Історія та пам'ять

ПОЕТ, ЯКИЙ ОБРАВ БУТИ УКРАЇНЦЕМ Сьогодні минає 135 років з дня народження відомого українського поета та літературознавця Юрія Клена, справжнє ім’я якого Освальд Бургардт. Майбутній літератор народився у Сербиці на Хмельниччині, в родині німецького купця Фрідріха Бургардта. Рід Бургардтів перебрався на Волинь з Пруссії на початку ХІХ століття. Юність Освальда Бургардта минула в Києві. Тут він закінчив гімназію, а згодом студіював романо-германську філологію в Київському університеті. Саме тут відбулися перші проби пера, щоправда російською та німецькою мовами. Ситуація змінилася з початком Першої світової війни. Бургардта, як етнічного німця, депортували з Києва на північ - в Архангельську губернію. У 1918 році він повертається до Києва, де займається науковою та викладацькою діяльністю і зближається з неокласиками, зокрема через дружбу та спільну роботу з професором-антикознавцем Миколою Зеровим. Був у складі так званого “п’ятірного грона” поетів-неокласиків разом зі згаданим Зеровим, а також Максимом Рильським, Іваном Филиповичем та Михайлом Драй-Хмарою. Поети-неокласики у 1920-х роках були критиками сучасного авангарду та пролетарської літератури, орієнтуючись на важливість форми, зокрема класичного сонету, а також тем, звертаючись до образів з античності та біблійних сюжетів. Як і багато інших етнічних німців, таких як Юрій Шевельов чи Майк Йогансен, Освальд Бургардт свідомо обрав українську ідентичність. У 1931 році Освальд Бургардт зміг емігрувати до Німеччини з СРСР. Це врятувало його від долі колег по “п’ятірному грону”: Зеров та Филипович були розстріляні у 1937 році, Драй-Хмара помер в ГУЛАГу у 1939, а Максим Рильський був змушений співпрацювати з радянським режимом. Водночас Бургардт не полишає української ідентичності та починає видаватися під псевдонімом Юрій Клен. Тоді ж виходить його “Прокляті роки”, де він осмислює звірства більшовиків, а згодом поема “Попіл імперій”, де він осмислює катастрофу Європи у ХХ столітті. Юрій Клен став містком між літераторами Розстріляного Відродження та діаспорної літератури. У 1941’ році Освальд Бургардт побував на українських землях як перекладач тилової частини Вермахту. Однак за рік він звільнився через онкологію. Викладав в Українському вільному університеті в Празі. Після Другої світової потрапив в Аугсбург, де помер від тривалої хвороби. Творчість Юрія Клена повернулася із забуття в Україні у 1990-х роках. Сьогодні його іменем названі вулиці у Києві, Дніпрі, Вінниці.

Пам’яті підполковника Андрія Лівенка «Не здамо місто ворогу будь-якою ціною» - сказав офіцер в один із найважчих днів оборони Чернігова Андрій присвятив військовій службі понад 30 років. Пройшов АТО, воював на Донеччині та Луганщині, захищав прикордоння Чернігівської й Сумської областей. На початку вторгнення підполковник Андрій Лівенко командував 162-м батальйоном територіальної оборони 119-ї бригади ТрО Регіонального управління Сил ТрО «Північ» Збройних Сил України, який зупиняв російські війська на Чернігівщині. 1 серпня 2026 року офіцер загинув під час бойового завдання на Сумщині. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Вічна пам’ять і честь офіцеру! Григорій Мазур Фото: Регіональне управління Сил ТрО «Північ» Збройних Сил України Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

