Imara Notia
رفتن به کانال در Telegram
Вчусь на історика та станом на зараз соціальний працівник. Вшановую Джеймса С. Скотта, Вівейруша ді Кастру, К. Леві-Стросса, Девіда Ґребера, Мірча Еліаде, а також багато інших дослідників. We know, now, that we are in the presence of myths.
نمایش بیشتر265
مشترکین
اطلاعاتی وجود ندارد24 ساعت
+37 روز
+330 روز
در حال بارگیری داده...
کانالهای مشابه
ابر برچسبها
اشارات ورودی و خروجی
---
---
---
---
---
---
جذب مشترکین
سپتامبر '26
سپتامبر '26
+3
در 5 کانالها
اوت '26
+5
در 0 کانالها
Get PRO
ژوئیه '26
+3
در 0 کانالها
Get PRO
ژوئن '26
+3
در 1 کانالها
Get PRO
مه '26
+5
در 0 کانالها
Get PRO
آوریل '26
+14
در 5 کانالها
Get PRO
مارس '26
+12
در 6 کانالها
Get PRO
فوریه '26
+7
در 1 کانالها
Get PRO
ژانویه '26
+9
در 0 کانالها
Get PRO
دسامبر '25
+3
در 1 کانالها
Get PRO
نوامبر '25
+3
در 1 کانالها
Get PRO
اکتبر '25
+4
در 2 کانالها
Get PRO
سپتامبر '25
+9
در 3 کانالها
Get PRO
اوت '25
+10
در 2 کانالها
Get PRO
ژوئیه '25
+7
در 3 کانالها
Get PRO
ژوئن '25
+3
در 3 کانالها
Get PRO
مه '25
+9
در 3 کانالها
Get PRO
آوریل '25
+10
در 3 کانالها
Get PRO
مارس '25
+5
در 2 کانالها
Get PRO
فوریه '25
+7
در 1 کانالها
Get PRO
ژانویه '25
+12
در 3 کانالها
Get PRO
دسامبر '24
+11
در 4 کانالها
Get PRO
نوامبر '24
+155
در 3 کانالها
Get PRO
اکتبر '240
در 4 کانالها
Get PRO
سپتامبر '240
در 6 کانالها
Get PRO
اوت '240
در 4 کانالها
Get PRO
ژوئیه '240
در 5 کانالها
Get PRO
ژوئن '240
در 4 کانالها
Get PRO
مه '24
+72
در 4 کانالها
| تاریخ | رشد مشترکین | اشارات | کانالها | |
| 05 سپتامبر | 0 | |||
| 04 سپتامبر | +2 | |||
| 03 سپتامبر | +1 | |||
| 02 سپتامبر | 0 | |||
| 01 سپتامبر | 0 |
پستهای کانال
#рецензія_на_книгу
Прочитав перший графічний роман в житті. Став же ним «Персеполіс» Маржан Сатрапі.
По суті, дуже красива книга. Більше того, є навіть його екранізація у вигляді фільму, який думаю я із задоволенням теж би глянув за вільного часу. Розповідь триває від обличчя самої авторки, її життя в Ірані, війн, протестів всередині країни та тимчасового переїзду до Європи. Простою мовою вона розкриває чимало внутрішніх соціальних проблем країни, куди входять як приниження жінок, так і самі дуже дивні вірування в бога, які межують з сліпою, незрозуміло куди направленою люттю. (Або ж правильніше буде сказати, неймовірним бажанням влади лишатися на престолі, продовжуючи диктатуру в країні).
«Видавництво» нещодавно додруковувало тираж цієї відомої в світі книги, ну і я би наполегливо радив її прикупити вам до себе. Лишилося їх ніби не так вже й багато, та оглядаючись на постійні обстріли складів, від яких вже постраждало чимало видавництв, цілком можливо що невдовзі більше ви її, крім як у бариг, так і не бачитимете.
| 2 | #рецензія_на_книгу
Останній місяць в Херсоні та за переїзду я тільки й робив, що далі потроху читав «Історію облоги Лісабона» Жузе Сарамаґу. Думаю, не дарма обрав її прочитати саме в цей проміжок часу свого життя.
