Історія та пам'ять

ЗА НАШУ І ВАШУ СВОБОДУ Вчора на межі Київської, Вінницької та Житомирської областей, а саме на території Ружинської селищної громади Бердичівського району Житомирської області, відбулося вшанування пам'яті польських та українських військовослужбовців, які загинули у червні 1920 року, борючись проти більшовиків. Захід був організований Українським інститутом національної пам’яті за участі представників органів державної влади, органів місцевого самоврядування та Посольства Республіки Польща в Україні. Курган полеглим воїнам 1920 року – це місце, яке є не лише військовим похованням, а й символом спільної історії українського та польського народів, яких об’єднало прагнення до свободи, незалежності й права самостійно визначати власне майбутнє. Як зазначив Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров, у травні 1920 року польські та українські частини звільнили Київ від росіян. Це було вже третє визволення міста від російської окупації, після якого знову відкрилися страшні наслідки насильства проти цивільного населення. Він також додав, що українські війська знову були змушені відступати, а ці поля стали місцем жорстокої боротьби. Водночас сам відступ був частиною воєнного маневру. «Саме на цих полях полягли воїни, які стримували росіян, даючи змогу решті армії перегрупуватися й зайняти оборонні позиції. Тоді Європі загрожувала мільйонна совєтська армія, однак завдяки опору українських і польських військ стало можливим «чудо над Віслою». Вічна пам’ять усім, хто загинув у боротьбі проти комунізму, нацизму та сьогодні віддає життя за захист Європи», – зазначив Голова УІНП. Вдячні усім, хто долучився до спільного вшанування пам'яті українських і польських воїнів: Послу з особливих доручень Міністерства закордонних справ України Олександру Александровичу, Посольству Республіки Польща в Україні, Офісу Президента України, керуючому справами Житомирської обласної ради Віктору Назару, заступнику начальника Житомирської обласної військової адміністрації Костянтину Лопушанському, Ружинському селищному голові Людмилі Біляк, начальнику секції цивільно-військового співробітництва 152 окремої єгерської бригади імені Симона Петлюри Артуру Яценку, а також отцю Андрію, парафіяльному священнику Ружинського благочиння Житомирсько-Овруцької єпархії Православної Церкви України, та отцю Івану, парафіяльному священнику Парафії Успіння Пресвятої Богородиці селища Ружин Житомирського протопресвітерату Української Греко-Католицької Церкви.

Пам'яті головного сержанта Дмитра Корбутяка (позивний «Батя») Без вагань повернувся до війська, щоб захистити тих, кого любив Дмитро народився 18 червня 1983 року в Чернівцях. Після школи вступив до вищого професійного художнього училища №5, однак навчання не завершив, бо його призвали до війська. Строкову службу проходив кінологом в 31-му Чернівецькому прикордонному загоні імені генерал-хорунжого Олександра Пилькевича. Після демобілізації, підписав контракт з Держприкордонслужбою до 2008 року. Після звільнення зі служби отримав вищу освіту в Міжнародній академії управління персоналом. З початком повномасштабного вторгнення Дмитро повернувся до Держприкордонслужби. Воював в складі 31-го, а згодом 7-го загонів та комендатурі швидкого реагування. Виконував бойові задачі на Донеччині. Загинув 4 травня 2023 року через отримані кількома дня раніше поранення при виконанні бойового завдання в районі Бахмута. Похований на Алеї Слави Чернівців. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Тетяна Тиндик Фото з родинного архіву За матеріалами: Книга пам'яті органів системи МВС, Молодий буковинець, Шпальта, Чернівецька обласна рада, СvNews.cv.ua Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам’яті Героя України Максима Отінова (позивний «Тор») Називав службу в ЗСУ найкращою роботою в світі Максим народився 22 червня 1990 року у Волочиську на Хмельниччині. Після школи закінчив промислово-аграрний професійний ліцей, де здобув фах столяра. Після навчання проходив строкову службу у 8-му окремому полку Сил спеціальних операцій. Після демобілізації разом з батьком займались ремонтами квартир. Захоплювався баскетболом та мотоспортом. Після початку повномасштабного вторгнення долучився до тероборони, а згодом потрапив до 65-ї окремої механізованої бригади. Командував протитанковим взводом, а згодом очолив роту. Воював на Запорізькому напрямку. Максим Отінов загинув 23 березня 2024 року під час виконання бойового завдання. Посмертно Отінов удостоєний звання Героя України. Вічна пам’ять та слава Герою! Ірина Чириця Фото: Волочиська міська рада, 65-та окрема механізована бригада та з родинного архіву Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам’яті Героя України Івана Банка (позивний «Банкір») Став на захист України навесні 2014 року та віддав життя під час визволення Херсонщини у вересні 2022 року Іван народився 21 червня 1986 року в селі Вільний Степ на Полтавщині. Після школи пішов на строкову службу в ЗСУ. Згодом підписав контракт, щоб продовжити службу. Більша частина його служби пов'язана з 95-ю окремою десантно-штурмовою бригадою. Був в складі миротворчої місії на Балканах. Паралельно з військовою службою отримав вищу освіту. З 2014 року брав участь в АТО. Учасник оборони Донецького аеропорту, також виконував бойові завдання на Авдіївському напрямку. У 2018 році звільнився з служби. Був нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Працював в аграрному секторі в Полтаві та Рівному. З початком повномашстабного вторгнення повернувся в 95-у ОДШБ. Учасник оборони Києва. З квітня 2022 року продовжив службу в розвідці у 46-ї окремої аеромобільної бригади. Виконував бойові завдання на Херсонщині. Загинув 12 вересня 2022 внаслідок поранення отриманого днем раніше, під час виконання бойових завдань в районі Білогорівки Херсонської області. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня та присвоєно звання Героя України. Антон Печерський Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