140 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ХАРКІВ’ЯНКИ, ЯКА ЗМІНИЛА СВІТОВИЙ БАЛЕТ 3 жовтня 1886 року у Харкові народилася Варвара Жмудська – американська модельєрка українського походження, авторка сценічних костюмів для кіно та балету, зокрема, сучасної загальноприйнятої у світі балетної пачки. Вона народилася в заможній родині харківського купця Андрія Жмудського, була третьою з десяти дітей і найстаршою серед доньок. Ще змалку любила вишивати. Варвара вступила на юридичний факультет Харківського університету. У 22 роки вийшла заміж за Олександра Мойсеєнка, сина заможного промисловця. У подружжя народилася донька Ірина. Але невдовзі після весілля Олександр помер від тифу. Другим чоловіком Варвари став адвокат Микола Каринський. Саме його прізвище вона згодом зробить відомим у світі мистецтва. У 1915 році родина перебралася до Москви. Там Каринська дедалі більше віддавалася творчості: працювала з тканиною, створювала декоративні роботи, захоплювалася театром. Серед сюжетів, до яких вона зверталася, були й балетні сцени. Після початку революції 1917 років – життя Варвари і її дочки розділялися між Харковом та Сімферепелем, а після окупації Криму – вона розірвала шлюб і чоловікю. Згодом знову одружилася, і у 1924 році Каринській вдалося організувати виїзд сім'ї за кордон під виглядом організації виставки робіт її учнів у країнах Європи. Під учнівськими полотнами вивезла також унікальну колекцію церковної вишивки XII-XIII століть. У 1930-х вона переїхала до Лондона, а напередодні Другої світової війни до США. У Нью-Йорку Каринська зустріла людину, з якою буде пов’язана одна з найважливіших сторінок її життя, хореографа Джорджа Баланчина. Варвара створювала костюми для десятків його балетів і фактично допомогла сформувати впізнаваний стиль New York City Ballet. Для неї костюм ніколи не був просто красивою оболонкою. Він мав працювати разом із тілом танцівника: не сковувати рух, не ламати силует, не заважати хореографії. Саме так з’явилася її знаменита балетна пачка, powder puff tutu. Традиційні пачки часто були жорсткими й трималися на каркасі. Каринська відмовилася від важкої конструкції й використала кілька шарів легкої сітчастої тканини. Кожен наступний шар був трохи довшим за попередній. Пачка зберігала форму, але ставала м’якшою, живішою, рухалася разом із балериною і вже не виглядала окремою жорсткою конструкцією навколо тіла. У 1950 році така пачка з’явилася в балеті Баланчина «Симфонія до мажор». Згодом її конструкцію почали використовувати далеко за межами однієї трупи. Каринська вдосконалювала й інші елементи балетного костюма, зокрема крій ліфа. Вона добре розуміла просту річ: сценічний костюм має не тільки ефектно виглядати з глядацької зали, у ньому ще треба танцювати. Її талант не обмежувався балетом. За костюми до фільму «Жанна д’Арк» з Інгрід Бергман Варвара Каринська разом із Дороті Джекінс отримала «Оскар». Пізніше її ще раз номінували на премію Американської кіноакадемії за костюми до мюзиклу «Ганс Крістіан Андерсен». У 1962 році Каринська стала першою художницею з костюмів, яка отримала Capezio Dance Award, престижну нагороду за внесок у мистецтво танцю. За своє життя Варвара створила понад 9 тисяч сценічних образів. Померла 18 жовтня 1983 року, невдовзі після свого 97-го дня народження.

Пам'яті старшого солдата Яна Вільховецького (позивний «Сокіл») Пройшов Революцію Гідності, АТО/ООС та повномасштабну війну Ян народився 28 січня 1991 року в Чернівцях. Після школи здобув фах зварювальника та пішов працювати на місцевий хлібзавод. У 2014 році брав участь в Революції гідності. У 2016 році підписав контракт та протягом шести років служив в зоні АТО та ООС. Виконував бойові завдання, як сапер, стрілець, навідник та розвідник. У січні 2022 року продовжив контрактну службу. З початку вторгнення брав участь в обороні Київщини у складі 10-ї гірсько-штурмової бригади. Згодом брав участь у воював на Харківщині та Луганщині. Старший солдат Ян Вільховецький загинув 15 вересня 2022 року під час контрнаступу українських сил в районі села Берестове на Донеччині. Похований на Алеї Слави у Чернівцях. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Вічна пам'ять і шана Герою!  Тетяна Тиндик Фото з сімейного архіву та Чернівецької обласної ради За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Главком, 0372.ua - Сайт міста Чернівці Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