Ця книга — роман про своєрідного коректора книг, який в стані «афекту» змінив цілу національну історію, прописав слово «ні» замість такого собі «звісно». Помилка була знайдена, життя продовжилось, однак знайшлась жінка, яка вирішила заохотити його написати іншу історію. Ту, яку він змінив.
Прекрасна робота, яка справді зачепила мене, нагадуючи з кожною сторінкою скількох помилок і сам я припускався пишучи книгу. Скільки їх є, та скільки їх ще доведеться виправляти. Сарамаґу просто напросто мені нагадав, що помилки не є тим, чого варто соромитися, а іноді є й тим, що додає хисту, власного характеру тексту. Можливо, саме цих слів мені не вистачало довгий час. Та й досі не вистачає, доки я досі хапаюсь за голову, чи вийде одного дня нормально видати й свою книгу. | 100 |
| 3 |  بدون متن... | 143 |
| 4 | Облаштовуючись до життя з дівчиною в Одесі, дивлюсь новини по Херсону та не перестаю дивуватися, як же вдало в мене вийшло виїхати. Шуменський район вже без світла по 5 днів, а в друзів перебої з відключеннями стали зовсім буденними, не дарма перед виїздом встиг передати екофлошку з великим повербанком, вже стають в нагоді.
Водночас, стараюсь досі нарешті переключитися. Все-таки трохи зламався в останній місяць від кількості роботи та настільки несподіваних (для самого себе) рішеннями. Хочу нарешті повернутися далі за власну книгу, перекладання та загалом побудову нових цілей в житті за повномасштабної війни, оскільки моє повернення в Херсон вочевидь зараз стає неможливим. Тримає на ногах підтримка друзів та близьких, які так і твердять, що мій виїзд з Херсона це наразі найбільш благе рішення, що не треба більше випробовувати свою долю (яка і без того чимало разів рятувала мене), ну і те що я заслуговую на відпочинок після всього, що зробив за останні 4 роки. Бодай полікуватися нормально! Та поставити свою кукуху трохи назад на місце, після всього пережитого. | 133 |
| 5 |  🪶 Мачітун — лікувальний обряд мапуче, 1908 р.
Архівна фотографія 1908 року, що фіксує мачітун (machitún) — традиційний лікувальний обряд народу мапуче на півдні Чилі 🇨🇱. Його проводить мачі (machi) — ритуальний фахівець і цілитель (під парасольку - шаман), який поєднує лікувальні, духовні та діагностичні функції.
Мачітун спрямований на встановлення причини хвороби та відновлення порушеної рівноваги. Обряд може включати молитви, спів, використання культруна (kultrun), лікувальних рослин і входження мачі в транс для встановлення контакту зі світом духів.
Фотографія особливо цінна як рання візуальна фіксація мапуче́ської лікувальної традиції, де медичне, ритуальне й соціальне не розділялися на окремі сфери. | 134 |
| 6 | Ось я і виїхав з Херсона. Життя перевертається з ніг на голову, однак хто його знає, можливо все що не було зроблено зараз — то на краще. Лишається тільки облаштовуватися в Одесі та жити далі. Утім, звісно, зі сподіваннями що моя книга написана в Херсоні також знайде відклик. Вже більше місяця її вичитує одне велике видавництво, а я хапаюсь за голову жахаючись, як же там багато помарок, помилок та недопрацьованостей, оскільки вона так і не пройшла через руки якогось рукастого редактора (нема фінансування).
Хоча, якщо так подумати, то книга Жузе Сарамагу "Історія облоги Лісабона" мене в деякому роді зараз заспокоює. Бо ж тут взагалі відсутність внятної структури речень є законом та нормою, а редактор, який є головним героєм цієї книги, так і взагалі переписує історію в стані афекту. Якби я не сказав, що це розслабляє та смішить, то я б точно збрехав. | 171 |
| 7 | #НАрх_штудії
Сучасна цивілізація по праву може вважатися цивілізацією сидіння. Більшу частину свого життя її раби проводять у положенні сидячи: офісні клерки, програмісти, начальники та підлеглі, продавці та касири, значна кількість військових, викладачі й студенти - усі вони працюють, вмостивши гузно на стільці різних форм та розмірів. Коли вони приходять додому, вони теж зазвичай сидять: за столом чи на дивані, розвалившись у кріслі чи на унітазі. Сидячи, вони кермують автомобілями й мотоциклами, літаками та поїздами (пасажири яких теж зазвичай сидять). Сидять у тюрмах і школах, у кав'ярнях і ресторанах, деяких храмах під час богослужінь і в парламенті під час дебатів.