ЗАКОН ПРО УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПАНТЕОН – ПРОГОЛОСОВАНО Сьогодні, 1 липня, Верховна Рада ухвалила за основу і в цілому законопроєкт №15360 «Про Український національний пантеон», який був внесений до Парламенту Президентом України Володимиром Зеленським на День Конституції України. Законопроект підтримало 287 Народних депутатів України! Очікуємо на підписання Президентом України. Це підсумок тривалого шляху – від ідеї, висловленої понад 30 років тому, до чіткого законодавчого регулювання. Український інститут національної пам'яті був безпосередньо долучений до розробки цього законопроєкту: фахівці Інституту напрацьовували його ключові сенси, загальні наради з депутатським корпусом Голова Інституту Олександр Алфьоров проводив у приміщенні УІНПу, та спільно з Микитою Потураєвим та Володимиром В'ятровичем презентував в Офісі Президента. Провідну роль у просуванні законопроєкту відіграла команда Президента – зокрема керівник Офісу Президента Кирило Буданов та заступниця керівника Офісу Президента Ірина Верещук, які забезпечили підтримку ініціативи на найвищому рівні. Напередодні на засіданні Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики законопроєкт підтримали одноголосно, а доповідали на пленарному засіданні Голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук, представниця Президента України у Верховній Раді, народна депутатка Галина Михайлюк, Голова Комітету Микита Потураєв, народні депутати України: Володимир В'ятрович, Іван Крулько, Юрій Павленко, Євгенія Кравчук, Ярослав Юрчишин, Павло Бакунець, Олександр Юрченко та Ігор Гузь. Інститутом вже внесено на розгляд Уряду постанову “Про утворення Українського національного пантеону”, яка зокрема передбачає розробку концепції функціонування та структури Пантеону; забезпеченння науково-методичного супроводу процесу утворення Пантеону та визначення форм меморіалізації та забезпечення проведення експертних та публічних обговорень з питань, пов’язаних з утворенням та діяльністю Пантеону. Закон визначає, що Пантеон стане загальнонаціональним місцем пам'яті у Києві, де будуть вшановані найвидатніші постаті української історії – від часів Русі до сьогодення. Документ встановлює прозору й виважену процедуру визначення тих, хто буде там перепохований. Щиро дякуємо всім, хто на різних етапах долучався до цього процесу: Офісу Президента України, Верховній Раді України, зокрема Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики та всьому депутатському корпусу, всім науковцям, які здійснювали експертизу законопроєкту та всім хто підтримував. Попереду – конкурс на створення Пантеону та подальша робота над утіленням задуму в життя. УІНП продовжує бути в центрі цього процесу. Щиро вітаємо ВСІХ УКРАЇНЦІВ з цим історичним рішенням! СЛАВА УКРАЇНІ!