ХУДОЖНИК, ЯКОГО ЦІНУЄ “МАДЯР” Йосип Бокшай народився в селі Кобилецька Поляна, що на Закарпатті. Рід Бокшай - був відомими закарпатськими служителями Української греко-католицької церкви. До початку Першої світової Бокшай вивчав образотворче мистецтво у Будапештській академії, після чого його мобілізують в австро-угорську армію. У 1915 році художник потрапляє в російський полон. Спершу перебував в таборі для військополонених у Центральній Азії, згодом певний час жив на теренах сучасної Дніпропетровщини, де викладав малювання сільським дітям. У 1918 році повертається до Ужгорода, де проживе решту життя. Працював викладачем в місцевій гімназії, аж до 1944 року. Після приєднання Закарпаття до складу СРСР - викладав спершу в новоствореному Ужгородському художньо-промисловому училищі, а згодом у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва. У 1960-х роках у митця почав погіршуватися зір через цукровий діабет і він був змушений все менше займатися творчістю. Помер 1975 року, похований на ужгородському цвинтарі “Кальварія”. У 1927 році Йосип Бокшай та Адальберт Ерделі заснували Закарпатську школу живопису, яка проіснувала до 1944 року, а згодом після приходу радянської влади, була наново перевідкрита митцями. Закарпатська художня школа народила низку видатних митців: Андрій Коцка, Золтан Шолтес, Ернест Контратович, Гаврило Глюк, Антон Кашшай, Володимир Микита та Юрій Герц. Творчість Бокшая передусім була зосереджена навколо пейзажистики. Стиль художниках базувався на кращих традиція академізму (здобутого під час навчання в Будапешті) та європейського модернізму (насамперед імпресіонізму та постімпресіонізму). Навіть після приходу радянської влади, Бокшай не став типовим соцреалістом, зберігаючи власний європейський стиль з закарпатським колоритом. Сьогодні Йосип Бокшай - один з найважливіших митців в історії Закарпаття. Пам’ятник йому і його соратнику Адальберту Ерделі стоїть у центрі Ужгорода. На його честь названий обласний художній музей. Картини Бокшая є в колекції і командувача Сил безпілотних систем Роберта “Мадяра” Бровді.

Пам’яті капітана поліції Владислава Хвостика (позивний «Хвост») Поліцейський став штурмовиком, щоби захищати свою країну. Владислав народився 2 жовтня 1997 року у Києві. Навчався в Київському юридичному ліцеї імені Ярослава Кондратьєва та Національній академії внутрішніх справ. Курсантом, представляв Нацполіцію на парадах до Дня Незалежності. Після випуску працював в столичній поліції. З початком повномасштабного вторгнення в складі полку особливого призначення "Київ" брав участь в обороні рідного міста. Згодом в складі штрумової бригади Нацполіції "Лють" виконував бойові завдання у найгарячіших точках, зокрема у районах Курдюмівки, Часового Яру, Торецька, Майорського, Кліщіївки, Богданівки та Шумів. Група, яку очолював «Хвост», 24 липня 2025 року виконувала бойове завдання поблизу населеного пункту Неліпівка Краматорського району. Ворог влаштував засідку. Владислав у тому бою загинув... Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня. Вічна пам’ять Герою!  Діана Горбачук  Фото з сімейного архіву  Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

ДЕНЬ МУЗИКИ - ДЕНЬ ГОРОВИЦЯ Сьогодні також відзначається Міжнародний день музики. За цікавим збігом, в цей день народився видатний український піаніст єврейського походження Володимир Горовиць, чия музична віртуозність підкорила слухачів на обох півкулях Землі. Володимир Горовиць народився у київській єврейській родині у 1903 році. Родина Горовиців проживала в місті із середини ХІХ століття. Перші уроки музики юному піаністу дала мати. А з 10 років Горовиця навчав директор Київського музичного училища Володимир Пухальський. Згодом був тернистий шлях опановування музики в консерваторії під наставництвом відомого музичного педагога Фелікса Блюменфельда. У 1920 році, після закінчення консерваторії, молодий Горовиць починає концертну діяльність. Музикант пізніше зазначав, що хотів стати композитором, однак через ті злидні, яких зазнала його родина після приходу до влади більшовиків (реквізували навіть музичні інструменти), вимушений був обрати більш "хлібний" фах піаніста. Музична кар'єра Горовиця в СРСР розвивалася дуже стрімко. Якщо на перших концертах він грав буквально за їжу, то вже за кілька років давав повноцінні концерти у великих залах Москви та Ленінграда. Протягом жовтня 1924 – січня 1925 року піаніст зіграв 155 музичних творів на близько 20 концертах. У 1925 році Горовицю вдалося виїхати з СРСР до Європи. У міжвоєнний період концерти піаніста з успіхом відбуваються в Німеччині, Швейцарії, Франції, а згодом і США. У вересні 1939 року Горовиць остаточно перебирається до Сполучених Штатів. У 1943 році маестро дає благодійний концерт на підтримку Збройних сил США, який зібрав рекордну на той час суму – 10 млн 991 тисячу доларів. Віртуозна музична гра Горовиця принесла йому небачену славу. Піаніст отримав 25 "грамофонів" найпрестижнішої музичної премії "Ґреммі" та був нагороджений Президентською медаллю Свободи – найвищою нагородою за цивільні заслуги в США. Музикант зазначав, що «фортепіанна гра складається зі здорового глузду, серця і технічних засобів. Все повинно бути розвинене рівною мірою: без здорового глузду – зазнаєте фіаско, без техніки – дилетант, а без серця – машина. Так що професія таїть в собі і небезпеку » Однак шалений успіх у музичній кар'єрі межував з приступами глибокої депресії, через які музикант періодично припиняв концертну діяльність на кілька років та проходив курси глибокої психотерапії. Однією з причин депресій у музиканта були постійні звістки з СРСР про те, як радянська влада розправлялася з його родиною. Батько Горовиця арештовувався радянською владою тричі та врешті-решт загинув в ув'язненні. Брата арештовували двічі, він помер за кілька місяць після другого звільнення. Сестра музиканта постійно перебувала під санкціями радянського керівництва. Через 61 рік життя в еміграції, Горовиць прибув в СРСР у 1986 році та дав концерти в Москві та Ленінграді. Свій останній концерт музикант виконав у 1987 році у Гамбурзі. Останній запис для платівки зробив 4 листопада 1989 року, а вже наступного дня геніальний піаніст помер від серцевого нападу. В Україні, починаючи з 1995 року, відбувається Міжнародний конкурс молодих піаністів пам'яті Володимира Горовиця. Останній такий конкурс відбувся у 2021 році. Через загрозу пандемії коронавірусу він був в онлайновому форматі. Наступний конкурс у 2023 році був під загрозою через повномасштабне російське вторгнення. Саме тому Всесвітня федерація міжнародних музичних конкурсів (WFIMC) провела Конкурс Горовиця у Женеві — як жест підтримки важливого музичного змагання. Першу премію на конкурсі взяв українець Роман Федюрко.

