Степан Гавриш

Корупція дала шанс молодій демократії України кинути їй виклик і, врешті, її перемогти. Якщо ми не допустимо поглинання корупцією української державності і повернемо цивільний демократичний контроль над доходами і видатками держбюджету, найперше в умовах війни, де корупція працює на ворога і є вагомою частиною його воєнної стратегії поразки України. Президент Зеленський має і мусить це зрозуміти та прийняти рішення діяти. Інакше корупція із антисистеми стане системою функціонування української держави, що лише повторить історію Руїни. Ми зайшли в глухий кут? Лідер відчайдушного супротиву українців ніяк не наважується обрати сторону. Під тиском незаперечних фактів руйнації країни його найближчим оточенням, на противагу його безкомпромісній боротьбі проти агресора, він, незвично для сучасного діяча та серйозного лідера, ігнорує або заперечує масштаби корупції. Оглядаючись на картонковий майдан і зважаючи на рішучість союзників захищати антикорупційні органи, він усамітнився і передав їм право чистити ці «авгієві стайні». Забувши, що це зробив Геракл, якого немає. Ще в 2023 році на Мюнхенській безпековій конференції він переконував себе і решту, що в Україні через війну немає глибинної корупції, яка «частково її вимила»: «Наше суспільство повоєнне не пробачить якихось корупційних кроків. І тому я впевнений, що ми це поборемо», назвавши національну антикорупційну систему найпотужнішою у Європі. В інтервʼю Fox News у 2024 році, коментуючи критику корупції в Україні американцями, він заявив, що в Україні «все чисто». Хоча у воєнний час важко проводити нові «антикорупційні реформи». 10 листопада 2025 року на Україну напав «Мідас». Очолюваний близьким другом президента, громадянином Ізраїлю Тімуром Міндічем. Він не тільки організував системне розкрадання особливо крупних коштів в «Енергоатомі», але й формував значною мірою кадрову політику у держсекторі, особливо в уряді. Саме тоді зʼявилося відчуття, що Україна оплутана корупційною павутиною. Найбільше — державна влада. Вона тривало демонтувала внутрішню фінансово-економічну, управлінську і моральну стійкість не тільки вагомою частиною державних менеджерів, але й формувала небезпечні наративи через вплив на інформаційні потоки. Українці вдруге після вторгнення Путіна опинилися в глибокому шоці. Вони ще були віддані президенту і в розпачі розгубилися між його безстрашним національним лідерством та таємною, закритою для них, іншою частиною його життя. 19% ще твердо вірили, що Зеленський не знав про корупцію, але вдвічі більше — 39% — вважали його прямо причетним. Як частину корупційної схеми. Socis констатує ще одну гірку обставину для Давіда, який ним не став: 29% вважали, що Зеленський знав про корупцію, однак безпосередньо участі в ній не брав. Вердикт 68% українців не змусив Зеленського очолити боротьбу за державність і скальпелем вирізати ракову пухлину з метастазами з її тіла. Навіть тоді, коли західні медіа, ВВС і NYT, назвали корупційний вибух в його оточенні із підозрою главі ОП Єрмаку «разючим поворотом» у сприйнятті його образу на Заході. Попри все, він не лише не зупинив фінансувати і озброювати Україну, але й намагався розширити підтримку визвольної війни українців. Правда тепер в обмін на жорсткий і великий перелік реформ. Але здавалося, ми мали побачити нового президента — рішучого, безкомпромісного, у боротьбі за єдність і монолітність українців. Засудження корупції як внутрішнього агресора і кваліфікація основної поряд із війною загрози національній безпеці України. Чітка, структурована і цілеспрямована дорожня карта євроінтеграційних і внутрішніх реформ. Законодавчо закріплена економічна стратегія виживання в умовах очевидного нарощування російської ескалації і недостатньої спроможності союзників забезпечити Україну всіма необхідними ресурсами для протистояння з нею та захисту безпеки українців з їх бізнесом.

Саме корупція підірвала УНР зсередини і відкрила браму російським більшовикам. В період Директорії за час гетьманату Скоропадського у бюджеті були величезні кошти. Як і на іноземних рахунках. Весь уряд сидів на відкатах. Щоб Винниченко пішов з посади голови Директорії і перестав бути її членом, йому виплатили «премію» у 20 млн гривень, на які він купив собі дачу на півдні Франції. І це зовсім не поодинокі випадки. Тобто, жодного слова про нульову терпимість до корупції і підготовку Офісом плану заходів для боротьби з нею на всіх рівнях і оголошення її найбільшою загрозою для національної безпеки. Всю відповідальність влада без зрозумілих причин й необхідних аргументів покладає на суспільство, яке саме найбільше потерпає від корупції. В контексті «стратегії Ірини Мудрої» найгостріша проблема внутрішньої корупції в її особливій системності. По-перше, вона проникла, формуючи політику і взаємовідносини, у всі, без виключення, сфери державного і суспільного життя. У воєнну політику і оборону, політичну систему, конституційні баланси стримування і противаг, всі суспільні інститути, які приймають або можуть застосовувати рішення в інтересах фізичних і юридичних осіб. По-друге, корупція перетворилася у чи не єдиний фільтр у взаємовідносинах між бізнесом та державою, яка через комунікаційні владні офіси контролює всю фінансову і економічну свободу всіх бізнес-субʼєктів. Монопольно наділяючи одних привілеями, а інших тримає під жорстким фіскальним контролем. І третє, найгірше, — корупція перезавантажила майже всі карʼєрні професійні ліфти і технократичну конкуренцію. Натомість створенню професіоналізованої вертикальної системи ефективних управлінців, конкурентних професійних технократів вона створила непотичну антисистему із «довірених» друзів, родичів, кумів і «різноманітних стервятників», які готові до будь-якої поживи. Саме на плечі цього класу сьогодні покладено долею відповідальність за збереження української держави і її суверена у війні з Росією Путіна. Щоденні інформаційні повідомлення про корупційні оборудки конкурують із воєнними злочинами орків. Тому ми покажемо лише один приклад. 27 серпня цього року Рахункова палата закінчила аудит закупівлі зброї та війської техніки. Відповідність вимог законодавства оцінена в 350 млрд гривень. Планування із уникненням публічності, серйозні проблеми з ціноутворенням, контрактуванням, передоплатами, постачанням та контролем. Із 614 млрд гривень закупівель майже 580 млрд, тобто близько 94,5%, проведено без конкретних процедур. На 1 січня 2026 року дебіторська заборгованість за оборонними контрактами – 367 млрд гривень, з яких 66 млрд прострочені. Українська класика – гроші перераховані, а законтрактоване озброєння не отримане. Суди зменшили заявлені державою штрафні санкції на 5,9 млрд гривень. Із 45 міжнародних арбітражних рішень 42, або 93%, не виконані. НАБУ і САП встановили збитки у справі закупівлі продуктів для військових на 733 млн гривень. Ще 788 млн гривень — замах на розтрату. 1 млрд 167 млн збитків на постачанні неякісного військового одягу. 246 млн гривень вкрадено при розробці автоматизованої системи управління «Дзвін». 312 млн гривень – на будівництві залишених складів для ракет і боєприпасів, які вибухають у Вишневому і Бучанському районах. Будівництво так і не розпочалося. Вкрадено 1,5 млн гривень, які Міноборони сплатило за 100 тисяч мінометних пострілів, сплативши 97% авансу. Жодної поставки. І це далеко не все, що ставить перед нами питання про наше спільне виживання у цій війні. В Росії корупція укорінилася в самій державі і стала невіддільною частиною її функціонування. Вона є історичною частиною моделі державного управління Росією і легітимізована всередині самої власної вертикалі. Вона забезпечує лояльність еліт, фінансує геополітичні авантюри та працює головним клеєм, що утримує політичний режим Путіна.