Пам’яті розвідника Святослава Сойка (позивний «Француз») Мріяв розвивати гірський туризм в рідному Закарпатті Святослав народився 24 січня 1990 року в населеному пункті Мис Шмідта в Чукотському автономномному окрузі Росії, в родині військового. Дитинство минуло на Закарпатті. Після навчання в ліцеї студіював політологію в Ужгородському національному університеті. Отримавши диплом бакалавра, відправився служити у Французький легіон. З дитинства обожнював гірські походи. Мріяв розвивати гірський туризм на Закарпатті для чого навчався в Грузії та Киргизстані. Саме там його застало повномасштабне вторгнення. Прибув в Україну за два дні і зразу долучився до 128-ї гірсько-штурмової бригади. Виконував розвідувальні завдання на Запоріжчині, зокрема брав в полон російських офіцерів. Загинув 24 березня 2022 року Святослав Сойко біля села Мирне на Запоріжчині внаслідок артилерійського обстрілу. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Слава Захисникові! За матеріалами: ГУР МО, Закарпаття онлайн, Суспільне Ужгород Фото: Закарпаття онлайн та Суспільне Ужгород Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛЬНІ ЗБОРИ ПРОГОЛОСИЛИ У ЛЬВОВІ АКТ ПРО ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Початок Другої світової війни, на думку учасників українського визвольного руху, давав шанс реалізувати головне стратегічне завдання – здобути власну державу, відновити незалежність України. Яким чином цього досягти? У поглядах на це у вересні 1940 року Організація українських націоналістів розкололася. Прихильники Андрія Мельника розраховували на допомогу в цьому питанні Німеччини. Молоді ж радикали під проводом Степана Бандери планували збройне повстання власними силами на здобуття самостійної України, чий статус Третій Рейх мав просто визнати як факт. 29 червня 1941-го, щойно почалася німецько-радянська війна, частини Червоної армії та внутрішніх військ НКВС залишили Львів. А вже о 4.30 ранку наступного дня до міста увійшов батальйон «Нахтігаль» – північна група «Дружини українських націоналістів», створена після перемовин ОУН з Абвером, що налічувала 330 бійців на чолі з Романом Шухевичем. Ще за кілька годин у Львів увійшла похідна група ОУН бандерівців на чолі з Ярославом Стецьком. Йому Український національний комітет надав повноваження проголосити незалежність України. О 18.00 у будинку місцевої «Просвіти» на площі Ринок розпочалися Українські національні збори, на яких були присутні понад 100 делегатів з усієї України. Від митрополита Андрія Шептицького був делегований Йосип Сліпий. Збори проголосили відновлення Української держави: «Волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України». Також оголосили про створення тимчасового уряду – Українського державного правління, яке очолив той-таки Ярослав Стецько. Бандерівці захопили ключові об’єкти міста та розпочали розбудову Української національно-революційної армії (УНРА). До кінця липня ОУН встановила українську владу у 187 із 200 районів Західної України, у 26 районах Правобережної України, відкрила обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному, Дрогобичі, Станіславі (Івано-Франківську), Луцьку. Для німецьких окупантів це виявилося несподіванкою. У плани гітлерівців існування незалежної України не входило. Вони затримали Степана Бандеру та Ярослава Стецька. Два місяці гітлерівці тиснули на українських лідерів, аби ті відкликали Акт 30 червня. Коли ж ті відмовилися, розгорнули масові арешти – за ґратами опинилися півтори тисячі оунівців. На початку жовтня 1941 року Провід ОУН(б) постановив перейти в підпілля й взятися за відновлення організаційної мережі. Заарештованого Бандеру заступив Микола Лебедь. Націоналісти почали готуватися до майбутнього силового протистояння з Третім Рейхом.