ДЕНЬ МУЗИКИ - ДЕНЬ ГОРОВИЦЯ Сьогодні також відзначається Міжнародний день музики. За цікавим збігом, в цей день народився видатний український піаніст єврейського походження Володимир Горовиць, чия музична віртуозність підкорила слухачів на обох півкулях Землі. Володимир Горовиць народився у київській єврейській родині у 1903 році. Родина Горовиців проживала в місті із середини ХІХ століття. Перші уроки музики юному піаністу дала мати. А з 10 років Горовиця навчав директор Київського музичного училища Володимир Пухальський. Згодом був тернистий шлях опановування музики в консерваторії під наставництвом відомого музичного педагога Фелікса Блюменфельда. У 1920 році, після закінчення консерваторії, молодий Горовиць починає концертну діяльність. Музикант пізніше зазначав, що хотів стати композитором, однак через ті злидні, яких зазнала його родина після приходу до влади більшовиків (реквізували навіть музичні інструменти), вимушений був обрати більш "хлібний" фах піаніста. Музична кар'єра Горовиця в СРСР розвивалася дуже стрімко. Якщо на перших концертах він грав буквально за їжу, то вже за кілька років давав повноцінні концерти у великих залах Москви та Ленінграда. Протягом жовтня 1924 – січня 1925 року піаніст зіграв 155 музичних творів на близько 20 концертах. У 1925 році Горовицю вдалося виїхати з СРСР до Європи. У міжвоєнний період концерти піаніста з успіхом відбуваються в Німеччині, Швейцарії, Франції, а згодом і США. У вересні 1939 року Горовиць остаточно перебирається до Сполучених Штатів. У 1943 році маестро дає благодійний концерт на підтримку Збройних сил США, який зібрав рекордну на той час суму – 10 млн 991 тисячу доларів. Віртуозна музична гра Горовиця принесла йому небачену славу. Піаніст отримав 25 "грамофонів" найпрестижнішої музичної премії "Ґреммі" та був нагороджений Президентською медаллю Свободи – найвищою нагородою за цивільні заслуги в США. Музикант зазначав, що «фортепіанна гра складається зі здорового глузду, серця і технічних засобів. Все повинно бути розвинене рівною мірою: без здорового глузду – зазнаєте фіаско, без техніки – дилетант, а без серця – машина. Так що професія таїть в собі і небезпеку » Однак шалений успіх у музичній кар'єрі межував з приступами глибокої депресії, через які музикант періодично припиняв концертну діяльність на кілька років та проходив курси глибокої психотерапії. Однією з причин депресій у музиканта були постійні звістки з СРСР про те, як радянська влада розправлялася з його родиною. Батько Горовиця арештовувався радянською владою тричі та врешті-решт загинув в ув'язненні. Брата арештовували двічі, він помер за кілька місяць після другого звільнення. Сестра музиканта постійно перебувала під санкціями радянського керівництва. Через 61 рік життя в еміграції, Горовиць прибув в СРСР у 1986 році та дав концерти в Москві та Ленінграді. Свій останній концерт музикант виконав у 1987 році у Гамбурзі. Останній запис для платівки зробив 4 листопада 1989 року, а вже наступного дня геніальний піаніст помер від серцевого нападу. В Україні, починаючи з 1995 року, відбувається Міжнародний конкурс молодих піаністів пам'яті Володимира Горовиця. Останній такий конкурс відбувся у 2021 році. Через загрозу пандемії коронавірусу він був в онлайновому форматі. Наступний конкурс у 2023 році був під загрозою через повномасштабне російське вторгнення. Саме тому Всесвітня федерація міжнародних музичних конкурсів (WFIMC) провела Конкурс Горовиця у Женеві — як жест підтримки важливого музичного змагання. Першу премію на конкурсі взяв українець Роман Федюрко.