Економічний колапс через виведення грошей в офшори руйнує тил. Можливо, ми лише на початку цього драматичного переходу над безоднею. Проте ми вже рухаємось до точки розколу кришталевої кулі, моменту непоправного зламу. Коли крихка гармонія суспільства, яка важко склеювалась 35 років, може розпастися на уламки без можливості відновлення. З одного боку, перетворення корупції у масове явище у час визвольної війни, збереження державності українців як території їх історичного проживання є нераціональною аномалією, а з іншого – реакцією псевдоеліт на слабкість і історичну вразливість українського народу, який цією війною може стати справжньою нацією. Якою не стали всі ті народи, які загинули під обʼєднаними ударами зовнішнього ворога і внутрішньої корупції. Так в чому справа? Чому щодня поїдаючий інфопростір народ все одно намагається якось виправдати існуючу корупційну систему во імʼя збереження міфічної політичної стабільності для власного комфорту і оманливої надії, що все «перемелиться»? Це безсилля і розпач перед панівною силою над ними чергових нуворишів чи це традиційна історична безвольність, яка кожен раз вела до руїни? Чи ще страх перед злою війною із ядерною імперією, яка 4,5 роки тільки нарощує ескалацію? Ще можливо, наївний романтизм і побутовий ідеалізм на прозріння управляючого нами політичного класу, який врешті має відмовитись від власних егоїстичних способів збагачення, внутрішньої клановості й зосередитися виключно на протистоянні із смертельним ворогом? Ми тривало навіть були впевнені в цьому. «Міндіч-гейт» мав би запустити повне і безжалісне перезавантаження всіх, найперше державних інституцій, для виявлення і знищення вкорінених корупційних систем і інтегрованих з державою професійних злочинних груп. Створивши з високим струмом запобіжники, які б унеможливили навіть планування розкрадання всіх ресурсів для їх концентрації на потреби оборони країни. Операція НАБУ і САП «Форрест Гамп» показала, що цього може і не бути, або подібне взагалі неможливо. Головний центр політики президента, управління державою, його Офіс, виявився не лише архітектором корупційної системи, але й ідеологом формування нового типу, якщо не держави, то управління нею. Її досить чітко сформувала на записах «агента» Микитася висококваліфікований заступник голови Офісу Ірина Мудра: «Перемогти корупцію – неправильний підхід. Її потрібно систематизувати та контролювати». Захоплений і нетерплячий бути себе чільних донів Микитась додає: «І очолити». Держава в державі. Одночасно у мілітарних френчах, дорогих костюмах і валізами прикрас. З іншого, ті ж самі, із сумками кешу і відключеним фінмоніторингом для сплати гігантської застави на врятування свого подільника, який може всіх здати. Можна цього не бачити. Закривши вуха і очі й сховавши руки в кишенях. Але це вже більше, аніж сигнал нашого спільного організму про невиносний біль всередині, який має всі ознаки предінфарктного і предінсультного стану. Глава Офісу і герой війни генерал Буданов ставить інший, мʼякий діагноз: «Я не вважаю, по-перше, що це криза. Це напруга. Але ще це не криза». Потрібно бути мужніми, терпіти і не піддаватись спокусі допустити внутрішній розкол під час війни:

«Якщо в таких умовах ми почнемо розривати державу зсередини, я б навіть сказав, що продовжимо спроби розривати державу зсередини, ми чітко повторимо події 1918 року. Один в один… Треба трошки заспокоїтись і дивитись на ситуацію в Україні».

Саме корупція, внутрішні тіньові схеми та кумівство стали практично вирішальним фактором і головною причиною катастрофи та падіння УНР у 1917–1921 роках. Як і зараз, це відкрило ворота для військової агресії більшовицької Росії. Вона задушила спробу українців стати вільними, користуючись тотальною дезорганізацією державного апарату, його некомпетентністю і масовим хабарництвом. Саме вони знищили Україну зсередини. Гроші на військо розкрадалися, посади міністрів, дипломатів та військових керівників купувалися або роздавалися близьким, але не професіоналам. В той же час державні кошти, виділені на закупівлю зброї за кордоном, зникали у кишенях корумпованих чиновників. Врешті це підірвало довіру народу до Володимира Винниченка та Симона Петлюри, більшовики на гаслах соціальної справедливості легко купували Україну. В свій час корупція перемогла Російську імперію у Кримській війні 1853–1856 років. Вона повністю паралізувала забезпечення армії, систему логістики та військового командування, привівши майже 1,5-мільйонну російську армію до повного технологічного занепаду та втрати ледве не повної її боєздатності. Головною причиною поразки Гоміньдану Китайської Республіки 1945–1949 років у громадянській війні проти комуністів була корупція. Розкрадання мільярдів доларів і держбюджету чиновниками призвели до гіперінфляції, різкого зубожіння населення, голоду в армії через мародерство, що викликало масове дезертирство. Цілі підрозділи націоналістів переходили на бік комуністів разом зі зброєю. Через корупцію США практично відмовили у підтримці режиму Чан Кайші на вирішальному етапі війни. Проте 62-річний Чан Кайші несподівано провів унікальні реформи на маленькому острівному Тайвані, знищивши, як явище, корупцію. Він збудував невидиму «китайську стіну» між бізнесом і чиновниками, як запобіжник незаконному збагаченню. Тотальна корупція стала однією з головних причин військового та політичного краху Республіки Вʼєтнам (Південного Вʼєтнаму) у квітні 1975 року. 15 років війни за абсолютної підтримки США політична влада як би ліберальної демократії «злила в унітаз». І країна була поглинута комуністичним режимом. Назавжди. Корупція, щоб зрозуміти падіння через неї держав і народів, стала ключовим фактором занепаду і остаточної загибелі Візантійської імперії. Вона зруйнувала національну армію, призвела до масових зрад військових командувачів через їх підкуп ворогами, продаж державних посад і роздачу їх близьким та друзям, накладених на повний занепад судової системи. В час війни з хрестоносцями, які захопили Константинополь підкупом візантійської знаті, і остаточної поразки Османської імперії в 1453 році, коли візантійські олігархи і нувориші ховали золото, щоб не фінансувати оборону і будувати фортифікації. Корупція завжди гарантує поразку. Через розкрадання коштів у солдат, закупівлю неякісної зброї та спорядження у відкатах та кумівстві, що приводить до втрати мотивації армії і збагачення воєнної і політичної еліти.