Пам’яті кіборга-десантника Віталія Шубеляка Захищав ДАП і мріяв долучитися до Французького легіону Віталій народився 2 серпня 1990 року у Самборі на Львівщині. Після школи вивчав програмування у Самбірському фаховому коледжі економіки та інформаційних технологій. Продовжив навчання на заочному відділені Тернопільського фінансово-економічного інституту. Паралельно з цим чоловік підписав контракт зі Збройними силами. Служив до 2013 року в десантних військах на Львівщині. Після контракту пів року працював у приватному бізнесі, а потім у 2014 році мобілзований для участі в АТО. В складі 80-ї десантно-штурмової бригади брав участь в обороні Донецького аеропорту. Був нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Після демобілізації у 2015 році хотів вступити до Французького легіону, однак ці плани не здійснились. Віталій знайшов себе в цивільному житті та працював у приватному бізнесі. З початком повномасштабного вторгнення повернувся до 80-ї десантно-штурмової бригади. Брав участь в боях на Донеччині. Загинув 20 червня 2022 року. біля села Богородичне на Донеччині. Похований у рідному Самборі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня. Честь і слава Герою! Валентина Кащенко Фото надані Марією Шубеляк Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

ІСТОРИЧНІ РІШЕННЯ В ДЕНЬ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ 28 червня з нагоди Дня Конституції України Президент України Володимир Зеленський у Києво-Печерській взяв участь у відкритті памʼятного знаку гетьману України Івану Мазепі. Автори погруддя – Борис Крилов та Олесь Сидорук, архітектор Віктор Юрків, історичними консультантами виступили д-р Ольга Ковалевська та Голова українського інституту національної памʼяті, кандидат історичних наук Олександр Алфьоров. У своїй промові з нагоди відкриття памʼятного знаку Президент України Володимир Зеленський зазначив: «Сьогодні ми виправляємо ще одну історичну несправедливість. Відтепер тут, у Києво-Печерській Лаврі, абсолютно по праву стоятиме погруддя великого українця та покровителя Лаври – Івана Мазепи». За словами Президента, масштаб постаті Мазепи заслуговує на те, щоб у Києві на його честь був споруджений повноцінний памʼятник. І для цього існує символічне місце – на бульварі Тараса Шевченка, де у грудні 2013 року під час Революції Гідності повалили пам'ятник Леніну, – де Ленін впав –там міцно стоятиме Мазепа, – наголосив Президент. Крім того, Володимир Зеленський оголосив про підписання Указу про підготовку до відзначення 1000-річчя Києво-Печерської лаври, яке відбудеться у 2051 році та заснування «Ордену Європи» для іноземців, що допомагають Україні. Крім того, Президент повідомив про подання до Верховної Ради України законопроєкту «Про Національний пантеон». Документ уже зареєстровано у парламенті – 30 червня його розгляне профільний комітет. Ухвалення закону стане важливим кроком до увічнення пам'яті видатних українців на державному рівні. «Над перепохованнями для Пантеону ми з МЗС, за дорученням Президента, працювали ще до офіційного оголошення. Для Українського інституту національної пам'яті це не просто виконання завдання, а місія. Мазепа – один із тих, хто обов'язково має бути в Пантеоні, і відкриття погруддя в Лаврі – це не лише відновлення справедливості, а сигнал: ми повертаємо нашу тисячолітню історію туди, де їй і місце», – зазначив голова Українського інституту національної пам'яті Олександр Алфьоров. Фото Офіс Президента України

Пам’яті майстер-сержанта Олександра Яценка (позивний «Яцик») «Воїн із посмішкою», який став на захист України у найважчий час Олександр народився 7 жовтня 1980 року в селі Велика Глумча на Житомирщині. Дитинство минуло на Харківщині. Після школи навчався в машинобудівному технікумі, а згодом в Харківському інституті фінансів. Значну частину життя працював на "Турбоатомі", де пройшов шлях від учня токаря до начальника дільниці гідротурбінного цеху. Активно займався спортом та цікавився автомобілями та мотоциклами. Брав участь в антитерористичній операції та операції Об’єднаних сил на сході України. Після початку повномасштабного вторгнення долучився до 113-ї бригади ТрО. 20 липня 2025 року 44-річний майстер-сержант Олександр Яценко загинув у бою поблизу села Вовчанські Хутори Харківської області. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Вічна пам’ять Захисникові! Валерія Фургалець Фото з сімейного архіву Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам’яті журналіста, десантника Юрія Лелявського Завжди працював на передньому краї, висвітлюючи хід бойових дій Народився 20 липня 1973 року. Працював журналістом у різних виданнях та загальнонаціональних телеканалах. Під час АТО готував репортажі з зони бойових дій. Двічі потрапляв в полон до росіян. Після полону, вирішив пов'язати життя з військовою службою. Служив прес-офіцером в 10-й гірсько-штурмовій та 80-й десантно-штурмовій бригадах. Загинув 28 вересня 2022 при виконанні бойового завдання. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Честь і пам'ять! Володимир Поліщук, Леонід Матюхін Фото: Фейсбук-сторінка Командування Десантно-штурмових військ ЗС України Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