З усіх сучасних професій, які не передбачають сидіння протягом майже всього часу роботи, можна згадати хіба що автомеханіків, кухарів, деяких охоронців та прибиральників. Решта - сидять, зазвичай при цьому влупившись в екран. Це - ще одна визначна деталь нашого часу. Люди без кінця вглядаються у мерехтливі чорні дзеркала, проте що вони здатні побачити там, окрім свого власного відображення? Чи задумувалися ви над тим, наскільки більше часу протягом доби стали проводити за всілякими екранами за останні 15 років? Чи стали ми від цього щасливішими й здоровішими? Останнє питання, либонь, точно риторичне. Часом видається, що деяких людей визволяє з-під екранного гіпнозу тільки сон, який вони самі намагаються мінімізувати, - чи то там вони теж лупляться в якийсь екран?
Усе це вселяє якщо не розпач, то певну зневіру в методах лібертарної педагогіки, яка стверджує, що дітей не варто примушувати до навчання: через ігри вони вчаться якнайкраще і щонайпотрібнішому для них в цей момент часу. Але ж класикам ішлося про старі офлайн ігри, через які дитина так чи інакше взаємодіяла зі світом та іншими живими людьми. Як бути з тим, що зараз дозвілля дитини майже неминуче займуть ігри на смартфоні й планшеті, перенасичені рекламою та значно ущербніші за якістю, ніж навіть комп'ютерні ігри мого дитинства у "нульових"? В принципі, відповідь мені відома, але вона потребує колосальної енергії від батьків (утім, чи не заради цього вони ставали батьками?). Факт у тому, що виховання свободою нині значно проблематичніше, ніж навіть у ті часи, коли альтернативою тотальної обробки системою була "вулиця" з її бандами та субкультурами.
Що я ще хотів згадати у цьому дописі - так це епідемія речей, як влучно охарактеризував нашу епоху сучасний філософ Трістан Гарсіа. Сидячих людей оточує маса, величезна маса речей, виготовлених у конвеєрний спосіб (і не тільки). Серед цих речей годі віднайти унікальні, одухотворені руками майстра-ремісника; більшість із них веде свій родовід від ошалілого китайського верстату. Мова навіть не про сміття й не про безглуздість одноразових речей, описану Чаком Паланіком на початку "Бійцівського клубу". Мова про нібито потрібні побутові речі, які наповнюють наші кімнати й комори, горища та гаражі. Дотепно, хоч і дещо поверхнево, ця ситуація висміяна в німецькій стрічці 2018 року "100 речей і нічого зайвого".
Велика війна, як і завжди, трохи приводить до тями: екрани згасають, бо мережі поставок їхньої енергії виявилися надто крихкими; хтось за якусь мить втрачає усе накопичене майно внаслідок прильоту чи вимушеного переїзду в тил. Проте загалом споживацька гарячка тримає українців у своїх неонових лещатах (нечутних і цупких водночас) так само, як і раніше.
Бездарна мемна епоха (пор. із "фельєтонною епохою" з "Гри в бісер" Германа Гессе) насправді спромоглася породити рецепт супроти всієї цієї екзистенційної нудьги (сидіння-екрани-речі), і ви його точно знаєте: вийдіть на вулицю, торкніться трави! | 164 |
| 8 |  بدون متن... | 202 |
| 9 | Настав день, коли я знову змінюю аватарку каналу. Тільки цього разу воно обумовлено моїм внутрішнім станом, який напряму зараз переживає дуже болісні місяці життя Херсона. Настав час, коли я зі своїми колегами вже не здатні покрити всіх поранених в Херсоні фінансами з різних проектів. Та й була б тільки справа в грошах... тепер це стає навіть фізично і морально неможливим. Доходить до того, що якби мені не було сумно цього казати, ймовірно доведеться покинути це місто вже восени. Проблисків на покращення не видніється, ну а я з друзями так і продовжуватиму до останнього реєструвати поранених та родини загиблих, доки це все не унеможливиться з кінцями.