Можливо, президент Зеленський розглядає війну з Росією як значно більшу загрозу, на якій він зосередив усі свої зусилля. Корупцію президент, судячи із відповідей журналістам, залишає на суд українців і відповідальність антикорупційних органів. Розуміючи, що російська агресія і корупція не є окремими, оскільки вони діють в одному напрямку — проти української державності і свободи українського народу. Видається, що у Володимира Олександровича якось немає внутрішньої генетичної привʼязаності до національної історії і якоїсь мускульної памʼяті її криз і проломів, що вели до чергових руїн. Особливо через корупцію в час війни. Як пряму атаку на національну безпеку та державу і практично невиліковну інфекцію її виживання. Вона неминуче стає найбільш ефективним партнером, союзником ворога, підриваючи обороноздатність, розкрадаючи безцінні ресурси, руйнуючи довіру українців та їх союзників. Внутрішня і зовнішня деморалізація демонтує суспільну і коаліційну єдність і стійкість протидіяти агресіям у поєднанні із відсутністю чітких цілей і задач війни проти Росії. Це суттєво послаблює воєнний і політичний потенціал України. Паралельно державі тіньова система корупції гальмує аж до зупинки оборонні інновації і стратегічні рішення. Частина правоохоронних і контролюючих інституцій натомість протидії криміналізації внутрішнього сукупного простору все частіше перекриває або повністю адаптується як невідʼємна частина в тіньовій системі. Це тільки нарощує і скирдує загрози, які мають лише один трек — революційне перезавантаження соціальним вибухом. І хоча українці геть відкидають таку перспективу, 54% з них (за КМІС на 6 травня) вважають корупцію в органах державної влади більшою загрозою за воєнну агресію Росії (39%). За іншим соцопитуванням («Корупція в Україні»), 90,5% українців вважають її однією з головних проблем країни. Це прояв провалу держави в час війни — вона найбільш небезпечний внутрішній фактор і інструмент ворога у підрив її оборонної дієздатності і політичної стабільності. Екс-міністр оборони Федоров досить прямолінійно заявив, що в Україні продовжують діяти корупційні схеми, які заважають закінчити війну в сильній позиції:

«Є велика кількість людей, які побудували різні схеми і свої інтереси, і вони гальмують, по суті, прийняття правильних рішень… велика кількість правоохоронців їх підтримує…».

І він наполягає, що президент Володимир Зеленський має дати відповіді щодо корупції в уряді:

«Нехай він відповість на це запитання… я вважаю, що він готовий до таких запитань. Це його відповідальність — сказати нам усім, чи знав він про все це, чи ні…».

Корупція перетворилась на ракову пухлину в організмі держави, яка запустила болючі метастази практично у всі сфери управління нею. Найбільшу фінансово-економічну систему і політику, де відбулося зрощення цілих державних інститутів з організованими кримінальними групами. Тривалий період війни значно ослаблює управляючий політичний клас і єдність, стійкість суспільства. Це не окрема політична, економічна чи інституційна криза. Вона має системний, максимально складний і глибоко конфліктний характер. Її практично неможливо перевести навіть у пасивний режим, як це відбувається зараз. Найбільше через те, що, як би не бісилися боти і корисні ідіоти, в Україні сформована паралельна і тіньова система прийняття рішень у позаконституційний і незаконний спосіб. Вона прямо безпосередньо впливає на перебіг війни, впливаючи на політику президента Зеленського, обмежуючи його стратегічні маневри. Саме тут треба шукати відповіді на несподівані його рішення щодо звільнення найбільш ефективних воєнних лідерів, інституційної і кадрової політики та вибору доктрини війни з Росією. Корупція — смертоносна сильнодіюча отрута, яка не має запаху, кольору і вбиває демократію. В сучасних умовах цифрового світу, криптовалют, політичного контролю над судовою системою, банками і кордоном, вона може стати ідеальним способом проникнення і фінальної диверсії навіть у максимально захищеному центрі прийняття рішень противника. Нам пора зробити жорсткий висновок, що політична, владна корупція є первинною загрозою українській державі, її національній безпеці у війні з Росією. Без її принципового подолання і знищення говорити про перемогу у цій війні наївно і необачно. Навіть якщо станеться диво, і Путін погодиться на зупинку війни та перемирʼя разом з виборами української влади, то корупція залишиться ще більшою загрозою для української нації. Вона і визначить або буде здатна це зробити прихід до влади нової, більш агресивної клептократії. Ми також розуміємо надзвичайно складну і одночасно жорстку ситуацію для президента, який сприймає корупцію як виклик для свого управління країною і, без перебільшення, одного із сучасних світових лідерів.

Проблема у виборі і можливостях президента Зеленського діяти. На піку війни. Коли енергія обох сторін буде лише набирати сили для прискорення виснаження противника. Аналітики WSJ констатують перехід протистояння України з Росією в «нову, ще більш смертоносну фазу… розширюючи арсенал засобів ураження і не маючи адекватних засобів ППО, обидві сторони наносять одна одній нищівні удари в жорсткій сутичці, яка приводить до все більш обширних руйнувань із стрімко зростаючим числом жертв серед цивільного населення». І жодних ознак, як схоже на те, що хоч одна із сторін близька до навіть гіпотетичної можливості зламатися. Війна перетворюється на смертельний і безжалісний смерч, який все більше захоплює території обох країн. Здаватися на умовах переможця ніхто не хоче, а мир неможливий. «Існує теорія, що страждання у зʼєднанні з виснаженням приводять до політичної капітуляції», про що пише воєнний аналітик Франц-Штефан Гаді. Але, за його аналізом, безперервні повітряні удари, як колись в операції Гітлера «Бліц», скоріше гартують суспільство, аніж ламають його. Українці під ними стали ще більш непоступливими щодо територіальних поступок Москві. У Росії, попри зростаюче невдоволення населення і бізнес-еліт через війну, головним її паливом і двигуном продовжує бути Путін. Силовики тримають суспільство під контролем, а економіка Росії, за стратегічним розрахунком головного орка, витримає довше української. Значна частина його воєнної стратегії, так чи інакше, зорієнтована на динамізацію внутрішньополітичної кризи в Україні. Центром якої є президент Зеленський і його політичний Офіс. Близьке і чутливе для глави держави оточення нових «любих друзів» через ледь не тотальну корупцію, яка фактично стала легітимним фактором управління країною. Також проблеми з українською економікою, стійкість якої стає все більш крихкою і критично залежить від фінансової допомоги союзників і державних видатків. Напередодні Дня незалежності Зеленський повідомив, що Україні на потреби оборони вкрай бракує 27 млрд доларів. 20 млрд — для військових, виплати родинам загиблих і зниклих безвісти. Решту — на зброю. Разом з тим українська економічна система, попри регулярні зміни уряду, так і не пристосувалась до війни. Слабка динаміка виробництва, стрімке розширення імпорту, рекордний дефіцит зовнішньої торгівлі та значні валютні інтервенції НБУ вже створили системні ризики для макрофінансової стабільності. Попри те, що у липні реальне ВВП зріс менше минулорічного лише на 7%, сукупний результат першого півріччя блукає десь біля «0» — близько 0,01%. Базова інфляція в річному вимірі надто висока для оптимізму — 8,1%. Бюджет тримається виключно на міжнародних трансфертах, які перевалили 572 млрд гривень, що у 2,7 раза більше, аніж торік. Тобто без них дефіцит становив би 876,7 млрд гривень або 44,8% власних бюджетних доходів. Відʼємне сальдо валютних інтервенцій НБУ станом на середину серпня досягло 30,1 млрд доларів, що на 35,5% більше за аналогічний період минулого року. Лише в липні НБУ продав майже 4,8 млрд доларів із тенденцією до зростання. Гривня девальвує від початку року на 5,5% до долара. НБУ продає щотижня 1,1 млрд доларів. Курсова стабільність таким чином тримається на вольовому адмініструванні. Експорт падає на 5,1% у річному вимірі — до 3,1 млрд доларів. Імпорт нервово робить майже гігантські стрибки. Зріс на 20,7% — до 8,8 млрд доларів. Місячний дефіцит торгівлі у розпал жнив сягнув 5,7 млрд доларів. Уряд у новому плані-політичній програмі не має якоїсь притомної стратегії стійкого відновлення економіки. А продовжує балансувати поблизу стагнації. В таких умовах фактор корупції стає ще більш небезпечним для стійкості держави і політико-суспільної стабільності.