У КИЄВІ ВИСАДИЛИ ПЛАТАН НА ЧЕСТЬ ІВАНА ПАВЛА ІІ 25 червня на подвір’ї Патріаршого собору Воскресіння Христового УГКЦ в Києві висадили Алею іменних платанів, яка має стати новим символічним простором пам’яті, вдячності та духовної спадщини. До висадки дерев долучилися Голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров, Консул Республіки Польща в Києві Павел Овад та Віцеконсул Республіки Польща в Києві Анна Бабяк-Овад, владика Йосиф Мілян, Протосинкел Київської Архиєпархії, представники духовенства та громадськості. На Алеї були висаджені платани на честь Папи Венедикта XVI, Папи Франциска, Папи Лева XIV, Блаженнішого Патріарха Святослава Шевчука, Блаженнішого Любомира Гузара, Блаженнішого Мирослава Івана Любачівського, Патріарха Йосифа Сліпого, митрополита Андрея Шептицького, блаженного священномученика Омеляна Ковча, отця Тита Войнаровського та інших визначних постатей, які своїм життям і служінням творили духовну історію України. Особливим моментом стало висадження платана на честь святого Папи Івана Павла ІІ – з нагоди 25-річчя його Апостольського візиту в Україну. Дерево стало знаком вдячної пам’яті про великого Паломника миру, який підтримував Україну, відстоював людську гідність та закликав до єдності народів. Його формула примирення “Пробачаємо і просимо пробачення” досі є актуальною і важливою в стосунках наших двох народів – польського і українського. І нам ще належить втілити у життя його духовний заповіт.

Пам’яті командира екіпажу БПЛА Богдана Левуся (позивний «Кулома») «Квіти сплетуться колючою проволкою, стебла перетворяться на ягозу, маки заплачуть кров'ю, соняшник зимою побачить росу» - незадовго до загибелі Богдан написав свій останній вірш Богдан Левусь закінчив радіоколедж. Рік провчився на філософському факультеті Києво-Могилянської академії, але вирішив отримати більш практичну професію, тому вступив до Державного університету інформаційно-комунікаційних технологій. Захоплювався фотографією, вів телеграм-канал про сучасну українську музику, писав вірші. В 2025 році добровільно долучився до лав 12-ї бригади НГУ "Азов". Служив командиром екіпажу БПЛА. Виконував бойові завдання на Донеччині. Богдан Левусь загинув 12 квітня 2026 року – на Великдень. Ховали його в день народження батька Дмитра. Відспівували Богдана у Михайлівському золотоверхому соборі, похований військовий на Національному військовому меморіальному кладовищі. Уклін і шана Герою! Фото надані родиною Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

ПУЖНИКИ: НЕСПОДІВАНІ РЕЗУЛЬТАТИ У період із 22 по 25 червня 2026 року на території колишнього села Пужники (нині — у межах села Садове Коропецької селищної громади Чортківського району Тернопільської області) було проведено новий етап пошукових досліджень із метою пошуку останків мешканців села, які трагічно загинули у лютому 1945 року. Пошукова експедиція завершила свою роботу. Протягом чотирьох днів експедицією було закладено близько 50 розвідкових траншей, але масового захоронення не виявлено. Були виявлені окремі фрагменти дерев'яної труни, ґудзики, ймовірні фрагменти взуття, що може вказувати на одиночне цивільне поховання у труні, не пов’язане із трагічними подіями лютого 1945 року. Пошукові дослідження на виконання домовленостей, досягнутих за результатами діяльності Українсько-польської робочої групи з питань національної пам’яті, проводилися товариством з обмеженою відповідальністю «Спеціалізована установа «Волинські старожитності» за участі польських фахівців – співробітників Поморського медичного університету в Щецині, а також представників фундації «Свобода і Демократія» та Інституту національної пам’яті Республіки Польща. Фахівці комунального підприємства Івано-Франківської обласної ради з питань пошуку та перепоховання жертв воєн, депортацій та репресій тоталітарних режимів «Пам’ять» з ініціативи Українського інституту національної пам’яті забезпечували фаховий нагляд (консультаційну підтримку) під час проведення пошукових досліджень. Нагадуємо, що під час попередніх ексгумаційних робіт, які тривали з 23 квітня до 5 травня 2025 року було знайдено рештки 42 осіб та здійснено забір ДНК на результати якого очікуються від польської сторони.