Утім, звісно, мені б ніколи не хотілося покидати це місто. Місто, якому я присвятив 4 роки свого життя й важкого труду. Дякую всім, хто поряд зі мною в ці дні. І зокрема дякую своєму любому другу, з яким ми пили бланш на Текстильників восени, в річницю дня звільнення, за настільки точне зображення того, що зараз відбувається та відчувається моєю душею в Херсоні. Навіть якщо я поїду, то сподіваюсь одного дня все одно переїхати і осісти саме тут, в Херсоні, який я покохав. | 191 |
| 10 |  +1Це двостороння вивіска 1806 року із Сібіу 🇷🇴 (Германштадт), що позначала спільну майстерню трунаря Йоганна Белла та похоронного служителя Самуеля Флейшера. Нині артефакт зберігається в музеї палацу Брукенталя.
Іконографія вивіски є цілком функціональною, де на одному боці зображено домовину, на іншому — череп із перехрещеними кістками. Ці мотиви належать до традиції memento mori й водночас виконують роль професійних маркерів, ідентифікуючи характер ремесла. | 156 |
| 11 | #НАрх_гумор
Третій день дивлюсь із дітьми радянсько-український "Острів скарбів" (1988). Це, звісно, шедевр дадаїстської мультиплікації, жахаюче угарний і цілковито відмінний від, наприклад, нудотного діснею чи аніме.
У першій частині настільки товсто проходить лінія горбачовської антиалкогольної кампанії, що межа іронії та ошалілої держпропаганди майже не відчувається. Вірогідно, такий витвір міг з'явитися тільки у вузькому проміжку "перебудови", коли скрєпи соцреалізму вже впали, а насильство і злиденність дев'яностих ще не настали (і тим паче задовго до цілковито безглуздого АІ-брейнроту). До того ж культурного контексту належать "Що це було? Мабуть, НЛО" (і - щоправда на зовсім іншому естетичному рівні - "Настасьино" Борис Борисича), пізньорадянські толкіністи та неоязичники (не тільки шукачі "давніх укрів", але також, наприклад, Микола Озимов). Доволі цікава і прикметна епоха, яка все ще відлунює в наш час.
Паралельно я самопосвятився в мемний фандом, який склався довкола цього мультика, і ви тепер теж в курсі, як доктор Лівсі крокує під фонк, а ще існують склейки фрагментів лише з його (себто Євгена Паперного) чудернацьким сміхом - авто-пошук, правда, підказує ще якийсь зовсім химерний запит "сміх доктора Лівсі 10 годин" 😁
Яке відношення все це має до НеоАрхаїки? Ну, щонайменше за піратською тематикою та естетикою трансгресивного мистецтва)) | 148 |
| 12 | #рецензія_на_книгу
Цього разу мова піде в двох словах про книгу, яку зараз хрін де дістанеш за нормальні кошти. Переклали на гранті, випустили тиражик — всьо. "ЧИ це людина" робота італійського єврея, який потрапив в 1944 році в Аушвіц, пережив всі його тяготи.
В книзі він достатньо детально розглядає психологічний портрет табору та його розрізнених в'язнів, де були далеко не тільки євреї, а й наприклад угорці з греками. Як вони вели торгівлю на біржі всередині табору між собою та підкупали керівництво (з сильними та хитрими начальство саме підтримує товариський контакт), як сподівалися не потрапити під селекцію від виснаження й хвороб, та як зрештою люди просто хотіли прожити трохи довше, позбавлені будь-якої надії. Більше того, автор описує і відносини євреїв з її різних боків, як-от те, що якщо ти не знав ідішу, польські євреї могли попускати італійських. Водночас, не менш цікавим є й те, як автор глибоко розглядає такі питання, як-от чому бунтували в таборах ті, хто страждав менше, наскільки б парадоксально це не звучало.