Президент головні загрози бачить якраз не в корупції. В російській балістиці і дефіциті оборонного бюджету: «Дірка суттєва». Можливо, це лише короткий і заангажований витиск із промови президента перед журналістами. Бо перед цим Путін в інтервʼю журналісту Павлу Зарубіну окреслив стратегію ескалації: «Посилені удари по воєнній і всій іншій інфраструктурі України, у відповідь “схилити Росію” до миру за 40 днів атаками на цивільні обʼєкти, у руйнації цілих галузей економіки Росії. Підриву єдності народу і доведення України до розпаду. Київський режим сам відкрив цю “скриньку Пандори”: “Ну що, отримуйте відповідь по вашим найбільш чутливим галузям економіки, яка і так дихає на ладан”». Путін розуміє мирні переговори як капітуляцію України, але і вони тепер для Росії будуть «окремим» від бойових дій треком. Російська армія впевнено йде вперед і на чергові обіцянки Заходу та України. Ніхто піддаватися не має наміру. При цьому Путін чекає саме від Зеленського заяви готовності капітулювати, якщо це буде гарантовано США. Добре, що Зеленський після непритаманної для гострої воєнно-політичної кризи зустрічі «офф-рек» із журналістами, хоч і без права голосу. Але вирішальною силою і єдиною аудиторією, яка чекає на спілкування з ним про політику війни, є лише нація. Вона хоче чути, знати і довіряти його словам, результатом яких є результати на фронті. Президент Зеленський одночасно хоче цього і намагається уникнути. Його політтехнологи помилково вважають, що це лише буде нарощувати його критику, посилювати недовіру і годувати політичних опонентів та ворогів у Москві. Навпаки. Це єдиний спосіб не лише сформувати найбільш надійну і ефективну комунікацію із суспільством, але й постійно уточнювати, доповнювати суспільний договір. Як дорожню карту стратегування війни і планів на її завершення. Мабуть, це єдиний двигун довіри. Її збереження, росту чи втрати. Ми не знаємо точних причин, чому глава держави з невеличкою командою союзників, які все частіше звинувачуються у протиправній діяльності, не наважується вийти із політичної самоізоляції і стати ідейним національним поводирем. 4,5 роки чи не найтяжчої після Другої світової війни він мусив наростити особистий потенціал, політичний і дипломатичний капітал та поглиблену професійну інтуїцію виживання. Разом з тим, головний бенефіціарний власник і ключовий політичний маркетолог Socis Ігор Гринів після тривалих досліджень засвідчив, що «Зеленський не тільки уперше очолив антирейтинг, але й не зможе обиратися навіть у першому турі майбутніх президентських виборів. Якщо нічого не зміниться, бо він має найвищий показник громадян, які не проголосують за нього за жодних обставин. Вони вставили йому “жовту картку” через корупцію та відмову на запити про реальні зміни». Чи знає про це президент Зеленський? І на що він розраховує? Прямих відповідей бути не може, але ми спробуємо розібратися у логіці процесу.

Главред «Главкома» Микола Підвезяний у ФБ захоплений зустріччю Зеленського із журналістами напередодні Дня незалежності. Він рішуче присоромив ФБ «Бульбашки» за останні срачі про «безвихідь, тупик і загнаність в кут». Абсолютна впевненість. Чіткість, все по пунктах і логічно. Ніякої істерики по Федорову. Натомість «ґрунтовне і детальне пояснення». Розмова не під запис. Але пан Микола виявився справжнім журналістом. Написав: «Зеленский детально пояснив», що звільнив Федорова після конфлікту його із Сирським через «втручання в сфері відповідальності одне одного». Виявляється, що юний оборонний міністр «намагався перебрати на себе функції головнокомандувача». Сирський був «проти». Зеленський врешті покарав обох. Оголивши, як для війни, на тривалий час два ключових напрямки воєнної стратегії і політики. Як наслідок особистої вразливості, але невмілого маневру і визначення пріоритетів. При цьому — відсутність хоча б загальних ідей, напрямків, завдань для нових очільників. З Іриною Мудрою все просто. Президент особливо «не в курсі», але «отриманої інформації було достатньо для оперативного рішення про її звільнення». При тому, що вона, ключова фігура в його Офісі, не одна звинувачена в корупції, яка все більше оточує президента. Він заявив журналістам, що «в керівників антикорупційних органів до нього нуль питань». Так і має бути. Він незамінний і єдиний носій існуючої стабільності. Тому, за словами пана Миколи, він розніс вибори під час війни, як ідею, «в пух і прах». Тобто, Михайла Федорова, який пропонує во імʼя демократії провести їх у цифровому форматі з максимальним рівнем безпеки та дотриманням достатніх виборчих прав і свобод: «Якщо ми хочемо розвалити країну, то в час такої війни можемо рухатися в напрямку виборів». Він не проти обговорення, якщо «партнери запропонують умови для їх безпечного і демократичного проведення… таких пропозицій поки немає». Звісно, як і самих «реальних умов». Їх може в повній мірі не бути ще дуже довго. Навіть після припинення вогню в стані перемирʼя. Президент нічого не обіцяє, але він готовий виконувати свої обовʼязки, поки не буде надійної безпекової ситуації. І не тільки для виборів. Щоб не вважали це «ситуативною узурпацією», президент якимось чином збирається вийти спочатку на неясний «паритет між захопленими Росією та звільненими українськими територіями у 26 році», який, очевидно, створить коридор можливостей для завершення війни від кінця 2026 й до осені 2027. Президент Зеленський найбільше хоче зупинити війну, але обʼєктивно не може. Через чи то нерішучих, чи то неспроможних партнерів, бо: «Жоден наш впливовий союзник досі не дав жодних гарантій того, що якщо Путін піде далі, нас хтось буде рятувати». Чи міг глава держави хоча б в загальних рисах «намалювати» власний воєнний план протидії імперії зла, якій допомагає лише північнокорейський диктатор, в якому країна з 27-мільйонним населенням перебуває під міжнародними санкціями вже 20 років, а американськими — понад 70. Із номінальним ВВП на душу населення 1400 доларів на рік, що складає лише 3,6% від Південної Кореї? Хоча б тому, що Путін на рік буде виробляти 1300 ракет, а щомісяця по 100 балістичних. Миру він не хоче, лише «Донбас і капітуляція». Ніяких «раціональних аргументів».