Пам’яті командира відділення Василя Хомчина (позивний «Дикий») Кіборг знову став до лав захисників після початку повномасштабного вторгнення Василь народився 7 жовтня 1983 року на Івано-Франківщині - в селі Жалибори Галицького району.  Дитинство провів в Івано-Франківську. Навчався в Фаховому коледжі електронних приладів Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. Після навчання, проходив строкову службу в підрозділі спецпризначення в Кіровограді (нині Кропивницький). Демобілізувавшись, працював у приватному секторі: спочатку на посаді охоронця, а через два роки перейшов в іншу структуру виконувати роботу монтажника - вентиляційника. Одружився у 2013 році, а за рік чоловіка мобілізували до Збройних Сил. Воював в складі 80-ї аеромобільної бригади. Учасник оборони Донецького аеропорту. Після АТО повернувся до цивільного життя. У січні 2023 року долучився до 82-ї десантно-штурмової бригади. Після вишколу у Британії, виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку. Загинув 6 вересня 2023 року біля села Вербове на Запоріжчині, внаслідок артилерійського обстрілу. Прощання із захисником відбулося 15 вересня 2023 року. Похований  Василь Хомчин на кладовищі у Дем’яновім Лазі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Слава Захисникові! Валентина Кащенко Фото надані дружиною За матеріалами: Івано-Франківськ. Місто Героїв Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа.

1848 – перше підняття синьо-жовтого прапора над Львівською Ратушею. 25 червня 1848 року у Львові над ратушею було вивішено український (русинський) синьо-жовтий прапор. Прикметно, що поряд із ним замайорів також польський червоно-білий. Імена тих, хто здійснив цю акцію, так і лишилися невідомими. Газета «Зоря Галицька» повідомляла, що в неділю було виставлено руську і польську хоругви на Ратуші і «то не русини оучинили, и наветъ не знаютъ, кто тоє оучинивъ». Синьо-жовта хоругва висіла над ратушею майже тиждень. Таке утвердження права націй на самовизначення відбулося внаслідок революційних подій, які у 1848–1849 роках охопили всю Європу і отримали назву «Весна народів». Саме тоді різні нації, що входили до складу імперій, вперше заявили про потребу в самоорганізації та боротьбі за політичні права. Територія Галичини у цей час перебувала у складі Австрійської імперії. На початку травня 1848 року була створена Головна Руська Рада — перша українська політична організація, яка представляла інтереси русинів (українців) Галичини. Рада виступала за демократичні реформи, вільний розвиток української культури, освіту рідною мовою та визнання українців як окремого народу. Одним з перших рішень Ради було відновлення історичної символіки Галицького та Волинського князівств (Королівства Руського): гербом було визнано золотого лева на синьому полі, а прапором — рівновеликі смуги синього та золотого кольорів. Поява синьо-жовтого стяга над Львовом стала першим публічним актом самоствердження української національної ідентичності в Галичині, символом українського національного пробудження, хоча жодна з офіційних структур — ні Австрійська влада, ні Головна Руська Рада — тоді не взяли на себе відповідальність за цю акцію. Через рік, 15 травня 1849 року, синьо-жовтий стяг знову підняли над ратушею, лише на один день — цього разу за ініціативи Головної Руської Ради. Пізніше поєднання жовтої та синьої барв набуло великої популярності серед українців Галичини, Буковини та Закарпаття і широко використовувалося під час святкувань, зокрема Шевченківських вечорів, спортивних змагань тощо. У 1918 році синьо-жовтий стяг замайорів на Львівській ратуші в ніч на 1 листопада, знаменуючи перемогу Листопадового чину і те, що Львів став українським. Український прапор тоді провисів три тижні, доки після запеклих вуличних боїв із польськими загонами командування Галицької армії в ніч проти 21 листопада не ухвалило важке рішення залишити Львів. У радянські часи український прапор над Львівською ратушею було всенародно піднято 3 квітня 1990 року на хвилі національно-демократичного відродження України. Це було однією з перших в Україні відкритих акцій із повернення національних символів та відродження української держави.