Коротше кажучи, якщо десь побачите цю книгу волею волі не за 1000+ грн, вона однозначно варта уваги, оскільки написана дуже простою мовою та розглядає чимало гострих питань, які стосувалисч концтаборів нацистської Німеччини. Думаю, вона мені запам'ятається надовго.
Той, хто вбиває, є людиною, той, хто чинить або зазнає несправедливості, теж є людиною; але не є людиною той, хто, позбувшись всяких застережень, ділить ліжко з трупом. Той, хто чекає, коли його ближній скінчить помирати, щоб забрати його шматок хліба, перебуває — нехай не зі своєї волі — набагато далі від людини мислячої, ніж найбільш неотесаний пігмей і найжорстокіший садист. | 158 |
| 13 |  Вже як рік займаюсь реєстрацією важких поранених та родин загиблих в Херсоні на фінансову допомогу від міжнародної організації (Карітас-Спес). Катаюсь/ходжу по лікарням з колегами, щотижня переглядаючи нові списки від військової адміністрації та відверто кажучи жахаюсь.
*Одразу випереджу сказав що ні, наші виплати не доводиться чекати по місяцю-другому. Все проходить за 1-7 робочих днів.
В усьому ж іншому, найскладніший проєкт в моєму житті. Більш жахаючого та складнішого думаю не буде.
Кожен випадок з документами унікальний, а деяких людей я вже зустрічаю по другому колу. Звісно, мені хочеться їх бачити знову, однак на вулицях міста, а не в моїх нових списках. Сидячи на терасі бару на Європейській (колишня вулиця Суворова), спостерігаючи за майстершефом влітку. | 146 |
| 14 |  +8👻🎭 Phi Ta Khon — фестиваль привидів.
📍 Провінція Лей, Таїланд🇹🇭
Phi Ta Khon — традиційний тайський фестиваль, який іноді порівнюють із Геловіном, хоча його походження пов’язане з буддійською традицією. За легендою, під час повернення принца Вессантари — однієї з попередніх інкарнацій Будди — святкування було настільки гучним, що до нього долучилися навіть померлі. Саме тому учасники носять маски привидів і фантастичні костюми.
Фестиваль також присвячений дощу та родючості: у небо запускають ракети, закликаючи мусон, а численні фалічні символи підкреслюють тему плодючості.
Поєднання мотивів смерті та достатку відображає давнє уявлення про циклічність життя. Для традиційних суспільств смерть була не лише символом втрати, а й умовою відновлення, адже саме з розкладу та занепаду народжується нове життя. | 191 |
| 15 | #рецензія_на_книгу
Нещодавно "Видавництво" додруковувало "С.К.А.М." Аліни Сарнацької, ну і друг мені її порекомендував таки взяти. Не пошкодував.
Попри те, що коштує вона 450 грн за 164 сторінки, варто віддати належне, що вона якісно надрукована, а також має навіть непогані ілюстрації. Щодо сюжету, то він будується навколо кількох людей, які так чи інакше взаємопов'язані між собою в Україні за повномасштабної війни. Це є таким собі спостереженням за їхніми важкими долями, через що книжка нагадує навіть якусь автобіографію.
В будь-якому разі, що варто точно сказати, так це те, що книжка мене дуже зачепила. Вона хоч і коротка, але буквально за кілька сторінок їй вдається мене зафлешбечити десяток разів в 2022 рік, згадуючи, наскільки хаотичним він тоді був, і наскільки пізніше була невизначеною моя власна доля. Звісно, таким є моє життя і сьогодні, однак це не співмірно з 2022-2023 роками. Сарнацька майстерно давить на всі больові точки як мої, так і підозрюю інших людей, яких торкнулася ця війна.
Буде можливість і бажання загубитися в своїй журбі, дійсно — візьміть цю книгу. Місцями я навіть старався не заплакати, настільки вона болісною для мене виявилася. Особливо враховуючи те, як сьогодні мені працюється в Херсоні. | 139 |
| 16 | #рецензія_на_книгу
Чергова книжка з репортажами, вихоплена за гривень 80, вже дочитана. Цього разу мова про збірник "Десь поруч війна", в якому зібрані історії, які теж зачепили мою душу. Або буде точніше сказати, що вони мене дуже сильно флешбекали в особисті розмови з людьми, які пережили спочатку окупацію, а тепер стараються пережити бойові дії.