Володимир Зеленский, як би це не оспорювали його соратники, друзі і залишки ядерних прихильників, запустив жорстку внутрішньополітичну кризу. На будь-якому етапі він міг і може вийти з неї героєм. Навпаки. Він продовжує її поглиблювати, все більше дистанціюючись від інтересів української громади. Діючи скоріше ірраціонально, аніж шукаючи компроміси та зберігаючи спільність разом із діалогом. Певною мірою це є викликом нації, яка не готова через війну на відповідь. Війна не залишила жодної альтернативи. Вона надійно зберігає тільки єдиного лідера для українців, безальтернативного її стратега. Незамінного партнера для наших союзників. Не монарх. На відміну від Путіна — не правитель України. Його роль, функції і дії як глави держави є визначальними для спільного виживання і, без перебільшення, історичними за своїми наслідками. Попри невдачі, помилки, відсутність ясності замислів і зростаюче виборче невдоволення. Проте нація міцно тримається навколо нього і за нього. Не через особливість його харизми, що присутня. Він — останній форпост супротиву агресивній соціопатії Путіна. Єдиний, у силу центрального арбітра, гарант внутрішньої стабільності і тривало ефективний лідер антиросійської коаліції, яка забезпечує воєнну і фінансово-економічну стійкість держави. Президент Зеленський чує невдоволення народних мас. Можливо, через фільтри, які тримають різні кластери його оточення. Можливо, це не дає йому повної картини емоційного стану українського суспільства, яке все менше готове підтримувати його і довіряти. Парадокс у тому, що воно відкладає все це на майбутнє. Скасування воєнного стану чи закінчення війни, або перемир’я з Росією, навіть із Путіним. Отже, вся сукупна легітимність президента Зеленського є досить надійною опорою для свободи його дій, маневрів і, головне, гарантованої своєрідної амністії за невдачі, провали. В тому числі і за режим тотальної корупції, яка стала державною анти-системою. Це образ для президента неприємний, є викликом для його особистості. Ледве не герой часу, який перемагає імперію зла, але все частіше повстає антигероєм через підозри у використанні держави для збагачення належного йому політичного класу, відданої бюрократії і, що найгірше, близьких друзів. Це особливо не засмучує нашого лідера. Його головна місія — врятувати Україну і закінчити війну. Решта — супутні втрати, непорозуміння або якісь деталі, про які президент і не здогадувався. Маючи СБУ, поліцію, прокуратуру і навіть СЗР, яку очолив багатогранний менеджер Умєров.

▶️ Ми не рухаємось у подоланні корупції, але показуємо, що є шлях, якщо її не ліквідації, знищення, то, по крайній мірі, зупинення і перетворення у несистемну, ту, яка є зараз, яка формує державну політику епізодично і випадково. Президент Зеленський фактично нівелював роботу систем стримування і противаг. Тобто Кабінет міністрів, Верховна Рада, як окрема законодавча влада, навіть судова гілка влади — повністю підпорядковані його Офісу. Офіс взяв на себе всю відповідальність за фактично внутрішню політику і прийняття всіх рішень. Немає значення, чи до закону, чи до політичних настроїв, які там панують, але вся система стримання і противаг фактично сьогодні не працює. Що виникло, оскільки, як кажуть, святе місце пусто не буває? Виникла система спротиву, і системою стримання і противаг виявились антикорупційні органи. Не суспільство, яке не може вийти на вулиці з Майданом. Вони виходили з картонними протестами, але президент пристосувався, розуміючи, певною мірою, декоративний характер подібного роду заходів. І він так і закінчився фактично нічим, тобто президент не пішов назустріч після того, як він перший раз вимушений був погодитися на застосування атаки на НАБУ, то зараз він у випадку з Федоровим на це не пішов. Отже, НАБУ і САП виявились тією системою стримання і противаг, яка діє проти Офісу президента, яка стримує процеси, які пов’язані з перетворенням корупції у системний легітимний інструмент управління державою. Чому я так про це кажу? Тому що Ірина Мудра не є окремим епізодом, вона є частиною цієї системи, яка вже давно виникла. Спочатку ми говорили про Резнікова, тепер ми можемо поговорити про Єрмака, про багатьох інших людей, близьких до президента, які були так чи інакше звинувачені у корупційних діях: Шурма за кордоном, інші, які сьогодні не знаходяться на лаві підсудних і не засуджені українським судом. Але цей процес рухається і має дві частини. Одна частина — це внутрішня. Суспільство бачить, що корупція стала інструментом формування державної внутрішньої політики. Президент жодного разу з цього приводу не висловив свою точку зору. Він сказав замудро, що «мені деталі відомі так, як і вам, не більше». Тобто він якби нічого про це не знав. Він розуміє, що це, з одного боку, виклик антикорупційних органів. З другого боку, він також розуміє, що йому не буде відповіді на ці питання, тому що він центральна єдина фігура, на яку сьогодні спирається оборонна безпека тощо. А друга частина пов’язана з тим, що, на превеликий жаль, Ірина Мудра — не остання. Вона не просто корупціонер, яка брала гроші, вона організовувала систему управління цією корупцією. Вона ж говорила на плівках про те, що «давайте ми корупцією будемо управляти, керувати, не будемо з нею боротися». Тому це явище стало настільки глибоким, і вона це розуміла як колишній міністр юстиції, що фактично ліквідувати корупцію в сучасних умовах неможливо.

Зменшення віку людей для мобілізації до 50–55 років нічого не вирішує для фронту, хоча основна маса цих людей — це або ті, хто були або бусифіковані ТЦК, або добровольці. В цьому немає жодної стратегії, навіть якоїсь ідеї, яка б змінила хід мобілізації, хід війни. Проблема в тому, що ідеї для стратегії нової війни немає, що вона не оголошується, не дискутується. Якщо екс-міністр оборони Федоров говорив про необхідність розширення саме заклику до участі у війні молодих людей, які могли б керувати безпілотними роботизованими системами, до кібервійни, — це зовсім інший підхід дистанційної війни, коли безпосередньо не потрібні штурмовики для інфільтрації у посадки ворога. А це війна, яка пов’язана з іншим стратегічним викликом для ворога, в якого, як ми бачили на той період часу, у Путіна були серйозні проблеми з вибором своєї навіть поведінки, і вже почали говорити про необхідність прискорення переговорів з Україною. Але з невідомих причин Федоров був звільнений зі своєї посади. Нам потрібна ідеологія, якої немає. Це перше. Друге. Розумієте, коли мова йде про пониження мобілізаційного віку, американці пішли у В’єтнамі на понижений вік, коли за 17 років мобілізували молодих американців, і вони змушені були програти війну у В’єтнамі, і не тільки там. На яку армію перейшла Америка? По-перше, на професійну, тривала підготовка військових. Друге — на ПВК, приватні воєнні компанії, які в більшості не воюють. Чи є у нас така тема, така стратегія, щоб залучати? У нас, наприклад, є програма залучати молодих людей за мільйон для Збройних сил, але дуже мало пішло туди. Нам не стає ідеології. Є всі можливості, щоб створити відповідні фонди і проводити рекрутинг на підставі монетизованої політики, і це досить прийнятна ситуація. Жодних заяв з боку Путіна, що готується мобілізація, немає (300 тисяч — це виключно заяви української сторони). Є, навпаки, заяви про те, що будуть розширюватися умови контрактної, оплаченої форми мобілізації. Збільшуватимуться першочергові виплати за контракт. Тому я думаю, що в цьому контексті ми маємо вирівняти ситуацію. 2 млн у СЗЧ, майже 300 тисяч дезертирів — нам треба з ними працювати.