Пам'яті солдата Олександра Залевського (позивний «Броня») Свій позивний отримав, бо побратими знали, що уміє зі складних ситуацій вийти та інших вивести Олександр народився 2 червня 1992 року в селищі Нова Борова на Житомирщині. В шкільні роки захоплювався рок-музикою. Після школи навчався на газоелектрозварювальника та бляхаря у Житомирському професійному політехнічному ліцеї. У 2012 році, після строкової служби, підписав контракт з 95-ю десантно-штурмовою бригадою. Виконував завдання в зоні АТО з 2014 року. Зокрема брав участь у легендарному рейді тилами ворога під командуванням генерала Михайла Забродського. Після завершення контракту повернувся у цивільне життя. Працював на "Новій пошті". З 12 квітня 2022 року Олександр служив у Національній гвардії України. Брав участь в боях на Лиманському напрямку в складі бригади НГУ "Буревій". 29 листопада 2023 року в районі населеного пункту Ямпіль на Донеччині під час ворожого обстрілу Олександр Залевський зазнав поранення, несумісного з життям. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Вічна пам'ять і шана Герою! Тетяна Тиндик За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Ваш вісник, Новоборівська громада, Zvisno.news Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

25 РОКІВ ТОМУ ІВАН ПАВЛО ІІ ВІДВІДАВ УКРАЇНУ То був не лише державний візит Глави Держави Ватикан, здійснений на запрошення Президента України і церковних ієрархів. То було радше свідчення зміни епох і перемоги над темрявою тоталітаризму, місток до європейського майбутнього України та передбачення її ролі у світі. Іван Павло ІІ перебував в Україні з 23 по 27 червня 2001 року: відвідав Київ та Львів і продемонстрував свою глибоку повагу до України, розуміння української історії в усій її глибині, трагічності і героїзмі. Він молився у церкві святого Миколая на Аскольдовій могилі; на місцях розстрілів у Биківні і Бабиному Яру, на могилі Невідомого солдата на Пагорбі Слави; згадував про Чорнобильську трагедію, а також про болючі сторінки спільного минулого польського і українського народів та закликав поляків і українців до примирення за принципом “пробачаємо і просимо пробачення” – щоб будувати майбутнє; звертався до представників влади, спонукаючи до відданого служіння народу; зустрічався з молоддю; говорив про екуменічний діалог із православними, визнаючи провідну історичну роль Києва у поширенні християнства у Східній Європі. Цей візит був сповнений любові до українського народу, віри у силу і здатність українців посісти гідне місце у європейській родині. Слова Папи, звернені до України 25 років тому, досі звучать пророчо: «Дякую тобі, Україно, що оборонила Європу своєю невтомною та героїчною боротьбою проти загарбницьких орд (…) Нехай Господь дасть мир тобі, український народе, бо ти з наполегливою і одностайною відданістю нарешті привернув собі свободу й розпочав віднаходити своє істинне коріння та докладаєш великих зусиль, щоб стати на шлях реформ і дати всім можливість жити та сповідувати власну віру, власну культуру й власні переконання в рамках свободи та справедливості». Попри жорстку протидію з боку Москви та Російської православної церкви і її агентури в Україні, віряни різних конфесій з піднесенням відгукнулися на візит Папи. Він провів чотири літургії (дві за візантійським обрядом, дві – за латинським), виголосив українською мовою 11 проповідей та звернень – усі вони щоразу обʼєднували навколо себе сотні тисяч вірян, а на візантійську літургію, проведену понтифіком у Львові 27 червня 2001 року, зібрався понад мільйон людей. По своєму візиту Іван Павло ІІ залишив українцям щирий духовний заповіт. «Єдність та злагода! Ось таємниця миру та умова справжнього й стабільного соціального прогресу, – сказав він. – Завдяки цій взаємодії намірів та дій Україна, батьківщина віри та діалогу, зможе побачити визнаною свою Гідність у колі інших народів (…) Молю Всемогутнього Бога, щоб благословив тебе, Український Народе, і щоб зцілив усі твої рани. Його велика любов нехай наповнить твоє серце і нехай провадить тебе у третє тисячоліття християнства до нового майбутнього». «Посланець Бога нас благословив» – так лаконічно й влучно підсумувала візит Понтифіка в Україну Ліна Костенко. Докладно про візит Івана Павла ІІ читайте за посиланням