Будь-які історії та книжки не можуть бути важливіші, ніж безпека людей, особливо коли вони живуть десь поруч з війною, остання сторінка якої ще не написана.
В деякому роді, це дуже влучне висловлення щодо поточних справ Херсонщини. Утім, я не думаю, що такі слова мають ставити нас до кута стіни, оскільки розмови з людьми на таких територіях не перестають бути неймовірно цінними й важливими. Лишень треба їх відповідно записати собі в нотатник, уникаючи дійсно слів, які можуть в критичній ситуації їх видати, перетворюючи відверту розмову та обіцянки про безпеку на відвертий цирк.
І це по суті я процитував лише початок збірника, бо надалі він не збавляє темпу, розповідаючи історії, де кіт охороняє бабусю в зоні бойових дій, людей, що змушують інших рухатись вперед, при цьому гинучи на війні, важкість життя ВПО, терраріум ім. Жириновського та як буває одна родина опиняється по дві сторони барикад. Одним словом про те, що так чи інакше нас всіх зачепило за роки життя.
Немає законів — ані державних, ані людських, є тільки сльози та відчай.
Але зі східного напрямку поїзди спізнюються більше, ніж на добу, — вони їдуть із війни, там, де немає більше розкладів та пасажирів. Де є тільки вигнання та переселенці... | 129 |
| 17 |  Кілька днів тому новинні сайти активно поширювали таку інформацію з посиланням на онлайн-видання New Scientist. Здавалося б, можна було порадіти черговим втратам імперії, однак сам по собі цей прецедент надзвичайно тривожний. Ви ж розумієте, яке найближче майбутнє нас із цим чекає, да?
9 місяців тому відомий ізраїльсько-московитський соціолог Віктор Вахштайн розмірковував про це лише як про потенцію, до якої ми наближаємось. Цей стрім містить деяку долю техно-оптимізму або техно-фаталізму, тож рекомендую дивитися його критично. Утім, висновки Вахштайна блискучі й дотепні.
В кінці розмови про те, як AI просувається від чистого виконання задач до охоплення повного циклу [збір даних → самостійне прийняття рішень → виконання], відбувається діалог:
Ведучий: Де ж у цьому циклі буде місце людини?
Вахштайн: А людина - там, куди ударить бойовий дрон. | 142 |
| 18 | #рецензія_на_книгу
Як дописав все що поки знав до книги, то одразу пішов ще більше з головою в роботу. Той ще тиждень. Утім, встиг дочитати збірник репортажів "Veni, Vidi, Scripsi: чому я ніколи звідси не поїду". Прекрасні тексти, які з часом не втрачають своєї актуальності (як би заїжджено не звучало) та знов і знов нагадують нам про те, наскільки важко навіть в 2014 році (або навіть раніше) було покинути свою рідну домівку. Причому це стосується не тільки корінних українців, а й інших приїжджих, які віднайшли свій власний спокій на нашій землі. Ну і замість зайвих слів, думаю набагато більщ промовистим буде навести різні вирізки репортерів, які потрапили в 2017 році до цього збірника.
Кожна поїздка за межі — мрія й розширення горизонтів, а кожне повернення має мету. Адже «я залишаюсь прогрівати будинки, щоби вам було куди повертатися».
Репортажний фотограф не натискає на кнопку. Він не знімає людей. Він не знімає події. Він знімає час.
Найгірше — це не залишена хата, а хата, знищена війною.
Іржа зшиває країну.
Сублімуйте — поборите! | 143 |
| 19 |  بدون متن... | 150 |
| 20 | Минули роки, і ось я готовий нарешті видати чергову радісну новину: попри всі свої проблеми й кількість роботи, вчора дописав першу повну версію книги з теми окупації. Далі слідує купа редактури, однак це вже набагато простіша задача. Лишиться тільки посподіватися, що одне видавництво (на яке я давно поклав око) погодиться зайнятися її випуском.
Наразі обсяг книги в районі 300 сторінок і я безмежно радий, що вона виходить наразі такою, якою колись її задумував. | 140 |