Головною зброєю перемоги над рашизмом є не безпілотники і навіть всеосяжна допомога союзників та їх заступництво, а єдність, генетична місія українців володіти власною державою і їх рішучість битись за неї в останній визвольній війні. З імперією, яка ніколи, якщо не розпадеться, не відмовиться від колонізації народу, територію якого вона вважає історично невідʼємною від Росії. Тільки в цей час ми можемо закласти по-справжньому серйозні основи у створення нової державності українців. Продовжувати стару – неможливо і небезпечно. Створена колись консенсусом комуністів і соціал-демократів для «панування без Москви», вона поступово зникала в її корупційних обіймах, перетворюючись все більше між Заходом і Російською імперією. Українці так і не могли зродити національний самодостатній політичний клас, здатний створити власну оригінальну ідеологію національної держави. Яка власне мала би стати єдиною національною ідеєю, за яку із століть боролися наші пращури. Проте національна еліта мала зʼявитися лише як своєрідний протуберанець новітньої нації, яка формувалась на майданах. Саме вона як єдиний державоформуючий ідейно-системний політичний організм мав зродити українських державників-націоналістів, які би ставили інтереси українського народу вище всього. Власного благополуччя і навіть власного життя. Можна було би привести приклад близького цьому президента Ющенка, якого привели до влади як би пасіонарії на заміну епохи червоних директорів і хаотичного накопичення капіталів. Майбутніми олігархами. Якби та ж «нація» не відмовила йому у другому терміні та не обрала своїм поводирем проросійського кримінального авторитета Віктора Януковича. А за ним, – вигравши Майданом з України, не привела у крісло глави держави типового олігарха трампівського типу Петра Порошенка. Вслід за Януковичем він очолив внутрішній консенсус мільярдерів, в якому держава ще більше стала інструментом збагачення. Нарешті, «нація», ображена на Порошенка, обрала людину зі свого натовпу. Точніше, з комедійної сцени – Володимира Зеленського. Утопія, яка мала перемогти ілюзію. Правителя без належних професійних знань, досвіду управління і державотворчих здібностей. Він – не перший і в час розквіту популізму не останній. Джиммі Моралес в Гватемалі теж був коміком і актором, майже одночасно став 50-м президентом. Сільвіо Берлусконі – медіамагнат і мільярдер, друг Путіна, очолював уряд Італії 9 років з партією «Вперед, Італія!», керуючись виключно досвідом у бізнесі. Ну і Дональд Трамп, який керує воєнною імперією без жодного державного чи військового досвіду. Проте, ніхто з них не пройшов вторгнення ядерної імперії. Саме воно, виклики війни, загроза втрати державності мобілізували Зеленського і створили для нього неповторні та унікальні умови для врахування лідера нації, який живе, думає і дихає і одному алгоритмі з нею. Здавалось, це неминуче, бо інший шлях просто був неможливий. Цього не сталося.

⁉️ Чи варто проводити в Україні мобілізацію жінок? 💬 Звичайно, лише обов’язкові спеціальності. Я б їх розширив, у тому числі для війни саме машин, коли жінки можуть керувати безпілотниками, роботизованими системами, працювати в системі бойового ШІ, кібер, зі зброєю. Але тут є одна проблема, яку ми мало обговорюємо, — це проблема морального вибору українського суспільства, українських боєздатних, готових до участі в бойових діях чоловіків і жінок. Є модель Ізраїлю, коли всі чоловіки проходять військову службу, незалежно від того, хто вони є — чи діти міністрів, чи прем’єр-міністра, чи вони є просто звичайні музиканти. І в тому числі і жінки. Створена така система, коли неможливо жити в суспільстві, коли ти не береш участь у цій війні. Я не один раз бував в Ізраїлі, зустрічався з військовими, у тому числі був на прикордонній частині Ізраїлю, де військові підрозділи складаються на 75% із жінок. Скажу, що це не виглядає досить важко, з точки зору оцінки їх перебування, навпаки, це така нова спільнота, нове ком’юніті, яке формує нову ідеологію життя. Неймовірно приємно спілкуватися з такими людьми, які володіють не тільки знаннями військової справи, які готові піти з тобою і показати прийоми рукопашного бою, але спілкуються про музику, літературу, своє життя в Україні, і такі були випадки. Тому я думаю, що нам треба до цього рухатися. Має бути внутрішня ідеологія не команди зверху вчорашніх, нинішніх посадовців, найнятих із Заходу, що жінки мають воювати, а потрібно створювати ідейну базу, на якій розуміння того, що треба допомагати, захищати країну як місце єдиного обітування чоловіків і жінок, — є найбільш важливим принципом. ⁉️ Чи готове наше українське суспільство до цього? 💬 Не готове. У нас у Збройних силах, якщо я не помиляюсь, проходять військову службу 60 тисяч, може, з невеликою кількістю більше, жінок. Це добровольці, це ті, хто самі для себе прийняли рішення воювати. І я думаю, що цей добровільний принцип має зберігатися. Інша справа, що він має розповсюджуватися лише на тих, хто має воєнні спеціальності, тобто медичні й інші, які вкрай потрібні для ЗСУ і не пов’язані з безпосередньою участю прямої контактної війни на фронті. Хоча якщо говорити про медсестер, лікарів на стабпунктах, то це безпосередньо майже «нуль», або навіть «нуль», на якому треба діяти. І там жінки наші теж є. Але є ще одна проблема, яку треба обговорювати. Основна частина українських громадян, які виїхали за кордон, — це жінки. Більш ніж частина з них уже не повернуться. Вони знайшли нові сім’ї, вони влаштувалися з дітьми там і вони почали нове життя. В Україні проблема демографічної ями. У нас на 4 померлих народжується лише одна дитина. Жінка — це єдина надія на відновлення, відтворення української нації. Тому нам потрібно не просто зберегти, нам потрібно створити нові умови, я не кажу ідеальні, але близькі до ідеальних, для того, щоб жінка могла почувати себе забезпеченою.

Виборці, суспільства готові виживати навіть самотужки, але не покидають віри, що воєнно-політична команда України знайде власну, інноваційну доктрину протистояння з Росією і безпеки українців. З іншого боку, така ситуація лише створює умови для внутрішньої паніки, підозр у зраді і підготовки до капітуляції. Саме тут ми підійшли до найбільш важливої і принципової теми управління державою. Хто і як формує внутрішню повістку керування країною? І які можуть бути наслідки, зважаючи на досить широкий компроміс про неможливість виборів глави держави, напевно, і парламенту у час воєнного стану?! Ми намагаємось лише оцінити обʼєктивну реальність, яка тече через нас стихією ріки. Отже, всіляким ботам, горе-симпатикам, корисним ідіотам і міським божевільним та сільським неофітам не варто жбурляти каміння і сухе лайно у «скрипаля, який грає, як вміє». Ми не втечемо нікуди від дійсності. Але можемо на неї впливати і змінювати інерцію держави українців, яка одночасно рухається до своєї Величі і Руїни. Коду перепрограмувати цей історичний дрейф немає. Хоч ніхто особливо цим не переймався після розпаду в 1349 році Королівства Русі династії Романовичів. За цей час на генетичній території історичної осідлості українці жодного разу не змогли створити надійну, міцну на тривалий час власну державність. Можна сперечатися, що нинішня держава є наслідком столітньої визвольної борні, яка завершилася Всенародним референдумом 91 року, де 90% вчорашніх громадян СРСР підтримали Акт проголошення незалежності України. Українські дисиденти боролись за лібералізацію СРСР і розширення, скоріше, автономності, аніж отримання незалежності від Москви. Якби не серпневий путч ГКЧП в 91 році, то нова компрадорська політична еліта, за переважної ролі українських комуністів, готова була підписати угоду про новий СРСР — Союз суверенних держав з Михайлом Горбачовим. Доказом цьому є березневий 91 року референдум, де абсолютна більшість гречкосіїв проголосували за збереження Союзу на засадах Декларації про державний суверенітет. 30 грудня Єльцин заявив Кравчуку: «Ви повинні слідувати за Росією». Попри політичні заяви і законодавче закріплення курсу в ЄС та НАТО, Україна вперто до 24 лютого 22 року йшла за Росією. Та стратегічна цивілізаційна роздвоєність і ментальна невпевненість створила ефект «блукаючої нації» з буферною державою в «сірій зоні». На цьому і трималася конструкція Мінських угод, які, як зеленоока оса, пожирає ніжне сонечко, мали б демонтувати державність українців. Перетворивши аж до Буга її в нову Малоросію. Вторгнення Путіна, самовпевнене і безглузде, відкрило для пробудженої Майданами української спільноти вікно можливостей. Війна стала потужним каталізатором державності українців. По суті, це утворення справжньої міцної територіальної організації древнього народу. Або її знищення. Середини, на політиці якої стоїть президент Зеленський, немає. Централізація влади в його руках, концентрація без перебільшення всіх інституційних повноважень в одному центрі для швидких рішень має використовуватись вічно для зміцнення і збереження державності та розвитку ідентичності. Саме президент має стати лідером, носієм національної ідеології, моральних сенсів і цінностей, які формують національну свідомість. В іншому випадку — невблаганні самодостатні закони в історії неминуче створять умови для внутрішньої кризи. Вона завжди використовується агресором для стратегії війни. Це дорога лише до нової Руїни. Зважаючи на діалектику нової цифрової епохи — найскоріше, останньої.