1 ЖОВТНЯ – ДЕНЬ ЗАХИСНИКІВ І ЗАХИСНИЦЬ УКРАЇНИ Цього дня ми висловлюємо щиру вдячність кожному й кожній, хто стоїть на захисті територіальної цілісності та незалежності нашої держави. Серед тих, хто сьогодні боронить Україну – працівники Українського інституту національної пам’яті. Вони продовжують служити не лише справі збереження історичної пам’яті, а й безпосередньо захищають країну на різних напрямках. Нині у лавах Сил оборони перебувають 10 наших колег: Богдан Галайко, Сергій Гуцалюк, Ігор Кочергін, Роман Кулик, Олексій Лук’янець, Володимир Поліщук, Зоя Заболоцька та інші працівники Інституту, які виконують бойові завдання. Серед команди УІНП є й ветерани Війни за Незалежність, зокрема колишній Голова Інституту Антон Дробович, нинішній Голова УІНП Олександр Алфьоров та Сергій Горобець. Ми з глибокою шаною згадуємо наших колег, чиї життя забрала війна, і тих, чия доля залишається невідомою. Працівник УІНП Станіслав Дуб помер внаслідок війни. Наш колега Едуард Зуб нині має статус зниклого безвісти. Ми бережемо пам’ять про них і продовжуємо чекати на добрі звістки. Дякуємо нашим колегам, які з перших днів повномасштабного вторгнення стали на захист України. Ми чекаємо на ваше повернення до колективу, до спільної роботи над збереженням пам’яті Українського народу. Ваша мужність – частина нашої спільної історії. Ваша боротьба – запорука майбутнього України. Слава Україні! Героям слава!

Пам’яті старшого солдата, водія бронетранспортера Надії Педан (позивний «Ніколашка») Була справжньою українською амазонкою — надійною, впертою та безмежно відданою спільній справі. Надія народилася 11 листопада 1983 року в селі Наталине Красноградського району на Харківщині. За освітою - кухар. Свій перший контракт з ЗСУ вона підписала ще у 2015 році. Займалася документообігом у Валківському районному військоматі. Повторно мобілізувалася у 2023 році. Разом з цивільним чоловіком Романом служили в 32-й окремій механізованій бригаді. Надія була водіє санітарного бронетранспортера M113. Брала участь в Курській операції. Воювала на Покровському напрямку. Надія загинула 6 грудня 2024 року під час  штурмових дій противника поблизу селища Шевченко Донецької області. Вічна слава Захисниці! Іван Столячук Фото надані 32 ОМБр Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам’яті офіцера-розвідника та стендап-коміка Артура Петрова (позивний «Кельт») Мав найдобріші жарти та був наставником для молодого покоління коміків Артур народився 10 квітня 1985 року у Дніпрі. В шкільні роки займався в студії дитячої творчості "Веснянка". Після школи вивчав журналістику в Дніпровському університеті імені Олеся Гончара та сценаристику в Інтершколі. Після університету перебрався до Києва та почав працювати сценаристом на телебаченні. Створював реаліті-шоу "Кохана, ми вбиваємо дітей" та "Я соромлюсь свого тіла". Артур стояв біля витоків української стендап-комедії. Багато років був резидентом команди The Stand-Up, а останні сім років "Підпільного стендапу". Також брав участь в гумористичних шоу "Розсміши коміка", "ГуднайтКлаб" і "Комік на мільйон". Завжди мав добрі жарти на побутові теми, майже без мату. Також, як старожил стендап-сцени, завжди підтримував молодих коміків. Артура Петрова мобілізували до Сил оборони України у квітні 2025 року. Він пройшов вишкіл у Військовій академії Одеси та став офіцером-розвідником. Служив командиром розвідувального взводу у 43-й окремій механізованій бригаді. Загинув 18 березня 2026 року під час евакуації важкопоранених на станції Куп’янськ-Вузлова. Похований на Національному військовому меморіальному кладовищі.  Вічна пам’ять і шана Воїну! Фото: Інстаграм Артура Петрова, архів друзів та дружини За матеріалами: Українська правда, Суспільне Культура Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

