всесвіту ґречності У час попід зорелампадами.

😱 Кіт Галунець знову начитався «Птаходому»!

*** Небо, як бархат зі сріблом зірниць-намистин. Жменями янгол розсипав світила — звелися Блискітки в ціле... Застигла навік чи на мить Поруч із донею зоряний звір — Ведмедúця. Ніч, наче вічність. Кудесник уміло спинив Низку хвилин, що зазвúчай прудкі, мов комети... Дивиться в небо Маленький утомлений принц... Мандри позаду. Остання зупинка — у смертних. Є серед них шанолюби, п'янички, ділки, Ті, хто жадає, щоб розкіш увік не минала, "Мудрі" географи, натовп пихато-бридких... Обмаль відвертих, сумлінних ліхтарників мало. Люди створили ошатну садибу троянд — Сонмище гарних, натомість нічого не вартих Гордих квіток, що бездушно-порожні стоять, Жодна не гідна того, щоб за неї вмирати. Десь на одній із мільйонів іскристих зірок Та, хто чекає, хто вірить і любить щосили... Ніжно-примхлива... Насіння любові зросло: Квітка на небі — Принц дивиться ввись... і щасливий. Годі блукань. До одної, яку приручив, Час повертатися. Злісне сичання в пустинній Тиші. Щезає важке для космічних пучин Тіло, а дух, ніби птах розчиняється в сині... *** Місяць-бешкетник пірнув і застиг шкереберть. Тоне земля у примарливім сяйві. Оманний Зоряний пил, наче розсип космічної манни. Вабить незнаним індигове шатро небес. Димні хмарини турботлива Божа рука Стерла. Жарини горять у сапфірному гримі. Кожна зірниця — садиба для душ пілігримів, Місце спочинку, Едем для того, хто блукав. Тлінне минає. Урешті тілесне згорить. Довга дорога — для Вічності кшталт епізоду. Ті, хто пішов, і мене дочекаються згодом... Кожна із зір, ніби дзвоник сміється згори... ©Марія Чекарьова друга половина березня 2026 року Фото: ШІ

🎯 Збір на НРК для розвідників 80 ОДШбр Після невеликої паузи в зборах повертаюся з новою важливою потребою. Цього разу відкриваю збір на наземний роботизований комплекс (НРК) для розвідників 80 окремої десантно-штурмової бригади. НРК допомагає виконувати завдання там, де кожен зайвий ризик може коштувати надто дорого. Він використовується для підвозу боєкомплекту, води, їжі та спорядження на позиції, евакуації поранених, а також роботи на небезпечних ділянках, де звичайна техніка не може проїхати або стає легкою ціллю для ворога. Там, де раніше доводилося відправляти людей, сьогодні частину роботи може виконувати роботизований комплекс. А це означає менше ризику та більше шансів зберегти чиєсь життя. 🎯 Ціль збору: 355 000 грн (8 000 доларів США) 💳 Банка: https://send.monobank.ua/jar/7iRP7sNFF5 Буду вдячна за кожен донат та кожне поширення. Працюємо далі. Для тих, хто щодня працює на нашу перемогу.

​​Тікати треба від проспектів й площ Від задимлених смердючих міст Де падає радіоактивний дощ І всім так круто, зашибісь. Рутинно ходячи по колу Серед похмурих схожих днів П’є без цукру кока колу Той, хто й пити не хотів І не крутиться старенький млин І покинуті старі хати пророчі Серед розвалених потрісканих цеглин Залишились лиш маленькі поторочі Привиди життя минулого, домодерного Без комуністів, фашистів і японських суш Сховище для скарбу немізерного Місце спокою для збайдужілих душ Ці рядки – не проповідь архаїки Це на злобу дня рефлексія Суспільство нове – смерть романтики А постмодерн – думок кахексія © Кудлатий