У виступах президента Зеленського все менше оптимізму, планів щодо розширення участі держави, уряду, бюджету у підтримці українців і їхнього бізнесу, але надто багато воєнної статистики. Жертв і втрат від російських атак й ударів у відповідь. Для продовження цієї лінії глави держави ГУР вийшло з розлогою інформацією про досить великі запаси балістичних і крилатих ракет Росії. В її арсеналі понад 600 ракет «Онікс», понад 450 «Калібрів», понад 120 «Цирконів» та близько 130 ракет для комплексу «Іскандер-М», 100 ракет Х-101 та сотні інших типів. Притому підсанкційний росВПК щомісяця може виробляти понад 200 крилатих і балістичних ракет. Зараз їх, готових до запуску, — 130. І це ще не все. У Росії є 400 одиниць ракет для С-400, які перепрограмовуються для ударів «земля — земля». Блін… і цього мало. Ще є 50 «Кинджалів» та стільки ж північнокорейських KN-23/24/30. Суть цих цифр проста, як рух гільйотини. Такої кількості перехоплювачів Україна ніяк не отримає. «Фрея» Штілермана загубилась навіть у піар-заголовках. Трамп оголосив про новий етап війни з Іраном, тому про ракети PAC-3 він не передасть, а країни, які мають на межі термінів використання, готуються до воєнних конфліктів, які тепер можуть спалахнути де завгодно і як завгодно. Франція готується збільшити свої запаси ракет та безпілотників на 400%. Очікувати умовно антибалістичних ASTER-30 або SAMP-T, зважаючи на позицію другого їх виробника — Італії, мало реалістично. Президент не говорить, знову ж таки, про свій план або стратегію війни. Він декларує важкі загрози, труднощі, страх від незахищеності. Лотерея, у якій немає взагалі виграшу.

Путін, як виглядає, прийняв рішення битись із Зеленським у Конкурсі капітанів. Після рішення українських стратегів знищити всі складські потужності маркетплейсу Wildberries, внаслідок чого згоріли основні українські логістичні центри, він доручив уряду Росії розробити національну програму для його відновлення. За рахунок держбюджету. На засіданні Ради зі статичного розвитку диктатор «Всія Росії» визнав, що українські удари «завдають шкоди…, але критичних наслідків від таких атак немає, не було і не може бути… торгова інфраструктура функціонує ефективно і стабільно». За його словами, Росія «якісно розвивається», економічна динаміка «незначна, але позитивна». Жодного натяку на можливість мирного діалогу. Навпаки. Його радник Ушаков одразу після цього жорстко акцентував, що Росія не збирається «призупиняти» війну в Україні шляхом заморозки на «лінії фронту». При тому, що в серпні Київ і Москва обмінялись таємними нотами про можливість завершення війни, розпочавши з перемирʼя у Чорному морі та припинення ударів по зерновій інфраструктурі. Після такої ж пропозиції Туреччини Лавров заперечив можливість завершення війни миром. Екс-міністр Федоров в інтервʼю СВС News, вже знаючи, що його не оберуть, переконував, що через 3–6 місяців Україна почне масово використовувати балістику. Лише тоді розмови про мир набудуть реальності. Проблема ще й в тому, як пише Інна Ведернікова, що в президента Зеленського практично вичерпались можливості для розширення команди, він змушений «перетасовувати» залишки людей із одного крісла в інше. При цьому удари антикорупційних органів все більше розколюють останній форпост президента, не залишаючи йому шансів для здійснення стратегії якогось ребрендингу «зверху». Він змушений перекладати відповідальність на союзників, які не дають ракети до «Патріот», повільно і мало перераховують кошти для фінансової стійкості і оборони, песимістично оцінювати розвиток ситуації взимку цього року і невирішувані проблеми з енергетикою та блокування агроекспорту.

«Дух Анкориджа» дозволяє Путіну і до цього часу посилювати ескалацію як би через відмову прийняти «план Трампа», на який Путін вимушено погодився. Разом з тим, миротворча стратегія президента має довоєнну історію, яка повʼязана з планом Козака-Єрмака за результатами засідання «Паризької нормандської четвірки» з новими «Мінськими угодами». Україна, за ними, про що Козак переконував Путіна не починати вторгнення, готова була йти на ще більші і серйозні поступки агресору. З початку війни команда Єрмака проводила світові масштабні тури радників, які шукали ідеальну формулу миру з Путіним. Квінтесенцією став Швейцарський саміт миру, який провалився. По інерції Китай і країни Глобального Півдня, Індія, Туреччина та держави-периферії розробляли та декларували «плани миру». В жодному з них не було механізму виведення російських військ з України і плати за ціну агресії. Путін ефективно використав мирну стратегію. Вона повернула йому ледь не центральне місце в геополітиці і роль глобального лідера, який формує порядок денний для світу. Після воєнних провалів восени 22 року, інтенсивної модернізації ЗСУ і формування ефективної воєнної команди на чолі з Залужним, безпричинного його звільнення, підриву Керченського мосту і вражаючої за ефективністю спецоперації Малюка «Павутина» та його безмотивного усунення з посади, системного перенесення війни на майже всі без винятку воєнні, енергетичні, логістичні і інфраструктурні центри Росії міністром оборони Федоровим та його жорсткого придушення з усуненням від воєнної політики, бункерний стратег розуміє це як майже генетичну слабкість українського політичного класу. Найбільш обнадійливим для нього є важке захворювання української влади на корупцію практично всієї державної системи. Реально вже немає жодних владних інституцій, де вона не процвітає і не працює як внутрішній диверсант, який руйнує опори державності. Путін небезпідставно розраховує, що це створює два паралельних загрозливих для стабільності України конфлікти. Із західними союзниками — через підозри масштабного розкрадання фінансової допомоги і зловживання довірою. Ще гірше — внутрішній конфлікт із виборцями, які поки що вдаються, скоріше, до театралізованих протестних флешмобів, аніж до громадянського протистояння із владою. Щоби ці зачатки кризи посилити, Москва масштабує ракетно-дронові удари по цивільній і логістичній інфраструктурах, які забезпечують суспільства всім необхідним для щоденного життя. Розуміючи, що Україна не може в достатній мірі не тільки захищатись від знищення вразливих для життя складів з товарами, ліками, логістичних експортних ланцюгів, але й не може щойно призначати урядом вдатися до іншої стратегії захисту і збереження матеріальних ресурсів.