160 років тому, 29 вересня 1866 року народився відомий історик, політик і державний діяч, перший Голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський. Його підписи стоять під чотирма історичними Універсалами УНР. Його десятитомна «Історія України-Руси» утвердила український гранд-наратив, довівши, що українці є давнім народом (ще від племен слов’ян і давньої Русі), автохтонним на цих землях (спадкоємець давньоруської спадщини), і мають окремий розвиток від росіян. Ці тези Грушевського розбивали вщент російські історичні концепції, тому радянська влада зробила все, щоб знищити вченого і його послідовників. Але сьогодні ім’я Михайла Грушевського відоме в Україні кожному. І він відкривається нам не лише як вчений чи державний діяч, але і як проста людина, зі своїми звичками, вподобаннями, історією роду та місцем у пам’яті нащадків. І сьогодні ми пропонуємо згадати добрим словом Михайла Сергійовича і перевірити за допомогою нашого тесту, чи багато ви знаєте подробиць з біографії першого Голови УЦР? Свої результати пишіть в коментарях. Хто з вас найбільший Грушевськознавець? Пройти тест можна за цим лінком.

У БАБИНОМУ ЯРУ ВШАНУВАЛИ ЖЕРТВ МАСОВИХ РОЗСТРІЛІВ У 85-ті роковини від початку масових розстрілів, здійснених гітлерівцями у Бабиному Яру, на території Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» поряд із пам'ятником «Менора» відбувся міжрелігійний молитовний захід за участю глав церков, духовних лідерів юдейських громад, представників органів влади та громадськості. 29-30 вересня 1941 року у Бабиному Яру розстріляли майже 34 тисячі київських євреїв. Цей злочин став символом так званого “Голокосту від куль”. Протягом 1941-1943 років нацистська окупаційна адміністрація використовувала Бабин Яр, як місце масових страт радянських військовополонених, українських націоналістів, ромів, пацієнтів психіатричної лікарні. Всього жертвами Бабиного Яру стали близько 100 тисяч людей. Вшановуючи памʼять жертв тієї трагедії та звертаючись до присутніх, Голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров сказав: «Український інститут національної памʼяті щороку проводить цей захід, щоб ми всі об'єдналися навколо памʼяті про тих, хто знайшов тут, не шукаючи, свій вічний спокій. Минулого року ми змушені були перервати церемонію вшанування, бо над нами збивали російський безпілотник. Сьогодні знову лунають тривоги. Ці злочини — нацистські, совєцькі та рашистські — не можна забувати, Злочини мають бути зупинені і покарані. Сьогодні росія вчиняє черговий злочин. І немає жодного серед нас, чиє серце не містить горя, яке розпочалося 19 лютого 2014-го року. Та попри горе і біль маємо залишатися людьми — тими, хто зберігає і передає наступним поколінням пам’ять. Маємо памʼятати і бути вдячними тим, хто і сьогодні боронить Україну і наш тисячолітній Київ. Єврейська громада жила у Києві ще з Х століття. І ми не дозволимо жодному чужинцю сказати, хто тут зайвий — ні фашистам, ні рашистам». Більше у матеріалі на сайті УІНП.

Пам’яті пластуна, артилериста Тараса-Тимофія Гаврилишина (позивний «Гаррі») У війську робив те, що знав і умів найкраще — навчав побратимів картографії й орієнтуванню на місцевості. Тарас-Тимофій народився 20 квітня 1985 року у Львові. Після навчання в гімназії отримав вищу освіту на географічному факультеті Львівського університету. Під час навчання у виші, зробив перерву для строкової служби. Після отримання диплому довгий час працював у туристичній сфері. З 12 років Тарас-Тимофій був учасником Пласту. Уже бувши дорослим, був комендантом десятків крайових таборів й одним із головних інструкторів морського пластування. Навчав молодь вітрильництва, картографії, навігації й астрономії, під час вишкільних походів ходив під вітрилами на чайці «Спас» у складі козацької залоги Дніпром і Чорним морем аж до Стамбула. За плідне багаторічне пропагування українського мореплавства нагороджений пам’ятною медаллю «100-річчя прапора Військово-Морських Сил Збройних Сил України». З початком повномасштабного вторгнення, добровільно долучився до Сил оборони. Служив в складі 45-ї артилерійської бригади імені Мирона Тарнавського. У війську вже замість підлітків, навчав картографії та орієнтуванню дорослих побратимів. Тарас-Тимофій Гаврилишин загинув 1 листопада 2022 року під час обстрілу поблизу села Новоолександрівка Бериславського району на Херсонщині. Похований на Марсовому полі у Львові. Антон Печерський Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