Пам’яті військової Олени Ковтуненко Усе життя допомагала людям і загинула, рятуючи інших під ворожим вогнем Олена народилася 29 грудня 1967 року у селищі Новоайдар на Луганщині. Багато років працювала санітаркою в місцевій лікарні. Сама виховувала трьох синів. Щоб поліпити фінансовий стан, після роботи жінка брала додатково роботу з дрібного ремонту в квартирах, а також виконувала замовлення за своїм основним фахом швачки. У 2019 році долучилась до 53-ї окремої механізованої бригада. Служила медиком на стабілізаційному пункті. Після 2022 року продовжила рятувати українських військових на Донбасі. Нагороджена медаллю "За військову службу Україні". 20 листопада 2023 року під час виконання службових обов’язків Олена потрапила під ворожий обстріл. Вона загинула, рятуючи інших, так, як робила це все життя. Олена Ковтуненко похована у Дніпрі на Краснопільському кладовищі. Вічна пам’ять Захисниці! Валерія Фургалець Фото з особистого архіву подруги Олени Ковтуненко Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

КУПАЛА – ДАВНІ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНЦІВ Івана Купала – приклад того, як у народній культурі поєдналися давні звичаї, пов’язані з літнім сонцестоянням, та християнське свято Різдва Івана Предтечі. Різдво Івана Предтечі в церковному календарі припадає на 24 червня, а купальські обряди традиційно здійснювали в ніч напередодні, і вони стали невід’ємною частиною святкування Іванового дня. Свято Купала має давнє походження й пов’язане з літнім сонцестоянням – періодом найбільшого розквіту природи. У народній традиції воно символізувало життєву силу, кохання, продовження роду та гармонію людини з довкіллям. Із цим днем пов’язано багато звичаїв, обрядів і вірувань. Вважалося, що ранкова роса на Купала додає здоров’я й сили, а зібрані цього дня лікарські рослини мають особливу цінність. Тому знахарі й травознаї вирушали по цілющі трави ще до сходу сонця. Кульмінація святкування відбувалася ввечері поблизу водойм, де розпалювали великі багаття. Вогонь і вода були головними символами свята, а обряди навколо них мали сприяти очищенню, добробуту та щасливій долі. Дівчата плели вінки й пускали їх на воду, ворожачи на майбутнє. Прикрашали стрічками купальське дерево, а наприкінці святкування його спалювали. Поширеним звичаєм були й стрибки через багаття, які супроводжувалися численними народними прикметами. Однією з найвідоміших легенд, пов’язаних із Купальською ніччю, є переказ про квітку папороті, яка нібито розквітає лише раз на рік і приносить тому, хто її знайде, щастя та добру долю. Подібні традиції, пов’язані з літнім сонцестоянням, існують у багатьох народів Європи. У різних країнах це свято має свої назви – Літа, Ліго, Мідсоммар, Alban Hefin. У країнах Балтії та Скандинавії свята літнього сонцестояння й нині посідають важливе місце в культурній традиції, а в деяких державах відзначаються на офіційному рівні. У багатьох європейських народів із цією ніччю також пов’язували уявлення про особливі властивості рослин. Тому в різних регіонах Європи збереглися традиції збирання лікарських трав саме в цей період. Хоча перелік таких рослин відрізняється, у багатьох культурах згадуються рута, троянда, звіробій, вербена та шавлія. Попри регіональні особливості, традиції, пов’язані з літнім сонцестоянням, є частиною спільної європейської культурної спадщини. Українські купальські звичаї є невід’ємною її частиною та свідченням тяглості народних традицій, що зберігалися й передаються з покоління в покоління.