Четвертий і останній та принципово недооцінений пріоритет – блискавична еволюція безпілотних і роботизованих систем, яка дала Україні масову і дешеву, високоточну і далекобійну зброю – безпілотники. Завдяки Федорову вони перетворили Росію на глибину до 3000 км у поле бою. Одночасно вони поставили під сумнів ініціативу Кремля у війні і ледве не повністю зруйнували її стратегію піхотної наступальної тактики. Разом із зростаючою армією роботизованих систем і комплексів, постійним вдосконаленням РЕБів і зростанням хвиль кіберударів. Здавалося би, що Україна у збройному симбіозі із крупними західними високотехнологічними гігантами за фінансово-матеріальної підтримки ЄС та союзників буде тільки нарощувати перевагу своїх технологій над ізольованою від передових знань і швидкозмінних техноциклів Росією. Втрутився президент Зеленський. З незрозумілих і неясних причин він вкотре після Залужного і Малюка несподівано звільнив міністра-технократа Федорова, для цього поза всілякою логікою відправивши у відставку цілий уряд. Перетворивши емоційне піднесення суспільства у перемогу над орками, в якій публічно був впевнений молодий міністр оборони, енергію протистояти до кінця імперії зла у внутрішній політичний конфлікт і громадянське протистояння з інформаційними війнами. На що розраховує і в якому напрямку рухається український президент, запускаючи двигун оборони України вже вкотре ледве не з нульової відмітки? Найбільше і найчастіше він говорить і закликає до миру з Росією Путіна. Це могло би бути формою певної стратегічної гри із Трампом, який хоче продати якусь неясну форму миру України з Росією Владіміру Путіну за вкрай вигідною ціною. Проте Трамп – сам агресор, воєнний і економічний авантюрист, який перетворив геополітику у супердохідний бізнес для своєї сімʼї. Війна і мир – тільки інструменти для наживи і контролю. Над друзями і ворогами. Без американської воєнної і політичної підтримки протистояти Росії було би надзвичайно складно навіть при набагато більш рішучій підтримці ЄС та їхніх союзників. Тому Зеленський для збереження якоїсь взаємності Трампа постійно запевняв його у готовності до миру на його, врешті – Путіна, умовах. Не спрацювало. І не видно, що така дипломатія може взагалі дати якийсь результат. Трамп у глибокій зовнішній і внутрішньополітичній кризі, яка лише розгоратиметься після листопадових виборів у Конгрес. Путін вже розглядає його як невдаху і кульгаву качку та використовує як інструмент тиску персонально на Зеленського, розуміючи готовність до миру як капітуляційну слабкість. Розгорнута стратегія нашого президента до миру з Росією могла би виглядати як обережність лідера країни, яка ще не може на рівних протистояти із переважною силою ворогу. Потрібна була тривала пауза Путіна, в якій його схиляли чи примушували до мирних переговорів з київським колегою. Але кремлівський правитель не тільки категорично відкинув будь-які перемовини навіть на вигідних для нього умовах – де-факто відмовитись від усіх окупованих ним територій на невизначений час, – але й посилив ескалацію. На всіх можливих напрямках. Використавши готовність Зеленського навіть без згоди українців жертвувати територіями задля миру, він зробив в Анкориджі Трампа своїм союзником, переконавши його змусити Зеленського вивести ЗСУ із неокупованої частини Донбасу. І здається, не тільки…

На чому будується подібний миротворчий пацифізм Зеленського, коли, наприклад, дійсні воєнні стратеги Залужний, Федоров, Драпатий планували розвиток воєнних подій у напрямку перемоги України? Керуючись, як мінімум, чотирма фундаментальними пріоритетами, які створюють для України ресурсні переваги. Перший – готовність, міцність і єдність українського народу воювати до перемоги і поразки Росії, незважаючи на людські і матеріальні втрати. Це безсумнівний і вирішальний аргумент для рішучості будь-якого політичного лідера. Другий. Він повʼязаний із самим типом війни – затяжною, з позиційним глибоким тупиком та оперативними гальмами, які тримають фронт на стабільній паузі. Росія не має і вже нездатна створити 3–4-кратну перевагу конвенційних ресурсів для прориву через позиційний і стратегічний блок та виходу хоча би на лінію Дніпра. Навпаки, фронтова лінія розмежування розширює, поглиблює позиційний тупик «мертвими» і «сірими» зонами, де будь-які наступальні, проривні і інші оперативно-тактичні дії навіть невеликих мобільних груп піхоти і бронетехніки визначально летальні. Суть оперативних дій і фронтової стратегії полягає в тому, щоб розширювати такі кілл-зони в оперативну глибину противника, демонтуючи його операційні можливості підтримувати баланс бойових дій і накопичувати необхідні ресурси. Путін все ще не знімає руку з ядерної кнопки. Але несерійне використання тактичної ядерної зброї з вірогідністю, близькою до 100%, не примусить українців до повної капітуляції і втрати держави. Масований ядерний удар, не лише для пробивання коридорів стратегічних проривів в глибину України і по основних центрах прийняття рішень та супротиву в центрі європейського континенту, – неможливий навіть теоретично (ми не аналізуємо тяжку колективну форму можливої соціопатії Путіна, його оточення та воєнних, які можуть розробити і застосувати план ядерного Апокаліпсису, який поглине і Росію). Навіть якщо союзники разом зі США впадуть в параліч, то Україна, як не дивно, може створити Доктрину ядерного стримування Росії. Достатньо ефективну і здатну охолоджувати ядерний екстремізм впливового оточення Путіна. Третє, що є вирішальним у будь-якій війні на виснаження, – переважні над противником фінансові, економічні, воєнні, психологічні і політико-дипломатичні ресурси. Росії знову, як і в історичні часи, протистоїть сила західної цивілізації. Імперія жодного разу не лише не змогла їй протистояти, але й зазнавала важких поразок. Союзники фінансують і забезпечують левову частину потреб України у війні проти ядерної імперії. Більше. На відміну від дій українського уряду, вони перевели практично всі великі індустрії, науку і фінансові спроможності на воєнні рейки. Перейшовши до інтенсивної гонки озброєнь для України, яка перетворилась на полігон-лабораторію створення принципово нових технологій і стратегій війни. Саме у війні з Росією створюється, ведеться і масштабується війна машин проти людей з машинами. Контактна територіальна війна, але з домінуючими, масовими зіткненнями на полі бою безпілотних систем і роботів під управлінням і наглядом віддалених дистанціях операторів чи прямою участю бойового ШІ. В цьому різниця війни з Росією від «воєнної екскурсії» Трампа в Іран, який неможливо перемогти з повітря. В американського президента були думки нанести ядерний удар по центру скопичення аятол та генералів КВІР в Тегерані. На що розрахував і Путін. Але войовничий миротворець не наважився і тепер намагається вчергове задружити від «майже другом, розумним» Кім Чен Ином, який має 57 ядерних боєголовок, які дивляться в сторону США і їх союзників.