АТАКА ПО НАНУ - ЦЕ АТАКА ПО ВСІЙ УКРАЇНІ Сьогодні, 28 вересня, російська вчергове здійснила повітряну атаку на цивільну інфраструктуру Києва. Російський БПЛА влучив у будівлю Національної академії наук України, що розташована у середмісті Києва. В будівлі спалахнула пожежа. Люди, щоб врятуватися від вогню, вилазили з вікон. Уже говорять про наявність постраждалих та загиблих. Росія вкотре підтверджує своє звання держави-терориста, здійснюючи атаки направлені про гуманітарних інституцій та закладів пов'язаних з культурою, освітою, наукою чи духовним життям. Окрім людських жертв, які безумовно найбільш важливе, також варто не зауважити, що сьогоднішня російська атака - це ще один приклад атаки на історичну спадщину України, адже будівля НАН України - це визначна пам'ятка архітектури ХІХ століття. Проєкт будівля створив архітектор Олександр Беретті у 1850-х роках в стилі пізнього класицизму. Будівля НАН розташована поруч з центральним корпусом Київського університету імені Тараса Шевченка, який сконстрював батько Олександра - Вікентій Беретті. Разом вони створювали сімейний архітектурний ансамбль спадщини Беретті в Києві. Саме ця будівля стала головний офісом Української академії наук ще у 1919 році. Тут в різний час працювали найвидатніші діячів української науки різних поколінь: Агатангел Кримський, Володимир Вернадський, Борис Патон, Олександр Палладін. Сьогоднішнє атака Росії стала черговим прикладом, що вся суть рашизму - це не лише фізичне винищення українців, а й остаточне знищення будь-якої згадки про українську культуру, історію, національну пам'ять. Фото: Олександр Сазанович та тг-канал KOVALENKO

Пам’яті бійця Інтернаціонального легіону, американського морпіха Томаса Грея Гарріса Був відкритий до всього нового у житті  Томас Грей Гарріс народився 18 листопада 1990 року в Еппл-Веллі, Каліфорнія. У батьків були проблеми з алкоголем, тому їх позбавили права на дитину і з трьох років хлопець виховувався в прийомній сім’ї офіцерів морської піхоти Річарда та Сюзенн Гаррісонів.  Дитинство Томаса минуло на низці військових баз, де служили нові батьки: Род-Айленд, Гаваї, Луїзіана, штат Вашингтон та столиця США - місто Вашингтон.  Активно займався скаутингом, а також гольфом та тхеквондо. Після закінчення школи, у 2009 році хлопець розпочав службу в Корпусі морської піхоти США. Після рекрутського вишколу служив у 2-й дивізії морської піхоти. У 2010 році взяв участь у війні проти талібів в Афганістані. Виконував бойові завдання в районі округу Марджі. Після служби пройшов курс медсестринства при університеті штату Алабама. Мав стажування в африканській країні Гана. Згодом здобував вищу освіту в підготовчій медичній школі Колумбійського університету в Нью-Йорку. У серпні 2023 року приїхав в Україну та вступив до Інтернаціонального легіону ЗСУ. Наприкінці жовтня Томас отримав поранення у бою з російськими військами. Після одужання повертався на лінію фронту, однак загинув у автокатастрофі 24 листопада 2023 року. Як бойскаут та ветеран морської піхоти похований на Арлінгтонському національному цвинтарі. Вічна пам'ять та слава! Фото: Dignity Memorial Джерела: Dignity Memorial, Task and Purpose Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам'яті солдата Дмитра Фербея Одним із перших став на захист Батьківщини Дмитро народився 20 квітня 1992 року в селі Черепківцях Чернівецької області. Після школи здобув фах тракториста та працював на фермерському господарстві «Серет». З початком повномасштабного вторгнення добровільно став до лав Сил оборони України. Служив у 22-му Буковинському стрілецькому батальйоні. На фронті був водієм-санітаром медичного пункту механізованого батальйону, вивозив поранених побратимів із небезпечних місць. Брав участь в боях за Авдіївку та на Куп'янському напрямку. Загинув 19 грудня 2024 року у селі Шевченкове на Харківщині. Похований у рідному селі. Посмертно удостоєний відзнаки Міністерства оборони «Хрест доблесті». Вічна пам'ять і шана Герою! Тетяна Тиндик Фото: Глибоцька громада і Чернівецька обласна рада За матеріалами:  Глибоцька громада (посилання 1, 2, 3), Молодий буковинець Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

"СПРАВА БЕЙЛІСА", ПРИКЛАД РОСІЙСЬКОГО ІМПЕРІАЛІЗМУ 26 вересня 1913 року розпочалася судове засідання у справі київського єврея та працівника цегельного заводу Менахема Бейліса. Чоловіка звинувачували у вбивстві 13-річного Андрія Ющинського з метою здійснення вигаданих кривавих ритуалів юдаїзму. Так звана «справа Бейліса» активно лобіювалася провладними колами російських націоналістів та чорносотенців, щоб утвердити антисемітську політику Російської імперії. Захисниками Менахема Бейліса тоді стали майбутні державні діячі УНР - адвокат Арнольд Марголін та поліцейський Микола Красовський. Більше про «справу Бейліса» та про те, чому вона актуальна і сьогодні – у нашому матеріалі.

Пам’яті молодшого лейтенанта, снайпера Олександра Олівка (позивний «Капелан») Моя совість чиста, я не вбивця: я захищаю свою країну, свою церкву, своїх батьків   Олександр народився 23 червня 1976 року в Херсоні. Згодом родина перебралася у Вінницю. Тут Олександр закінчив школу та здобув фах автослюсаря. Після строкової служби відкрив власний магазин сантехніки. Олександ був активним прихожанином вінницької громади євангельських християн баптстів. Був рукопокладений на пасторство у церкві «Благодать», брав участь у створенні церкви «Життя» у Вінниці, а згодом став першим пастором церкви «Світло життя».  У 2014 році активно займався волонтерської та капаленською діяльністю. У 2022 році разом із родиною оселився в селі Агрономічне. Із дружиною Іриною виховували чотирьох дітей — трьох доньок і сина.  З перших днів повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони України. Воював в складі 3-ї штурмової бригади, де пройшов шлях від молодшого сержанта до молодшого лейтенанта та командира взводу снайперів. Брав участь в обороні Києві. Також виконував снайперські завдання на Запорізькому та Херсонському напрямках, а також під час боїв за Бахмут. За мужність і самовідданість Олександр Олівко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест», медалями «За сприяння обороні Києва» і «За мужність та відвагу». Загинув 5 вересня 2026 року внаслідок удару FРV-дрона. Похований на Алеї Слави Сабарівського цвинтаря Вінниці. Честь Герою! Фото: Третій армійський корпус, Всеукраїнський громадянський рух «Всі разом», Фейсбук-сторінка Александр Калинский, Фейсбук-сторінка Геннадій Мохненко За матеріалами: Суспільне Вінниця Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

⭐️ Відкриття виставки «Грушевський – знаний і незнаний» 🤓 29 вересня минає 160 років від дня народження українського історика і державного діяча, одного з творців української незалежності початку ХХ століття, першого Голови Української Центральної Ради Михайла Сергійовича Грушевського. 💪 До цієї дати Український інститут національної пам’яті разом з Історико-меморіальним музеєм Михайла Грушевського презентує вуличну виставку «Грушевський – знаний і незнаний». 🕖 Коли: 30 вересня о 16:00 📍Де: вул. Хрещатик, 22, виставкові площини Інституту національної пам’яті 💬Автори виставки прагнули показати невідомі або маловідомі факти з життя політика, розкрити його як людину, з власними вподобаннями, звичками та смаками, показати його оточення, знакові місця і улюблені речі. Виставка розповідає не лише про політичний заповіт чи національний гранд-наратив у творах Михайла Грушевського, але і про його кумирів у літературі, про романтичні почуття та любов до єдиної доньки, про країни, які відвідав учений, і його враження від Києва, і навіть – про бороду, про яку він сам у буремному 1918-му сказав так: «Мою бороду знає вся Україна. Я краще розлучуся з життям, ніж із нею». 🤝До участі у відкритті запрошені : ▪️Микита Потураєв – Голова Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики ▪️Олександр Алфьоров – Голова Українського інституту національної пам’яті ▪️Вікторія Муха – Генеральний директор Музею історії міста Києва ▪️Ганна Кандаурова — завідувач Історико-меморіального музею Михайла Грушевського ▪️Світлана Панькова — провідний науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського, кандидат історичних наук ▪️Олександр Кучерук – завідувач сектору «Музей Української Революції 1917-1921» Національного музею історії України ▪️Ігор Гирич — завідувач відділу джерелознавства нової історії України Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України ❗️В разі оголошення повітряної тривоги найближче укриття - метро «Майдан Незалежності» ☎️Контакти для запитів медіа: +380683280792